www.VuzLib.com

Головна arrow Фінансове право arrow Застосування фінансово-правового примусу органами й агентами валютного контролю
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Застосування фінансово-правового примусу органами й агентами валютного контролю

Ровинський Ю.О.

ЗАСТОСУВАННЯ ФІНАНСОВО-ПРАВОВОГО ПРИМУСУ ОРГАНАМИ Й АГЕНТАМИ ВАЛЮТНОГО КОНТРОЛЮ

   I. Вступ Система валютного регулювання та валютного контролю, що існує в Україні, не відповідає вимогам і стандартам світового співтовариства. Валютна політика повинна ґрунтуватися на принципах вільного попиту й пропозиції валютних цінностей на валютному ринку та безперешкодному здійсненні резидентами й нерезидентами валютних операцій.
   II. Постановка завдання Мета статті - дослідити особливості застосування фінансово-правового примусу органами та агентами валютного контролю.
   III. Результати Валютні відносини в Україні досліджували такі вчені-правознавці: В.К. Васенко, Ж.В. Завальна, О.І. Кабанець, Є.В. Карманов, В.Д. Кольга, О.А. Костюченко, М.В. Старинський. На особливу увагу заслуговують праці Є.О. Алісова, який уперше проаналізував правові основи валютних відносин в Україні, та Л.М. Кравченко, яка розглядала правові засади валютного регулювання й валютного контролю в Україні. Правове регулювання валютних відносин також розглядали: М.М. Артьомов, Б.Ю. Дорофєєв,Н.Н. Земцов, О.Ю. Меркулов, А.О. Монаєнко, С.К. Осіпов, С.І. Прокопчук, А.К. Пронін, В.О. Пушин, І.В. Хаменушко та ін. Проте особливості застосування фінансово-правового примусу органами й агентами валютного контролю розкрито не повною мірою.
   Валютне регулювання й валютний контроль в Україні здійснюються відповідно до таких принципів: пріоритет економічних заходів у реалізації державної політики у сфері валютного регулювання; виключення невиправданого втручання держави та її органів влади у валютні операції резидентів і нерезидентів; єдність зовнішньої й внутрішньої валютної політики України; єдність системи валютного регулювання та валютного контролю; забезпечення державою рівного захисту права й економічних інтересів резидентів і нерезидентів при здійсненні валютних операцій. Вказані принципи закріплені в нормах права й дають змогу визначити механізм нормативно-правового регулювання економічних відносин у валютній сфері. Так, наявність валютних обмежень зумовлює необхідність вжити спеціальних заходів, що сприятимуть забезпеченню їх належного дотримання. Ці спеціальні заходи реалізуються в процесі валютного контролю, який не відміняється в процесі лібералізації валютних обмежень, але потребує подальшої систематизації та вдосконалення.
   Наявність самостійного предмета контролю (валютні операції), комплексу методів спеціальної системи суб’єктів (органи й агенти валютного контролю), масиву спеціальних нормативно-правових актів (валютне законодавство та акти органів валютного регулювання) свідчать на користь виділення валютного контролю як самостійного виду державного контролю. Оскільки під контролем розуміють функцію управління, то, безумовно, контрольні функції властиві системі державних органів управління у сфері економіки. Водночас у чинному законодавстві відсутнє визначення валютного контролю, що, на нашу думку, є серйозним недоліком. Крім того, акти органів валютного контролю повинні стосуватися питань саме валютного контролю й не містити положень, що стосуються регулювання валютних операцій.
   На нашу думку, валютний контроль - це самостійний вид фінансового контролю, що є діяльністю спеціально уповноважених на підставі закону державних органів та інших організацій зі здійснення комплексу нормативно-закріплених адміністративних та організаційних заходів, спрямованих на реалізацію порядку здійснення валютних операцій і операцій стосовно валютних обмежень, а також заходів з перевірки дотримання, виявлення, запобігання й припинення порушень цього порядку.
   Одним із таких елементів правового механізму валютного контролю є його суб’єкти. Специфіка контрольних правовідносин полягає в тому, що правовий статус його суб’єктів різний. Таку особливість відзначає багато авторів. Так, наприклад, О.М. Козирін, розглядаючи суб’єктну складову механізму валютного контролю, вказує, що всі учасники правовідносин цього типу можуть бути поділені на контролюючих суб’єктів та осіб, діяльність яких є об’єктом контролю [5, с. 35].
   На наш погляд, найбільш вдалою диференціацією суб’єктного складу є та, що запропонована О.Ю. Грачовою, яка досліджує контрольні правовідносини стосовно лідерів та ординарних учасників процесу [3, с. 140]. Адже такі правовідносини мають публічно- правовий характер, передбачають взаємозв’язок учасників по вертикалі та характеризуються відсутністю юридичної рівності сторін. У філософському аспекті суб’єкт є активною самодіяльною істотою, яка здійснює перетворення дійсності [6, с. 178]. Таким чином, юридичні та фізичні особи - це реальні учасники відносин у сфері валютного контролю, а значить, є їх суб’єктами.
   Під суб’єктами валютного контролю треба розуміти сукупність спеціальних органів та установ, що беруть участь у процесі валютного контролю.
   Правовий статус суб’єктів механізму валютного контролю визначається їх правами та обов’язками у сфері валютного контролю. У свою чергу, зміст прав та обов’язків суб’єктів валютного контролю буде відрізнятися залежно від категорії суб’єкта. Вважаємо, що залежно від змісту й обсягу прав та обов’язків суб’єктів валютного контролю можна виділити дві їх категорії:
   1) контрольні;
   2) підконтрольні.
   До контрольних суб’єктів належать спеціальні органи та агенти валютного контролю, які наділені відповідною компетенцією у сфері валютного контролю. Підконтрольними суб’єктами валютного контролю є ті суб’єкти, діяльність яких підпадає під валютний контроль.
   Склад суб’єктів валютного контролю залежить від системи цього контролю, форм та методів його здійснення, валютної політики держави в цілому та її історичного розвитку. Так, для визначення правового статусу суб’єктів валютного контролю валютне законодавство України застосовує поняття “органи та агенти валютного контролю”, “резиденти й нерезиденти”. Відповідно до чинного законодавства України, контрольних суб’єктів, що здійснюють валютний контроль, можна поділити на дві групи:
   1) державні органи;
   2) агенти валютного контролю (не володіють статусом державного органу).
   Спеціальним нормативно-правовим актом України щодо регулювання питань валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” від 19.02.1993 р. з наступними змінами та доповненнями (далі - Декрет).
   Згідно зі ст. 13 Декрету до державних органів, що здійснюють валютний контроль, належать такі:
   - Національний банк України;
   - органи Державної податкової служби України;
   - Міністерство транспорту і зв’язку;
   - Державну митну службу України.
   Національний банк України є головним органом валютного контролю, що здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених цим Декретом до компетенції інших державних органів; забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно із цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України. Органи державної податкової служби України здійснюють контроль за валютними операціями резидентів і нерезидентів на території України.
   Міністерство транспорту й зв’язку здійснює контроль за додержанням правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон України.
   Державна митна служба України контролює додержання правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.
   До таких контрольних суб’єктів як агентів валютного контролю, які не є державними органами, чинне валютне законодавство відносить уповноважені банки, фінансові установи та національного оператора поштового зв’язку, які отримали від Національного банку України генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій. Вони здійснюють контроль за валютними операціями резидентів і нерезидентів через ці установи. Такі органи, які хоча й не мають статусу органу державної влади, але наділені необхідною компетенцією у сфері валютного контролю, називають агентами валютного контролю.
   Так, банки зобов’язані надсилати всі повідомлення про стан розрахунків та заборгованості з операцій клієнтів в іноземній валюті до п’ятого числа кожного місяця податковим органам за місцем реєстрації резидентів у письмовій формі з отриманням поштового підтвердження про вручення адресату та на магнітних носіях. У разі закриття резидентом рахунку в одному банку й переходу його на обслуговування в інший банк, то банк, клієнтом якого був резидент, надсилає інформацію про незавершені експортні, імпортні та лізингові операції цього резидента податковому органу протягом трьох банківських днів з дня закриття рахунку. А також якщо клієнт не надав банку документи, потрібні останньому для з’ясування стану розрахунків за експортною, імпортною або лізинговою операцією цього клієнта, банк у довільній формі повідомляє про цей випадок податковий орган [4, с. 99].
   Що стосується підконтрольних суб’єктів, то вони є адресатами владних приписів, що зумовлює необхідність здійснення валютного контролю за виконанням таких приписів. Підконтрольними суб’єктами є фізичні та юридичні особи під час здійснення ними валютних операцій. У теорії та практиці валютного контролю обсяг прав та обов’язків фізичних і юридичних осіб як суб’єктів валютного контролю визначається залежно від того, належать такі особи до резидентів чи до нерезидентів держави [1, с. 25].
   Таким чином, при характеристиці правового статусу підконтрольних суб’єктів необхідно, насамперед, чітко визначити їх резидентський статус, тобто належність особи до резидента чи до нерезидента держави, що й буде визначати обсяг їх прав та обов’язків при здійсненні валютних операцій.
   Водночас валютне законодавство України не містить чітких критеріїв визначення резидентського статусу підконтрольних суб’єктів, що зумовлює необхідність наукового й практичного вирішення цієї проблеми.
   У п. 5 і 6 ст. 1 Декрету законодавець надав термінам “резидент” та “нерезидент” “збірного” значення шляхом перерахування їх складових елементів. Так, згідно з п. 5 ст. 1, фізична особа (громадянин України, іноземний громадянин, особа без громадянства) визнається резидентом, якщо вона має постійне місце проживання на території України, навіть якщо тимчасово перебуває за межами України. До нерезидентів, відповідно, належать фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), що мають постійне місце проживання за межами України, навіть ті з них, які тимчасово перебувають в Україні (п. 6 ст. 1 Декрету) [7, с. 187]. Отже, критерієм для розмежування фізичних осіб на резидентів та нерезидентів є факт наявності або відсутності постійного місця проживання на території України. Однак постає питання, що розуміти під постійним місцем проживання фізичної особи в Україні, на яке Декрет не дає відповіді.
   Нормативно-правовим актом, який розкриває зміст поняття постійного місця проживання є Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991 р. У ст. 1 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” зазначено, що “постійне місце проживання - це місце проживання на території якої-небудь держави не менше одного року фізичної особи, яка не має постійного місця проживання на території інших держав і має намір проживати на території цієї держави протягом необмеженого строку, не обмежуючи таке проживання певною метою, і за умови, що таке проживання не є наслідком виконання цією особою службових обов’язків або зобов’язань за договором (контрактом)”.
   Отже, відповідно до норм Декрету та Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, робиться спроба використати економічний критерій для визначення резидентського статусу фізичної особи, оскільки постійне місце проживання збігається, як правило, із центром економічних інтересів особи.
   Банківські установи при виконанні ними функцій агентів валютного контролю з метою визначення резидентського статусу фізичної особи застосовують положення Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”. На необхідності застосування норм Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” щодо визначення постійного місця проживання фізичної особи наголошує Національний банк України. Зокрема, у листі Національного банку України від 11.05.2002 р. № 18-213/1776 стосовно надання роз’яснень із питань відкриття та ведення фізичними особами валютних рахунків вказано, що визначення поняття “постійне місце проживання” фізичної особи наведено в ст. 1 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”. Це пов’язано, насамперед, із тим, що значна частина валютних операцій здійснюється суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в межах виконання зовнішньоекономічних контрактів.
   У свою чергу, аналіз валютного контролю, який здійснюється банківськими установами, свідчить, що підконтрольними суб’єктами можуть виступати не лише суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності, а й інші фізичні особи, зокрема, ті, що не мають статусу суб’єкта підприємницької діяльності. Наприклад, здійснення валютного контролю уповноваженим банком під час переказу коштів за кордон при виїзді фізичної особи за кордон на постійне місце проживання або під час переказу коштів родичам, що проживають за межами України.
   Таким чином, для визначення резидентського статусу фізичної особи доцільно звернутися до спеціального законодавства, зокрема, до Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” від 11.12.2003 р. Цей Закон розмежовує поняття “місце проживання” та “місце перебування” (ст. 3): місцем проживанням є адміністративно- територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців, а місцем перебування є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців.
   Водночас у ст. 5 Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” передбачено, що законними підставами для перебування на території України іноземців та осіб без громадянства є реєстрація на території України паспортного документа або наявність посвідки на постійне або тимчасове проживання в Україні. При цьому законодавець не наводить визначення понять постійного або тимчасового проживання. Таким чином, наведені положення Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” дають підстави для висновку, що термін “місце проживання” вживається в значенні терміна “постійне місце проживання”, а термін “тимчасове місце проживання” - у значенні терміна “місце перебування”. Така двозначність термінології не сприяє чіткому визначенню резидентського статусу фізичних осіб і має бути виправлена шляхом узгодження положень Закону. Тобто необхідно визначити, який уживати термін: “місце проживання” або “місце постійного проживання”, “місце перебування” або “місце тимчасового проживання”. Вважаємо, що більш доцільно вжити терміни “місце постійного проживання” та “місце тимчасового проживання”, оскільки в цьому випадку вказується на наявність часового критерію.
   Необхідно також звернути увагу на те, що в межах галузі фінансового права немає єдності щодо визначення понять “резидент” та “нерезидент”. Так, зокрема, на відміну від Декрету, у Законі України “Про податок з доходів фізичних осіб” від 22.05.2003 р. (п. 1.20.1 ст. 1) законодавець закріпив такі положення щодо визначення статусу фізичної особи як резидента України: “фізична особа - резидент - фізична особа, яка має місце проживання в Україні. У разі якщо фізична особа має місце проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо така особа має місце постійного проживання в Україні; якщо особа має місце постійного проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо має більш тісні особисті чи економічні зв’язки (центр життєвих інтересів) в Україні.
   У разі якщо державу, в якій фізична особа має центр життєвих інтересів, не можна визначити, або якщо фізична особа не має місця постійного проживання у жодній з держав, вона вважається резидентом, якщо перебуває в Україні не менше 183 днів (включаючи день приїзду та від’їзду) протягом періоду або періодів податкового року.
   Достатньою (але не виключною) умовою визначення місця знаходження центру життєвих інтересів фізичної особи є місце постійного проживання членів її сім’ї або її реєстрації як суб’єкта підприємницької діяльності.
   Якщо неможливо визначити резидентський статус фізичної особи, використовуючи попередні положення цього підпункту, фізична особа вважається резидентом, якщо вона є громадянином України.
   Якщо всупереч закону фізична особа - громадянин України має також громадянство іншої країни, то з метою оподаткування цим податком така особа вважається громадянином України, який не має права на зарахування податків, сплачених за кордоном, передбаченого цим Законом або нормами міжнародних угод України”.
   На підставі аналізу положень Закону України “Про податок із доходів фізичних осіб” можна зробити висновок, що його норми, на відміну від Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, закріплюють більш чіткі критерії визначення резидентського статусу фізичної особи. Так, при неможливості встановлення постійного місця проживання визначальним тут буде фактично економічний критерій (центр життєвих інтересів). Крім того, ще одним позитивним моментом Закону України “Про податок із доходів фізичних осіб” є використання додаткового часового критерію щодо визначення резидентського статусу фізичних осіб. Таким критерієм є перебування не менше 183 днів на території України, що відповідає шести місяцям, які встановлені в Законі України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”. Також у Законі присутній юридичний критерій - факт реєстрації фізичної особи як суб’єкта підприємницької діяльності або належність до громадянства України при неможливості визначення резидентського статусу на підставі інших положень вказаної вище статті.
   Тому вважаємо, що найбільш ефективним для визначення резидентського статусу фізичної особи є застосування різних критеріїв. Необхідно провести вдосконалення та уніфікацію фінансового законодавства щодо резидентського статусу фізичних осіб. Зокрема, у валютному законодавстві (чинному Декреті Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, а в подальшому - у Законі України “Про валютне регулювання”) доцільно застосувати часовий критерій для встановлення факту постійного місця проживання фізичної особи при віднесенні фізичних осіб до категорій “резидент” та “нерезидент”. Пропонуємо встановити його за аналогією з податковим законодавством (Закон України “Про податок із доходів фізичних осіб”), визначивши в строк 183 дні на рік. Крім фізичних осіб, до підконтрольних суб’єктів валютного контролю належать і юридичні особи. Що стосується визначення їх резидентського статусу, то резидентами України, згідно з Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, визнаються юридичні особи з місцезнаходженням на території України, які здійснюють свою діяльність на підставі законів України. Закордонні філії та представництва юридичних осіб України за кордоном, що не здійснюють підприємницької діяльності, також віднесені до резидентів, хоча, не маючи статусу юридичної особи, такі підрозділи не стають і самостійними від відповідних юридичних осіб суб’єктами валютного контролю. До таких суб’єктів також належать суб’єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), із місцезнаходженням на території України, які здійснюють свою діяльність на підставі законів України (п. 5 ст. 1 Декрету).
   Нерезидентами, згідно з п. 6 ст. 1 Декрету, вважаються юридичні особи, а також суб’єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням за межами України, які створені й діють відповідно до законодавства іноземної держави, у тому числі юридичні особи та інші суб’єкти підприємницької діяльності з участю юридичних осіб та інших суб’єктів підприємницької діяльності України.
   Таким чином, підставою для визначення резидентського статусу юридичних осіб та їхніх відокремлених підрозділів є лише формально-юридичний критерій (створення відповідно до законодавства України або іноземної держави), оскільки критерій знаходження за межами або в межах України практично позбавлений самостійного значення. Адже будь-яка організація, що створена відповідно до українського законодавства, буде вважатися такою, що знаходиться на території України, а організація, створена відповідно до іноземного законодавства, - такою, що знаходиться за межами України.
   Це зумовлено тим, що в Декреті не встановлено підстави, згідно з якими можна визначити юридичних осіб, які створені в одній державі, але фактично діють в іншій. Наприклад, компанія зареєстрована в Республіці Кіпр, але веде більшу частину своїх ділових операцій в Україні та фактично є такою, якою управляє український офіс, буде вважатися нерезидентом. Крім того, відповідно до Декрету, статус нерезидента матиме також її український офіс.
   Декретом також не враховуються фінансові відносини між українськими та іноземними організаціями. Наприклад, якщо юридична особа створена відповідно до українського законодавства, вона буде вважатися резидентом навіть у випадку, якщо її власники - іноземні фізичні або юридичні особи.
   Вищевикладене дає змогу стверджувати, що формально-юридичний критерій стосовно юридичних осіб є основним, тобто при визначенні резидентського статусу юридичної особи буде мати значення лише факт її створення згідно із законодавством України. Водночас виникає питання, що мається на увазі під фактом створення юридичної особи. Згідно з нормами Цивільного кодексу України, юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації (п. 4 ст. 87).
   Отже, на підставі викладеного вище можна стверджувати, що національне валютне законодавство застосовує так званий принцип інкорпорації щодо визначення не лише національності юридичної особи, але і її резидентського статусу. Під принципом інкорпорації мається на увазі принцип, згідно з яким юридична особа вважається особою національного права, якщо вона створена та зареєстрована в цій державі. Такий принцип діє, зокрема, у таких державах, як США та Великобританія. У континентальних державах застосовуються інші принципи визначення національності юридичної особи. Зокрема, провідна тенденція зводиться до того, що як критерій для встановлення національності юридичної особи застосовують закон місцезнаходження юридичної особи, під яким мається на увазі місце, де знаходиться правління юридичної особи. Такий принцип застосовують, зокрема, у Франції та Німеччині [2, с. 122].
   Так, у Франції резидентами є всі французькі або іноземні юридичні особи за їхніми підприємствами у Франції. Закордонні відділи французьких або іноземних підприємств є нерезидентами. У Німеччині ж резидентами вважаються юридичні особи, для яких центр їхніх господарських інтересів знаходиться в цій країні незалежно від їх “національності”. Таким чином, законодавство цих держав закріплює економічний критерій як визначальний з питання встановлення резидентського статусу юридичної особи [1, с. 29]. На підставі вищезазначеного вважаємо, що критеріями визначення резидентського статусу підконтрольних суб’єктів валютного контролю є: економічний, часовий та формально-юридичний. Тому лише їх системне використання дасть можливість удосконалити валютне законодавства з питань проведення валютного контролю під час здійснення валютних операцій фізичними та юридичними особами, як резидентами, так і нерезидентами держави.
   IV. Висновки Система органів і агентів валютного контролю видається достатньо сформованою. Комплексний метод валютного права, на думку багатьох дослідників, регулює змішані правовідносини, що виникають у процесі функціонування валютної системи України, і характеризується поєднанням імперативних та диспозитивних прийомів юридичного впливу, які виражаються в правовому статусі суб’єктів валютних правовідносин. У валютному праві первинні методи залежно від характеру регульованих відносин та інших чинників виступають у різних варіаціях. На своєрідність цих варіацій впливають конкретні способи регулювання - заборона, дозвіл, позитивне зобов’язання.
   Стосовно сутності досліджуваної нами проблеми необхідно визначити фінансово- правовий примус у механізмі валютноправового регулювання як систему необхідних заходів валютного регулювання й валютного контролю, що встановлена державою в імперативному порядку, реалізовуються компетентними органами державної влади з метою зміцнення режиму законності та правопорядку у сфері здійснення валютних операцій. Отже, все вищевикладене дає змогу виявити механізм державного примусу у валютних правовідносинах, який реалізується спеціально уповноваженими органами в процесі функціонування валютного регулювання й валютного контролю.

Література

   1. Артемов Н.М. Валютные ограничения / Н.М. Артемов. - М. : Профобразование, 2001. - С. 23.
   2. Богуславский М.М. Международное частное право / М.М. Богуславский. - М. : Междунар. отношения, 1994. - С. 122-123.
   3. Грачева Е.Ю. Проблемы правового регулирования государственного финансового контроля / Е.Ю. Грачева. - М. : Юриспруденция, 2000. - С. 140.
   4. Кабанець О.І. Валютне регулювання та валютний контроль в Україні / О.І. Кабанець, В.Д. Кольга. - К. : Донеччина, 2000. - 224 с.
   5. Козырин А.Н. Валютный контроль внешнеторговой деятельности / А.Н. Козырин. - М. : Новый юрист, 1998. - С. 35.
   6. Радугин А.А. Философия. Курс лекций / А.А. Радугин. - М. : Центр, 1997. - С. 178.
   7. Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” від 19.02.1993 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 17. - Ст. 184.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com