www.VuzLib.com

Головна arrow Фінансове право arrow Проблеми використання процесуальної форми у фінансовій діяльності держави
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Проблеми використання процесуальної форми у фінансовій діяльності держави

Л. М. Касьяненко

ПРОБЛЕМИ ВИКОРИСТАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ФОРМИ У ФІНАНСОВІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ

   У статті проаналізовано різні підходи до розуміння понять „процес”, „процедура”, „провадження”. Розглянуто питання застосування процесуальної форми у фінансовій діяльності держави.
   Ключові слова: процес, процедура, процесуальне провадження, фінансова діяльність держави.
   На сьогодні у юридичній літературі не існує єдиної думки щодо питання співвідношення понять „процес”, „процедура”, „провадження”. На наш погляд, поняття „процес” більш широке за своїм змістом, а частина процесу, що має самостійне значення для розвитку будь-яких правовідносин, відповідає розумінню процедури. Не обов’язково процедура має перерости у процес. Спірні правовідносини можуть завершитися у межах першого етапу - процедурного, якщо одержання бажаного результату не потребує використання всього арсеналу засобів.
   Варто виділити декілька підходів до розуміння понять „процес” і „процедура”. Учені розглядають процедуру як припис відносно того, які дії здійснювати у конкретній ситуації [13, с. 692]; конкретні дії, частину операції, які потрібно виконувати або застосовувати для досягнення даної мети [23, с. 288]. За своїм лінгвістичним змістом поняття „процес” і „процедура” збігаються. Але існує дискусія теоретико-правового характеру щодо цих понять. Представники „вузького” розуміння процесу пропонують усе, що виходить за межі юрисдикційного процесу, називати словом „процедура”. Інші вчені [9, с. 39-40] стверджують, що перенесення терміна „процес”, з його змістом, який традиційно сформувався, до процедурних явищ може призвести не тільки до його недостатньо глибокого пізнання, а і до втрати особливих властивостей. Представники концепції „широкого” розуміння правового процесу ототожнюють процес і процедуру. Термін „процедура” (від латин, procedere - просуватися) означає порядок розгляду, обговорення, виконання ряду послідовних заходів, дій у якій- небудь складній справі. У Великому юридичному словнику за редакцією О. Я. Сухарева, В. О. Крутских слово „процедура” тлумачиться як установлений порядок ведення, розгляду певних справ. Крім того, процедуру розглядають як офіційно встановлений чи прийнятий за звичаєм порядок, послідовність дій для здійснення або оформлення певних справ, а також ряд яких-небудь дій, хід виконання чого-небудь; офіційно встановлений чи узвичаєний порядок здійснення, виконання або оформлення чого-небудь [6, с. 997].
   В. М. Протасов вважає поняття „процедура” загальним, родовим, що належить як до правотворчос- ті, так і до правореалізації, яка представлена матеріальною і процесуальною процедурою [17, с. 2940; 18, с. 56]. Ми не можемо погодитися з його висновком стосовно того, що правова процедура є більш значимим поняттям, ніж юридичний процес, який, на його думку, є різновидом правової процедури, обсяг і зміст якої визначається тим, що вона реалізує охоронні правовідносини [17, с. 59]. Звідси випливає, що процедура - поняття більш широке за своїм змістом, ніж юридичний процес, оскільки процедура може бути і при веденні неюридичних справ, мати разовий характер. Юридичний процес - це різновид процедур, до речі, найбільш досконалий [4, с. 8]. На думку одних учених, „процес” практично рівнозначний „процедурі”, між ними неможливо провести будь-яку розподільну межу [10, с. 25]; процес і процедура - поняття юридичні, що визначають порядок діяльності із застосуванням норм матеріального права, процес практично тотожний, рівнозначний процедурі [12, с. 8]. У перекладі з латинської мови процес і процедура означають послідовність дій, рух вперед для досягнення будь-якого результату. Але є науковці, які стверджують [7, с. 153], що процес - це не будь-яка послідовність урегульованих правом дій, а процедура виявлення правової істини спеціальним державним органом, судом. Існує думка, якщо розглядається правозастосовна діяльність уповноважених органів, то говорять про юрисдикційну діяльність і застосовують поняття „процес” [20, с. 322-323], а, якщо має місце неюрисдикційна діяльність із урегулювання суперечностей - йде мова про процедуру [25, с. 91-95]. Юридичний процес і правова процедура-явища співвідносні, тісно взаємопов’язані, але не ідентичні. Поняття юридичного процесу ширше, бо в одному випадку воно може збігатися з певною комплексною правовою процедурою в цілому (макропроцедурою), а в іншому - виступати як судовий процес [2, с. 98]. Н. М. Оніщенко [14, с. 186] зазначає, що юридичній процедурі властиві такі ознаки: наявність попередньо визначеної моделі, програми, відповідно до якої вона втілюється у життя, у реальну поведінку суб’єктів; синхронність, тобто погодженість у часі та просторі процедурних і матеріальних нормативних актів; юридична сила, межі регулювання впливу процедурних норм, які не повинні торкатися змісту норм матеріального права, демократизм, доступність (інформаційна, матеріально-фінансова, організаційно- правова), законність.
   На думку С. С. Алексеева, не кожна врегульована правом процедура здійснення юридичних дій може бути визнана процесом. Юридичний процес- це не просто процедура, дійсні, тривалі юридичні відносини, а особлива процедура, яка виражається у специфічних юридичних режимах застосування права. Варто не тільки зберегти категорію „процесуальна форма”, але і затвердити у теорії права поняття „юридична процедура”. У загальному вигляді процедуру у праві можна визначити як порядок здійснення тієї чи іншої юридичної діяльності. Необхідно розрізняти матеріальну процедуру у праві та юридичний процес - процесуальну процедуру. Споріднені правові поняття, дві гілки юридичної процедури, але у матеріальних і процесуальних норм різне призначення і вони не можуть змішуватися. Матеріальні норми самостійні, відрізняються від юридичного процесу, а сам процес становлять процедурно-правові та процесуальні норми.
   Юридичні процедури завжди є складовою матеріального права, оскільки вони регламентовані матеріально-правовими нормами, на відміну від процесів, що регулюються нормами процесуальних галузей права. Також процедура являє собою нормативно встановлений порядок здійснення певної діяльності, а процес реалізується через конкретні правові процедури.
   Ми підтримуємо думку, що юридична процедура - складова юридичного процесу, яка визначає порядок здійснення певної процесуальної дії [21, с. 131]; особливий нормативно встановлений порядок здійснення юридичної діяльності, що забезпечує реалізацію норм матеріального права і основаних на них матеріальних правовідносин, які охороняються від порушення правовими санкціями [2, с. 97]. І вважаємо хибним твердження С. С. Алексеева про те, що поєднання всіх видів юридичних процедур під назвою „процес” призводить до виснаження та втрати частини цього змістовного поняття. На наш погляд, навпаки, відбувається його змістовне збагачення.
   У державах Європи, на відміну від України, процедурам надається велике значення. Наприклад, Загальний закон Австралійської Республіки про адміністративну процедуру 1991 року (AVC) визначає адміністративні органи, їх учасників і представників, порядок спілкування між органами й учасниками, терміни, інші стадії та елементи процедури. Правила адміністративної процедури і юрисдикція адміністративних судів у Федеративній Республіці Німеччина детально визначають конституційні настанови для адміністративної процедури й адміністративно-процесуального права. У Швейцарії існує Закон про адміністративні процедури кантона Базель-Ланд. Ним передбачаються суб’єкти, які мають право звертатися у встановленому порядку у різні державні установи. Сама структура закону така, що дозволяє точно визначити, що розуміють під процедурою у швейцарському праві. Адміністративні процедури зазвичай вирішуються компетентним органом влади.
   За наявності певних об’єктивних умов процедура може перерости у процес. Треба враховувати, що процедура - це тільки початкова форма врегульованості діяльності відповідних органів, що за об’єктивної необхідності може перерости у форму, що називається процесом. З викладеного вище випливає, що процес володіє вищим ступенем упорядкованості й гарантованості у досягненні поставленої мети. Таким чином, основною різницею між процедурою та процесом є ступінь упорядкованості діяльності.
   На жаль, зміст термінів „процес”, „процедура”, „провадження” нормативно не визначено, правом не закріплено. Тому вони часто використовуються як синоніми, а провадження - ще і у різних значеннях.
   Одні автори [8, с. 123] розглядають процес і провадження як загальне і особливе: провадження - це частина процесу, а процес є сукупністю проваджень; інші - процесуальне провадження як регламентований законодавством процес [27, с. 25-26]; треті стверджують, що процесуальне провадження - це особлива процесуальна форма [11, с. 74]; четверті розглядають як порядок певної процесуальної діяльності [26, с. 197 ]; п’яті - як порядок реалізації нормативних приписів, що регламентують процесуальну діяльність [22, с. 344]. А на думку інших учених [16, с. 8], процесуальне провадження являє собою системне утворення, комплекс взаємопов’язаних і взаємозумовлених процесуальних дій, які: становлять певну сукупність процесуальних правовідносин, що відрізняються предметною характеристикою і пов’язані з відповідними матеріальними правовідносинами; потребують встановлення доказу, а також обґрунтування всіх обставин і фактичних даних по юридичній справі [24, с. 12]; зумовлюють необхідність у закріпленні отриманих результатів у відповідних правових актах, офіційних документах. Безсумнівно, що дані правові явища мають багато спільного. По-перше, вони суворо регламентовані нормами права; по-друге, це юридично значимі дії; по-третє, дані дії здійснюються у суворій послідовності, тобто певною умовою є додержання певних стадій. Таким чином, юридично значимі дії, що здійснюються у певно визначеній законодавцем послідовності, можна назвати процесом. Водночас таке розуміння співвідношення між названими процесуальними явищами зумовлене нечітким уявленням про процес як сукупність процесуальної діяльності, процесуальних відносин і процесуальних форм. У фінансовому законодавстві така категорія, як „фінансово-процесуальне провадження”, ще не вживається. Швидше за все, це пояснюється тим, що теоретичні розробки фінансово- процесуальних явищ достатньо ще не напрацьовані і у законодавця недостатньо підстав оперувати у нормативних актах відповідною термінологією.
   Правова форма тією чи іншою мірою властива будь-якій юридично значимій діяльності. Форма служить гарантією точного застосування, дотримання і виконання норм права, сприяє встановленню у суспільстві режиму законності. Юридична форма регламентує як правову діяльність юридичних, так і фізичних осіб, а також підготовку правових документів, у яких закріплюються підсумки даної діяльності. Вона визначає, хто і які дії, у якій послідовності та у який термін може і повинен здійснити. Зміст даної форми юридичної діяльності зводиться до наступного: точний суб’єктний склад учасників юридичного процесу; їх компетенція, тобто сукупність суб’єктивних прав і позитивних обов’язків, а також повноваження на здійснення певних функцій; чітка послідовність виконання названих дій.
   Процесуальна форма має місце не тільки у юрисдикційній сфері застосування норм права, а і в інших сферах, у яких правові норми регулюють позитивні дії суб’єктів суспільного життя. Іншими словами, будь-яка галузь матеріального права сприяє виникненню відповідних процесуальних норм. Під процесуальною формою варто розуміти сукупність процедурних вимог, що пред’являються до дій учасників процесу і спрямовані на досягнення певного матеріально-правового результату. Іншими словами, процесуальна форма являє собою юридичну конструкцію, втілюючи принципи найбільш доцільної процедури здійснення певних повноважень. Таке визначення підходить однаковою мірою для характеристики процесуальної діяльності всіх органів держави, а не тільки органів правосуддя, стосовно яких традиційно використовувалася категорія „процесуальна форма” [26, с. 12].
   Процесуальна форма є, як правило, категоричною умовою реалізації наданої у тій чи іншій сфері компетенції, вирішення багатьох конкретних справ, що становить основний масив їх практичної роботи. Процесуальній формі властиві такі ознаки: нормативність, системність, незаперечність та універсальність, які виступають у єдності при правовому регулюванні та правореалізації. Деякі науковці вважають [19, с. 16], що у сучасному праві є тільки чотири процесуальні форми, встановлені п. 2 ст. 118 Конституції Російської Федерації, а все, що виходить за межі цього пункту, варто вважати процедурою.
   На думку А. М. Васильєва [5, с. 10-13], твердження про наявність правової процесуальної форми є некоректним без відповідних на те законодавчих рішень. Процесуальна форма як юридичний феномен встановлена законом не для кожної правозастосовної процедури, а тільки для такої, у якій охоронні права та інтереси вимагають додаткових гарантій і засобів захисту через суд як особливий орган, спеціально уповноважений на застосування покарання, певних адміністративних і цивільних санкцій, а також на вирішення спорів із цивільних, трудових, сімейних та інших справ. Процесуальна форма являє собою визначений законом порядок розгляду і вирішення справ, а також сукупність правил і вимог, що пред’являються до учасників процесу і спрямовані на досягнення певного матеріально- правового результату.
   Але варто зазначити, що пошук шляхів утвердження законності і правопорядку схиляє до думки, що вся фінансова діяльність держави, пов’язана з позитивним задоволенням різних потреб членів суспільства, також повинна здійснюватися за завчасно встановленими процедурними правилами. Використання процесуальної форми у фінансовій діяльності держави покликане гарантувати правильне застосування правових норм.
   В. В. Баранкова [3, с. 96] процесуальну форму визначає через нормативні вимоги до діяльності, ототожнює процесуальну форму з правом. Процесуальна форма не може бути нормативною моделлю, бо кожна сторона прояву права має свою нормативну модель (суб’єкт, об’єкт, дія, зміст дії, її форма). І тому В. Г. Перепелюку [15, с. 17] видається правильним говорити про нероздільність діяльності та процесуальної форми як її зовнішньої сторони.
   Процесуальне законодавство насамперед закріплює, які дії, у якій послідовності можуть здійснити учасники владних відносин і, відповідно, стадійність процесу [4, с. 10]. Необхідна сувора процедурна регламентація всіх видів державної діяльності, що приведе до збагачення понятійного апарату (до введення поряд з поняттям „процесуальна форма” поняття „юридична процедура”).
   На думку С. С. Алексеева, поширення термінів „процес” і „процесуальна форма” на всі юридичні процедури у сфері державної діяльності може призвести до „розмивання” цих понять [1, с. 287]. Поняття процесу і процесуальної форми у праві сформувалося на особливому підґрунті та отримало історично самостійне значення, оскільки служить для відображення особливостей спеціально регламентованого правом процесу судового провадження. Таким чином, зміст процесуальної форми як наукової конструкції становить насамперед сукупність вимог, що пред’являються до учасників процесу і націлені на оптимізацію досягнення конкретного матеріально-правового результату. Відповідно, структурування фінансово-правового процесу за допомогою юридичної форми найбільш доцільно проводити за трьома основними компонентами: процесуальні провадження; процесуальні стадії; процесуальний режим.
   Отже, для ефективного вирішення всього комплексу проблем фінансово-правового процесу необхідно вирішити питання ролі та місця його фундаментальної категорії - „процесуальної форми”. Результативне дослідження змісту і призначення процесуальної форми можливе на основі аналізу правових форм діяльності, усіх видів процедур і провадження, системи процесуального законодавства, що їх регулює. Саме процесуальна форма характеризує структуру процесу як у цілому, так і кожний його різновид.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com