www.VuzLib.com

Головна arrow Земельне право arrow Поняття лісу як об’єкта правового регулювання
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Поняття лісу як об’єкта правового регулювання

О. Чопик

ПОНЯТТЯ ЛІСУ ЯК ОБ’ЄКТА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

   У статті розглянуто поняття лісу, як об'єкта правового регулювання та його ознак як природного об'єкта. Обґрунтовано необхідність правового регулювання відносин щодо використання земель лісогосподарського призначення лісовим та земельним законодавством.
   Ключові слова: ліс, земля, землі лісогосподарського призначення, лісове законодавство.
   Проведення земельної реформи в Україні зумовлює зміну структури земельного фонду України, що тягне за собою зміни в земельному законодавстві, особливо щодо правового режиму окремих категорій земель. Це стосується і земель лісогосподарського призначення, з огляду на прийняття Лісового кодексу України у новій редакції. Базовим поняттям для визначення земель лісогосподарського призначення є поняття лісу, яке теж зазнало значних змін, тому з’ясування юридичних ознак лісу як об’єкта правового регулювання та його поняття є досить актуальним. Загальноприйнятими, біологічними, “аксіомними” ознаками лісу є його сприйняття як природного об’єкта, що має велике санітарно-гігієнічне, оздоровче, естетичне, рекреаційне значення; одного із основних елементів навколишнього природного середовища; окремої екологічною системою та природним ресурсом; джерела деревини та деяких інших видів природної сировини; природного чи насадженого людиною замкненого рослинного комплексу, в якому переважають дерев’янисті рослини і своєрідна фауна [1, с. 707].
   Ліс як природний об’єкт нерозривно пов’язаний з землею, на якій він проростає. Саме тому, що такий зв’язок має не тільки біологічний, а й правовий характер, виникають різні тлумачення поняття “ліс”, які не завжди збігаються.
   Досить часто науковці у своїх дослідженнях звертали увагу на єдність та розмежування понять “ліс” і “земля” у визначенні поняття лісу. Різні аспекти співвідношення цих понять відшукуємо в працях О.І. Крассова [2], Н.І. Краснова [3], О.С. Колбасова [4], Г.Н. Полянської [5], В.Ф. Горбового [6], В.П. Непийводи [7], С.М. Шершуна [8], А.М. Мірошниченка [9] та ін.Проблема співвідношення юридичних понять “ліс” та “земля” породжує наукову дискусію, яка відображає співвідношення двох об’єктивних тенденцій у розвитку природоресурсного законодавства. З одного боку, це тенденція до внутрішньої інтеграції цього права і відповідного законодавства. В її основу покладено об’єктивну єдність та внутрішній взаємозв’язок всієї сукупності природних ресурсів як цілісного природного комплексу. З іншого боку, є тенденція до диференціації, спрямована на детальніше правове регулювання відносин, які виникають у зв’язку з використанням окремих природних ресурсів, зокрема, лісу та землі. О. І. Крассов вніс пропозицію створення окремого законодавчого акта, який би закріплював правове становище лісових земель, в рамках не лісового, а земельного законодавства. Було запропоновано визначення лісу як сукупності низки його природних елементів, окрім землі, так зване “юридичне поняття лісу”, що не збігається з його “біологічним поняттям” [2, с. 327-352]. Тобто, законодавче розуміння лісу звужувалось лише до лісової рослинності. Обґрунтовуючи відмінність юридичного та біологічного поняття лісу, Краснов Н.І. писав, що біологічні, економічні та інші характеристики природних об’єктів і відповідні їм поняття не можуть бути автоматично прийняті юриспруденцією для використання у законодавстві, оскільки право формує поняття природних об’єктів, керуючись своїми критеріями, і поняття ці можуть збігатися, проте можуть і відрізнятись [3, с. 40]. О.С. Колбасов, дотримуючись того погляду, хоча і визнавав, що право повинно виражати потреби, які випливають з об’єктивних законів природи, і, відповідно, система юридичних понять загалом відображає реальний стан речей, ал, водночас вказував на те, що ця система понять має значну специфіку порівняно з природничими, господарсько-технічними та буденними уявленнями і поняттями [4, с. 40]. На думку В.Ф. Горбового, включення до визначення лісу землі, тварин та мікроорганізмів є безпідставним. Адже ці та інші природні компоненти, такі як надра, вода хоч і взаємопов’язані з лісами, водночас є самостійними предметами правового регулювання незалежно від місця розташування мають свій режим, зумовлений їх природними властивостями та соціально-економічною роллю [6, с. 8]. Проте з цим твердженням погодитись не можна, оскільки ліс є складним природним комплексом, що охоплює інші об’єкти навколишнього природного середовища: землю, надра, рослинність, тваринний світ. Кожен з них є окремим об’єктом правового регулювання, проте саме їх комплексне поєднання утворює такий об’єкт, як ліс.
   Дослідник Непийвода В.П. вважає ліс об’єктом охорони лісового права, тобто тим осередком, навколо якого виникають і розвиваються відповідні суспільні відносини. Однак поняття “ліс” не може бути одновимірним і тотожним у всіх випадках. Тому в законодавстві потрібно відобразити два принципові аспекти поняття лісу: по-перше, як елемента довкілля в його нерозривному зв’язку з іншими елементами і, по-друге, як сукупності певних земель. Визначення лісу в ЛК України у редакції від 2006 р. не відображає єдності лісу із землею (вжито значно вужчий термін “ґрунти”) [7, с. 8].
   Шершун С.М. пропонує визначити ліс як елемент географічного ландшафту, який складається із сукупності землі, дерев, що переважають чагарників, тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що у своєму розвитку біологічно взаємопов’язані, впливають один на одний і на довкілля [8, с. 8].
   Науковець А.М. Мірошниченко вважає, що ліс не охоплюється поняттям “земля”, “земельна ділянка”, обґрунтовуючи це тим, що проголошення власника земельної ділянки “автоматично” власником цього природного ресурсу фактично є декларацією, не наповненою реальним змістом: власник земельної ділянки (за деякими незначними винятками, що підтверджують правило) не має змоги на свій розсуд володіти, користуватись та розпоряджатися лісами, розташованими в межах земельної ділянки [9, с. 28]. Тенденція до розмежування поняття лісу та землі простежується з часу прийняття Лісового кодексу Української РСР 1979 р. [10], в якому дано визначення поняттям “ліс” та “лісові землі”. Це було спричинене тим, що ще раніше, в Основах земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік [11] уперше в історії вітчизняного законодавства норми, які регулювали використання земель державного лісового фонду, були включені й до земельного законодавства. Відносини, пов’язані з використанням лісових земель, регулювались як земельним, так і лісовим законодавством. Таке рішення законодавця можна пояснити тим, що зазначені норми хоча формально і включені до складу лісового законодавства, проте за своєю юридичною природою є земельно-правовими.
   У ст. 3 Лісового кодексу України в редакції 1994р. [12] ліс було визначено як сукупність землі, рослинності, в якій домінують дерева та чагарники, тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що в своєму розвитку біологічно взаємопов’язані, впливають один на одного і на навколишнє середовище. Тобто, поняття лісу охоплювало землі, на яких він проростає.
   Із внесенням змін Законом України №3404-IV від 08.02.2006 року [13] законодавець у частині 1 ст. 1 Лісового кодексу України (далі - ЛК України) під поняттям лісу розуміє тип природних комплексів, в якому поєднуються переважно деревна та чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав’яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов’язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище.
   Отже юридичне поняття “ліс” охоплює ґрунти як складову частину цього природного комплексу, не згадуючи при цьому земель. Аналізуючи чинні норми законодавства доходимо висновку, що виключення землі з поняття лісу є лише потребою суто юридичною з метою уникнення незрозумілостей у правовому регулюванні лісів та земель лісогосподарського призначення. Так, не залишаючи землю складовою частиною лісу, законодавець чітко вказує на те, що норми стосовно використання земель лісогосподарського призначення регулюються земельним законодавством, а норми щодо охорони, відтворення, захисту лісів - лісовим.
   Крім того, у ст. 1 ЛК України [12] ліс є типом природних комплексів з відповідними ґрунтами. Згідно зі ст. 1 Закону України від 19 червня 2003 р. “Про охорону земель” [14] ґрунт - це природно-історичне органо-мінеральне тіло, що утворилося на поверхні земної кори і є осередком найбільшої концентрації поживних речовин, основою життя та розвитку людства завдяки найціннішій своїй властивості - родючості, а земля - поверхня суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею. Крім того, частина 2 ст. 79 Земельного кодексу України [15] визначає, що право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар. Ґрунти мають спільний режим із землею, їх використання, охорона та відтворення регламентується земельним законодавством [9, с. 29]. Отже, очевидною є нерозривність понять землі та ґрунту, а тому робимо висновок про те, що законодавець лише уникає слова “земля” у визначенні поняття “ліс”.
   Тоді незрозумілою є така суперечлива позиція, яка водночас ототожнює та розділяє юридичне і біологічне поняття лісу. Земля є базисом, на якому проростає лісова рослинність. Без землі ліс перетворюється лише на окремі ресурси, втрачає свої природні властивості. Також у лісовому законодавстві не передбачено можливості надання у власність чи користування лісу як природного комплексу, а лише надання земельної лісової ділянки. І тільки це вже може свідчити про невідокремлюваність лісу та землі. Тому включення землі в юридичне поняття “ліс” є правильним з погляду завдань правового регулювання відносин, пов’язаних з використанням лісу. Це не суперечить тому, що відносини, пов’язані з використанням земель лісогосподарського призначення, є різновидом земельних відносин як предмета земельного права.
   Щодо поняття земель лісогосподарського призначення, то в ЛК України [12] воно розкривається через їх склад. До цієї категорії земель належать лісові землі, на яких розміщені лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані у визначеному порядку та використовуються для потреб лісового господарства.
   Переконливим вважаємо висновок Г.Н. Полянської про те, що землі державного лісового фонду за чинним тоді радянським законодавством мали двояке значення: 1) як частина земної поверхні за земельним законодавством; 2) як частина неподільного лісового комплексу за лісовим законодавством. Поняття земель державного лісового фонду в земельному законодавстві було більш абстрактне і, відповідно, менш змістовне, ніж в лісовому законодавстві, де воно конкретизувалось у нерозривному зв’язку з лісовою рослинністю [5, с. 17].
   Цим нерозривним зв’язком і зумовлено включення норм, які регулюють відносини з використання лісових земель до складу лісового законодавства. У ЛК України [12] містяться не лише норми щодо охорони, захисту, використання та відтворення лісів, а й норми з приводу зміни цільового призначення та використання земельних лісових ділянок.
   Крім того, лісове законодавство передбачає таке поняття, як лісова ділянка (ст. 1 ЛК України [12]), що стверджує існування прив’язки лісів до земель, на яких вони розташовані, і концепції використання та охорони лісів відповідно до цільового призначення та категорій цих земель, а не правового режиму використання та охорони лісів і земель лісогосподарського призначення. Підсумовуючи викладене, доходимо висновків, що існування різноманітності визначень поняття “ліс” засвідчує те, що воно не може бути однорідним в усіх випадках. Біологічне та юридичне визначення лісу відрізняються, оскільки розуміння лісу як природного об’єкта та як об’єкта правового регулювання базується на різних його функціях. Проте не варто їх штучно віддаляти лише з метою уникнення правових колізій. Цілком очевидною є неможливість уникнення переплітання лісового та земельного законодавства. Юридичне визначення поняття “земля” має два значення: як частина земельного фонду (в цьому випадку вона є об’єктом правового регулювання земельного права) та як складова лісового фонду (підпадає під правове регулювання використання, захисту, відтворення та охорони лісів).
   Біологічний зв’язок лісу та землі спричиняє існування і юридичного зв’язку, а поєднання цих двох природних об’єктів створює таку правову категорію, як лісові землі, що входять до складу земель лісогосподарського призначення. Тому основні вимоги до раціонального використання земель лісогосподарського призначення мають збігатися з вимогами щодо користування лісами. Включення землі в поняття лісу пояснюють неможливістю сприйняття лісу винятково як ресурсу, створеного для задоволення матеріальних потреб та господарської експлуатації. Земля є просторовим базисом, на якому проростає лісова рослинність. Викладене дає підстави сформулювати таке юридичне визначення лісу: ліс - екологічна система, яка складається з деревно-чагарникової та трав’янистої рослинності, що проростає на землі, та інших природних компонентів, які взаємопов’язані у своєму розвитку, впливають одне на одного і на навколишнє природне середовище.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com