www.VuzLib.com

Головна arrow Земельне право arrow Законодавчі та докринальні підходи щодо проблеми визнання українського народу суб’єктом права власності на землю
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Законодавчі та докринальні підходи щодо проблеми визнання українського народу суб’єктом права власності на землю

Ю. С. Петлюк

ЗАКОНОДАВЧІ ТА ДОКРИНАЛЬНІ ПІДХОДИ ЩОДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ СУБ’ЄКТОМ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

   На основі аналізу конституційного, земельного, цивільного законодавства України та земельно-правової літератури визначені законодавчі та доктринальні підходи щодо проблеми визнання Українського народу суб’єктом права власності на землю.
   Український народ, суб’єкти права власності на землю, земельне законодавство, цивільне законодавство.
   Однією із найактуальніших проблем сучасної теорії земельного права є проблема визначення складу суб’єктів права власності на землю. Зі змінами характеру соціально-економічних відносин, які відбуваються впродовж двох останніх десятиріч, та прийняття цілого ряду важливих нормативно-правових актів (Закону УРСР «Про власність» від 7 лютого 1991 p., Законів України «Про форми власності на землю» від 30 січня 1992 p., «Про внесення змін і доповнень до Земельного кодексу Української РСР» (нова редакція Земельного кодексу Української РСР від 18 грудня 1990 р.- Ю. П.) від 13 березня1992 року, Конституції України від 28 червня 1996 р., Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 p., Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. тощо), склад суб’єктів права власності на землю зазнав суттєвих трансформацій. При вирішенні означеної проблеми постійно постає дискусійне питання: чи є суб’єктом права власності на землю Український народ.
   Питання визнання Українського народу суб’єктом права власності на землю є поширеним об’єктом наукових досліджень. Комплексне наукове дослідження означеної проблематики на дисертаційному та монографічному рівнях здійснив В. В. Носік. Серед інших вітчизняних вчених, які присвятили свої напрацювання проблемі визнання або невизнання Українського народу суб’єктом права власності на землю, варто відзначити В. І. Андрейцева, О. А. Вівчаренко, І. І. Каракаша, П. Ф. Кулинича, В. Л. Мунтяна, В. 3. Янчука тощо. Отже, можна стверджувати про те, що на сьогодні існують різні підходи - законодавчі та доктринальні, які спрямовані на визначення статусу Українського народу як суб’єкта права власності на землю. Метою цієї статті є дослідження на основі аналізу конституційного, земельного, цивільного законодавства України та земельно-правової літератури сутності законодавчих та доктринальних підходів щодо проблеми визнання Українського народу суб’єктом права власності на землю.
   Конституція України як Основний Закон держави є нормативно- правовим актом, що має найвищу силу, і відповідно, є основним джерелом усіх галузей права України, зокрема земельного. Вона містить базові (основоположні) норми -для прийняття відповідного земельного законодавства з конкретних питань. У Конституції України визначені положення, які встановлюють основи правового режиму землі як природного об’єкта і природного ресурсу, забезпечують право громадян на землю, визначають компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування щодо використання та охорони земель [1, с. 32-33].
   Так, згідно зі ст. 13 Основного Закону держави, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності та господарювання, встановлює їх рівність перед законом [2].
   Відповідно до ст. 14 Конституції України, земля визнана основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Вказується на гарантування права власності на землю, на можливість його набуття та реалізації громадянами, юридичними особами та державою. Крім того, Конституція України (ст. 142) встановлює, що земля та інші природні ресурси можуть перебувати у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах [2].
   У земельному законодавстві, на відміну від Конституції України, окрема форма права власності на землю, право власності Українського народу, не має законодавчого закріплення. Земля в Україні, відповідно до ч. 3 ст. 78 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), може перебувати у приватній, комунальній та державній власності, а до складу суб’єктів права власності на землю, згідно зі ст. 80 вищезазначеного кодифікованого акта, входять: а) громадяни та юридичні особи; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади [3].
   Чинним цивільним законодавством також визначається суб’єктний склад землевласників. Відповідно до ч. 1 ст. 374 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), суб’єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади [4]. Визначаючи суб’єктів права власності на землю, ця стаття, на відміну від норм ЗК України, не пов’язує суб’єктний склад землевласників із певними формами власності на землю, але, як і ст. 80 ЗК України визнає суб’єктами права власності на землю фізичних та юридичних осіб, державу та територіальні громади.
   Отже, законодавчі підходи щодо визначення суб’єктного складу землевласників, які закріплені земельним та цивільним законодавством, є тотожними. Наявна лише одна термінологічна відмінність. ЗК України встановлено, що одним із суб’єктів - носіїв права власності (приватної - Ю. П.) на землю є громадяни, а в ЦК України відповідний суб’єкт визначений як фізична особа. Спільною ознакою відповідних положень земельного та цивільного законодавства є те, що до складу суб’єктів права власності на землю не віднесений такий суб’єкт, як Український народ.
   Варто зазначити, що після прийняття КонституціїУкраїни виникли гострі суперечки щодо її положень, які визначають напрями концепції права власності на землю в Україні та формування юридичної моделі регулювання земельних відносин.
   Ряд учених - представників земельно-правової науки, а саме В. І. Андрейцев [5], О. А. Вівчаренко [6], В. В. Носік [7], обґрунтовують думку про те, що земля має належати народу на праві власності, а форми здійснення такого права необхідно визначати у законодавстві. При цьому встановлюється можливість громадян та юридичних осіб набувати у власність земельні ділянки за умови функціонування механізму реалізації правомочностей щодо володіння, користування і розпоряджання цими об’єктами. Представники цього напряму концепції права власності на землю не протиставляють норми статей 13 і 14 Конституції України і наполягають на узгодженості цих норм між собою. В. Л. Мунтян вважає, що вся земля має належати Українському народу на виключному праві власності, а громадяни і юридичні особи можуть використовувати її на праві користування, вказує на непослідовність (помилкову чи навмисну) розробників Конституції України при формулюванні статей 13 і 14 Основного Закону, а саме: визначивши землю об’єктом права власності Українського народу (ст. 13) , у ч. 2 ст. 14 це право Конституція закріплює і за іншими суб’єктами [8, с. 78].
   Аналогічної думки дотримується П. Ф. Кулинич, указуючи на те, що статті 13 і 14 Основного Закону містять взаємовиключні положення. Стаття 13, як вважає П. Ф. Кулинич, відображає режим виключної власності держави (чи народу, що є одне й те саме), а стаття 14 разом зі статтею 142 закріплюють плюралізм форм власності на землю держави, територіальних громад, юридичних осіб та громадян [9, с. 27]. Іншу думку, яка суперечить згаданим напрямам концепції права власності на землю в Україні, висловив В. 3. Янчук. Він вважав, що  встановлене Конституцією України положення про те, що земля є власністю Українського народу, є тотожним націоналізації землі, яка була проголошена Декретом про землю 1917 року. Тому зі змісту ст. 13 Основного Закону випливає, що земля, яка є всенародною, має передусім належати державі й громадянам як об’єкт права приватної власності, а колективним товаровиробникам та іншим суб’єктам - лише на праві користування доти, доки у цій статті не буде сказано інше [10, с. 34].
   Заслуговує на увагу твердження І. І. Каракаша про те, що існує фактична неможливість здійснення Українським народом своїх правомочностей як суб’єктом права власності на природні об’єкти. Дослідник вважає, що доцільнішим має бути юридичне закріплення не права власності народу на природні об’єкти, а права народного надбання, під яким він розуміє все те, що освоювалося, облагороджувалося та натуралізовувалося і підлягає передачі майбутнім поколінням народу [11, с. 382]. Спробу встановити, чи справді існує юридична неузгодженість і суперечність між 13 і 14 статтями Конституції України, зробив В. В. Носік. На основі юридичного аналізу конституційних засад права власності на землю він вибудував модель «дворівневої власності на землю», за якою право власності держави, юридичних осіб та громадян (право нижчого рівня) є похідним та залежним від права власності Українського народу (права вищого рівня). Суб’єктами права власності на землю на вищому рівні виступають громадяни України всіх національностей як Український народ. На нижчому рівні суб’єктами виступають фізичні та юридичні особи, держава і територіальні громади як юридичні особи приватного права [7, с. 223].
   Проведене дослідження дає змогу зробити висновок про те, що існує невідповідність положень Конституції України та положень цивільного й земельного законодавства в частині визнання Українського народу суб’єктом права власності на землю. Наукові погляди вчених, представників земельно-правової науки, об’єктом дослідження яких є відносини власності на землю в Україні, теж суттєво відрізняються. Очевидно, наявність такої ситуації, що склалася в законодавчій та науковій сферах, об’єктивно свідчить про надзвичайну складність означеної проблеми, науково-практичне вирішення якої триває багато років.
   Запропонована стаття - це частина наукового пошуку, метою якого є дослідження теоретичних та практичних проблем у сфері регулювання земельних відносин, тому вищевикладений матеріал може слугувати підґрунтям для подальших наукових розвідок у цьому напрямі.

Список літератури

   1. Погрібний О. О. Джерела земельного права та земельні правовідносини // Земельне право України : підруч. / Погрібний О. О. ; за ред. О. О. Погрібного, І. І. Каракаша. - [вид. 2-ге, перероб. і доп.]. -К. : Істина, 2009. - С. 41-63.
   2. Конституція України : прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. -Ст. 141.
   3. Земельний кодекс України від 25 жовт. 2001 p. № 2768-111 // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 3-4. - Ст. 27.
   4. Цивільний кодекс України : Коментар. - X. : ТОВ «Одіссей», 2003. -  856 с.
   5. Андрейцев В. І. Земельне право і законодавство суверенної України: Актуальні проблеми практичної теорії / Андрейцев В. І. - К. : Знання, 2005. - 446 с.
   6. Вівчаренко О. А. Право власності на землю в Україні (актуальні проблеми) / Вівчаренко О. А. - Івано-Франківськ : ЗАТ Надвірнянська друкарня, 1998. - 179 с.
   7. Носік В. В. Право власності на землю Українського народу : [монография] / В. В. Носік. - К. : Юрінком Інтер, 2006. - 544 с.
   8. Мунтян В. Л. Деякі актуальні проблеми правового регулювання земельних відносин / Мунтян В. Л. // Что делать? Дайджест левой оппозиции. - 2001. - № 7-8. - С. 77-81.
   9. Кулинич П. Ф. Земля і Конституція. Про деякі положення Основного Закону України щодо землі та дискусії навколо них / П. Ф. Кулинич // Вісник «Фермер України». - 2001. - № 11 (32). - С. 26-28.
   10. ЯнчукВ. 3. Теоретические проблемы аграрного права Украины / В. 3. Янчук // Правовые проблемы земельной и аграрной реформы в странах Центральной и Восточной Европы, России, Беларуси, Украины и других стран СНГ, государствах Балтии : Междунар. конгресс, Минск, 910 сент. 1999 г. : тез. докл. - Минск, 1999. - С. 34-36.
   11. КаракашІ. І. Актуальні питання реформування конституцій права власності на природні об’єкти та їх ресурси / І. І. Каракаш // Реформування правової системи України: проблеми та перспективи розвитку в контексті європейських інтеграційних процесів : Міжнародна науково-практична конференція (м. Київ, 28-29 квітня 2004 p.). Збірник наукових праць. В 2 ч. / Редкол.: С. А. Срохін, В. Ф. Погорілко, Я. М. Шевченко та ін. - К.: Національна академія управління, 2004. - Ч. 2. - 458 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com