www.VuzLib.com

Головна arrow Земельне право arrow Захист права власності на земельну ділянку за допомогою віндикаційного та негаторного позовів через призму специфіки володіння земельною ділянкою
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Захист права власності на земельну ділянку за допомогою віндикаційного та негаторного позовів через призму специфіки володіння земельною ділянкою

А. М. МІРОШНИЧЕНКО

ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ ЗА ДОПОМОГОЮ ВІНДИКАЦІЙНОГО ТА НЕГАТОРНОГО ПОЗОВІВ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ СПЕЦИФІКИ ВОЛОДІННЯ ЗЕМЕЛЬНОЮ ДІЛЯНКОЮ

   На основі аналізу чинного законодавства і судової практики розглянуто особливості застосування віндикаційного і негаторного позовів у контексті захисту права власності на такий специфічний об’єкт як земельна ділянка. Право власності, володіння, віндикаційний позов, негаторний позов.
   Уявлення про віндикаційний та негаторний позов є в доктрині усталеними. Віндикаційний позов - витребування майна з чужого незаконного володіння - застосовується проти порушень, пов’язаних із позбавленням власника права володіння. Відповідно, негаторний позов, який є по своїй суті вимогою про усунення перешкод у здійсненні права власності, застосовується проти порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння.
   Між тим, у випадку з таким специфічним об’єктом, як земельна ділянка, у конкретній ситуації далеко не завжди очевидно, чи був позбавлений власник володіння, чи ні, а отже, який спосіб повинен застосовуватися для захисту права власності.
   У цьому відношенні заслуговує на детальний розгляд ситуація із т.зв. «самовільним захопленням», або «самовільним зайняттям» земельної ділянки, під яким зазвичай розуміються будь-які дії щодо зайняття чи використання земельної ділянки без правових підстав (тобто і у законодавстві, і у правозастосуванні, і в доктрині, на наш погляд, даний термін вживається дещо ширше, ніж визначено ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель»).
   Частини 1 та 3 ст. 212 ЗК України містить формулювання «повернення самовільно зайнятих земельних ділянок». Воно створює враження, що у разі самовільного зайняття чужої земельної ділянки власник або користувач повинен застосовувати проти цього порушення такий спосіб захисту, як витребування з чужого незаконного володіння, тобто віндикацію. У судовій практиці такі вимоги формулюються як вимоги «повернути земельну ділянку» [1], про «вилучення земельної ділянки з незаконного володіння» [2] тощо. Іноді конкретний спосіб захисту визначити взагалі важко - якщо позовні вимоги сформульовані як вимоги «усунути порушення права власності» [3] або «відновити межу» [4]. За фактичної наявності порушення у вигляді фактичного зайняття земельної ділянки суди зазвичай задовольняють такі позови. Випадки, коли для захисту обирається негаторний позов, також є поширеними. Так, поширеним є формулювання позовних вимог як вимог про «звільнення земельної ділянки» [5], «усунення порушень меж земельної ділянки» [6] і, нарешті, про «усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою» із зазначенням конкретного способу - наприклад, прибирання металевого гаражу [7], прибирання «всього непотребу і обмостки» [8] тощо.
   Трапляються випадки, коли позивач «виправляє» позовні вимоги прямо по ходу судового розгляду. Так, в одній із справ «прокурор ... уточнив, що сформулювавши позовні вимоги в назві заяви як повернення самовільно зайнятої земельної ділянки, мав на увазі звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки і перенесення огорожі ...» [9]. По одній справі у назві позовної заяви йшлося про «повернення» самовільно зайнятої земельної ділянки, проте у прохальній частині була заявлена вимога до відповідача «звільнити самовільно зайняту земельну ділянку» [10]. Трапляються випадки, коли у позовних вимогам поєднуються вимоги віндикаційної та негаторної природи [11]. Такі ситуації свідчать про те, що сторони у багатьох випадках не розуміють різниці між негаторним та віндикаційним позовом. Важливо, щоб таку різницю розумів суд. Він повинен забезпечити формулювання позивачем позовної вимоги однозначно і, в будь-якому випадку, не застосовувати правил про віндикаційний позов у випадку пред’явлення негаторного позову. На жаль, це далеко не завжди так. Помилки у юридичній кваліфікації спірних правовідносин можуть призвести до відмови задоволенні позову через пропуск строку позовної давності [12] (створення перешкод - порушення триваюче, і при правильній кваліфікації відносин відмова у позові з цих підстав неможлива), у разі задоволення позову - до складнощів щодо виконання рішення.
   Пропонуємо власний погляд на вирішення питання про те, як повинні застосовуватися віндикаційний та негаторний позови при захисті права власності на земельну ділянку.
   Перш за все, зупинімось на тому, що слід розуміти під володінням земельною ділянкою.
   У спеціальній літературі існують різноманітні визначення права володіння земельними ділянками. За деякими винятками [13, с. 98], більшість дослідників, за нашою оцінкою, виходять із традиційного, усталеного розуміння права володіння як юридично забезпеченої можливості панування над річчю [14, с. 296]. Таке визначення можна вважати усталеним, воно цілком відображає пануюче розуміння поняття права володіння, не дивлячись на те, що авторські визначення різних авторів [15, с. 82; 16, с. 207; 17, с. 252] редакційно істотно різняться.
   Між тим, специфіка земельної ділянки як об’єкта права власності полягає у тому, що земельна ділянка, по-перше, «за визначенням» не може бути переміщена у просторі, по-друге, «панування» над земельною ділянкою є значною мірою умовністю. Слід сказати, що таку умовність визнавало ще римське цивільне право, за яким володіння могло утримуватися без фактичного панування, лише волею (solo animo) під час відсутності власника [18, с. 326]. Варто пам’ятати, що по відношенню до оточуючих володіння виконує надзвичайно важливу функцію - воно є засобом їх повідомлення про право власника, яким кореспондує обов’язок усіх інших не порушувати його. У випадку із рухомими речами те, хто є фактичним володільцем, очевидно, проте у ситуації із земельними ділянками та іншим нерухомим майном такої очевидності немає. У випадку ж утримання «лише волею» повідомлення взагалі не відбувається. Якщо оточуючі не повідомлені про права власника, оборот розвиватися нормально не може. Саме з огляду на це практично в усьому світі запроваджена реєстрація прав на нерухоме майно, в першу чергу, на земельні ділянки. Ситуація докорінно змінилася: якщо раніше для того, щоб визначити володільця, необхідно було керуватися якимось зовнішніми ознаками - наявністю огорожі, будівель, факту обробітку земельної ділянки тощо - тепер ці обставини значення не мають. Єдине, що має значення - це запис у реєстрі.
   Запроваджується реєстрація прав на земельні ділянки і в Україні. Стаття 125 ЗК України передбачає, що «[п]раво власності на земельну ділянку ... виника[є] з моменту державної реєстрації ...». Відносини щодо такої реєстрації врегульовані Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». На жаль, на даний час механізм реалізації цього закону відсутній. Законодавець намагався врахувати цю обставину, і у п. 3 розділу II Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що посвідчують право на земельну ділянку, а також порядку поділу та об'єднання земельних ділянок» від 5 березня 2009 р. (яким ст. 125 ЗК України викладена у чинній редакції) передбачив, що «[д]о створення єдиної системи органів реєстраціїправ на нерухомемайно та їх обмежень ... право власності або право користування земельною ділянкою виникає з моменту державної реєстрації земельної ділянки». Таким чином, у будь-якому випадку ту функцію, яку раніше виконувало фактичне панування над ділянкою, сьогодні виконує запис у реєстрі.
   Існування реєстру, а головне, те значення, яке він має, змушує переглянути традиційні підходи до вирішення питання про наявність або відсутність володіння. До запровадження реєстру щодо земельних ділянок позбавленням володіння слід було вважати фактичне зайняття ділянки. З моменту зайняття розпочинав свій перебіг термін набувальної давності (лат. usucapio), по спливу якого права власності переходило до нового володільця. Така схема дозволяла забезпечити визначеність у правовідносинах, їх динаміку, запобігала існуванню «нічийних» земель. Втім, вона була не ідеальною, оскільки, як вже зазначалося, у випадку із земельною ділянкою «зайняття» часто є умовністю. Чи мало місце зайняття, чи ні - обставина, яку досить важко довести, особливо, якщо йдеться про події багаторічної давнини.
   На думку автора, сьогоднішнє законодавство України не передбачає набуття прав на земельні ділянки за набувальною давністю. Стаття 119 ЗК України встановлює наслідком «добросовісного, відкритого і безперервного користування земельною ділянкою протягом 15 років» можливість «звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування». Як видається, можливість такого звернення має кожен незалежно від факту користування земельною ділянкою, а тим більше, його тривалості та характеру. Те, що передбачено ст. 119 ЗК України - це не набувальна давність в усталеному розумінні, адже передбачено виникнення права в результаті волевиявлення «органу», анев результаті спливу давності. Якщо законодавство не передбачає набуття земельної ділянки за давністю, значить, будь-яке протиправне зайняття земельної ділянки невласником не може призвести до переходу права власності. Вочевидь, за також ситуації власник повинен мати можливість у будь-який момент захистити свої права. Тоді, враховуючи нерухомість земельної ділянки («дітися» вона нікуди не може, власник завжди знатиме її місцезнаходження і з більшими чи меншими перешкодами може отримати до неї доступ), зайняття ділянки повинно розглядатися як триваюче порушення, не пов’язане із позбавленням володіння, проти якого слід захищатися негаторним, а не віндикаційним позовом. Отже, фактичного позбавлення володіння за існування реєстру бути не може.
   Вважаємо, що за існування реєстру власника можна позбавити володіння лише юридично - шляхом відібрання титулу в цілому, наприклад, шляхом неправомірного оформлення правоустановчих документів на іншу особу, шляхом внесення невірних даних до реєстру тощо. Лише у цьому випадку проти порушення права власності слід застосовувати віндикаційний позов. Саме цей спосіб захисту буде належним, на противагу дуже поширеним сьогодні вимогам про визнання «недійсними», «незаконними», «нечинними» тощо державних актів. Вважаємо, що практика розгляду судами подібних спорів є неприпустимою, адже державний акт - це лише документ, що посвідчує право на земельну ділянку. «Спір» щодо державного акту - це в будь-якому випадку не спір про право. Відповідно, «спори» щодо недійсності (скасування) державних актів розглядатися судами не повинні. Вищенаведене дає змогу зробити такі узагальнювальні висновки:
   1) проти порушень у вигляді «самовільного захоплення» або «самовільного зайняття» земельних ділянок повинен застосовуватися негаторний позов;
   2) віндикаційний позов повинен застосовуватися у випадку позбавлення особи титулу в цілому шляхом незаконної реєстрації права на іншу особу;
   3) вимоги про «визнання недійсними», «незаконними», «нечинними» тощо державних актів та інших правоустановчих документів розглядатися судами не повинні, оскільки в даному випадку відсутній спір про право.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com