www.VuzLib.com

Головна arrow Педагогіка arrow Використання дискусій при викладанні історії у вищій школі
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Використання дискусій при викладанні історії у вищій школі

Н.О. Вєнцева,
кандидат педагогічних наук, доцент
(Бердянський державний педагогічний університет)

ВИКОРИСТАННЯ ДИСКУСІЙ ПРИ ВИКЛАДАННІ ІСТОРІЇ У ВИЩІЙ ШКОЛІ

   Постановка проблеми. Сучасне суспільне життя в Україні, швидко змінюючись, вимагає відповідних змін і в освіті. В останні роки у зв'язку з демократизацією суспільства в період обговорення не тільки побутових питань, а й проблем теорії, політики, ідеології в практиці вищої школи, зокрема при вивченні історичних дисциплін, почали широко застосовуватись дискусії. Дискусія - це широке публічне обговорення суперечливого питання, яке ґрунтується на обміні думками з певної проблеми [1].
   Аналіз досліджень і публікацій свідчить про те, що дискусія вивчалася в двох основних аспектах, як метод навчання (К.Баханов, О.Пометун, Л.Пироженко), притаманний як середній, так і вищій школі, та як допоміжний метод при організації семінарів (А.Алексюк, С.ВІтвицькатощо).
   Мета статті полягає в дослідженні процесу становлення та розвитку дискусії в навчанні історії у вищій школі та у визначенні основних форм її застосування.
   Дискусії в навчанні почали використовувати ще в Стародавній Греції. У V ст. до н.е. Сократ використовував метод питань та відповідей (діалектичний діалог), який пізніше дістав назву "сократичної бесіди". [З, с.65]. Багато уваги приділили вивченню дискусійно-діалогічного аспекту розв'язання спірного питання видатні грецькі філософи Платон і Аристотель. Сутність діалогу, на їх думку, прихована в постановці проблеми. її пізнання та розкриття неможливе без урахування думки іншої людини, без протилежного погляду. Дискусії Платона будувалися на основі розробки системи аргументів (доказів). Логічний підхід до методу характеризувався жорстким аналізом та аргументацією, завдяки чому, дотримуючись прийомів формальної логіки дискусії, учасники приходили до якогось остаточного висновку [12].
   Значного розвитку дискусії набули в середньовічній Європі в період виникнення університетів. Основними методами навчання в цих закладах були лекції та диспути. Вчені-богослови прагнули примирити науку та релігію, підпорядкувати світську освіту вірі. На цьому ґрунті розвинулася середньовічна схоластика, завданням якої було теоретичне обґрунтування релігійного світогляду шляхом пошуку логічних висновків на підтвердження авторитету Священного Письма. Дискусії в середні віки були фокусом академічного життя. Професор читав лекції і давав пояснення; завдання диспутів - встановити, чи обґрунтовано науковий постулат [6, с.6].
   У дискусіях використовувались quaestio (синоніми disputata quaestio ordinaria, disputatio ordinaria, quaesto solemnis) - питання для обговорення регулярного навчального диспуту, одне питання могло розглядатися з різних боків. Організатором диспуту був магістр, який обирав тезу. Заперечення пропонував або він сам, або його студенти, в тому числі й ті, які випадково потрапили на обговорення. Бакалавр необхідними аргументами підтримував тезу та відповідав на питання (respondens). Магістр міг у будь-який момент зупинити дискусію, особисто завершити власним словом це обговорення. Однак він міг і повернутися до даної тези іншим разом, не підтримуючи, а заперечуючи власну точку зору; бути respondens до своєї тези, як і захисником, противником, режисером, актором і публікою цієї навчальної вистави. Лекції - тези, записані самим магістром, ставали quaestio disputata, а якщо їх записував той, хто слухав, то вони перетворювалась на reportatio (звіти) про обговорюване питання [5, с.45].Диспутам надавалося великого значення, й вони були обов'язковою умовою отримання наукового ступеня або прийняття на роботу до університету. Наприклад: inceptio - диспут, який розігрувався магістром-претендентом на ступінь доктора, вважався головним; або resumptio - диспут, який мав продемонструвати магістр при переході до іншого університету. Це був своєрідний іспит на право працювати у новій ученій корпорації. Право вчити завойовувалося демонстрацією вченості у справі, а саме у змаганні аргументів. Причому ступінь правильності висунутої гіпотези був не важливим, враховувалась техніка захисту або заперечення. Історик Гейдельберзького університету Торбеке описав диспут таким чином: "Диспутаційний акт виглядав як великий парад, у якому демонструвався весь арсенал знань та діалектики і де надавалася можливість спостерігати всі накопичені духовні сили, які мав представник певного факультету. Усі навчальні заняття, навіть лекції на найвищому факультеті -теологічному, на цей час припинялись. Із магістрів, які не мали ще вченого ступеня, обирався один, хто вмів диспутувати про що завгодно та брав на себе двотижневу справу, а іноді і більш тривалу, відбиваючи будь-який напад магістра в галузі найрізноманітніших знань" [8, с.46]. Такі диспути не передбачали жодної підготовчої роботи, але за два дні до обговорення майбутні опоненти (під загрозою штрафу) повинні були повідомити свої тези, визначаючи в такий спосіб загальний напрям обговорення.
   Проведення диспуту мало чітку організаційну структуру: починав ректор, за ним декан, магістри і нарешті всі, хто бажали висловитися. Положення формулювалися в суто логічній формі, з них робились висновки та розвивалися аргументи. Один із учасників дискусії (кводлібертарій) повинен був усім заперечувати. Він помічав будь-яку помилку супротивника, будь-яку невідповідність логіці та діалектиці. Це був турнір розуму, кінцевою метою якого було не розкрити істину або знайти нове наукове знання, а продемонструвати противнику вмілі діалектичні прийоми [5].
   Дискусії середньовічних університетів були вспадковані вищими навчальними закладами нової доби. Зокрема, вони використовувалися під час викладання в Києво-Могилянській академії. Підтвердженням тому є поради до вивчення риторики, запропоновані Ф.Прокоповичем у розділі "Про закони і правила належного ведення диспуту" в курсі "Логіка для навчання української молоді, що вивчає одне і друге красномовство на благо релігії і Батьківщини, викладене... у Києві, славній православній Могилянській академії року 1706":
   "1....Дуже важливо глибоко вивчити питання, з якого буде дискусія, а також точку зору супротивника 2....Кожна сторона якнайбільше має піклуватися про ясність мови, уникати всього, що робить мову темною і двозначною. З....Не треба зловживати прикрасами та показним блиском - це завжди викликає підозру в хитрощах, відшукати істину можуть лише простота й щирість. 4....Подумай також про те, що буде відповідати на твої запитання опонент, передбач його несподівані відповіді. 5....Але насамперед необхідне суворе і старанне дослідження власних тезисів - на істинність, на помилки. 6....Дотримуйся миру й спокою, стримуй безладний крик... Чи від крику аргументи стають переконливішими, а відповіді мудрішими? 7....Скромність і дружня прихильність між тими, хто сперечається, повинні зберігатися як непорушний закон... Міра у всьому - найкраща річ!" [9, с79]
   У XVIII-XIX століттях змінюються вимоги до підготовки педагогічних кадрів в університетах, що призводить до змін у формах навчання. Головною ланкою дидактичного циклу тоді була лекція [7]. Як заміна середньовічному диспуту виникають семінарські заняття: вони означали дискусію з певної проблеми. Мета такої дискусії - навчити студентів риторики і за допомогою тез уміло викривати хибні аргументи, які висуваються учасниками. У XVIII ст. семінарські заняття стали широко використовуватись при підготовці філологів з метою інтерпретації текстів, а в XIX ст. вони були введені при вивченні теології та юриспруденції.
   У XVIII ст. своєрідну боротьбу лекційному навчанню оголосив М.Ломоносов, який виступив за проведення практичних занять поряд із читанням лекції. У цей час практичні заняття, як і семінарські, зайняли належне місце у навчальному процесі вищої школи. Значно пізніше, наприкінці XIX - на початку XX ст. практичні роботи у їх сучасному розумінні вперше застосовуються нарівні з читанням лекцій [2]. Із введенням нових форм навчання у вищій школі народжується проблема взаємодії викладача і студентів на занятті. Формуються два напрями в методиці проведення семінарського та практичного заняття: демократичний, з високою активністю студентів і авторитарний, такий поділ зберігався і протягом XX ст.
   Отже, наприкінці XIX - перша половина XX ст. основними формами організації навчального процесу у вищій школі залишались лекції, семінарські, лабораторні та практичні заняття.
   Проголошення державної незалежності та суверенітету України радикально вплинуло на трансформацію змісту та форм історичної освіти і методику викладання історії у вищих навчальних закладах. На сучасному етапі розвитку освіти - це модульне навчання.
   Модульна система головним своїм призначенням має забезпечити демократизацію навчання, умови для дійсної зміни місця студента у навчанні (перетворені його з об'єкта в суб'єкт цього процесу), надати навчально-виховному процесу необхідної гнучкості та індивідуалізації. У зв'язку з цим в останні роки в практиці вищої школи все частіше почали впроваджуватись інтерактивні методи, в тому числі і дискусії.
   Дискусія є одним із основних інтерактивних методів не тільки тому, що вона дозволяє максимально активізувати мислення студентів, а й тому, що її можна використовувати при будь-якій формі заняття - на лекції, семінарі, практичному занятті.
   Лекції-дискусії застосовуються коли лектор по ходу викладу матеріалу звертається до аудиторії з окремими питаннями, які потребують короткої та швидкої відповіді. Повноцінна дискусія на лекції розгорнутись не може, але дискусійне питання, яке викликає одразу декілька відповідей в аудиторії, створює психологічну атмосферу колективних роздумів та готовності до уважного слухання лектора, який відповідає на дискусійне питання. При проведенні лекції -дискусії, на відміну від традиційної, викладач не тільки вислуховує відповіді слухачів на його питання, а й організує вільний обмін думками в інтервалах між логічними розділами. Це пожвавлює навчальний процес, активізує пізнавальну діяльність студентів, дозволяє викладачеві керувати колективною думкою, використовуючи її з метою переконання, долаючи негативні установки і помилкові думки деяких студентів. Наприклад: "Національно-визвольна війна українського народу 1648-1657 pp.: чи були альтернативи об'єднання з Москвою?" Варіанти дискусійних питань для обговорення в групах: Чи почалася б національно-визвольна війна якби до влади в Січі не прийшов Б.Хмельницький? Змінилась би доля Гетьманщини, якби не зрада Кримського хана? Чи справедливо період після смерті Б.Хмельницького історики називають "Руїною", Чи це нормальний розвиток будь-якої держави: часи піднесення змінюються кризами?"
   Семінар з елементами дискусії - форма семінару, складовими якого є протиріччя, суперечлива проблема, різноманіття шляхів її розв'язання, компетентність учасників. Студенти приходять на таке заняття, підготувавши відповіді на питання семінару і маючи власне ставлення до проблем, які розглядаються. Основні етапи такого семінару: вибір проблеми для дискусії; дослідження проблеми; проведення обговорення (компетентність учасників); підбиття підсумків. За даними російського психолога Б.Бадмаєва, опитування студентів через 4-6 місяців після проведення семінарів довело, що більшості запам'ятались ті семінари, на яких була дискусія, при цьому запам'ятались як питання, що обговорювались, так і окремі думки, які висловлювались колегами [1].
   Семінар - "круглий стіл" - форма семінару , в основу якого покладено декілька точок зору, обговорення яких призводить до спільної для всіх учасників позиції або рішення. "Круглі столи" організуються найчастіше для обговорення певної проблеми представниками різних політичних або наукових напрямів. Обмін думками дозволяє знаходити спільні точки зору, що в подальшому може служити при пошуку спільних висновків. У навчанні метод круглого столу використовується з метою підвищення ефективності засвоєння студентами теоретичних проблем шляхом розгляду їх у різних наукових аспектах з участю спеціалістів різних напрямків.
   Такий семінар має три етапи: 1) підготовчий: вибір теми для обговорення (питання, що обговорюється, не одностайне, не завершене, обов'язково проблемне); розробка цілей заняття; запрошення фахівців (при цьому дві вимоги: бути фахівцем і мати протилежні точки зору або життєві позиції (священик та атеїст, фермер та "акціонер-колгоспник); консультування студентів, підготовка приміщення; розробка плану зустрічі; 2) обговорення проблеми: вступ, виявлення позицій учасників груп, формулювання основних позицій, обговорення проблеми з фахівцями; 3) підбиття підсумків: характеристика діяльності мікрогруп, формулювання єдиної позиції, до якої прийшли чи найближче підійшли учасники зустрічі; назвати пропозиції, що виникли під час обговорення, визначити час та форму повернення до них [4].
   Метод круглого столу використовується і в інших формах. Наприклад, у рамках студентської навчально-методичної конференції можна провести "круглий стіл" студентів-істориків з групою студентів-психологів або юристів. Головне обрати спільну тему, яка входить до програми як з історії, так і інших предметів (правознавства, психології, соціології) і яка потребує більш глибокого, різнобічного розгляду в інтересах професійної підготовки студентів. Можна залучати також студентів та викладачів з однієї спеціальності, але з різних вузів. У практиці вищої школи використовуються і міжнародні "круглі столи".
   Висновки. Дискусії з будь-якого питання завжди корисні, тому що сприяють народженню нових думок. Дискусії у вищій школі можуть застосовуватись на всіх видах занять від лекційних до лабораторних. їх ефективність визначається тим, наскільки вдалось активізувати мислення студентів та в якій мірі це підвищило якість засвоєння, викликало інтерес до питань, що вивчаються, та бажання ще глибше зануритись у процес подальшої роботи з літературою.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бадмаев Б.Ц. Методика преподавания психологии: Учеб.-метод. пособие для преподавателей и аспирантов вузов / Б.Ц. Бадмаев. - М.: ВЛАДОС, 1999. - 304 с.
2. Булда А.А. Практична підготовка вчителів історії в педагогічних навчальних закладах України (етапи і особливості) / А.А. Булда. - К.: Видавництво Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова, 1999. - 498 с
3. Модзалевский Л.Н. Очерк истории воспитания и обучения с древнейших до наших времён / Л.Н. Модзалевский. - СПб.: Алетейя, 2001.-429 с.
4. Пометун О. Методика навчання історії в школі / О.І. Пометун, Г.О. Фрейман. - К.: Генеза, 2005, - 328 с.
5. Рабинович В.Л. Исповедь книгочея, который учил букв, а укрепил дух/ В.Л.Рабинович. - М.: Книга,1991. -240 с.
6. Сємко СМ. Активні методи навчання / СМ. Сємко. - X.: Рад. шк., 1931. -536 с.
7. Стоян Т.А. Університетська освіта в Україні в др. пол. XIX ст.: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. іст. наук: 07.00.01 "історія України"/Т.А. Стоян . -К.,1999. -22 с.
8. Уссингъ Ж. Воспитаніе и обучение у грековъ и римлянъ / Ж.Уссингъ. -С.Петербурга: Изд. Ив. Ив. Иванова, 1899. - 157 с.
9. Хижняк З.І., Банківський В.К., Історія Києво-Могилянської академії /3.1.Хижняк, В.К.Банківський. - К.: Академія, 2003. - 184 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com