www.VuzLib.com

Головна arrow Міжнародні відносини arrow Проблема Чорноморських проток у політиці країн Троїстого союзу в період Східної кризи 1894-1897 рр.
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Проблема Чорноморських проток у політиці країн Троїстого союзу в період Східної кризи 1894-1897 рр.

МАШЕВСЬКИЙ О. П.

ПРОБЛЕМА ЧОРНОМОРСЬКИХ ПРОТОК У ПОЛІТИЦІ КРАЇН ТРОЇСТОГО СОЮЗУ В ПЕРІОД СХІДНОЇ КРИЗИ 1894-1897 рр.

   В статті на основі документальних джерел досліджено вплив питання проток Босфора та Дарданелл на міжсоюзницькі відносини в Троїстому союзі та взаємини його членів з іншими провідними європейськими державами під час міжнародної кризи 90-х рр. ХІХ ст., спричиненої масовим знищенням вірмен Османської імперії султанським режимом. Ключові слова: Босфор, Дарданелли, Чорноморські протоки, Троїстий союз, міжнародні відносини. Формування міжнародних союзів у кінці ХІХ ст. є важливою проблемою для дослідження історичною наукою, з огляду на те, що саме вони були, багато в чому відповідальними за початок Першої світової війни, яка докорінно змінила історію людства. Боротьба великих держав за контроль над протоками Босфор та Дарданелли, які є єдиним шляхом сполучення між Чорним та Середземним морями, ще з початку ХІХ ст. мала значний і, досить часто, визначальний вплив на розвиток міжнародних відносин та структурування міждержавних союзів, особливо у періоди загострення відносин між провідними державами, в тому числі в роки східної кризи 1894-1897 рр. Тому, ця тема потребує ретельного дослідження, зокрема, вітчизняною історичною наукою.
   Незважаючи на значну кількість досліджень, присвячених східній кризі 90-х рр. ХІХ ст., вплив проблеми Проток на політику Німеччини та її союзників в цей період недостатньо проаналізований. Радянські вчені В. Хвостов, Є. Саркісян, сучасні російські дослідники Н. Кіняпіна, В. Виноградов, А. Болдирєв, торкаючись цього питання, зосередились, переважно, на критиці дій Великої Британії, яка, на їх думку, підтримуючи вірменських націоналістів, виконувала власні імперські завдання на Близькому Сході, а наполягаючи на введенні об’єднаного флоту до Проток, лише хотіла повернути свої втрачені позиції в Османській імперії. Західні історики, зокрема, П. Грейвс, Н. Дасковісі, К. Філліпсон звертали увагу, переважно, на спроби Великої Британії домогтися введення ескадри шести держав до Проток, запеклій протидії цьому Росії й підтримці цієї політики царського уряду Францією, що, на думку цих вчених, давало можливість султану не лише продовжувати, але й посилювати масове знищення вірменського населення. Політика Німеччини та її союзників щодо розв’язання згаданої кризи, досліджувалась, здебільшого побіжно, у контексті вищезгаданих проблем й тому потребує окремого комплексного дослідження, що і є завданням запропонованої статті. Основу джерельної бази дослідження склали німецькомовні документи з багатотомної збірки «Велика політика європейських кабінетів. 1870-1914 рр.» та франкомовні матеріали з серії «Французькі дипломатичні документи. 1870-1914 рр.» Автор, крім того, використав дипломатичне листування з англомовного видання «Британські дипломатичні документи. 1898-1914 рр.» та Державного архіву Російської Федерації, а також російські опубліковані документи та наукову літературу.
   Міжнародна криза 1894-1897 рр. розгорнулася внаслідок жорстоких репресій автократичного режиму султана Абдул-Хамида ІІ проти вірменського населення й спроб великих європейських держав шляхом колективних зусиль зупинити цю масову різанину. Одним з найдієвіших засобів тиску на «кривавого султана», за ініціативою Великої Британії, повинно було стати введення об’єднаної ескадри шести держав до Чорноморських проток, щоб, створивши загрозу Османській столиці - Константинополю, розташованому на берегах Босфору, змусити Абдул-Хаміда ІІ припинити цю вакханалію й спонукати його провести реформи, які б унеможливили її повторення, або навіть позбавити цього тирана престолу, замінивши його на більш лояльну особу. Дипломатична боротьба у європейських столицях навколо цього питання мала значний вплив на конфігурацію міжнародних союзів і спричинила досить несподівані наслідки для розвитку відносин між членами провідних європейських альянсів - Троїстого та російсько-французького союзів та відносини між цими військово-політичними блоками. Враховуючи це, метою запропонованої статті є аналіз чинника Чорноморських проток у вищезгаданих процесах й, насамперед, вивчення недостатньо досліджених аспектів політики держав Троїстого союзу. Відповідно до мети дослідження передбачається вирішити наступні наукові завдання: проаналізувати вплив боротьби великих держав за контроль над протоками Босфор та Дарданелли на міждержавні відносини країн Троїстого союзу в період східної кризи 1894-1897 рр.; простежити чинник Проток у зміні взаємин його з російсько- французьким альянсом та Великою Британією; ви явити нові тенденції у близькосхідній політиці Німеччини в кінці 90-х рр. ХІХ ст. та значення для цього процесу питання Чорноморських проток.
   Східна криза 90-х рр. була дуже важливою для діяльності Троїстого союзу, оскільки виявила досить сильні центробіжні тенденції у цьому німецько-австрійсько-італійському альянсі, які, навіть, загрожували подальшому його існуванню. Італія, за повідомленням французького посла у Римі, «без вагань стала на бік Англії» й «італійський флот підтримав би дії англійської ескадри» в Протоках, «якби на це наважились в Лондоні». Така проанглійська позиція Рима пояснюється тим, що його інтереси у Середземномор’ї багато в чому збігалися з британськими, й за допомогою свого союзника він згодом сподівався отримати частину володінь Османської імперії.
   Австро-Угорщина також активно виступала за колективні дії флотів шести великих держав біля Константинополя задля тиску на султана. Габсбурзька монархія основою своєї близькосхідної політики вважала збереження статус-кво на Балканах й тому панічно боялась порушення цієї рівноваги внаслідок раптової акції Росії по захопленню Босфору та Константинополя. Тому Австро-Угорщина вважала доцільним, у випадку відмови всіх шести великих держав надіслати свої кораблі до Проток, підтримати дії Великої Британії та Італії в Дарданеллах. Відню додавало впевненості й те, що, крім його зацікавленості у згаданій операції, були ще й формальні підстави для її проведення, оскільки згідно з угодою про Середземноморську Антанту 1887 року три вищезгадані учасники повинні були вдатися до спільних дій у випадку посилення російської загрози у Чорноморському регіоні й, в першу чергу, стосовно Проток. Логічним продовженням цієї зовнішньополітичної лінії була пропозиція віденського кабінету форейн-офісу продовжити угоду про Середземноморську Антанту, термін дії якої закінчувався у 1897 р.. Відмова Лондона від цієї пропозиції, вочевидь, пояснюється зміною пріоритетів Великої Британії. Якщо у другій половині 80-х рр. ХІХ ст. вона дотримувалась своєї традиційної політики збереження Османської імперії, на що й була спрямована угода 1887 року, то в середині 90-х рр. ХІХ ст. лондонський кабінет вже навпаки доклав зусиль задля її поділу між великими державами.
   Як і протягом попередніх «східних криз» 70-х-80-х рр. надзвичайно важливою для розгортання подій та визначення позицій інших держав була політика Берліна. Німецький посол у Лондоні Хатцфельд писав, що прем’єр-міністр лорд Солсбері йому неодноразово казав, що, у випадку загострення кризи через дії Росії, «він відразу звернувся б до Берліна, щоб домовитись з ними про вироблення щодо цього спільної поведінки». Не дивно, що саме цьому німецькому послу у серпні 1895 року лорд Солсбері першому презенту вав свій план поділу Османської імперії. Згідно з ним, «володарка морів» згодна була віддати Росії Протоки в обмін на забезпечення британських інтересів у Єгипті та Месопотамії. Крім того, Італія повинна була отримати Тріполітанію, Австро- Угорщина - Салоніки, а Франція - Марокко. Німеччина, як міг передбачати лорд Солсбері, повинна була зацікавитись співпрацею у східному питанні з Лондоном, зближенням його з Берліном, а також розхитування російсько-французького союзу з подальшою ізоляцією Франції.
   Цей проект багато в чому нагадував пропозиції О. Бісмарка, який під час «східної кризи» 1875 - 1878 рр. кілька разів пропонував владнати британсько-російські суперечності, домовившись про те, щоб Велика Британія оволоділа Єгиптом, а Росія, натомість, «забезпечила свої права щодо Проток». Тому британський прем’єр-міністр сподівався на розуміння з боку Берліна, пам’ятаючи, до того ж, що ще на початку 90-х рр. Німеччина шукала точки співпраці з «туманним Альбіоном» й докладала всіх зусиль для його приєднання до Троїстого союзу. Проте плани британського кабінету зазнали повного фіаско й це було ознакою поступового зростання британсько-німецького антагонізму. Берлінський кабінет підозрював форейн-офіс в інтригах, які мали своїм завданням посварити його з Петербургом, а також вважав, що проект поділу Османської імперії не враховував інтереси Німеччини. До того ж, німецькі високопосадовці й, особисто Вільгельм ІІ, були роздратовані тим, що Лондон, використовуючи непорозуміння Парижа та Берліна на Рейні, посилив свою колоніальну експансію, яка завдавала збитків німецьким інтересам, зокрема в Африці. Тому можливість посилення позицій «володарки морів» у Єгипті викликала категоричне несприйняття німецького імператора15, що, зрештою, вирішило долю британської пропозиції. Кайзер Вільгельм ІІ був серйозно занепокоєний тим, що його партнери по Троїстому союзу, а саме Італія й Австро-Угорщина зайняли відверто про-британську позицію. Зважаючи на це, стратегічним завданням німецької дипломатії було поступово відвернути свого головного союзника - Відень - від фарватера форейн-офісу. Тому, берлінський кабінет заявив, що він з розумінням ставиться до прагнення Автро-Угорщини, за потреби, надіслати до Константинополя свою ескадру, однак «Німеччина не підтримає цю акцію й не буде надсилати на Схід власного флоту, задовільнившись перебуванням там одного із своїх малопотужних кораблів». Німеччина цілком байдуже поставилась до вірменської різанини й, більш того, Вільгельм ІІ надіслав Миколі ІІ телеграму в якій запевнив, що його країна готова долучитися до всіх заходів, «які він визнає необхідними задля відновлення порядку в Туреччині».
   Таким чином, можна дійти думки, що в середині 90-х рр., під час загострення близькосхідної кризи, виявились значні суперечності у зовнішньополітичних пріоритетах Відня та Берліна. Австро-Угорщина докладала зусиль задля зближення Великої Британії з Троїстим союзом, вважаючи, що це не лише буде перепоною для захоплення росіянами Константинополя, але й унеможливить російсько-британську угоду, яка, зокрема, могла б містити положення щодо інтересів царського уряду стосовно Проток. Берлін, навпаки, виявляв зацікавленість у зближенні з Петербургом і, навіть, Парижем. Протягом близькосхідної кризи середини 90-х рр. Німеччина, як і Велика Британія намагалася отримати дружбу Росії, пропонуючи їй оволодіти Протоками. Щоправда, в той час, як Лондон за це крім прихильності просив ще й згоду на остаточне підпорядкування Єгипту, Вільгельму ІІ достатньо було повернення давніх приязних відносин двох країн з перспективою відновлення Союзу трьох імператорів. Обидві згадані держави побоювались, що Росія зможе отримати Протоки за підтримки Франції, що мало б наслідком посилення російсько-французької співпраці небезпечної, в той період, як для Лондона, так і для Берліна. Вільгельм ІІ, також, був занепокоєний, що, у випадку досягнення російсько-британських домовленостей щодо Проток, відбудеться зближення чи, навіть, буде укладений союз царського уряду з Великою Британією.
   Вільгельм ІІ не лише наголошував, що не буде заперечувати, щоб Росія зайняла Константинополь, що було б катастрофою для балканської політики Відня, але й заявив, що не буде підтримувати Австро-Угорщину, якщо вона почне війну з Росією через близькосхідні справи. Такий розвиток подій навіть, дав підстави головному аналітику МЗС Німеччини А. Гольштейну стверджувати, що якщо й далі кайзер буде так ревносно підтримувати Петербург у збиток Відню, то «Троїстому союзу - кінець» .
   Зважаючи на вищезгадані обставини, французьке міністерство закордонних справ зробило досить несподіваний висновок, що «все більше вимальовується примирення Німеччини з Францією під покровительством царя». Російський посол у Відні граф Капніст вважав, що «Німеччина, Франція та Росія з легкістю домовляться про спільну лінію політики, що дозволить змінити поведінку Італії та Австро- Угорщини й, виходячи з цього, в перспективі сформувати союз континентальних держав, який залишить Англію ізольованою й змусить її до поступок у багатьох питаннях». Таким чином, на думку американського історика С. Фея, Вільгельм II реалізовував свою ідею злиття російсько-французького та Троїстого союзів у «континентальну лігу», яка б поклала край британській перевазі у колоніальних питаннях. Щоправда, Франція, як стверджував її міністр закордонних справ Бертело, вважала, що «абсолютно необхідно, щоб будь-яка формальна згода Росії, Франції та Німеччини була підпорядкована врегулюванню питання Ельзасу та Лотарингії», що відразу ставило під сумнів перспективи зближення Берліна з Парижем.
   В результаті проросійської політики Німеччини, в період цих близькосхідних подій британська дипломатія навіть за підтримки віденського та римського кабінетів, не змогла реалізувати свою ідею введення спільної ескадри шести великих держав до Чорноморських проток задля тиску на Порту з метою припинення різанини вірменського населення. Це також унеможливило навіть входження британського, італійського та австро-угорського флотів до Дарданелл. Ця безкарність султанського режиму мала наслідком винищення протягом лише 1894-1896 рр. понад 300 тис. вірмен Османської імперії. Підписання російсько-австро-угорської угоди 1897 року можна розглядати, як продовження певних тенденцій, започаткованих ще під час міжнародної кризи, спричиненої вірменським питанням. Г асбургська монархія, як писав, німецький посол у Відні граф Ойленбург «ніколи не погодиться на володіння Росії Константинополем, оскільки її контроль над Дарданеллами матиме визначальний вплив на балканські держави (особливо Болгарію), де викристалізувався б новий проросійський центр впливу. Австро-угорський вплив у Адріатичному морі також внаслідок цього поступово втрачався б». Як наголошував міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Голушковський, для його держави «були неприйнятними будь-які компенсації, які будуть можливими у випадку розпаду Туреччини» внаслідок захоплення росіянами Проток, «більш того, це спричинить для неї справжню біду». Австро-угорський міністр мав на увазі те, що приєднання до монархії нових слов’янських територій, збільшило б їх частку в імперії до критичної маси, що цілковито порушило би баланс між слов’янами, німцями та угорцями і зумовило для неї руйнівні наслідки. Як писав граф Голушковський, «через позбавлення мужності у Англії» вона більше схильна домовитись з Росією, ніж чинити їй спротив. Саме угода між Петербургом та Лондоном здавалась для Відня чи не найбільшою загрозою. Керівники Австро-Угорщини усвідомлювали, що марно було сподіватись на підтримку у вищезгаданому питанні берлінського кабінету. Як відверто заявив німецький посол у Відні, «Німеччина не підтримає політику Австрії у випадку її війни з росіянами, якщо ті захоплять Константинополь». Таким чином, габсбурзька монархія, за такого розвитку подій, могла опинитись наодинці перед російською загрозою. До того ж, це відбувалося за умов посилення російського впливу на Балканах внаслідок переорієнтації Болгарії та Сербії з Відня на Петербург та зростання національно-визвольного руху в Македонії, який викликав занепокоєння, як Відня, так і Петербурга через можливість загострення «східного питання».
   Росія, як і Австро-Угорщина була на той час зацікавлена у збереженні Османської імперії й, відповідно, протидії національно-визвольним рухам проти султана. Як писав міністр закордонних справ Франції Бертело, дізнавшись про хвилювання у Македонії, Росія порадила «Софії, Белграду та Афінам уникати будь-яких дій, що можуть загострити ситуацію», а простіше кажучи, застерегла їх від допомоги повстанцям. Більш того, вона вступила у видносини зі своїм заклятим ворогом на Балканах - Австро-Угорщиною задля того, щоб знайти шляхи для подолання кризи без ускладнень для обох держав. Повстання на Кріті, яке спричинило греко-турецьку війну та можливість, у зв’язку з цим, захоплення росіянами Босфору, у відповідь на загрозу вводу британського флоту до Дарданелл, стали додатковим стимулом для Відня форсувати зближення з Петербургом.
   В результаті російсько-австро-угорських переговорів було укладено угоду, метою якої стало підтримання статус-кво стосовно Балканського півострова та Чорноморських проток. Вона була оформлена у вигляді обміну дипломатичними листами між двома державами у квітні-травні 1897 року. Зокрема, стосовно Проток, міністр іноземних справ Австро-Угорщини Голуховський у своєму листі констатував те, що Росія запевнила його, що вона «не прагне внести будь-які зміни у існуючий стан речей, санкціонований Паризьким трактатом та Лондонською конвенцією, а навпаки, підтримує всі їх положення, які цілком задовільняють Росію, оскільки забороняють вхід іноземних військових кораблів до Чорного моря».
   В листі міністра іноземних справ царського уряду М. Муравйова робився наголос на тому, що, «оскільки Росія не може дозволити найменшого зазіхання на постанову про закриття Босфору та Дарданелл, санкціоновану діючими трактатами, то Австро-Угорщина, безумовно, визнає цілковиту законність цього принципу».
   Характерно, що російський посол у Відні П. Капніст, який, власне, й був одним з головних ініціаторів російсько-австро-угорського зближення пропонував міністру закордонних справ М. Муравйову також домовитись про забезпечення інтересів двох держав у випадку розпаду Османської імперії. Зокрема, згідно міркувань П. Капніста, Росія повинна була, за такого розвитку подій, отримати смужку території вздовж Проток, а Австро-Угорщина анексувати Боснію та Герцеговину. Щоправда, керівництво російського МЗС не наважилось запропонувати такий договір.
   Відень та Петербург, які були головними гравцями на Балканах, в результаті цієї угоди, забезпечили на десять років, аж до Боснійської кризи збереження статус-кво на цьому півострові. Для Австро-Угорщини у цьому договорі, насамперед, були важливими обіцянки Росії не зазіхати на Босфор та Дарданелли. Петербург був задоволений тим, що віденський кабінет солідаризувався з його розумінням трактування конвенцій по Протокам, яке зводилось до їх однозначного закриття для військових кораблів з чим, як ми знаємо, в кінці 70-х-80-х рр. ХІХ ст. не погоджувалась Велика Британія. Тобто стаття щодо Проток, яка складала одне з головних положень угоди 1897 року, була досить схожа на відповідне формулювання в договорі про Союз трьох імператорів 1881 року та російсько-німецькому договорі 1887 року. Щоправда, тоді Росія потребувала реальної підтримки задля гарантування цього положення. Після укладання російсько-французького союзу небезпека прориву британського флоту через Протоки, як показала східна криза 90-х рр., була зведена нанівець. Однак, те, що Відень солідаризувався з Петербургом, у вищезгаданому питанні, було додатковим аргументом царського уряду у традиційно актуальній для нього політиці щодо Проток й крім того дозволяло, не побоюючись за несподіванки на Балканах, зосередитись на далекосхідній експансії. Дипломатичним парадоксом було те, що Німеччина, яка у 90-х рр. ХІХ ст. була занепокоєна можливістю втягнення її Австро-Угорщиною у конфлікт з Росією через «східне питання» й тому спонукала Відень до порозуміння з Петербургом, вже на початку ХХ ст., з посиленням власних інтересів у Османській імперії, хотіла щоб Габсбургська монархія активніше підтримувала її в східній політиці й тому, за свідченням британського дипломата Спрінг-Райса, висловлювала незадоволення угодою 1897 р.
   Зусилля Росії та Франції задля обмеження тиску великих держав на султана з метою припинення різанини вірменського населення, в тому числі, як пропонувала Велика Британія, шляхом введення до Проток ескадри шести держав, мали своїм наслідком не лише знищення сотень тисяч вірмен. Ця без- караність спонукала султана Абдул-Хаміда ІІ вдатися до жорстокого придушення повстання на острові Кріт, яке вибухнуло у лютому 1897 року. За повідомленням французького посла у Константинополі П. Камбона, камергер султана Ізе-Бей, який переконав Абдул-Хаміда ІІ продовжувати різанину вірмен, не звертаючи увагу на європейські держави, у розмові з ним, заявив про рішучість вдатися до схожих звірств на Кріті. «Кривавий султан», в свою чергу, враховуючи досвід вищезгаданих подій, був переконаний, що «Європа поділена, безсила й неспроможна прийти до згоди, щоб нав’язати йому будь- які зобов’язання» й готувався холоднокровно вирізати крітських повстанців. Щоправда, П. Камбон, наголосив, що «Кріт не Вірменія, й великі держави байдужі до того, що відбувалося в МалійАзії будуть турбуватись через події так наближені до них». Острів Кріт, який розташований в центральній частині Східного Середземномор’я, мав визначальне значення для впливу на цей важливий регіон й був ключовою позицією для контролю над територіями Османської імперіями, які викликали найбільші суперечності європейських держав, а саме Дарданеллами, Єгиптом, Сирією та Палестиною. Росія була занепокоєна тим, що, у випадку поразки Греції, яка захищаючи повстанців у квітні-травні 1897 року вела війну з Османською імперією, британський уряд міг вдатися до вводу свого флоту в Дарданелли, щоб запобігти різанині на Кріті та врятувати прихильну до нього Елладу від остаточного розгрому. Франція, в свою чергу, була занепокоєна можливістю поширення британського впливу на Кріті, що загрожувало її планам у Східному Середземномор’ї, зокрема Сирії та Єгипті. Тому, члени російсько- французького союзу, як це було й за нещодавніх вірменських подій, вважали гарантією непорушності їх інтересів вирішення крітської проблеми «концертом європейських держав». Щоправда, якщо в 1894-1896 рр. Парижу та Петербургу було досить легко протидіяти Лондону через прихильність до їхньої близькосхідної політики Берліна, то у 1897-1898 рр. останній вже почав виявляти себе, як потенційний суперник російсько-французького союзу на Близькому Сході.
   Німеччина стрімко збільшила свій вплив у Османській імперії, надавши султану значну допомогу у грецько-турецькій війні. Крім того, берлінський кабінет забезпечив проникнення німецького капіталу й до Греції, допомігши їй укласти 18 травня 1897 року перемир’я й, таким чином, зупинити її остаточний розгром. Це викликало занепокоєння в Лондоні, Парижі та Петербурзі. Берлін, в свою чергу, був роздратований діями цих держав, оскільки через відсутність потужного військово-морського флоту не зміг захистити султана коли Велика Британія, Росія, Франція та Італія позбавили його плодів перемоги й у 1898 роци, фактично, взяли острів під спільний контроль, оскільки домоглися призначення комісаром Кріта свого протеже принца Георга Грецького та надання острову широкої автономії. З іншого боку, ревнощі царського уряду викликало те, що, в той час, як султан охоче приймав допомогу німецьких військових інструкторів, він відмовився у березні 1897 року пропустити через Протоки російські військово-морські сили для участі їх у, так званому, колективному врегулюванні кризи зусиллями великих держав. Крітське питання, а згодом і проблема Багдадської залізниці, поступово змінювали геополітичну ситуацію на Близькому Сході. Як влучно писав сучасний російський історик В. Виноградов, форейн-офіс, знімаючи з себе відповідальність за Константинополь, думав, що передає його росіянам, а насправді виявилось, що його здали німцям, які згодом зайняли ключові позиції в Османській економіці та армії. Це, у свою чергу, започатковувало російсько-німецький антагонізм у «східному питанні», який мав стійку тенденцію до загострення, незважаючи на періодичне зближення
   Берліна з Петербургом, особисті симпатії та родинні зв’язки Вільгельма II і Миколи II. Таким чином, розвіювалась іллюзія, яка виникла під час вірменських подій, щодо можливості зближення й подальшої взаємодії Берліна, Петербурга та Парижа з перспективою приєднання до них в межах антибританської «континентальної ліги» інших держав. Підводячи підсумок дослідження проблеми впливу чинника Чорноморських проток на політику країн Троїстого союзу в роки східної кризи 90-х рр. ХІХ ст., можна зробити низку висновків та узагальнень. Загострення проблеми Проток у цей період виявило значні суперечності у Троїстому альянсі. Німеччина не схвалила британську ідею поділу Османської імперії між великими державами. Берлін, схиляючись до підтримки позицій Петербурга та Парижа, також, відмовився від участі у колективній демонстрації кораблів великих держав у Протоках, що дозволило режиму султана Абдул-Хаміда II продовжувати й, навіть, посилювати масове знищення вірменського населення. В той же час, римський та віденський кабінети активно підтримували вищезгадану ініціативу Лондона. Як показали події навколо проблеми Проток, берлінський кабінет, занепокоєний зростанням британсько-німецького антагонізму, прагнув до узгодження інтересів членів Троїстого та російсько-французького союзів задля об’єднанняїх зусиль з метою протидії колоніальній політиці Великобританії. Проросійська позиція Берліна викликала незадоволення та спротив його союзників, що послаблювало можливості німецько- австрійсько-італійського альянсу.
   Австро-Угорщина, стурбована можливістю захоплення царським урядом Проток та Константинополя, що завдало б значних збитків її балканській політиці та, зважаючи на позицію Німеччини й обмежені можливості у протидії цьому Великої Британії, змушена була шукати порозуміння з Росією. Наслідком цього стала угода 1897 року, згідно з якою Відень та Петербург домовились про підтримання статус-кво на Балканах та стосовно Босфору і Дарданелл, що, у свою чергу, більш ніж на десять років стало фактором стабілізації становища на теренах Османської імперії і, таким чином, дало змогу царському уряду зосередитись на далекосхідній експансії. Події навколо повстання на острові Кріт та спричиненої ним грецько-турецької війни виявили тенденцію до посилення впливу Німеччини в Османській імперії, що закладало потенційний конфлікт між Берліном та Петербургом стосовно Чорноморських проток. Тому перспективним напрямком дослідження цієї проблематики є вивчення впливу питання Проток на російсько- німецькі відносини на початку XX ст.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com