www.VuzLib.com

Головна arrow Дипломатія arrow Проблеми здобуття незалежності Індонезією та роль УРСР у цьому процесі
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Проблеми здобуття незалежності Індонезією та роль УРСР у цьому процесі

ЖЕРЕБЧУК С.В.

ПРОБЛЕМИ ЗДОБУТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ІНДОНЕЗІЄЮ ТА РОЛЬ УРСР У ЦЬОМУ ПРОЦЕСІ

   У статті висвітлюються основні етапи здобуття незалежності Індонезії та особливості дипломатії індонезійських лідерів на шляху до незалежності. Також аналізується роль представників УРСР та ООН у цьому процесі.
   Ключові слова: незалежність, Індонезія, Сукарно, Мухаммад Хатта, Д. 3. Мануїльський. Після Другої світової війни виник цілий ряд держав, які, звільнившись від зовнішньої залежності, стали членами міжнародної спільноти. Перед ними постала необхідність проведення перетворень у всіх сферах життя суспільства та створення сучасних політичних структур, насамперед зовнішньополітичного відомства. Якщо для країн Європи подібні процеси були нерозривно пов’язані з історичним процесом, то для нових незалежних країн, зокрема і для Індонезії, державі доводилося брати на себе провідну роль у процесі будівництва та модернізації країни. Масштаби та складність таких завдань вимагали високої централізації державного управління. З централізацією влади державна еліта Індонезії також зв’язувала і перспективу політичної стабільності в суспільстві, яке було поділене численними етноплемінними, лінгвістичними та релігійними бар’єрами. Більше того, перші спроби встановлення демократії західного типу виявилися невдалими і спровокували конфлікт інтересів та кризу національної державності. Як результат - встановлення авторитарного режиму, висунення сильного лідера, який не просто очолював цей режим, але й претендував на основну роль у процесі розвитку держави та диктував основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики, їх зміст і стилістику. Сьогодні в багатьох країнах світу (не лише в країнах Африки, Азії та Латинської Америки), зокрема і в Україні, процеси формування державних інститутів та зовнішньополітичних концепцій далекі від завершення. Як досягнення, так і про- рахунки авторитарного режиму в Індонезії представляють сьогодні уроки, які мають значення не лише в межах національно-державних кордонів і можуть бути спрямовані на практичне їх застосування.
   Питання зовнішньої політики Індонезії за президентства Сухарто не знайшли відповідного відображення ні в українській, ні в радянській історіографії. Так в Україні ця тема є недослідженою взагалі. Із робіт радянських дослідників необхідно виділити праці Губера А. А., Бєлєнького А. Б., Другова А. Ю., Мазурова В. М., Рєзнікова А. Б., Сімонії Н. А., Циганова В. А., Малетіна Н. П., Урляпова В.Ф. Вони присвячені історичному розвитку Індонезії після здобуття незалежності та формуванню авторитарного режиму. В цих працях охарактеризовані етапи розвитку Індонезії та їх особливості. В сучасній російській науці дослідженням історії Індонезії присвячені праці Корішдского P. Н., Сікорськош В.В., Прозоровского А. С.На відміну від радянської та російської історо- графій, у зарубіжній історичній науці, і в першу чергу в індонезійській, цьому питанню приділялася більша увага. Події, які мали місце в Індонезії протягом перших трьох повоєнних десятиліть, досить повно висвітлені в працях М. Ліфера, Д. Обердорфера, Г. Фіта, В. Вертхейма, Ретноваті Абдулгані-Кнап, Суластомо, Заім Саіді. Серед неопублікованих джерел необхідно виділити архівні матеріали, які зберігаються у державному архіві Республіки Індонезія. Матеріали цих архівів з даної проблематики є неопрацьова- ними, що підкреслює актуальність обраної теми.
   Не менш широке коло також опублікованих джерел. Це законодавство у сфері зовнішніх зносин та договірна база Республіки Індонезія тих років, а також мемуарна література.
   Одним з найважливіших наслідків другої світової війни стало бурхливе зростання національно- визвольного руху поневолених народів у колоніальних і залежних країнах.
   17 серпня була проголошена незалежна Республіка Індонезія, але вже у вересні 1945 року англійські війська почали військові дії в Індонезії і Малайї. У перші дні існування вільної Індонезії була прийнята конституція, опубліковані закони, створено народний парламент і створений уряд. Національна адміністрація здійснювала контроль над внутрішнім життям країни.
   Перед другою світовою війною англійський капітал займав в Індонезії друге місце за розмірами інвестицій в сільське господарство, видобувну та обробну промисловість. Сильні позиції в країні займав і американський капітал.
   Нідерландська буржуазія, переважала у економіці Індонезії, але ще не оговтавшись після гітлерівської окупації, не мала достатньо сил і засобів для відновлення свого колоніального панування на індонезійському архіпелазі. Вона увійшла в таємну змову з лондонськими компаньйонами. Під приводом виконання союзницьких зобов’язань англійські війська «тимчасово, до сформування нідерландської колоніальної армії», окупували Індонезію. Так була розв’язана кровопролитна колоніальна війна проти молодої республіки.
   Англійські збройні сили почали висадку десанту в Індонезії 29 вересня 1945 р. Офіційно було оголошено, що перед ними поставлені лише два завдання: по-перше, роззброїти японські війська і, по-друге, звільнити і репатріювати військовослужбовців, що знаходилися в полоні у японців союзницьких, а також осіб, інтернованих японською владою. Англійське командування запевняло, що воно має намір обмежитися окупацією лише декількох головних міст і не втручатися у внутрішні справи республіки.
   Уряд Індонезії заявив про свою готовність сприяти союзницьким військам у виконанні зазначених завдань. При цьому республіканська влада категорично попередила, що індонезійські збройні сили нададуть рішучий опір будь-якої спробі відновити в країні колоніальний режим.
   Указом президента Індонезії 5 жовтня 1945 р. були створені регулярні індонезійські національні збройні сили.
   25 жовтня 1945 в Джакарті було опубліковано комюніке уряду Індонезії про відносини із зовнішнім світом, в якому воно підкреслювало свою готовність вступити в переговори з будь-якою країною на основі визнання права індонезійського народу на самовизначення. Однак, незважаючи на попередження індонезійського уряду, у різних портах країни під прикриттям англійських частин стали висаджуватися нідерландські війська і чиновники колоніального управління, які намагалися відновити старі порядки на вільній індонезійської землі. Незважаючи на впертий і стійкий опір індонезійців, англійським військам до кінця 1945 р. вдалося окупувати Джакарту, Сурабайе, Бандунг і Семаранг на Яві, Палембанг, Медан і Паданг на Суматрі.
   Навіть у цих важких обставинах республіка продовжувала проводити політику боротьби за встановлення миру і забезпечення безпеки. За перші 14 місяців свого існування уряд Індонезії роззброїв 70 тис. японських солдатів і офіцерів і евакуював їх з території країни. У той же час республіканці репатріювали більше 30 тис. голландців і військовополонених інших національностей з японських концентраційних таборів.
   У січні 1946 р. президент Індонезії Сукарно заявив: «Наша боротьба ґрунтується на праві на
   самовизначення з встановленням народної форми державного управління. Індонезія має право визначити свою долю, як вільна країна і вільний народ. Індонезійська народ готовий жити разом в сім’ї інших націй. Наша нинішня боротьба є боротьбою за законне визнання з боку міжнародної спільноти. За визнання держави Республіка Індонезія де-юре і де-факто ... У цьому полягає боротьба, яку ми зараз вважаємо основою нашої зовнішньої політики ».
   Уряд СРСР став на бік республіки і на захист її інтересів на міжнародних форумах. «Події в Індонезії і в Індокитаї,- писала «Правда» 4 листопада 1945 р.,- не можна обійти мовчанням. По суті, там відбувається збройна боротьба між місцевим населенням та військами союзників. Друга світова війна залишилася позаду, в столицях Об’єднаних Націй відлунали урочисті промови на честь проголошення миру, а на Тихому океані продовжує литися кров. Про розмах цих подій досить красномовно свідчить той факт, що на островах Індонезії і в Індокитаї проживає 100-мільйонне населення. З боку англо-голландських і англо-французьких збройних сил в Індонезії і в Індокитаї беруть участь в боях військові кораблі, літаки, танки, артилерія».
   Протягом перших двох років визвольної війни в індонезійському уряді керівну роль грали праві соціалісти на чолі з сутаною Шаріра. 26 червня 1947 кабінет Шаріра подав у відставку. До влади прийшов коаліційний уряд, очолюваний діячем лівого крила Соціалістичної партії Аміром Ша- ріфуддін. Ідейний ватажок украй правого крила індонезійської буржуазії М. Хатта, що займав в ті роки посаду віце-президента республіки, в своєму «Політичному маніфесті» від 1 листопада 1945 гарантував повернення імперіалістам раніше конфіскованої власності і обіцяв широкий доступ іноземному капіталу в економіку Індонезії.
   На відміну від зовнішньополітичної лінії боротьби за мир і дружбу з усіма народами світу, якої дотримувалися демократичні кола республіки, представники реакційного табору вимагали односторонньої орієнтації Індонезії на імперіалістичні держави. Так, наприклад, говорячи про становище Індонезії в світі, лідер правих соціалістів Шаріра стверджував, що «Індонезія оточена країнами, які перебувають під впливом капіталізму та імперіалізму, Англії і Сполучених Штатів. Доля Індонезії пов’язана з англо-американським капіталізмом і імперіалізмом». Шаріра песимістично дивився на майбутнє індонезійської революції, передбачав її приреченість.
   На початку 1948 р. до влади прийшов кабінет М. Хатта, до складу якого увійшли представники партії Машумі, праві соціалісти та їхні однодумці. При уряді М. Хатта монополії США посилили свою активність в Індонезії, нав’язуючи нерівноправні угоди, що супроводжувалися вимогами надання США особливих економічних і політичних привілеїв. Під тиском демократичних сил Індонезії, поряд з проведенням оборонних операцій проти нідерландських колонізаторів, правлячі кола республіки вживали заходів для встановлення безпосередніх контактів із зовнішнім світом з метою домогтися міжнародного визнання країни і заручитися підтримкою визвольної боротьби свого народу.
   Надії демократичних сил індонезійського народу на підтримку його боротьби за свої суверенні права Радянським Союзом, усіма миролюбними країнами виправдалися. Уряд СРСР зробив ряд конкретних кроків на захист Індонезії від зазіхань колонізаторів. СРСР виступив на початку 1946 р. в Раді Безпеки ООН з вимогою припинення інтервенції англійських військ. Глава делегації УРСР Д. 3. Мануїльський в листі від 21 січня 1946 звернув увагу голови Ради Безпеки на становище в Індонезії. «Як відомо,- говорилося в листі,- в цій країні протягом кількох місяців ведуться спрямовані проти місцевого населення військові дії, в яких беруть участь як регулярні англійські війська, так і ворожі японські збройні сили». Виходячи з того, що обстановка в Індонезії створює стан загрози підтримання міжнародного миру і безпеки, делегація Української РСР внесла на розгляд Ради Безпеки пропозицію провести розслідування та вжити передбачених Статутом ООН заходи для усунення такого становища. Вказуючи на тривожне становище в Індонезії, делегація УРСР посилалася на положення Статуту ООН про право націй на самовизначення, про рівність великих і малих націй. У відношенні індонезійського народу ці положення Статуту грубо порушувалися. Англійські війська відкрито втрутилися у внутрішні справи республіки і вели війну проти народу, який проголосив свою незалежність. Нідерланди, як і раніше розглядали Індонезію в якості своєї колонії. Необхідно було втручання Ради Безпеки ООН для вжиття таких заходів, які сприяли б врегулюванню конфлікту, припиненню війни і визнанню за індонезійським народом права на самостійність відповідно до Статуту ООН.
   Делегація УРСР запропонувала, щоб спеціально створена комісія у складі представників СРСР, США, Китаю, Англії та Нідерландів на місці обстежила стан та, відповідно до Статуту ООН, вжила заходи до встановлення миру в цьому районі Азії. Почавши 15 березня 1946 переговори з республіканським урядом, нідерландські колонізатори тим часом в терміновому порядку формували збройні сили. Набравши 100-тисячну армію і оснастивши її сучасним англійським і американським озброєнням, колонізатори перервали переговори і розгорнули широкі військові дії проти Індонезії. Одночасно вони почали спроби створити маріонеткові князівства на території республіки - на Південному Калімантані, Сулавесі і інших островах, оголосивши, що беруть ці «держави» під свою військову захист.
   У результаті тривалих переговорів 25 березня 1947 р. було підписано так звану Лінгаджатську угоду. За угодою Нідерланди визнавали де-факто владу Республіки Індонезії на території Яви, Мадуро і Суматри. Сторони домовилися також про припинення вогню. Передбачалося «створення на федеральній основі ... Сполучених Штатів Індонезії », які повинні були увійти до складу Нідерландсько-Індонезійського Союзу. Уряд Нідерландів прагнув розчинити Республіку Індонезію в цьому союзі і позбавити її національної незалежності. Імперіалістичні сили розраховували домогтися виграшу часу для розгортання війни в ще більших масштабах.
   Незважаючи на угоду про перемир’я, нідерландська влада продовжувала відправку до Індонезії все нових значних контингентів збройних сил. 16 червня 1947 вони пред’явили уряду Індонезії ультиматум, який зводився до того, щоб позбавити республіку будь-якої самостійності як в зовнішніх, так і у внутрішніх справах. 28 червня генеральний консул США в Джакарті вручив від імені держдепартаменту США представнику республіканського уряду меморандум з вимогою прийняти умови ультиматуму. Активну підтримку отримали голландці і з боку англійських представників. Цей політичний тиск, поряд з величезною матеріально-фінансовою і військовою допомогою США й Англії Нідерландам, був розрахований на капітуляцію республіки і повне відновлення колоніальної влади. У липні 1947 р. нідерландські війська зробили ще більш широкий за своїми масштабами збройний виступ. У зв’язку з цим Радянський Союз і Польська Народна Республіка зазначили в Раді Безпеки, що подібні дії є агресією. СРСР підтримав ініціативу ПНР про прийняття термінових заходів для припинення нових провокацій нідерландських військ проти Індонезії. Враховуючи, що Нідерланди мали своїх прихильників у Раді Безпеки, Радянський Союз в якості мінімальної вимоги висунув пропозицію про обов’язкове відведення військ обох сторін на початкові позиції.
   Індія в листі на ім’я генерального секретаря ООН 30 липня 1947 закликала до втручання Ради Безпеки в індонезійській-нідерландський конфлікт. Індійський представник визначив військові дії військ Нідерландів в Індонезії як агресію, що загрожувала міжнародному миру та безпеці, і наполягав на їх негайному припиненні. Радянський Союз також зажадав від Нідерландів негайного припинення військових дій і відведення їх військ на вихідні позиції. Але представники західних держав, які становлять більшість Ради Безпеки, намагалися відхилити ці пропозиції. 1 серпня 1947 р. Рада Безпеки прийняла революцію, що закликала обидві сторони припинити військові дії і врегулювати конфлікт шляхом арбітражу або іншими мирними засобами.
   Ставши жертвою нового не спровокованого збройного нападу, Індонезія 5 серпня 1947 звернулася до Ради Безпеки з проханням утворити комісію зі спостереження за виконанням прийнятого раніше Радою рішення про припинення військових дій. 7 серпня 1947 індонезійський уряд направив до Ради Безпеки прохання створити арбітражну комісію, яка, виконуючи доручення Ради, допомогла б врегулювати спірні питання між Нідерландами та Індонезією. Звертаючи увагу Ради Безпеки на затягування розгляду цих звернень, представник Радянського Союзу зажадав без подальшої затримки вирішити питання про створення згаданих комісій, з тим щоб вони приступили до роботи в самий найближчий час.
   Гомінданівець запропонував вилучити індонезійська питання зі сфери обговорення Ради Безпеки і доручити консульським представникам Англії, США, Франції, Австралії, Бельгії та Китаю в Батавії (Джакарті) спостерігати за розвитком подій і доповідати про виконання сторонами угоди про припинення вогню. Радянський Союз категорично заперечив проти цієї пропозиції і вказав, що комісія повинна обов’язково складатися з членів Ради Безпеки. Представник СРСР А. А. Громико викрив зусилля Сполучених Штатів щодо просування пропозиції про свої «добрі послуги» в арбітражі і посередництво між Нідерландами та Індонезією у зв’язку з тим, що індонезійський уряд звернувся до Ради Безпеки з проханням, щоб Рада Безпеки сама взяла у свої руки справу арбітражу та посередництва. Зусилля Сполучених Штатів нав’язати свої «добрі послуги» у недоброзичливих цілях свідчили не тільки про неповагу до індонезійців, які шукають захисту своїх кровних інтересів у ООН, але й про ігнорування думки членів Ради Безпеки. Виступаючи 12 серпня 1947 р. в Раді Безпеки при обговоренні індонезійського питання, А. А. Громико зажадав, щоб на засідання Ради був запрошений представник Індонезії: «Інше рішення було б несправедливим, оскільки одна сторона представлена в ході дискусії в Раді Безпеки, а інша - не представлена. Потрібно, щоб обидві сторони були представлені».
   Шляхом закулісних інтриг, колоніальні держави на чолі з США 25 серпня 1947 р. все ж таки протягнули ідею про створення консульської комісії у складі консулів США, Англії, Франції, Бельгії, Австралії і Китаю, що перебували на той час в Індонезії, і комісії «добрих послуг» ( або «комісії трьох країн») з представників Австралії, Бельгії та США. Очолив комісію «добрих послуг» представник США Грехем.
   26 серпня 1947 р. у зв’язку з триваючою агресією нідерландських військ проти республіки Рада Безпеки схвалила резолюцію Польщі про припинення військових дій в Індонезії. Оскільки Нідерланди продовжували ігнорувати звернення Ради Безпеки, Радянський Союз у жовтні 1947 р. повторно вніс пропозицію про негайне відведення військ обох сторін на колишні позиції. Але колоніальні держави 1 листопада 1947, використовуючи механічну більшість голосів, домоглися ухвалення в Раді Безпеки проекту резолюції США, який фактично легалізував контроль Нідерландів над захопленою ними до 4 серпня 1947 територією Індонезії. У результаті діяльності комісії «добрих послуг» в січні 1948 р. Індонезії було нав’язано Ренвіль- ську угоду.
   У грудні 1948 р. нідерландські війська зробили чергову віроломну агресивну вилазку проти республіки, остаточно розірвавши Ренвільську угоду. Скинувши великий повітряний десант, вони окупували Джок’якарту, заарештували президента Сукарно і міністрів республіканського уряду.
   Представник Радянського Союзу в Раді Безпеки ООН 24 грудня 1948 р. зажадав негайного припинення агресії і відведення військ окупантів на позиції, які вони займали до початку військових дій. Радянський Союз наполягав також на створенні комісії Ради Безпеки з представників всіх держав, які є його членами, для спостереження за заходами щодо припинення агресії. Однак англо-амери- канський блок відхилив ці пропозиції.
   27 грудня 1948 р. на розгляд Ради Безпеки ООН були представлені проекти трьох резолюцій. Представник УРСР закликав до негайного відведення нідерландських військ на позиції, які вони займали до початку військових дій. Інший проект внесла делегація Радянського Союзу, в якому пропонувалося припинення вогню протягом 24 годин з моменту схвалення резолюції
   Третій, гомінданівський проект закликав лише до виконання рішення Ради Безпеки про звільнення Сукарно та інших політичних ув’язнених. Представники Радянського Союзу та УРСР відзначали, що більшість членів Ради Безпеки фактично заохочувала агресію і не виконувала завдань, покладених на них Статутом ООН.
   Пропозиції СРСР і Української РСР не отримали підтримки імперіалістичних держав. Оскільки нідерландські війська продовжували військові дії проти індонезійського народу, 28 січня 1949 Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію, в якій зажадала припинити всі військові операції в Індонезії, рекомендувавши Нідерландам звільнити індонезійських політичних в’язнів і визнати суверенітет Індонезії. Комісія «добрих послуг» була перетворена в комісію ООН з питань Індонезії, в якій вирішальну роль грав представник США Кохрен. Комісії доручалося допомогти сторонам врегулювати конфлікт і створити в можливо найкоротший термін федеративні, незалежні і суверенні Сполучені Штати Індонезії. У вересні 1949 р. при обговоренні індонезійського питання на IV сесії Генеральної Асамблеї ООН представник Української РСР вніс проект резолюції, який передбачав: відвід нідерландських військ на позиції, займані ними до початку військових дій в грудні 1948 p.; звільнення індонезійських політичних в’язнів і припинення терору окупаційної влади проти індонезійського народу; скликання комісії ООН з представників держав - членів Ради Безпеки з завданням стежити за виконанням зазначених вище заходів; підготовку протягом трьох місяців згаданою комісією для Ради Безпеки пропозицій щодо врегулювання конфлікту між Нідерландами та Індонезією на основі визнання незалежності і суверенних прав індонезійського народу; розпуск існуючої комісії ООН з питань Індонезії. Проте в результаті обструкціоністської політики пропозицію Української РСР не було навіть поставлено на голосування. 7 грудня 1949 Генеральна Асамблея прийняла інший проект резолюції, в якому схвалювалися рішення так званої конференції «круглого столу». Конференція «круглого столу» відбулася в Гаазі в серпні-листопаді 1949 р. Відомий американський історик Г. Кейн визнає, що при укладанні угод на гаазькій конференції «круглого столу» США чинили тиск на Індонезію на користь Нідерландів. Нідерландські колонізатори за допомогою американських імперіалістів нав’язали республіці кабальні політичні та економічні зобов’язання. Індонезії довелося випробувати всю тяжкість тимчасової військової поразки і прийняти кабальні умови угод конференції «круглого столу». За умовами угод конференції «круглого столу» Індонезія була включена до складу Нідерландсько-Індонезійського союзу. Угода приписувала Індонезії узгоджувати свою зовнішню політику з Нідерландами. Країна опинилася розчленована на окремі незалежні від центрального уряду федеральні держави під загальною назвою - Республіка Сполучених Штатів Індонезії. Усі військові витрати колонізаторів на ведення війни проти індонезійського народу, а також старі колоніальні борги Нідерландів були нав’язані Індонезії у якості державного боргу. Статут союзу між Нідерландами та Індонезією визначав рамки взаємин між ними. Він зобов’язував республіку погоджувати з Нідерландами свої дії в сфері зовнішньої політики, оборони, фінансово-економічних і культурних заходів.
   У той же час нідерландський уряд був змушений офіційно визнати Індонезію в якості незалежної держави на всій території колишньої Нідерландської Ост-Індії, окрім Західного Іріан.
   25 січня 1950 міністр закордонних справ СРСР направив прем’єр-міністру та міністру закордонних справ Республіки Сполучених Штатів Індонезії М. Хатта телеграму з повідомленням про рішення Радянського уряду визнати Республіку в якості незалежної і суверенної держави і встановити дипломатичні відносини. У відповіді індонезійського уряду від 3 лютого 1950 висловлювалася подяка за визнання.
   28 вересня 1950 Індонезія стала членом ООН. У якості своєї офіційної зовнішньополітичної платформи Індонезія проголосила політику неприєднання до військових блоків. Характеризуючи цей період радянсько-індонезійського співробітництва на міжнародній арені, індонезійська дипломат Л. М. Палар підкреслив, що ще до формального встановлення дипломатичних відносин «вже фактично існували неофіційні стосунки між делегацією Союзу Радянських Соціалістичних Республік та делегацією Республіки Індонезії в Організації Об’єднаних Націй, де я в той час був головою делегації нашої країни. Наш уряд, наш народ і я особисто до цих пір з почуттям вдячності згадуємо підтримку, надану делегацією СРСР нашій делегації в період боротьби нашої країни за досягнення незалежності».

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com