www.VuzLib.com

Головна arrow Віктимологія arrow Поняття та сутність віктимології
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Поняття та сутність віктимології

Реферат

1. Віктимологія як самостійна наука
2. Огляд основних напрямків сучасної віктимології
Література

   1. Віктимологія як самостійна наука
   Віктимології (лат. victima — жертва + греч. logos — навчання, наука), навчання про жертву злочину, що передбачає комплексне вивчення потерпілого у всіх його проявах. Дослідженню піддаються потерпілий від злочину (у т.ч. від статевого злочину), зв'язок "злочинець — потерпілий", віктимність (підвищена здатність людини в силу ряду духовних і фізичних якостей при визначених об'єктивних обставинах ставати "мішенню" для злочинних зазіхань) і віктимізація (процес перетворення особи в жертву злочину).
   Віктимологія дозволяє створити єдиний банк даних про потерпілих від злочинів, зокрема від статевих, і тим самим організувати систему наукового обслуговування практичної діяльності правоохоронних органів.
   Запобігання статевих злочинів, особливо зґвалтувань, їх розкриття знаходяться в тісній залежності від вивчення особистості і поведінки жертви. Аналіз слідчої і судової практики по справах про статеві злочини свідчить про те, що багато дівчат і молодих жінок, що стали жертвами статевих зазіхань, постраждали по власній "провині" через легковажність, необачності, особливо у відносинах з незнайомими чоловіками. Майже кожна друга потерпіла від зґвалтування знаходилася в стані алкогольного сп'яніння, нерідко вживаючи спиртне разом з майбутнім ґвалтівником. Майже 75% потерпілих раніше не були знайомі з ґвалтівником, а познайомилися на вулиці, у суспільному транспорті, у місцях відпочинку.
   Віктимологічні дослідження свідчать, що більшість потерпілих від зґвалтування (63%) приходиться на молодих жінок у віці до 25 років, 40% з них — неповнолітні. Кожна десята раніше вже була жертвою зґвалтування, причому більшість з них — у віці до 18 років.
   Найчастіше злочинець намагається довести, що статевий акт (коітус) з потерпілою носив добровільний характер, посилаючись не тільки на провокуючу поведінку жінки в спілкуванні з ним, її приступність для знайомства, згода на відокремлені зустрічі і прогулянки, але і на її пасивність і відсутність з її боку опору. При оцінці ступеня суспільної небезпеки вчиненого і винесенні покарання особі, що зробила статеве зазіхання, суд враховує зазначені віктимогенні фактори.
   Віктимологія сьогодні - це комплексне навчання про осіб, що знаходиться в кризовому стані (жертви злочинів, стихійних лих, катастроф, економічного і політичного відчуження, біженці, соціальні організації й ін.), і мірах допомоги таким жертвам.
   На нашу думку, сучасна віктимологія як спеціальна соціологічна теорія[2] здійснює "наскрізний" комплексний аналіз феномена жертви, виходячи з теоретичних представлень і моделей, спочатку розроблених у сфері інших соціальних дисциплін (права, кримінології, політології, теорії державного керування, соціальної роботи, конфликтологии, соціології поводження, що відхиляється,).
   "Віктимологія - багатоаспектна і цілком самостійна наука", - писав А.Е. Михайлов[ 3]
   Унікальність віктимології складається в її комплексному синергетичному і сфальцьованому підході до вивчення популяцій і кризових явищ, що лише почасти вивчалися раніше в рамках конкретних соціальних наук. Теза про те, що віктимологія як одна з наук про людину вивчає поводження, що відхиляється від норми безпеки [4], має достатнє число прихильників серед суспільствознавців. Недарма навіть супротивники виділення віктимології в самостійну наукову дисципліну свідчать, що "можна говорити про відносну (виділене нами. - В.Т.) самостійності цього наукового напрямку в рамках кримінології" [5]
   По суті справи, дана дисципліна служить осмисленню нових взаємин і динамічних зв'язків між жертвами і соціально небезпечними проявами середовища проживання, інтегруючи воєдино кращі досягнення традиційних, устояних навчань.

   2. Огляд основних напрямків сучасної віктимології
   Сучасна віктимологія реалізується в декількох напрямках:
   Загальна "фундаментальна" теорія віктимології, що описує феномен жертви соціально небезпечного прояву, його залежності від соціуму і взаємозв'язку з іншими соціальними інститутами і процесами. При цьому розвиток загальної теорії віктимології ведеться, у свою чергу, по двох напрямках:
   Перша - досліджує історію віктимності і віктимізації, аналізує закономірності їх поведінки і розвитку слідом за зміною основних соціальних перемінних, з огляду на відносну самостійність феномена віктимності як форми реалізації девіантної активності;
   Друга - вивчає стан віктимності як соціального процесу (аналіз взаємодії віктимності і суспільства) і як індивідуального прояву поведінки, що відхиляється, за допомогою загальнотеоретичного узагальнення даних, отриманих теоріями середнього рівня.
   Частково віктимологічні теорії середнього рівня (кримінальна віктимологія, деліктна віктимологія, травматична віктимологія й ін.).
   Прикладна віктимологія - віктимологічна техніка (емпіричний аналіз, розробка і впровадження спеціальних технік превентивної роботи з жертвами, технологій соціальної підтримки, механізмів реституції і компенсації, страхових технологій і ін.).
   Загальнотеоретичне віктимологичне дослідження, будучи підгалуззю соціології, являє собою процес вироблення системи нових наукових знань про жертви соціально небезпечних проявів, визначення понять, аксіом (постулатів, законів), розробки мови теорії, формування методології і методики наукового аналізу на підставі виявлення й узагальнення типових закономірностей взаємодії жертв і соціально небезпечних проявів, що спостерігаються і вимірювані теоріями середнього рівня.
   Основна ідея загальної теорії віктимології складається в побудові системної моделі взаємодії "негативне соціальне явище - жертва", що описує і вивчає шляху нормалізації негативних соціальних, психологічних і моральних впливів на людину (соціальну спільність) з боку природного середовища, штучною жилою і робітничим середовищем, соціального середовища, а також кризового внутрішнього середовища самої людини (соціальної спільності) з метою їхньої корекції і нейтралізації, підвищення адаптивних здібностей людини, соціальної групи, організації.
   Варіативність і мінливість соціальних відхилень припускає їхнє системне дослідження, у противному випадку будь-які прийняті нами міри ( чите програмування боротьби з чи злочинністю навчання індивіда мірам безпечного поводження) будуть лише паллиативом, здатним на недовгий час загнати хвороба усередину.
   Природно, що зміст того, що в принципі в стані віктимизувати людину (спільність), буквально безмежно, оскільки продукується різноманітністю ролей, мотивів, функцій, прийнятих на себе індивідом у взаємодії із соціальним і природним середовищем.
   Звідси емпіричний аналіз буття жертви соціально небезпечного прояву, описуючи розмаїтість сучасного світоустрою, практично відтворює приватні моделі і закономірності існування і взаємодії природного і соціального замість виділення глибинних, істотних ознак.
   На жаль, у зазначених напрямках робота ведеться в основному на емпіричному рівні за допомогою створення прикладних методик і технік забезпечення соціальної й індивідуальної безпеки жертв соціально небезпечних проявів [1].
   Зазначена обставина приводить до серйозних теоретичних прорахунків, до допуску визначених помилок у віктимологических дослідженнях. Так, наприклад, А.Г. Шаваев у роботі, присвяченої кримінологічної безпеки недержавних об'єктів економіки, проблемам загальної теорії безпеки приділив буквально кілька сторінок.
   У результаті спроба створення концептуального підходу до забезпечення кримінологічної безпеки недержавних об'єктів економіки звелася до опису і класифікації погроз і заходів для боротьби з ними замість створення теоретично коштовної системної моделі [2].
   Не можна не відзначити, що описовий підхід у стані задовольнити первинні потреби в організації соціального контролю. Разом з тим будь-яке емпіричне соціальне дослідження, не засноване на теоретично відпрацьованих поняттях, методологічно хибно.
   Опис (без пояснення) об'єкта девіацій у статиці, перерахування конкретних видів девіацій (погроз) і мір їхній протидії - є ні що інше, як підтвердження влучне поміченої Б.С. Братусем старої істини: "Здоров'я одне, а хвороб багато".
   Саме доповнення змістовного аспекту вивчення віктимності його сутнісними характеристиками, аналізом етіології і закономірностей виникнення і функціонування механізмів віктимної активності в змістовному, динамічному і сутнісному, суб'єктивному аспектах [3] дозволяє побудувати системну модель віктимної поведінки , що може служити ядром загальної теорії віктимології.
   Природно, що на шляху розвитку основної ідеї віктимології існують об'єктивні утруднення.
   По-перше, соціальні конфлікти завжди унікальні ("Усі щасливі родини схожі один на одного, кожна нещаслива родина нещаслива по-своєму"), тому побудова реальна діючої системної (тим більше єдиної) моделі віктимогенного конфлікту ускладнено концептуальними, гносеологічними і лінгвістичними труднощями [4].
   Так, з концептуальної точки зору ми в стані побудувати тільки приблизний прогноз розвитку конфлікту, оскільки сфера моральних представлень і сфера, що має індивідуальне фарбування, психічного в сполученні з безупинно зростаючими ентропійними тенденціями розвитку технічного прогресу [5] складають пороги невідомості, певним чином, що впливають на адаптивні можливості людства і зв'язане з ними зміна соціальної форми.
   З гносеологічної точки зору людські конфлікти не можуть бути предметом тотального експериментування: існування етичних обмежень, природно, зводить нанівець пізнавальну цінність будь-яких моделей штучно створюваних віктимогенних ситуацій.
   Нарешті, формалізація відносин і понять у рамках загальної теорії віктимології повинна вестися не шляхом створення і конструювання нових понять (хоча заперечення неологізмів у становленні понятійного апарата будь-якої науки було б некоректним), а шляхом застосування і відпрацьовування вже існуючої мови соціологічних дисциплін.
   По-друге, опис будь-якого соціального конфлікту дослідником буде вестися з позицій або заданої політичним пристроєм суспільства системи ідеологічних установок, або з позицій соціокультурних розпоряджень, інтеріоризованних ученими.
   І в тім і в іншому випадку помилка культурологічного зсуву неминуча: суб'єктивно ми будемо змушені "підганяти" об'єктивну реальність під систему схвалюваних нами цінностей і нормативів. Модель же віктимогенного конфлікту і схеми його корекції будуть досить однобокими і фрагментарними.
   "На жаль, досягнутий результат може зовсім не відповідати тому, чого насправді бажає жертва, - писав Е. Віано. - Інформація про цьому досить незначна. Більшість віктимологічних досліджень зосереджені на соціологічних проблемах (з позитивістської точки зору. - В.Т.) - хто найчастіше може стати жертвою, які інтенсивність і риси віктимизации, які послуги повинні бути запропоновані жертвам. У результаті, незважаючи на підсумовування безлічі даних про жертви злочинів, наші представлення, переконання і висновки можуть зовсім не відображати в реальності, що ж це значить - бути жертвою" [6].
   У визначеному змісті зазначені утруднення "знімаються" при побудові заснованої на концепціях і парадигмах сучасної теорії синергетики гомеостатической ( щосамовідтворюється в "чувственно-сверхчувственном" сприйнятті), стійкої моделі віктимогенного конфлікту, що служить у наближеному виді аналогом процесів, що відбуваються, на мікрорівні і передумовою пізнання закономірностей взаємодії віктимизации і злочинності на макрорівні.
   "Розвиток науки в останнім сторіччі ознаменувалося, зокрема, відкриттям фундаментальної ролі ймовірносно-статистичних закономірностей у багатьох явищах об'єктивної дійсності. У ряді досліджень розкривається діалектична природа статистичних систем-процесів, що укладають у собі нерозривне з взаимопереходами єдність необхідності і випадковості, упорядкованості і невпорядкованості, загальній і одиничного, стійкості і мінливості, автономії (незалежності, волі) і залежності, визначеності і невизначеності, твердої і вероятностной детермінації. При цьому підкреслюється, що жодна з названих полярностей не виявляється в чистому виді. Власне кажучи, у відношенні ймовірносно-статистичних систем-процесів можна говорити лише про ступінь, чи мері, упорядкованості, визначеності, необхідності (законообразности), детерминированности, стійкості і т.д. Абсолютна упорядкованість і абсолютний хаос можливі лише в абстракції", - писав В.Д. Плахов [7].
   З огляду на вищевикладене, ми спробуємо представити диаду "злочинність - кримінальна віктимність" (як форму прояву більш загальної системи "негативний соціальний процесс-віктимність") у виді відкритої гомеостатической системи, що обмінюється один з одним і із середовищем речовиною, інформацією й енергією. Така модель, заснована на синергетических ідеях вітчизняних конфликтологов, відображає сутність багатобічного, разноуровневого взаємодії віктимності і негативних соціальних явищ (злочинності) на різних рівнях буття.
   Як бачимо, стійкі взаємодії між злочинністю і віктимністью можуть існувати на різних рівнях соціального буття. При цьому, постійно роблячи вплив один на одного, визначаючи форми своїх майбутніх проявів і взаємодій, віктимність і злочинність знаходяться в безперервному конфлікті.
   Звідси, аналізуючи конфліктні тенденції на:
   - соціальному, речовинному (агресія, придушення/ безпека, самозбереження),
   - психологічному, енергетичному (індивідуалізм/ взаємодопомога),
   - соціонормативному, інформативно-регулятивному (антиправо/право) рівнях, можна знайти, що дана система досить самоорганізована.
   Залежності віктимності від злочинності, обумовлені складною каузальною взаємодією соціальних систем і процесів, - лише одна ланка в сфері гомеостазу надсистем злочинності і віктимності в системі соціальних відхилень, зв'язаних сукупністю об'єктивних соціальних умов.
   Об'єктивні умови, у яких існує злочинність, опосредуют розвиток віктимності, у свою чергу симбиотично зв'язаної зі злочинністю як у межах соціального цілого, так і на індивідуальному рівні.
   "Суспільство як система структурована, і в цьому змісті в злочинців як визначеної категорії людей (підсистеми), що є поряд з іншими категоріями складовою частиною цілого (системи більш високого рівня), є своє місце, своя чисельність, свої цикли розвитку, що визначені системними моментами, зокрема, і системами ще більш високого рівня (окрема країна, увесь світ у цілому)" [8].
   Немає потреби говорити, що природа взаємодії злочинності і віктимності освітлена поки, скоріше, на рівні наукових гіпотез, чим устояних теорій. Проте, навіть з урахуванням визначеної довільності і суб'єктивності опису гомеостазу системи "преступность-віктимність", наявність генетичних зв'язків між зазначеними процесами на речовинному, енергетичному й інформаційному рівнях є досить очевидним.
   Зазначена обставина виразна виявляється при відображенні даної системи стосовно до прийнятого в конфликтологии моделям і схемам соціальних конфліктів.
   Філософи і системотехніки відзначають, що упорядковані, стійкі системи багато в чому залежать від викликаних зовнішніми факторами відхилень складових компонентів.
   Флуктуації (тобто визначені відхилення величин, що характеризують системи, від їхнього середнього значення) у рівноважних системах послабляються і придушуються, а в нерівновагих, навпаки, підсилюються і тим самим "розхитують" колишній порядок і засновану на ньому структуру з природною непередбачуваністю подальшого розвитку.
   Новий чи порядок динамічний режим з відповідною стійкою структурою, що приходять на зміну старої нестійкості, характеризуються вже цілком детерміністичним поводженням. Отже, процес самоорганізації відбувається в результаті взаємодії випадковості і необхідності і завжди зв'язаний з переходом від нестійкості до стійкості [9].
   Так, у "роки застою", нечасто згадува нині всуе, усталена робота компонентів системи "суспільств-злочинність" залежала багато в чому від віктимного поводження знайомих злочинцям потерпілих (ситуаційно-побутовий, емоційний характер загалькарної злочинності, загнаної в кут у жорстких умовах тоталітаризму, а пізніше стійкого соціального контролю, підкреслювався більшістю вчених).
   Однак ще в 1984 році Г.М. Миньковский указував: "Назріла необхідність розглядати самовідтворення злочинності в більш широкому контексті, чим це робиться зараз. Криміногенне середовище вже недостатньо зводити до мікрогруп, воно являє собою сукупність елементів, що у принципі деклассированни" [10].
   Викликані соціальними змінами дезадаптивние флуктуації (маргинализация значної частини соціально активного населення, аномия, розпад соціальних зв'язків і структур) спричинили трансформацію найбільш активної частини віктимного утилітарного поводження в раціональне злочинне, і, відповідно, - зміна профілактичних характеристик усієї системи: від наступальних, активних, до пасивним, конформістської.
   Політизація злочинності і криміналізація політики - от дві далеко не останні перемінні в загальній масі факторів, що визначають стабільність існуючих криміногенних систем у пострадянському геополітичному просторі. Стабільність, що до того ж найчастіше залежить від соціальної характеристики і правового положення потенційних і реальних потерпілих у суспільстві.
   У цьому зв'язку акцент у питанні: "Чому ми допускаємо кримінальний беспредел?" - явно повинний бути зміщений з доповнення ("кримінальний беспредел") на підмет ("ми"). Подібний підхід відкриває визначені перспективи в організації профілактики всіляких злочинів.
   Наприклад, для підвищення ефективності соціального контролю над організованою злочинністю з позицій віктимології необхідно не стільки поява чергових "рикаючих" указів і постанов, що підсилюють відповідальність учасників і організаторів злочинних угруповань, скільки продумана політика в області формування активної цивільної позиції потенційних потерпілих.
   Стала, мабуть, тривіальної точка зору, відповідно до якої кількість звертань тих же комерсантів до "злодіїв у законі" і їхнє фінансування можна було б знизити за допомогою введення змін у порядок і розміри стягуваного мита по цивільних справах і організації нової системи виконання рішень арбітражних судів. Однак реальні кроки в цій області довгі роки приймалися дуже в'януло.
   Так чи інакше, без здійснення подібної флуктуаційної зміни в політику соціального контролю, здається, говорити про обмеження кримінальної активності сьогодні було б трохи наївно.
   Зазначене положення саме і випливає з основної ідеї сучасної віктимології, що укладається в тім, що диада "злочинність - кримінальна віктимність", як правило, реалізується в гомеостатическом взаємодії проявів злочинного і віктимного поводження, що соціально-відхиляється, формуючому відносно стійку криміногенну систему.
   Зазначений процес протікає на рівні як соціального цілого, так і окремих груп і окремих особистостей. До речі, застосування концепції гомеостазу чітко просліджується й у сучасних кримінологічних дослідженнях причин індивідуального поводження.
   Так, Ю.М. Антонян відзначає, що необхідною умовою пізнання справжніх причин убивств "є підхід до дослідження їхніх мотивів як виражають цілісну і глибинну сутність людини, що і в злочині вирішує свої актуальнейшие проблеми, при цьому цілісність містить у собі біологічну і духовну життя, тіло і психіку, фізіологію і психологію. Мотиви убивств нерозривно зв'язані з основами буття даного індивіда, вони завжди виражають болісні пошуки себе, його самоприйняття, визначення місця в житті і знаходженні змісту її. Він прагне в максимальному ступені досягти цілісності, яку можна розуміти не тільки як єдину у своєму роді тісно сплетену комбінацію структур і функцій організму й особистості, але і як відповідність людини тому, якої він представляється собі сам, і як відповідність себе своєму поводженню" [11] (виділена нами. - В.Т.).
   Дуже часто жертву "зв'язують зі злочинцем міцні невидимі зв’язки, причому, як не дивно, і тоді, коли вони ледь знайомі. Нерозривність пари "вбивця-вбитий" теж має свої причини, зовсім неочевидні. По більшій частині, жертви ні в чому не винуваті, якщо взагалі дозволено говорити про яку-небудь провину убитої людини. Тим більше зацікавлені і навіть загадкові випадки, коли потерпілий як заворожений прагне до власної загибелі, хоча і не віддає собі в цьому звіту", - писав Ю.М. Антонян у своїй роботі "Психологія вбивства".

Література

1. Дружинін В.В., Конторов Д.С., Конторов М.Д. Вступ в теорію конфлікту. - М: Радіо і зв'язок, 1989. - С. 28.
2. Плахов В.Д. Соціальні норми. Філософські підстави загальної теорії. - М.: Думка, 1985. - С. 77-78.
3. Чи Д.А. Кримінально-статистичний облік: структурно-функціональні закономірності. - М., 1998. - С. 21.
4. Рузавін Г.І. Синергетика і діалектична концепція розвитку // Філософ. науки. - 1989. - № 5. - С. 11-21.
5. Миньковский Г.М. Взаємозв'язок соціологічного і кримінологічного підходів до злочинності // Соц. Дослідження. - 1984. - № 4. - С. 186.
6. Антонян. Ю.М. Психологія убивства. - М.: Юристъ, 1977. - С. 177-178.
7. Гілинський Я.І. Соціологія девиантного поводження як спеціальна соціологічна теорія // Соціологічні дослідження. - 1991. - N 4. - С. 72-73.
8. Михайлов А.Е. Кримінологічні проблеми боротьби з некорисливою насильницькою злочинністю: Дис. ... д-ра юрид. наук. - К., 1996. - С. 312.
9. Ривман Д.В. До питання про соціально-психологічну типологію потерпілих від злочину // Віктимологические проблеми боротьби зі злочинністю: Сб. науч. праць. - Іркутськ: Изд-во Іркутськ. гос. ун-та, 1981. - С. 12.
10. Курс радянської кримінології: Предмет. Методологія. Злочинність і її причини. Злочинець. - М.: Юрид. літ., 1985. - С. 170.
11. Шаваев А.Г. Кримінологічна безпека недержавних об'єктів економіки. - М.: Інфра-М, 1995. - 128 с.

 

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com