www.VuzLib.com

Головна arrow Дипломатія arrow Нові підходи у реалізації зовнішньої політики Турецької республіки: переваги багатовекторності
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Нові підходи у реалізації зовнішньої політики Турецької республіки: переваги багатовекторності

ЧУБРИКОВА О.О.

НОВІ ПІДХОДИ У РЕАЛІЗАЦІЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ТУРЕЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ: ПЕРЕВАГИ БАГАТОВЕКТОРНОСТІ

   У статті розглядається актуальне питання розробки й реалізації сучасної зовнішньої політики Турецької Республіки в контексті її геополітичної значимості та збільшеної роллі держави на глобальному рівні. Автор намагається дати оцінку здобуткам та досягненням країни на шляху впровадження нових методів ведення зовнішньої політики та розширення географії її зовнішньополітичних інтересів .
   Ключові слова: Турецька Республіка, багатовекгорність, зовнішня політика.
   Основний напрямок зовнішньої політики Турецької Республіки (ТР) був визначений її засновником Мустафою Кемалем Ататюрком у 20-х роках минулого століття. Заклавши в основу державного функціонування принципи європейських демократичних республік та поставивши за мету досягнення рівня сучасної цивілізації він, фактично, спрямував країну на Захід. Таким чином, Туреччина стала єдиною мусульманською державою, що приєдналася до усіх європейських та євроатлантичних структур, утворених після Другої світової війни. У 1949 році ТР виступила однією з країн-засновниць Ради Європи, у 1952 приєдналася до НАТО, у 1973 - до ОБСЄ. З 1963 року рухається до Європейського Союзу, в 1995 стала членом Митного союзу. За словами теперішнього Міністра закордонних справ Туреччини Ахмета Давутоглу, «Якщо намалювати карту складної мережі глобальних відносин у період «холодної війни», Туреччина була б прикордонною країною. Будучи частиною західного блоку, вона була південним форпостом західних сил і найбільш східною державою Заходу. Інституційно Туреччина знаходилась на Заході і вважалась важливим членом НАТО».
   З приходом до влади в 2002 році Партії справедливості та розвитку (ПСР), що має проіслам- ське коріння, статус-кво почав змінюватися, Туреччина вдалася до розширення географії своїх зовнішньополітичних інтересів та налагодження відносин з сусідами по регіону. Зазначені зміни спричинили у міжнародних політичних та експертних колах дискусію на предмет поступової зміни Туреччиною традиційного, орієнтованого на Захід, вектору зовнішньої політики.
   Україну зовнішньополітичний рух, а також гео-політичні амбіції ТР цікавлять з огляду на той факт, що ця сусідня країна стає однією з найпотужніших у регіоні (за показниками 2010 року - 6-а економіка у Європі та 17-а у світі; має другу найчисельнішу армію в НАТО), демонструє все більшу активність у різних міжнародних сферах, заявляє претензії на глобальну роль. Зовнішня політика ТР є актуальним питанням для нашої держави також у контексті наміру двох країн розвивати стратегічне партнерство (відповідна Декларація підписана в рамках офіційного візиту до України Прем’єр-міністра ТР Р.Т.Ердогана 24-25 січня 2011 року). Метою даної статті є аналіз змін, що відбулися у турецькій зовнішній політиці з 2002 року, та оцінка основних результатів цих перетворень. Це потребує виконання таких завдань: викладення концептуальних засад зовнішньої політики Туреччини, починаючи з 2002 року, дослідження тенденцій у зовнішньополітичній сфері ТР за згаданий період, аналіз основних зовнішньополітичних досягнень завдяки впровадженню нових підходів.
   Нова концепція у зовнішній політиці Турецької Республіки з’явилася з приходом до влади ПСР. Її автором є науковець, професор Ахмет Давутоглу, якого називають «турецьким Кісінджером» та «архітектором турецької зовнішньої політики» останнього десятиліття. Тривалий час він був головним радником лідера ПСР, Прем’єр- міністра Р.Т.Ердогана, у травні 2009 року став міністром закордонних справ. Його зовнішньополітична теорія викладена у фундаментальній роботі «Стратегічна глибина», що ґрунтується на принципі багатовекторності на заміну односторонній орієнтації на США та ЄС. Головною метою А.Давутоглу визначив набуття Туреччиною статусу впливового гравця регіонального і світового масштабу, а також створення навколо державних кордонів пояса стабільності та безпеки - політика, що здобула назву «ноль проблем з сусідами». На думку А.Давутоглу місце держави у світовій політиці визначається його геополітичним положенням та історичним спадком. Саме ці дві категорії складають «стратегічну глибину». Для посилення цієї глибини держава має спиратися на геополітичні, історичні, релігійні та культурні зв’язки з сусідніми регіонами, створюючи навко ло себе пояс з союзників. А.Давутоглу в «Стратегічній глибині» закликав до негайного відновлення зв’язків з сусідніми країнами, які вона «ігнорувала» протягом республіканського періоду, а також сприйняття свого «османського минулого».
   Виходячи з цього, Туреччина почала позиціо- нувати себе як невід’ємну частину одразу кількох регіонів - близькосхідного, кавказького, центральноазіатського, балканського, середземноморського, чорноморського.
   Бачення А.Давутоглу було закріплене у програмі уряду ПСР, де також зазначалося, що зовнішня політика Туреччини має бути «спрямованою у майбутнє, проактивною, інноваційною та багатовимірною». Найбільш очевидною і проривною зміною у турецькій зовнішній політиці стало налагодження відносин з мусульманськими країнами Близького Сходу та Північної Африки. Успіхи, досягнуті на цьому напрямку, дали підстави міжнародним політичним та експертним колам дискутувати питання переорієнтації Туреччини з Заходу на Схід, а також звинувачувати її у нео-Османізмі.
   Раніше арабські сусіди дивилися на Туреччину з пересторогою, з огляду на її приналежність до західної системи безпеки, а також стратегічні відносини з Ізраїлем. Сама ж Турецька Республіка бачила себе «оточеною ворогами, які бажали послабити її та, за нагоди, були готові висунути територіальні претензії», та діяла за принципом «єдиний друг турка - турок».
   З кола сусідів ТР справжній прорив відбувся у відносинах з Сирією. У 90-х роках країни знаходилися на межі збройного конфлікту через звинувачення з боку Туреччини на адресу Сирії у наданні підтримки бойовикам визнаної у ТР терористичною організацією Курдської робітничої партії (КРП). Наразі досягнуто рівня відносин, коли стала можливою відміна візового режиму, а уряди створили Раду стратегічного співробітництва високого рівня - механізм регулярної взаємодії для пошуку нових сфер співпраці.
   Подібна Рада функціонує і з Іраком. Незважаючи на регулярне проведення транскордонних військових операцій з метою боротьби з КРП, офіційна Анкара встановила конструктивні відносини як з центральним багдадським керівництвом, так і керівництвом Курдської регіональної автономії. Ірак став одним з найбільш динамічних експортних ринків для Туреччини та широким полем діяльності для турецьких підрядників. Обсяг турецького експорту до Іраку (3,7 млрд. дол. США за 8 місяців 2010 року) майже зрівнявся з обсягами експорту до Німеччини, Великої Британії, Італії та Франції.
   На фоні значного дефіциту в зовнішній торгівлі (42 млрд. дол. США за 8 місяців 2010 року) регіон Близького Сходу і Північної Африки - єдиний, з яким Туреччина має позитивне сальдо - 6,8 млрд. дол. США. Цей регіон вже становить значну част ку турецької зовнішньої торгівлі - 11% імпорту і 27 % експорту - та демонструє стійку тенденцію до зростання. Почавши з політики «нуль проблем з сусідами», протягом останнього року Туреччина трансформує її у політику «максимального співробітництва». Прийнято рішення про створення чотиристоронньої Ради стратегічного співробітництва високого рівня між Туреччиною, Йорданією, Ліваном та Сирією, в основу якої покладено створення безвізової зони та зони вільної торгівлі. Утворення відкрите для приєднання інших країн.
   Розширення присутності у регіоні підкріплюється також й активізацією участі у регіональних структурах. Другий термін поспіль генеральним секретарем Організації Ісламської Конференції обирається громадянин ТР Е.Іхсаноглу. Турецькі лідери беруть участь у самітах і міністерських зустрічах Ліги арабських держав та Ради співробітництва арабських держав Перської затоки.
   Крім того, за останній період Туреччина зарекомендувала себе як посередник у врегулюванні регіональних конфліктів між Афганістаном та Пакистаном, Пакистаном та Індією, Іраком та Сирією, опозиційними сторонами у Лівані та Палестині, до певного часу між Сирією та Ізраїлем. Прем’єр-міністр Р.Т.Ердоган так пояснив прагнення своєї країни: «Туреччина почуває відповідальність з огляду на своє особливе географічне положення, багату історію та культурний спадок ... Туреччина - це країна, що покликана бути фактором миру»8.
   Продовжуючи відігравати активну роль у європейських та євроатлантичних структурах, Турецька Республіка почала відкрито виступати на захист цінностей ісламу, ставши «голосом мусульман» у світі - чи то стосується карикатур на пророка Мухаммеда, опублікованих у Данії, чи то проблем палестинців або мусульманських спільнот Балкан. Виходячи з цієї ролі, спільно з іспанським колегою Х.Л.Р.Сапатеро Р.Т.Ердоган став співініціатором Форуму «Альянсу цивілізацій» під егідою ООН, що об’єднав більше ста країн для пошуку шляхів покращення взаєморозуміння та співпраці між народами різних культур і релігій. При цьому турки активно використовують свою приналежність до західних структур у поєднанні з мусульманською ідентичністю: «Найважливіша особливість Туреччини - те, що вона є демократичною, світською, соціальною, правовою державою, 99% населення якої складають мусульмани. Туреччина - міст між Заходом і півторамільярд- ним мусульманським світом». Досить негативну реакцію США та ЄС викликають відносини Туреччини з Іраном. Незважаючи на це, Анкара не відмовляється від власної позиції, не бажаючи бути позбавленою переваг економічної співпраці, а також втратити союзника у боротьбі з тероризмом, зокрема КРП. Протягом перебування ПСР при владі торгівля з Іраном зрослау п’ять разів, досягнувши позначки 10 млрд. дол. США на рік. До того ж Іран є другим за обсягом постачальником газу до ТР після Росії11. Що стосується контроверсійного питання ядерної програми Ірану, Туреччина виступає за те, щоб Близький Схід був зоною без ядерної зброї. Виступаючи проти розробки Іраном ядерної зброї, Анкара визнає право цієї країни на мирне використання атому. ТР наполягає на вирішенні проблеми навколо ядерної програми Ірану виключно шляхом переговорів, не підтримуючи застосування до Ірану нових економічних санкцій ООН, а також акцентує увагу світової спільноти на важливості скорішого зняття вже існуючих ембарго.
   Сприяти розв’язанню іранської проблеми була покликана домовленість Туреччини та Бразилії (17 травня 2010 року) з Президентом Ірану щодо передачі іранською державою низько-збагаченого урану для зберігання на території Туреччини в обмін на ядерне паливо. Однак, ця пропозиція була прохолодно сприйнята США та ЄС. У відповідь на таку позицію Заходу ТР та Бразилія, незважаючи на тиск з боку США, не підтримали новий пакет санкцій проти Ірану під час голосування в Раді Безпеки ООН 9 червня 2010 року, що призвело до ускладнення у турецько-американських відносинах. Тим не менше ТР продовжує зусилля, намагаючись слугувати посередником у діалозі Заходу з Іраном. 21-22 січня 2011 року в Стамбулі відбулась відповідна зустріч за участю постійних членів РБ ООН - Росії, США, Китаю, Франції та Великобританії - під головуванням Високого представника ЄС із закордонних справ та безпекової політики К.Ештон.
   Орієнтація на Захід, тісні стосунки з США, співпраця у військовій та військово-технічній сфері склали підґрунтя для стратегічного партнерства Туреччини та Ізраїлю. До 2008 року налагодження відносин з арабськими країнами поєднувалося з підтриманням цього партнерства. Однак, проведення Ізраїлем військової операції «Литий свинець» у секторі Газа 26 грудня 2008 року всього за кілька днів після повернення з Туреччини Прем’єр-міністра Є.Ольмерта змінило ситуацію. Це звело нанівець миротворчі зусилля Туреччини в регіоні. «Туреччина почувалася зрадженою». Ця подія потягнула за собою низку інших, що дедалі ускладнювали ситуацію. Анти- ізраїльська риторика турецького керівництва «падала на благодатну почву» в суспільстві, додаючи Р.Т.Ердогану як електоральних голосів у своїй країні, так і популярності в арабських державах. Згодом мав місце скандал на Всесвітньому економічному форумі у Давосі, коли турецький прем’єр у прямому ефірі залишив дискусію з Президентом Ізраїлю Ш.Пересом, зреагувавши на відмову модератора надати йому додатковий час для відповіді та зазначивши, що «ізраїльтяни дуже добре знають, як вбивати». Після цього були відміненіспільні військово-повітряні навчання, Державний секретар МЗС Ізраїлю Д.Аялон принизив турецького посла, змусивши його сидіти на нижчому за своє кріслі на переговорах. Кульмінацією стало захоплення ізраїльськими спецслужбами 31 травня 2010 року турецького судна-флагмана міжнародного конвою «Флотилія свободи» з гуманітарною допомогою для мешканців Сектору Газа, в результаті чого загинуло 9 осіб, 8 з яких були громадянами Туреччини. Наразі експерти сходяться на думці, що ближчим часом налагодження турецько-ізраїльських відносин видається малоймовірним.
   Іншим проривом у зовнішньополітичній сфері стали відносини ТР з Російською Федерацією. Розпад Радянського Союзу Туреччина сприйняла як шанс для виходу на нові ринки та урізноманітнення своїх партнерів у світі. Головними у турецько-російській взаємодії є економічна та енергетична сфери. У 2008 році РФ стала найбільшим торговим партнером Туреччини, двосторонній товарообіг досяг 38 млрд. дол. США, загальна вартість проектів, що виконуються турецькими підрядниками в РФ, сягнула 30 млрд., щорічний потік російських туристів до ТР близько 2,6 млн. осіб. Крім того, Росія є головним постачальником потреб Туреччини у природному газі, з 2005 року країни напряму з’єднані газопроводом «Блакитний потік». Натомість РФ здобула участь у реалізації стратегічно важливих енергетичних проектів в ТР - будівництві атомної електростанції в Аккую та нафтопроводу Самсун - Джейхан. Зі свого боку російська сторона оперативно реагувала на прохання Прем’єр-міністра Р.Т.Ердогана збільшити постачання газу через «Блакитний потік» і під час українсько-російських газових криз, і під час пошкодження газопроводу Іран-Туреччи- на влітку 2010 року. Дві держави підтримують тісні політичні контакти, прагнучи підняти відносини на рівень «багатовимірного поглибленого партнерства». Створено Раду співробітництва високого рівня, укладено угоду про скасування візового режиму, що набуде чинності ближчим часом.
   Разом з тим, тісна співпраця у головних галузях не означає повного співпадіння інтересів, адже Туреччина продовжує відігравати активну роль у НАТО, підтримувати зв’язки з США та добиватися впливу в Кавказькому регіоні. Кавказ посідає окреме місце у зовнішній політиці Туреччини. Окрім етнокультурної спорідненості з Азербайджаном, Туреччину з цією країною, а також Грузією об’єднують важливі енергетичні проекти - нафтопровід Баку-Тбілі- сі-Джейхан та газопровід Баку-Тбілісі-Ерзурум. їхня реалізація має непересічне значення для ТР в контексті її енергетичної політики, зокрема прагнення стати регіональним транзитним центром енергоресурсів до Європи.
   До недавнього часу найслабкішою ланкою у ланцюзі сусідів, а отже і політиці «Нуль проблем з сусідами» залишалася Вірменія. Між країнами не встановлені дипломатичні відносини через солідарність з Азербайджаном у відповідь на окупацію Нагірного Карабаху. Значною проблемою між Туреччиною та Вірменією залишаються вимоги останньої щодо визнання геноцидом убивства вірмен в Османській імперії у 1915 році. У вересні 2008 року був зроблений перший крок у напрямку розблокування ситуації - Президент ТР
   А.Гюль здійснив візит до Єревану з метою перегляду футбольного матчу турецької та вірменської збірних. У результаті взаємних консультацій, що послідували, у жовтні 2009 року відбулася безпрецедентна подія - у Цюриху підписані два турецько-вірменських протоколи - про встановлення дипломатичних відносин та розвиток двосторонніх відносин. Хоча ратифікація цих документів парламентами двох держав затягнулася і стикається зі значними проблемами, здійснені двома сторонами кроки перевели відносини між цими країнами зі сфери ворожості у сферу прагнення виправити ситуацію.
   На окрему увагу в контексті підходів до реалізації зовнішньої політики Туреччини заслуговують її кроки під час російсько-грузинських військових дій у серпні 2008 року. Опинившись у непростій політичній ситуації, - з одного боку стратегічний партнер і багаторічний союзник по НАТО - США і Грузія з важливими енергетичними та транспортними проектами, з іншого - Росія - зі згаданими економічними перевагами і енергетичним потенціалом. Після заяви МЗС ТР щодо підтримки територіальної цілісності Грузії Р.Т.Ердоган, у розпал бойових дій, виступає з ініціативою створення Платформи стабільності та співробітництва на Кавказі, яка б стала основою для діалогу між усіма країнами кавказького регіону. З метою обговорення цієї ініціативи Глава турецького уряду 13 вересня відвідує з робочим візитом Москву, 14-го - Тбілісі, 20-го - Баку. Наприкінці місяця міністри закордонних справ зазначених країн з метою подальших переговорів зібралися у Стамбулі. Як і попередні кавказькі ініціативи, консультації стосовно зазначеної Платформи, що тривали ще протягом певного часу, не увінчалися успіхом. У даному випадку стало на заваді небажання конфліктуючих сторін сідати за стіл переговорів. Однак, Туреччина, завдяки такій ініціативі, уникла необхідності підтримати лише одну сторону в конфлікті. До того ж спроба миротворчого кроку в складний період отримала схвальну оцінку ЄС, США та РФ. У контексті ініціативи Туреччини щодо Платформи привертає увагу її принципова позиція щодо залучення до неї виключно країни регіону (ТР, РФ, Азербайджан, Грузія, Вірменія), в якій проглядається бажання провадження незалежної від США та ЄС лінії.
   Коментуючи події того часу Р.Т.Ердоган зазначив: «Було б неправильно штовхати Туреччину тільки в одну сторону. Після грузинської кризи деякі хочуть штовхнути Туреччину або до США, або до Росії. Одна сторона - США - наш близький союзник. Інша - РФ - важливий торговий партнер. Ми будемо діяти у відповідності до національних інтересів Туреччини». Говорячи про політику Туреччини по відношенню до своїх сусідів, необхідно вказати на зміни, що відбулися у стосунках з її «традиційним противником» - Грецією. На цьому напрямку уряди ПСР слідували започаткованим у 90-х роках тодішнім міністром закордонних справ І.Джемом крокам в плані встановлення дружби між двома народами. Непересічною подією стало започаткування і проведення у травні 2010 року першого засідання Ради високого рівня з питань співробітництва на-кшталт згаданих вище. У рамках заходу було підписано більше 20 документів щодо розвитку взаємодії у різноманітних сферах. Хоча відносини між двома країнами залишаються напруженими через невирішеність суперечок у Егейському морі та кіпрської проблеми, можна констатувати небачений раніше рівень співпраці між двома країнами.
   Україні відведена важлива роль у зовнішньополітичній концепції Туреччини. Невдовзі після приходу до влади ПСР, ще у 2003 році, Україна була визначена державою пріоритетного розвитку відносин. На початку 2011 року задекларовано стратегічне партнерство та створено Раду стратегічного співробітництва високого рівня.
   Традиційні союзницькі стосунки Туреччини з США, що базувалися в тому числі на тісній військовій та військово-технічній співпраці, протягом останнього часу зазнають значних випробувань. Важливість Туреччини для США була продемонстрована Адміністрацією новообраного Президента Б.Обами тим фактом, що свій перший трансатлантичний і другий закордонний (після Канади) візит Глава Американської держави здійснив саме до Туреччини у березні 2009 року. Невдовзі, у квітні, послідував і візит Державного секретаря X.Клінтон. Таким чином, США продемонстрували бажання налагодити стосунки з ТР, яким було завдано шкоди у 2003 році через відмову турецького парламенту надати територію ТР для використання американськими військами з метою вторгнення в Ірак. Позитивне налаштування сторін, а також проголошення турецько-американської співпраці «моделлю партнерства» поки що не трансформувалися у «безхмарні стосунки». Погіршення відносин ТР з Ізраїлем, відмова голосувати за застосування санкцій проти Ірану в РБ ООН, підтримання контактів з лідерами Хамас і наполягання на включенні Хамас у переговорний процес щодо врегулювання ізраїльсько-палестинського конфлікту і, нещодавно, висунення Анкарою жорстких умов для надання дозволу на розмі щення на турецькій території елементів системи протиракетної оборони НАТО в рамках ініційованого США проекту ідуть врозріз з американською позицією та створюють напругу у відносинах. Дж.С. Карпентер і С.Чагаптай роблять висновок, що «сьогодні, колись дружня, надійна і за- хідноорієнтована Туреччина діє великою мірою у спосіб ворожий інтересам США на Близькому Сході, вірячи, що Вашингтону потрібна Анкара більше, ніж Анкарі Вашингтон. Разом з тим, дві країни продовжують здійснювати важливий для Анкари в контексті боротьби з КРП обмін розвідувальною інформацією щодо місць дислокації КРП у Північному Іраку, турецькі військові залишаються в Афганістані, наголошуючи при цьому лише на своєму гуманітарному мандаті.
   Просування Туреччини до Європейського Союзу здійснюється в контексті мети, поставленої засновником Турецької Республіки М.К. Ататюрком, щодо досягнення стандартів сучасної цивілізації. Ця багаторічна мета турецької зовнішньої політики залишається нереалізованою. Втім, Уряду ПСР завдяки наполегливим зусиллям вдалося привести Туреччину до початку переговорів про вступ до ЄС 3 жовтня 2005 року.
   На сьогодні рух ТР до ЄС характеризується дуже повільним темпом переговорів - за цей період завершено переговори лише по одній з 35 переговорних глав, усього відкрито 13 глав - комплексом проблем, пов’язаним з невирішеністю кіпрського питання, а також небажанням Франції бачити ТР у Євросоюзі, внаслідок чого заблокованими залишаються 18 глав. Зі свого боку Туреччина не поспішає зі здійсненням реформ у тих сферах, де вони є найбільш затратними. У турецькому суспільстві спостерігається втомленість від постійних дискусій у європейських колах щодо наслідків можливого вступу ТР до ЄС.
   Тим не менше, турецьке керівництво на усіх рівнях наголошує на налаштованості продовжувати процес реформування і набути повноцінне членство в ЄС. Державний міністр ТР з питань європейської інтеграції зазначає, що в Туреччині розуміють, що євроінтеграційний процес є ефективним механізмом демократизації країни, підвищення благополуччя її громадян та посилення позицій на міжнародній арені.
   У контексті розвитку відносин Туреччини з ЄС привертає увагу, що значні економічні успіхи, політична стабільність в середині країни, посилення регіонального впливу, активна міжнародна діяльність дозволили їй змінити тон розмови з Євросоюзом на більш жорсткий, наголошуючи на тому, що Туреччина потрібна ЄС. Так, Прем’єр-міністр Р.Т.Ердоган, жаліючись на повільні темпи переговорів з ЄС, наголосив, що Туреччина більше не буде «покірним прохачем», назвав європейський ринок праці та системи соціального захисту «коматозними», населення «старіючим». На його думку, ЄС потрібна «здорова людина Європи» - «найбільш швидко зростаюча економіка Європи», «регіональний і глобальний гравець» - Туреччина. «У світовому порядку, де баланс сил змінюється, ЄС потрібна Туреччина, щоб стати сильнішим, багатшим, більш різноманітним і безпечним Союзом».
   Слід зазначити, що Туреччина не обмежує розвиток зовнішньої політики лише зазначеними напрямками. Налагоджуються контакти з Китаєм, Індією, Бразилією, країнами Центральної Азії та Латинської Америки.
   Оцінюючи основні зовнішньополітичні тенденції, що мали місце в Туреччині з 2002 року, слід констатувати значне розширення зовнішніх контактів цієї країни. Цей процес відбувся, у першу чергу, за рахунок налагодження відносин з сусідами по регіону - мусульманськими країнами Близького Сходу та Північної Африки - та новими незалежними державами, що утворилися внаслідок розпаду СРСР. Разом з тим, незважаючи на певні ускладнення, зберігаються традиційні зовнішньополітичні напрямки - США та ЄС.У контексті нових підходів до зовнішньої політики ТР необхідно наголосити на зміні характеру її реалізації. Пануюча раніше «вичікувальність» поступилася проактивності та амбіціям відігравати все більш впливову роль як у регіоні, так і у світі. Сучасна Турецька Республіка демонструє не лише економічну детермінанту своїх зовнішньополітичних кроків, а й намір бути фактором миру и стабільності. За період впровадження нової зовнішньополітичної концепції Туреччині вдалося покращити безпекову ситуацію на своїх кордонах, набути більшої міжнародної ваги, здобувати економічні бонуси від регіональної співпраці. Разом з тим, урізноманітнення зовнішніх партнерів, перехід до багатовекторності дозволяють ТР реалізовувати незалежну політичну лінію.
   Що стосується подальшого спрямування зовнішньої політики, не слід очікувати відмову ТР від альянсу з Заходом як через значну інституціональну пов’язаність і економічну взаємозалежність, так і небажання позбутися унікального статусу країни, що «поєднує у собі два світи» - західний та мусульманський.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com