www.VuzLib.com

Головна arrow Дипломатія arrow Парадигма нової архітектури європейської безпеки
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Парадигма нової архітектури європейської безпеки

ПЕРЕПЕЛИЦЯ Г. М.

ПАРАДИГМА НОВОЇ АРХІТЕКТУРИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ БЕЗПЕКИ

   Закінчення «холодної війни» дало народам Європи історичний шанс зробити цей континент безпечним і об’єднаним. Ідея «Великої Європи» в 90-х роках здавалася близькою до реальності. Гельсінський процес, що розпочався в 70-і роки, заклав основні підвалини такої Європи, серед яких були: спільні цінності, європейська ідентичність, неподільність безпеки, непорушність кордонів і територіальної цілісності, відсутність розподільних ліній і сфер впливу. Під реалізацію цих базових основ «Великої Європи» була створена спеціальна інституція НБСЄ, яка згодом перетворилася на Організацію з безпеки й співробітництва в Європі (ОБСЄ).
   ОБСЄ вдало впоралася із завданнями подолання протистояння між Сходом і Заходом, що в кінцевому рахунку привело до закінчення «холодної війни». ОБСЄ виявилась ефективною організацією у встановленні довіри між двома ідеологічно ворожими частинами Європи: демократичним Заходом і комуністичним Сходом. Великою мірою при активній участі ОБСЄ вдалось демонтувати воєнну машину з її величезним збройним потенціалом як матеріальну основу «холодної війни». ОБСЄ вдалось упровадити заходи воєнної довіри між країнами, що належали до ворогуючих воєнно-політичних блоків. Із закінченням «холодної війни» перед ОБСЄ постали нові грандіозні завдання. Серед них: формування системи загальноєвропейської безпеки та побудови Великої Європи на базі спільних демократичних цінностей.
   Празька хартія для Європи, прийнята на саміті в Парижі, являла собою генеральний план побудови такої системи. В ній було визначено систему загальних цінностей, якими мали керуватися у своїх відносинах європейські країни в умовах відсутності блокового протистояння й розподільчих ліній сфер впливу. В основу такої системи мав бути покладений принцип «неподільності безпеки» та залежності безпеки кожної країни від безпеки всіх інших». Таким чином, ОБСЄ/НБСЄ вдалося досить успішно впоратися з наслідками «холодної війни» та розчистити майданчик для побудови нової Європи.
   Міжнародні наслідки краху проекту «Велика Європа» у сфері безпеки. Проте втілення розробленого проекту «Велика Європа» в життя стало дуже відмінним від запланованого. Виявилось, що будівництво цієї нової Європи одночасно і на західному, і на східному майданчиках великого Європейського континенту є неможливим. Упровадження демократичних цінностей у пострадянських і посткомуністичних країнах наштовхнулося на потужний пласт авторитарної свідомості, глибоке соціальне розшарування, домінування посткомуністичних еліт. Країни цього регіону в результаті таких економічних і політичних трансформацій занурилися в глибоку економічну кризу й соціальний хаос. В деяких з цих країн виникли глибокі дезінтеграційні процеси й міжетнічні конфлікти. Посткомуністичні країни опинились у вакуумі безпеки. Особливо глибоких деструктивних процесів у цей період зазнала Росія. Розпад Радянського Союзу та Варшавського договору був сприйнятий нею як величезна геополітична поразка. У росіян виник комплекс втрати величі своєї держави, яка під впливом цих глибоких і радикальних трансформаційних процесів опинилася на межі розпаду. Цей комплекс, по суті, є комплексом втрати «статусу держави», що, як виявилося, є базовою цінністю для росіян, на відміну від країн західної частини Європи, для яких такою цінністю є демократія. На тлі відчуття втрати великодержавного статусу демократія почала сприйматися росіянами як чужа, ворожа для них цінність. Так в російському суспільстві виникли потреба у відтворенні великодержавнос- ті й запит на авторитаризм. Росія та Європа знову розділилися. Базові європейські демократичні цінності, на яких мала будуватися Велика Європа, не прижилися в Росії, та й у більшості інших пострадянських країнах. Відтак, проект побудови Великої Європи провалився.
   В цих умовах побудова об’єднаної Європи почалася з поширення європейських цінностей із Західної на Центрально-Східну Європу в формі розширення НАТО та ЄС, а також залученням посткомуністичних країн до спільних програм у сфері безпеки та гуманітарного й економічного розвитку. Що стосується безпекового виміру, то найбільш вдалою серед них виявилася програма НАТО «Партнерство заради миру» (ПЗМ). Завдяки цій програмі Північноатлантичному Альянсу вдалося вибудувати систему партнерських відносин між країнами Європи в сфері безпеки. З іншого боку, програма підготувала належні умови для набуття членства в НАТО країнами Центрально-Східної Європи. Відтак, саме НАТО стало основним інтегратором зусиль у побудові системи колективної безпеки в Європі у 90-ті та 2000-ті роки. Розширення НАТО на схід сформувало необхідне безпекове й політичне підґрунтя для розширення Євросоюзу. Останнє уособлювало собою політично-економічну інтеграцію Західної і Центрально-Східної Європи.
   Так за останні двадцять років постбіполярного періоду на Європейському континенті виникла нова об’єднана Європа зі спільними цінностями, спільним економічним, політичним і безпековим простором. Інша ж, східна, частина цього континенту залишилася поза межами цієї об’єднаної Європи. Отже, на цій частині Європейського континенту утворився вакуум безпеки, що виявилося у внутрішній нестабільності країн, розташованих у цій частині континенту, появі джерел загроз, нестабільності й конфліктів. З іншого боку, такий поділ Європейського континенту на середовища безпеки й небезпеки, невизначеності та нестабільності дав шанс Росії встановити власне домінування в східній частині Європи та об’явити її зоною «привілейованих інтересів». Така перспектива дала можливість Москві перейти до політики реваншу з метою реставрації на цій частині території колишнього Радянського Союзу російської державності й включення її в євразійський (російський) цивілізаційний простір з авторитарними цінностями.
   Так, замість Великої Європи на Європейському континенті почала формуватися європейська біполярна система безпеки регіонального рівня, яку уособлюють з одного боку  НАТО та ЄС, а з іншого - ОДКБ і СНД під проводом Росії. Ця тенденція значно посилилася з послабленням американського лідерства й трансформацією системи міжнародних відносин від однополярності у бік багатополярності. Європейська біполярна система регіональної безпеки в умовах багатополярності. Головною ознакою такої трансформації є, насамперед, послаблення ролі США у світі. США все більше відчувають дефіцит зовнішньополітичного ресурсу для реалізації своїх глобальних геополі- тичних інтересів. США втрачають своїх союзників на міжнародній арені. Війна в Іраку не принесла бажаних успіхів для США. Більше того, вона руйнує міжнародний імідж цієї країни як світового лідера й єдиної наддержави, виснажує її економічний, військовий та соціально-політичний потенціал. В цьому сенсі війна в Іраку так само руйнує лідерство США, як війна в Афганістані зруйнувала Радянський Союз як наддержаву.
   З іншого боку, при послабленні глобального лідерства США спостерігається виникнення нових центрів сили, таких як Китай, Росія, ЄС. Розвиток цих потуг супроводжується збільшенням їх геополітичних амбіцій, що призводить до загострення регіональних протиріч у відносинах між ними. Поява цих регіональних центрів сили одночасно є викликом глобальному домінуванню США та збереженню ними однополярної системи світоустрою. Як наслідок, ця глобальна тенденція супроводжується погіршенням клімату міжнародної безпеки. Послаблення трансатлантичних зв’язків та посилення геополітичних амбіцій ЄС становить серйозний виклик загальноєвропейській безпеці загалом та національній безпеці України зокрема. Послаблення трансатлантичних зв’язків призводить до втрати Північноатлантичним Альянсом спроможності забезпечувати найвищий рівень безпеки й оборони Європи. Це також підірве безпеку самого Євросоюзу, оскільки він не має власної оборонної структури та відповідних оборонних ресурсів, а отже, не здатний захистити своїх членів. Отже, при розвитку таких негативних тенденцій у відносинах між США та ЄС Україна втратить шанс не тільки приєднатися до ЄС, але й до НАТО.
   Поява нових центрів сили неодмінно призведе до загострення боротьби між ними за сфери впливу, а відтак і до виникнення нових та реанімації старих «заморожених конфліктів». В результаті ця боротьба завершиться розподілом сфер впливу в Європі.
   При такому сценарії розвитку міжнародних процесів регіональна безпека зазнає найбільшої руйнації. Загрози та виклики міжнародній безпеці в умовах багатополярного світу змістяться з глобального рівня на регіональний. Фактично, той клімат безпеки в Європі, який сформувався в постбіполярний період після закінчення «холодної війни», вже зазнав дуже суттєвої ерозії.
   Воєнні або жорсткі загрози стануть знову найбільш актуальними для регіональної безпеки. Це призведе до відновлення воєнного суперництва й гонки озброєнь на регіональному рівні.
   Отже, тенденція до багатополярності сприяє формуванню регіональної біполярної системи безпеки в Європі. Яка роль може бути відведена при такій регіональній біполярній системі європейським структурам безпеки та якого характеру відносини можуть скластися між її двома частинами?
   До європейської частини цієї системи відноситимуться НАТО та ЄС. Існування НАТО дозволяє зберегти присутність США в Європі. А відтак мати значні ресурсні й стратегічні переваги перед східною, євразійською, частиною цієї системи, яку буде уособлювати Росія з її сателітами, об’єднаними в таких структурах, як ОДКБ і СНД. Існування такої біполярної системи є в стратегічних інтересах Росії, оскільки така система дозволяє їй реставрувати себе на цьому просторі, що залишається за межами об’єднаної Європи в якості великої держави й одного з світових центрів сили. Очевидно, що Росія буде прагнути до відтворення такої регіональної європейської біполярної системи безпеки. Що важливо для Росії при формуванні такої системи?
   По-перше, закріпити за собою статус-кво як одного з двох основних центрів сили на Європейському континенті.
   По-друге, закріпити за собою виключне право на володіння тією частиною Європи, яка не покрита НАТО й ЄС. В свою чергу Росія готова визнати за НАТО і ЄС аналогічні права відносно їх членів і не втручатися в процеси, які відбуваються всередині цих організацій і у зоні їх геострате- гічної відповідальності. По-третє, досягти певного балансу сили у відносинах з протилежною частиною цієї системи, який би характеризувався таким рівнем, як стратегічний паритет, щоб перевести відносини з Заходом з асиметричних у площину симетричних відносин. Власне, на досягнення цих цілей і спрямована переважна більшість тез ініціативи Президента Російської Федерації Д. Медведєва про підписання Договору про європейську безпеку. Окрім повторення принципів міжнародної безпеки, закріплених у Статуті ООН, Д. Медведєв акцентував увагу на таких принципах майбутнього договору: «не забезпечувати свою безпеку за рахунок безпеки інших; не допускати в рамках воєнних союзів дій, які послаблюють єдність загального простору безпеки; необхідно сконцентруватися на воєнно-політичних питаннях, оскільки так звана «жорстка безпека» відіграє сьогодні визначальну роль; єдині «правила гри» для всіх багатосторонніх інститутів, включаючи Євросоюз, НАТО, ОБСЄ, ОДКБ, СНД; головною конструкцією політичної єдності в Євроатлантиці могла би стати ефективна взаємодія між Росією, НАТО і США».
   Фактично, мова йде про становлення спільних правил гри між Росією, ОДКБ та СНД з одного боку та США, НАТО й ЄС з іншого боку. Причому ці правила гри мають бути зафіксовані в юридично зобов’язуючій формі. Виходячи з вище- приведених тез, це означає, що країни не можуть приєднуватися, приміром, до Північноатлантичного Альянсу без згоди Росії, оскільки вона таке приєднання може розцінювати як загрозу власній національній безпеці. Це означає, що НАТО не може розширюватися, оскільки таке розширення може послабити єдність спільного простору безпеки. Окрім того, вирішення ключових питань європейської безпеки, яке стосується багатьох європейських країн, тепер пропонується виносити на рівень тріумвірату Росія-НАТО-США. За цією пропозицією криється намагання Росії підвищити свій міжнародний статус і мати вирішальний вплив на всі безпекові процеси в Європі, а також відігравати ключову роль у вирішенні проблем європейської безпеки. Інший намір, який проглядається в ініціативі Д. Медведєва, полягає в намаганні поставити в новій системі європейської безпеки ОДКБ на один рівень з НАТО і встановити між ними рівноправне партнерство. Таким чином, реалізація цього наміру дає Росії можливість, з одного боку, урівноважити відносини із Заходом та досягти паритету на інституційній основі, а з іншого боку, глибше інтегрувати й мобілізувати навколо себе пострадянські країни. В такому випадку Росія отримує право формувати свою частину біполярної системи на симетричних умовах, згуртовуючи пострадянські країни в російському таборі на підставі вже не європейських демократичних, а євразійських авторитарних цінностей. Країни, які потрапляють в цей табір, позбавляються будь-якої можливості інтегруватися в європейську спільноту.
   Більше того, при досягненні таких правил гри, які будуть передбачати невтручання НАТО й ЄС у конфлікти з третіми країнами, що не є їх членами, Росія отримує карт-бланш на розв’язання воєнних конфліктів з країнами пострадянського простору, які проводять політику, що розходиться з російськими інтересами. В такому разі, приміром, демократичні режими в Грузії й Україні відразу зіткнуться з загрозою російської воєнної окупації накшталт Угорщини (1956 р.) і Чехословаччини (1968 р.).
   Інше важливе питання: якого характеру відносини складуться при такій регіональній біполярності між її двома частинами? Безумовно, ні Захід, ні Росія не бажають відновлення воєнної конфронтації. Проте Захід хоче побудови відносин з Росією на базі спільних цінностей, а Росія хоче побудови паритетних відносин із Заходом на базі власних інтересів. Очевидно, що досягнення консенсусу між двома сторонами цієї біполярності залежатиме від того, чи готова Європа, насамперед ЄС, обміняти цінності на інтереси окремих провідних країн Євросоюзу, і від того, що є для Росії кінцевою метою її політики на Європейському континенті: загальноєвропейська безпека чи сфера впливу. Очевидно, що сьогодні ЄС не готовий проміняти демократичні цінності на егоїстичні інтереси деяких країн Євросоюзу, а Росія не готова поступитися міркуваннями «сфер впливу». В такій ситуації можна тільки з великою долею зумовленості припускати відтворення процесу «Гельсінкі +», що також є частиною ініціатив Президента РФ Д. Медведєва. Що Росія прагнутиме взяти з процесу «Гельсінкі +»?
   1. Принцип поваги до суверенітету, територіальної цілісності й непорушності кордонів з урахуванням появи нових суб’єктів міжнародного права, включаючи не тільки Косово, але й Абхазію з Північною Осетією.
   2. Дотримання базових принципів розвитку режиму контролю над озброєннями, які би дозволили досягти воєнного паритету між НАТО та ОДКБ, зміцнення довіри, стриманості й розумної достатності у воєнному будівництві.
   3. Закріплення єдиних «правил гри» в юридично зобов’язуючій формі з метою забезпечення спільних гарантій безпеки. Надати рішенням ОБСЄ юридично зобов’язуючий статус. Які інтереси Заходу в процесі «Гельсінкі +»?
   4. Реалізація «третьої корзини» Гельсінкі - формування нової Європи на базі демократичних цінностей.
   5. Принцип відкритості, партнерства, співробітництва й вільної конкуренції між системами, організаціями та країнами.
   Про формування регіональної біполярності в Європі на таких принципах писав Зб. Бжезинський в журналі «Foreign Affairs», запропонувавши заключити між НАТО і ОДКБ «офіційний пакт». За його оцінками, останнім часом Москва проявляла зацікавленість у досягненні такої угоди, але НАТО, навпаки, не було схильне до такого «офіційного пакту», оскільки він буде означати наявність «воєнно-політичної симетрії між обома організаціями». Важливість підписання такого пакту Зб. Бжезинський обґрунтовує тим, що обов’язковим його пунктом має бути визнання права країн, що не входять ні в НАТО, ні в ОДКБ, на вступ у будь-яку з цих організацій.
   Звісно, що при реалізації цих принципів Захід матиме багатократну стратегічну перевагу над Росією, що призведе до приєднання західних незалежних держав до європейської спільноти і системи євроатлантичної колективної безпеки та втрати Росією сфери впливу на пострадянському просторі. Таким чином, Росію може очікувати участь СРСР у результаті запровадження Гельсінського процесу. Історія може піти по другому колу. Невипадково офіційний представник Росії в НАТО Д. Рогозін поспішив назвати таку пропозицію Зб. Бжезинського «цукеркою в гарній обгортці», яка використовується для того, щоб зняти заперечення Росії проти залучення до Альянсу нових членів». Очевидно, що при таких різних пріоритетах і принципах щодо формування нової системи європейської безпеки компромісу між двома сторонами навряд чи вдасться досягти. Але очевидно й те, що єдиним типом відносин між двома сторонами можуть бути відносини, побудовані на принципі мирного співіснування двох систем з різним політичним устроєм та різними ідеологічними цінностями.
   Важливим кроком у зміцненні стабільності відносин між двома сторонами біполярної системи й загальноєвропейської безпеки в цілому могло б бути укладання Договору між НАТО і ОДКБ про воєнний ненапад та відмову від інформаційно-пропагандистської війни, спрямованої на дискредитацію сторін. В цьому відношенні ідея Зб. Бжезинського про «офіційний пакт» має під собою раціональне підґрунтя. Інший важливий блок питань, пов’язаний з формуванням такої регіональної біполярності в Європі, полягає в тому, яка роль відводиметься при цьому НАТО, ЄС, ОБСЄ і яка доля очікуватиме Україну в такій системі європейської безпеки?
   НАТО. Очевидно, що при домінуванні жорстких загроз та регіональної біполярності НАТО залишатиметься, як і в часи «холодної війни», основним стовпом європейської колективної безпеки й оборони. В порівнянні з однополярним світом, коли НАТО змушене було реагувати на глобальні загрози, а відтак брати на себе функції глобальної структури безпеки, в умовах багато- полярного світу воно буде змушено повернутися до сфери традиційної регіональної відповідальності з можливостями реагування на окремі виклики глобального характеру. Але, попри повернення до традиційних функцій і завдань, НАТО в цій системі регіональної біполярності зіткнеться з новою проблемою. Умовно її можна назвати дилемою між глобальною стратегією кооперативної безпеки й стратегією регіонального стримування Росії. Без реалізації таких функцій біполярна система європейської безпеки виявиться нестійкою, нестабільною та неефективною. Очевидно, що для реалізації таких функцій НАТО буде змушене вдатися до обмеження своїх місій, зокрема в Афганістані, і концентрації ресурсів на ключових і найбільш перспективних напрямках. ЄС. ЄС при такій системі залишатиметься другим стовпом і відіграватиме роль другої скрипки в забезпечені безпеки європейської спільноти. Євро- союз у сфері безпеки сконцентрує свої зусилля на нейтралізації м’яких загроз європейській безпеці в тісній взаємодії з НАТО та співпраці з Росією. Такий розподіл функцій дасть можливість ЄС зекономити на воєнних витратах і сконцентрувати свої ресурси на проведення економічних і політичних модернізацій всередині європейської спільноти.ОБСЄ. Роль цієї організації буде зведена до функцій медіатора у відносинах між двома сторонами біполярної системи безпеки і формування спільного режиму контролю над озброєннями. Україна. В умовах регіональної біполярної системи безпеки Україна залишатиметься в «сірій», або «буферній», зоні, яка буде характеризуватися внутрішньою та зовнішньою нестабільністю та несприятливим, а часом і небезпечним, зовнішньополітичним оточенням. Не маючи змоги інтегруватися в європейську систему і не бажаючи долучатися до російського блоку, Україна буде формально залишатися позаблоковою державою з великим дефіцитом власної національної безпеки. Можливість надання нейтралітету таким країнам, що опинилися в «сірій» зоні, що передбачається в ініціативах Д. Медведєва, для України є малоймовірною. За відсутності достатньої власної оборонної ресурсної бази, наявності російської військової присутності та потужних зовнішніх впливів і розколотості українського суспільства та політичної еліти такі гарантії нейтралітету можуть бути тільки фіктивними й розглядатися як перепона на шляху до НАТО. Проте такий фіктивний нейтралітет чи поза- блоковий статус не вбереже Україну від зовнішнього втручання Росії в її внутрішні справи з метою переформатування політичного устрою країни на свій лад. Відтак, при такій регіональній біполярній системі в України залишається досить мало шансів зберегти свою незалежність і державний суверенітет. Проте така біполярна регіональна система безпеки в Європі виявиться нетривалою.
   Сценарії розвитку системи європейської безпеки. Якщо біполярна система в часи «холодної війни» проіснувала близько 40 років, очевидно, що регіональна біполярна система протримається як мінімум вдвічі менше. Нестійкість і недовготривалість цієї системи буде обумовлюватися динамікою розвитку основних складових цієї системи, а відтак і зміною балансу сили між ними. Саме тому цю регіональну біполярну систему доцільно розглядати як перехідну до гомогенної або гетерогенної системи. Під впливом зміни балансу сили можна очікувати два сценарії її розвитку. Перший сценарій. Росії вдається розвинути геополітичний наступ на Європу і досягти своїх геополітичних інтересів, пов’язаних зі встановленням домінування на Європейському континенті. Цей сценарій можна назвати «сценарієм європейського концерту». Таке явище було властиве європейській політиці в XVIII, XIX і першій половині ХХ століть, коли розвиток міжнародних відносин на Європейському континенті визначали п’ять великих держав включно з Росією. Всі інші європейські та неєвропейські держави розглядалися як об’єкти політики цих провідних європейських держав. Спільність інтересів цих держав обумовлювалася зовнішніми загрозами європейській безпеці.
   Проте всередині Європи відносини між цими провідними країнами будувалися на принципі підтримання балансу сил. Відповідальність за підтримання внутрішньоєвропейського балансу покладалася на великі країни, які укладали між собою різні тимчасові воєнно-політичні союзи. Завдяки своїй участі в підтриманні такого балансу Росія відігравала ключову роль у вирішенні багатьох європейських проблем безпеки. До такої ролі Росія прагне повернутися й сьогодні. В ініціативах Д. Медведєва можна знайти сюжети про багатополярність, багатосторонність, про механізм взаємодії Росія-НАТО-ЄС як ключовий елемент безпеки тощо.
   Система безпеки, побудована за принципами «європейського концерту», була б найбільш прийнятною для геополітичних амбіцій Росії й перетворення її в дійсно впливову світову потугу. Головними умовами побудови такої системи європейської безпеки для Росії є:
   1. Витіснення США з Європи.
   2. Ліквідація НАТО як воєнно-політичної організації.
   3. Розкол Європейського Союзу.
   4. Утворення геополітичної вісі Париж- Москва-Берлін.
   До побудови такої системи в Європі Росія приступила з приходом до влади В. Путіна. Послаблення американського домінування зусиллями Росії полягає в: підтримці таких країн Євросоюзу, як Німеччина й Франція, в їх опонуванні політиці США; нагнітанні широкомасштабної антиамериканської істерії як в самій Росії, так і за її межами; намірах згуртувати антиамериканський альянс з таких країн, як Китай та Іран, а також Індія; витісненні економічної, політичної та військової присутності США з Центральної Азії та всього пострадянського простору. Найбільш успішними ударами Росії по інтересах США у цьому напрямку можна вважати: перемогу Росії у війні з Грузією, жорсткі заходи по відношенню до тих країн СНД, які намагаються розвивати тісні зв’язки зі Сполученими Штатами Америки, рішення Киргизії під тиском Росії про закриття американської військової бази в Манасі, укладення угоди з Таджикистаном про передачу під контроль Міністерства оборони РФ військового аеродрому Гиссар разом зі станцією космічного стеження. Зменшуючи американську присутність на пострадянському просторі й послаблюючи вплив Вашингтона на Європу, Росія намагається вибудовувати з США паритетні відносини на умовах силового балансу як рівна по силі геополітична потуга. Умовами таких паритетних відносин з США В. Путін вважає: відмову від розміщення елементів американської ПРО в Європі, відмову Україні в перспективі членства в НАТО, визнання помилкою підтримку США й ЄС «кольорових революцій» в Україні та Грузії7. Очевидно, що для України ця російська вимога у відносинах зі Сполученими Штатами означає відмову від перспективи членства в НАТО, а також від рівня відносин стратегічного партнерства, які існують між Україною та США. Щодо України, то в цьому контексті в стосунках із США політика Росії спрямовується на ізоляцію України та переконування американської сторони відмовитися від підтримки суверенітету української держави та демократичного шляху її розвитку.
   Другий напрям стратегічного наступу Росії на Захід був спрямований проти НАТО. За допомогою Німеччини й Франції Росії вдалося заблокувати План дій щодо членства України та Грузії на Бухарестському саміті НАТО в квітні та Саміті міністрів закордонних справ НАТО у грудні 2008 року. Відновивши контроль над Кавказом в результаті російсько-грузинської війни, створивши свою воєнну базу в Таджикистані та воєнне угрупування ОДКБ в Центральній Азії, Росія поставила під загрозу закриття коридору тилової підтримки місії НАТО в Афганістані. Таким чином Росія отримала можливість безпосередньо тиснути на найбільш больову точку Альянсу, ставлячи його на межу поразки у війні з талібами в Афганістані. Як заявив Постійний представник Російської Федерації в НАТО Д. Рогозін, згідно з теперішньою офіційною позицією (Москви. - Авт.), американська присутність в Афганістані тільки ускладнює нестабільність в регіоні.
   Третій напрямок свого геостратегічного наступу Росія розгорнула в напрямку Євросоюзу. Головною ударною силою в наступі Росії на Європейський Союз стали її зростаючі геополітичні амбіції, енергетичні ресурси та демонстрація воєнної сили, що виявилася в 2008 році в розв’язуванні війни проти Грузії та її окупації, а також у намірах розмістити в Калінінградській області ракети, спрямовані проти країн Європи. Президент Росії Д. Медведєв неодноразово демонстрував Європі готовність повернутися до стосунків «холодної війни». Проте конфронтація з Росією аж ніяк не відповідає інтересам провідних європейських держав, насамперед таких як Німеччина, Франція та Італія. Не в інтересах цих країн була б і воєнна конфронтація Росії зі Сполученими Штатами Америки, що могла б зруйнувати увесь ландшафт безпеки в Європі, на який спирається Європейський Союз. Тому повернення відносин до стану «холодної війни» ЄС боїться більше, ніж сама Росія. З іншого боку, інтеграційна концепція, за якою Європейський Союз намагався інтегрувати Росію у Велику Європу, остаточно зазнала краху. Відтак ЄС уже не вимагає від Росії демократичних цінностей і готовий визнати за Росією право визначати долю країн пострадянського простору. Стратегія Росії, спрямована на розкол Європейського Союзу, досягла успіху. Росія в цій стратегії віддає перевагу двостороннім відносинам з провідними країнами ЄС, такими як Італія, Німеччина й Франція, ігноруючи інтереси інших країн ЄС. Так, російська політика відносно країн ЄС зумовлює неузгодженість політики європейських країн до самої Росії.
   Відсутність єдиної консолідованої позиції щодо Росії робить ЄС слабким і неспроможним протистояти російському геополітичному наступу. Проявом неузгодженості й непевності політики Євросоюзу відносно Росії є існування двох принципово різних підходів. Відповідно до першого, Росія є загрозою, яку необхідно м’яко стримувати. Його дотримуються переважно країни Центрально-Східної Європи, нові члени ЄС. Тоді як старі члени ЄС - західноєвропейські країни - бачать в Росії потенційного партнера, якого необхідно інтегрувати в європейську систему. Одні вибудовують з нею відносини стратегічного партнерства, інші намагаються відкрито протистояти геополітичному наступу Росії на Європу.
   Проте для реалізації такого плану побудови системи європейської безпеки Росії бракувало відповідних ресурсів та міжнародного впливу. Війна Росії, розв’язана проти Грузії, вплив світової фінансової кризи та газовий конфлікт, в який були втягнуті країни ЄС, а також обрання Барака Обами новим Президентом США до певної міри консолідували Європу та зблизили з позицією Сполучених Штатів Америки. Такі зміни в позиції Заходу президент Д. Медведєв відчув ще на зустрічі в Евіані у 2008 році, під час якої французький Президент Ніколя Саркозі зазначив, що «будь-яка угода з безпеки від «Ванкувера до Владивостока» повинна ґрунтуватися перш за все на НАТО», і закликав російського президента до більш тісної співпраці з уже існуючими інститутами й механізмами, такими як Рада Росії-НАТО, Європейська політика безпеки й оборони ЄС. Отже, якщо в першій версії ініціативи Мед- ведєва були спрямовані на виключення НАТО з нової системи європейської безпеки, то в новій версії, як зазначив сам Президент Д. Медведєв у своєму інтерв’ю програмі «Вести в субботу» 15 травня 2009 року, «новый договор о безопасности в Европе, который предполагает заключить Россия, не должен быть направлен против НАТО».
   Отже, нова версія ініціатив Д. Медведєва тепер фактично спрямована на побудову регіональної біполярної системи безпеки в Європі. Але знову при цьому Росія стикається з проблемою збалансованості геополітичних амбіцій та інтересів з наявними ресурсами. Асиметричність в останніх у порівнянні із Заходом залишається вражаючою. Другий сценарій побудови системи європейської безпеки стане реальним у випадку різкого послаблення позицій Росії й зміни балансу сили на користь Заходу. В такому разі формування гомогенності європейської безпеки продовжиться. Це виявиться у продовженні розширення НАТО та ЄС на схід і включенні в цю систему західних незалежних держав, ерозії авторитарного режиму в Росії та інших пострадянських країнах. При такому сценарії Росія буде змушена інтегруватися в систему європейської безпеки на принципах кооперативної безпеки, конвергенції економічного та політичного ладу Росії й європейської спільноти.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com