www.VuzLib.com

Головна arrow Агропромисловий комплекс (АПК) arrow Сучасні аграрні відносини в Україні: галицький слід
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Сучасні аграрні відносини в Україні: галицький слід

 В. Юрчишин

СУЧАСНІ АГРАРНІ ВІДНОСИНИ В УКРАЇНІ: ГАЛИЦЬКИЙ СЛІД

   Ключові слова: оренда землі, ринкова економіка, раціональне використання.
   У статті розглянуто основні напрями підвищення ефективності використання земельних угідь в Україні та здійснено оцінку діяльності різних організаційно-правових форм господарювання.
   3 самого початку зауважимо, що у даному випадку під сучасними розуміються аграрні відносини, які склалися в Україні після набуття нею політичної незалежності.
   Вони являють собою унікальне, ніколи не бачене до цього суспільно-політичне, соціально-економічне і виробничо- господарське явище в історії сільського господарства нашої країни, його виробничо- соціального осередку - села та їх (галузі і села) соціальної першооснови - селянства. Є підстави вести мову про те, що воно у певній мірі може характеризуватися явищем планетарного порядку. Адже у єдності з подібними процесами в інших країнах, що з'явилися після розпаду Радянського Союзу, вони змусили світ ще раз задуматися над тим, чим, з одного боку, закінчуються насильницькі політичні вмішування в історичний хід світового розвитку (маються на увазі рецидиви жовтневого перевороту в Росії у 1917 році), і, з іншого боку - непродумані, невмілі дії по виведенню агро продовольчого сектора на прогресивні засади розвитку, як це має місце в пострадянській Україні. Можна сказати й так: внаслідок останнього на місце тодішніх рецидивів прийшли процеси і явища хоч і іншого, та все ж у надзвичайно великій мірі не менш згубного порядку. У найбільш загальному відношенні вони проявились у глибокій невідповідності результатів пострадянських аграрних реформувань очікуваній від них соціально-економічній віддачі. Більше того, вони (результати) увійшли не лише в соціально-економічні, а й суспільно-політичні протиріччя із задумом здійснюваних аграрної і земельної реформ. З таким висновком погоджуються не всі, проте реальність є саме такою.
   Сучасні аграрні відносини в Україні вже мають певну історію. Вона досліджується переважно у загальнодержавних аспектах, що дає можливість глянути на відповідні процеси в узагальненому відношенні. Це винятково важливо з погляду виявлення відповідних тенденцій, проміжних і кінцевих результатів у всій їх масштабності і багатоаспектності. Проте при цьому поки що поза увагою дослідників залишаються регіональні аспекти аграрних реформувань. А між тим їх дослідження може дати (дає) настільки цікаву і важливу інформацію, яка дозволяє повніше і глибше глянути на процеси загальнодержавного характеру. Це, крім усього іншого, підтверджується початковим етапом аграрних реформувань в областях, об'єднуваних Галицьким краєм - Львівській та Івано-Франківській. У кожній з них були свої особливості започаткування аграрних трансформацій, що слід вважати об'єктивним явищем. Одночасно їх у цьому відношенні об'єднувало кілька близьких між собою особливостей. Одна з них полягала у високій політичній активності у цьому краї на межі 80-90-х років минулого століття національно-патріотичних сил, одним з кредо яких було подолання псевдосоціалістичного колгоспно-   радгоспного устрою на селі та його наслідків шляхом переведення розвитку сільськогосподарської галузі на засади денаціоналізації і передачі у відання місцевих рад земельних угідь, встановлення приватної власності на них, розвитку фермерства. Їх активно-наступальна позиція у цьому відношенні не могла не впливати на перебіг формування поглядів на користь перетворювальних процесів на селі.
   Ще одна особливість започаткування аграрних реформувань у цьому краї мала у своїй основі те, що в пам'яті його селян, які внаслідок відомих історичних причин ступили на шлях колективізації на два десятиріччя пізніше порівняно з переважною більшістю інших областей країни, ще міцно зберігалася пам'ять про їх господарювання на власних землях згідно віками усталеного сільського способу життя. Тож позиція національно-патріотичних сил падала на сприятливий грунт.
   Винятково важливою особливістю формування громадської думки навколо потенційно можливих аграрних реформувань було також те, що у своїй основі позитивну позицію у цьому відношенні займали обласні і районні ради, у яких переважали прогресивно налаштовані народні обранці. Одні з них з цієї проблеми мали радикальні погляди, інші були обережнішими, та все ж активними прихильниками соціально- економічної перебудови господарювання на селі. Ще одні займали у цьому відношенні переважно очікувальну позицію, проте серед них не було тих, хто сумнівався б у необхідності надання селянам прав і можливостей бути реально вільнішими у виборі свого майбутнього. Вже тепер, з віддалі часу, стає ще більше зрозумілою така позиція депутатів обласних, районних і сільських рад: маючи переважно або й повністю місцеве, галицьке коріння і добре знаючи історично зумовлене тяготіння галицьких селян мати власну землю, вони не могли не стати на шлях їхнього соціального розкріпачення. Не лише і навіть не стільки з побоювань втратити селянську довіру, а передусім тому, що маючи в істотно переважній більшості сільське і селянське походження, вони не могли не думати "по- селянськи". Своєрідною у цьому відношенні була поведінка тогочасних партійно-владних структур - обкомів і райкомів компартії України цих областей. Добре знаючи настрої переважної частини громадян Галичини і все більше відчуваючи втрату псевдосоціалістичного партійно-політичного впливу на них, вони змушені були піти у своєрідне підпілля. Маючи на той час формально безмежну не лише політичну, а й всю іншу владу, вони не могли не рахуватися з тим, що все очевидніше втрачають її. Тож активної протидії з їхнього боку налаштованості галичан на прогресивні зміни на селі або не було, або вона велась переважно формально і все очевидніше втрачала сенс.
   18 вересня 1990 року сесія Львівської обласної ради народних депутатів Першого демократичного скликання, у якій переважали національно-патріотичні сили, схвалила Концепцію відродження села і розвитку сільського господарства Львівщини, яка вже на другий день - 19 вересня була схвалена Обласною радою і набула статусу регіонального нормативноправового акту по регулюванню соціально- економічного розвитку сільського господарства. Її винятково важлива політична особливість полягала у тому, що вона своєю сутністю і стратегічною спрямованістю не лише не узгоджувався з чинним на той час державним законодавством, а й від початку до кінця суперечила йому. Маються на увазі ухвали з приводу денаціоналізації землі і радикалізації земельних відносин власності, передусім у частині виведення в них на пріоритетне місце приватної власності на землю. По-друге, в ній були істотно змінені акценти у співвідносності категорій "сільське господарство" і "села".
   У радянські часи, у різного роду партійно- державних документах, що приймалися тоді на різних рівнях з проблем сільського господарства, мова йшла переважно або й повністю про сільськогосподарську галузь загалом, тоді як про село, та їх (галузі і села) соціальну першооснову - селян - згадувалось переважно мимохідь або увага до їх інтересів не приверталась зовсім. На відміну від цього в Концепції, ухваленій Львівською обласною радою народних депутатів, на перше місце були виведені інтереси села, що рівнозначно, або й у першу чергу означало -і селян також. Та найповніше ця особливість Концепції розкривалась тим, що вся її багатоаспектна сутність (в ній було п'ять хоч і різнопланових, та все є чітко спрямованих на інтереси села розділів) під різним кутом зору спрямовувалась на пріоритетність села, селянина та інших сільських жителів. Не вдаючись у детальний розгляд Концепції виправдано буде обмежитись найбільш загальним розглядом лише окремих її положень. До них варто віднести наступні:
   передача всіх без винятку земель у власність у розпорядження Рад народних депутатів, які наділялися правами володіння, користування і розпорядження ними на їх територіях;
   утвердження права селянина мати у власності землю з гарантією, що вона ніколи не буде незаконно вилучена;
   право продажу Радами землі громадянам з метою організації і ведення селянського (фермерського) господарства на умовах спадкоємності;
   надання землі громадянам, колгоспам, радгоспам та іншим державним, кооперативним, громадським підприємствам, установам і організаціям у володіння і користування. У даному випадку особливу увагу привертає те, що колгоспи і радгоспи не позбавлялися права мати і додатково одержувати землі. Тобто, будь-якого примусового порушення прав цих господарств не намічалося, і, як показав час, подібних спроб не було також у подальшому. Це слугує достатнім доказом безпідставності тодішніх (та й в окремих випадках теперішніх) звинувачень на адресу демократичних сил Львівщини в їній згубній ангтиколгоспно-радгоспній політиці. Вона підтверджується також тим, що з метою економічної підтримки громадських господарств Концепцією передбачалося тимчасове, на перехідний період, збереження замовлення колгоспам і радгоспам (не більше 50 відсотків від виробленої продукції) за договірними цінами і стимулювання його субсидіями, зустрічним продажем
   промислових виробів, а також засобів механізації, базованих на машинобудівній індустрії області.
   З відстані часу є підстави вважати стратегічно неперевершеними за
   стратегічним значенням також інші нетрадиційно-новітні положення Концепції, у тому числі:
   • заборону роздрібнення земельних ділянок нижче мінімального розміру, встановленого для кожної даної території її місцевою Радою, а в перші 20 років після виникнення права власності на землю заборонялися права продажу і дарування землі, крім випадків, передбачених законодавством;
   • гарантування селянам та іншим землевласникам і землекористувачам права власності на всю вироблену продукцію, розпорядження нею та її реалізації на внутрішньому та зовнішньому ринку;
   • заборона втручання у виробничу діяльність землевласників, землеволодарів і землекористувачів з боку державних, господарських та інших органів і організацій, за винятком випадків порушення ними законодавства і правил користування землею;
   • встановлення для всіх землевласників і землекористувачів єдиних рентних платежів з урахуванням кадастрової оцінки землі;
   • зменшення розмірів оподаткування прибутків будівельних і монтажних організацій, одержаних в результаті спорудження в сільській місцевості житла, об'єктів побуту, культури, торгівлі, охорони здоров'я, освіти, доріг, енергетичних, газових і водорозподільчих систем, ліній зв'язку. Передбачалось також звільнення від оподаткування частини прибутку підприємств, організацій, окремих громадян, одержуваних від участі у розвиткові соціальної сфери села;
   • надання податкових пільг на частину прибутку підприємств і організацій, одержаного їх підрозділами, розміщеннями у сільській місцевості.
   Перелік передбачених у Концепції конкретних заходів на соціальну та економічну підтримку села і сільських жителів мали не декларативний, а конкретний діловий характер і у своїй основі були багаторазово прогресивнішими порівняно з тим, що пізніше було задекларовано усім тим, що лежало в основі сучасних аграрних реформувань в Україні.
   Прогресивним кроком Львівської обласної ради народних депутатів було також надання земельних ділянок у розмірі середніх земельних часток не лише селянам, як це з часом було здійснено в країні в цілому, а й всім без винятку працівникам соціальної сфери (вчителям, медпрацівникам тощо), а також усім, хто у тій чи іншій мірі допомагав забезпечувати розвиток села: працівникам сільрад, зайнятим в органах міліції, культових установах та іншим. Виправданість такого вирішення цього важливого соціального питання підтверджується щонайменше двома фактами. По-перше, при всій малоземельності Львівщини (лише трохи більше 1 га сільськогосподарських угідь на одного жителя) ніхто з селян не заперечував наділення земельними частками тих, хто не працював у колгоспах. Навпаки, вони були активно за саме таке вирішення цього питання. По-друге, там не було допущено соціальної напруги з цього приводу, як це мало у всіх інших випадках, коли обмеження прав працівників соціально- побутової та інших сфер села викликало їх настільки велике незадоволення, що Президент України змушений був виправляти допущену помилку і особисто втрутитись у вирішення цієї проблеми. Зробивши такі базові кроки, Львівщина розвивала їх у подальшому, внаслідок чого дуже швидко посіла чільне місце в країні в частині розширення і поглиблення аграрних реформувань. Особливе місце у цьому відношенні належало створеному в області у 1993 році Центру приватизації в агропромисловому комплексі, який дуже швидко перетворився у своєрідний науково- виробничий штаб по організаційно- методичному забезпеченню всієї сукупності робіт з приводу реформування аграрних і земельних відносин. Цей аспект діяльності Центру вартий окремого дослідження. Та у даному випадку обмежимось лише тим, що ним було розроблено понад 20 різного роду взірцевих нормативних актів, які ставали своєрідними дороговказами всім, хто організував аграрні реформування в області на місцях. Це був єдиний, ніде і ніким більше у нашій країні не повторений випадок створення своєрідного регіонального осередку цільового реформаційного призначення. Наділений у цьому відношенні достатніми повноваженнями і добре забезпечений зацікавленими працівниками, очолюваними кандидатом наук Р.М. Шмідтом, він взяв на себе обов'язки і відповідальність за все те, що мало робитися і робилося в області в царині аграрних реформувань. Масштаби, якість і результативність науково-прикладних пошуків і практичних справ були настільки помітними, що невдовзі став своєрідним консультаційним центром для багатьох інших областей. Автор цієї статті й досі найкраще згадує співпрацю з Центром і все те, що спільно з ним було зроблено.
   Вартою уваги є також подальша поступальність дій Львівської області стосовно регулювання безпосередньо прикладних аспектів розвитку сільського господарства. З цього приводу винятково важливою була ухвала Обласної ради від 1 лютого 1993 року з проблем приватизації майна і землі в агропромисловому комплексі. У всіх відношеннях повнішим стало введення в області 8 грудня 1993 року сертифікату на право приватної власності на землю (середню земельну частку) і ухвалена з цього приводу відповідного Положення.
   Це, як показав час, виявилось настільки вмотивованим, що такий сертифікат у дещо видозміненій формі одержав поширення в країні як державний правовий акт.
   Принципово прогресивною була позиція Львівської обласної ради стосовно реструктуризації земель. У перші порадянські роки навколо неї точилися гострі політичні дебати. Активними з цього приводу були дискусії також на Львівщині. Певна частина громадян і політиків відстоювала позицію щодо необхідності повернення земельних угідь тим, у кого вони тим чи іншим чином були реквізовані в радянські часи або передали їх колгоспам у процесі колективізації.
   Проте Обласна рада народних депутатів стала на бік тих, хто вважав, що реституція земель за обставин, коли велика частина земель належала власникам, багато з яких перебувало за кордоном, поглибить обезземелення і без цього бідних на землю галицьких селян та інших громадян. Історично зумовлене малоземелля переважної частини корінних жителів Галичини зумовлювалось, крім усього іншого, зосередженням великих площ земель в громадян країн, у підневіллі яких у різні часи перебувало Прикарпаття. Тому досить було відкрити дорогу реституції, як місцеві селяни та інші громадяни були б назавжди позбавлені права і можливості хоч у якійсь мірі розширити характерні для цього краю мізерні земельні наділи. У зв'язку з цим переважна більшість жителів області позитивно сприйняла заборону реституції земель і з цього приводу великих непорозумінь, наскільки відомо, не було. У своїй основі, хоч і з певними відмінами від Львівщини, ще в останні радянські роки почала вирішувати проблеми аграрних відносин також Івано-Франківська область. Найсуттєвішою відміною від Львівщини, у якій, крім земельних проблем одночасно надавалося багато уваги соціальним питанням і зародженню нових форм господарювання на селі, в Івано- Франківській області практично вся увага була зосереджена на земельних питаннях.
   Початком цієї роботи стала ухвала Івано-Франківської Обласної ради народних депутатів від 30 жовтня 1990 року "Про земельну реформу в Івано-Франківській області". Як і на Львівщині, основним у ній була передача земельних ресурсів області в повне розпорядження рад народних депутатів. Увагу тут привертає не лише сам цей акт сам по собі, а й ключові слова: всіх земель у повне розпорядження. Це означало, не лише те, що ради різних рівнів стали розпорядниками всіх без винятку земель на підпорядкованих їм територіях, а й їх повну відповідальність за їх збереження і якість розпорядження ними та їх якомога краще використання. З огляду на те, що в сучасних умовах цих вимог дотримуються не всі і не скрізь, тодішню позицію Івано-Франківської обласної ради народних депутатів у цьому відношенні переоцінити неможливо. Привертала увагу також невідкладність виконання цієї ухвали - вже з першого листопада того ж року. Це, мабуть, було зроблено з метою недопущення будь-яких зловживань у землекористуванні. Ухвала передбачила також віднесення до земель запасу угідь державних, кооперативних і громадських організацій. У практичному відношенні це означало втрату відповідними землекористувачами прав їх використання, хоч вони могли брати їх у короткострокове користування, в тому числі в оренду. Ще одна особливість цієї ухвали полягала в одночасному вирішенні конкретних справ. Зокрема, майже півтораразове розширення земельних ділянок, що знаходились в особистих підсобних господарствах. В умовах Прикарпаття з його традиційним малоземеллям здавна гострим було питання дотримання меж землекористування: з цього приводу час-від-часу виникали різного роду ускладнення. З метою недопущення або хоч би обмеження прояву подібних випадів Івано-Франківська Обласна рада народних депутатів у згадуваній ухвалі затвердила погоджені території сільських рад і населених пунктів, а також уточнені площі та структури угідь в районах і містах. Як показав час, таке рішення було не лише важливим, а й своєчасним. Надаючи великої уваги якомога кращому вирішенню земельних відносин, Обласна рада народних депутатів у подальшому також порівняно часто поверталась до цього питання. Зокрема, 30 березня 1992 року вона прийняла ухвалу "Про невідкладні заходи проведення земельної реформи в області", а в наступному році - "Про хід земельної реформи в області". Цими ухвалами Обласна рада вводила земельну реформу у визначені нею рамки. На відміну від Львівської області, в якій районні структури при проведенні перетворень на селі суворо дотримувались настанов Обласної ради народних депутатів, на Івано-Франківщині мали місце окремі випадки місцевого, умовно кажучи, непослуху, до винуватців якого Обласна Рада застосовувала доступні для неї способи примусу щодо повного підпорядкування її вимогам. Відомий, зокрема, випадок, що мав місце з приводу передачі земель у колективну власність сільськогосподарських підприємств. Віднесення ухвалою обласної ради народних депутатів "Про земельну реформу в Івано-Франківській області" земель державних, кооперативних і громадських організацій у відання місцевих рад народних депутатів набувало, крім усього іншого, характеру скасування в області колективної власності на землю. Проте виконуючи настанови Земельного кодексу України та Закону України "Про колективне сільськогосподарськепідприємство", Коломийська і Рожнятівська районні ради народних депутатів все ж прийняли ухвали про передачу земель у колективну власність. Реакція обласної ради народних депутатів була миттєвою: своїм рішенням від 9 липня 1993 року вона скасувала такі ухвали. Один з мотивів при цьому стосувався того, що передача землі у колективну власність сільськогосподарським підприємствам означала б формальну зміну вивісок колгоспів. До подібних, як і всіх інших поглядів, що відображають різнополюсність науково-прикладних оцінок процесів реформування аграрних відносин, можна ставитись по-різному. Підтримувати або, навпаки, заперечувати їх. Проте нехтувати ними невиправдано. Краще, як здається, розглядати різні погляди на проблему як один з важливих факторів її ефективного вирішення.
   Відстоювання всупереч чинному на той час законодавству Івано-Франківською обласною радою народних депутатів не у всьому вмотивованих власних рішень спричинило ситуацію, за якої найвищі державні інстанції визнали за необхідне здійснити комплексну міжвідомчу перевірку і дати відповідну оцінку дій обласної ради щодо проведення нею самочинної земельної реформи. Як і слід було очікувати, її висновки були не на користь Обласної ради. Один з них полягав у необхідності приведення місцевих рішень до вимог державного законодавства. Відповідне подання обласній раді зробив також представник Президента України в області. Проте вона продовжувала відстоювати свої позиції. І лише наприкінці 90-х років її змусили повністю переорієнтуватися на дотримання визначених в державних нормативно-правових актах положень.
   Викладені вище та інші кроки Львівської та Івано-Франківської областей по подоланню набутих у радянські часи аграрних відносин настільки суперечили офіційній тодішній практиці, що й наразі нелегко усвідомити, як тоді, коли позиції партійно-більшовицької влади були ще достатньо міцні для того, щоб не допустити ухвал офіційними органами державної влади настільки глибоких протиправних дій, вони все ж стали можливими. Не виключено, що достовірна відповідь на це запитання буде одержана лише тоді, коли з певних причин і потреб будуть проведені спеціальні відповідні дослідження. Наразі ж як на елементах відповідної гіпотези, приходиться обмежуватись двома основними поглядами.
   Один з них базується на тому, що, як вже відзначалося вище, на той час у Галичині багаторазово більше, ніж в інших регіонах України, був розвинутий національно- патріотичний рух, спрямований на повну і незворотну відмову від радянського способу життя, в тому числі від колгоспно-радгоспної системи на селі. Він, спираючись на хоч і не завжди достатньо активну, та все ж масову підтримку переважної частини місцевого населення, діяв високовідповідально, цілеспрямовано, вміло, сміливо, наполегливо, із знанням кінцевої мети та способів її досягнення. До того ж він користувався практично безмежною підтримкою місцевого населення, у зв'язку з чим у тій чи іншій мірі діяв безбоязно щодо можливих репресій з боку органів державної влади. Політична атмосфера у цьому Прикарпатському краї була на той час настільки сприятливою для активізації боротьби за подолання нав'язаного тодішньою офіційною владою способу життя, що дозволяла національно- патріотичним силам діяти з найвищою самовіддачею і результативністю. Іншою обставиною того, чому Львівській та Івано-Франківській обласним радам народних депутатів удалось прийняти протидійні офіційній політиці ухвали, могло бути також те, що тодішня партійно- радянська влада не лише в Галичині і Києві, а й у Москві вже все більше відчувала наближення її кінця. Тому їй було не до того, що робилося на місцях: головне для неї полягало у пошук; шляхів самоспасіння і привласнення утаємниченого від народу багатства.
   Це, звичайно, не все, а, можливо, і не так. В даному випадку воно розглядається як окремі фрагменти пошуку історичної істини. Є підстави сподіватися, що настане в Україні період, коли об'єктивною стане необхідність знати її історію не лише загалом, айв частковостях, і що для цього знайдуться зацікавлені наукові сили, підтримувані владними структурами. Тоді, можливо, історія по-радянських аграрних відносин в Україні загалом і в Галичині у тому числі будуть досліджуватися масштабніше, повніше, глибше. Тим більше, що практично одночасно з описаними вище подіями у Галицькому Прикарпатті було здійснено винятково важливі прикладні кроки по шляху пошуку нетрадиційних підходів до переведення сільського господарства на нетрадиційні засади розвитку. Його стільки багато і воно настільки масштабне, що описати все в журнальній статті неможливо. Оскільки, винятково важливі з цього приводу матеріали не можуть бути охоплені однією журнальною публікацією, у даному випадку обмежимось лише тим, що приходиться жалкувати з приводу того, що винятково багата історія реформування аграрних відносин у Галичині (які в інших регіонах країни) ще не стала предметом зацікавленого вивчення ні владними структурами, ні політиками, ні істориками, ні дослідниками сучасних аграрних трансформацій. Вони ж були настільки самобутніми і обнадійливими, що коли б хоч у трохи узагальненому вигляді були враховані при організації аграрної і земельних реформ в масштабі країни, то вона (країна) не була б поставлена перед продовольчою небезпекою, сільське господарство не перетворилось би у глибоко деградовану галузь, село не було б доведено до соціально-економічного занепаду, а селяни та інші сільські жителі - до соціальної знедоленості, безнадії і зневіри.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com