www.VuzLib.com

Головна arrow Агропромисловий комплекс (АПК) arrow Трансформаційні аспекти земельних відносин
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Трансформаційні аспекти земельних відносин

В. Поплавський

ТРАНСФОРМАЦІЙНІ АСПЕКТИ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН

   Ключові слова: ринок землі, земельно-іпотечне кредитування, економічний та правовий характер земельних відносин, іпотечні банки.
   Розглядається двоїстий характер земельних відносин та множинність форм земельної власності. Акцентується увага на розвитку цього аспекту в аграрній сфері. Наголошується на необхідності створення умов сільськогосподарським товаровиробникам для високої конкурентоспроможності їх продукції та використання ними іпотеки землі при одержанні довгострокових кредитів.
   Постановка проблеми. Трансформація - юридичними і фізичними особами щодо володіння, користування і розпорядження землею, а також щодо управління земельними ресурсами.
   Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вивченню трансформаційних аспектів земельних відносин приділяється особлива увага вітчизняними вченими. Свідченням чого є низка публікацій у наукових виданнях [1-4]. Так, директор НДІ ІАЕ, Герой України, академік Саблук П. Т. у роботі “Розвиток земельних відносин в Україні” вважає, що сільський товаровиробник повинен одержувати на кожну одиницю використовуваних ресурсів стільки доходів, скільки їх одержують на таку ж одиницю в інших сферах народного господарства. Для цього уряд України має забезпечити рівні для всіх “правила гри”, гарантувати всім суб’єктам підприємницької діяльності захист їх законних прав та інтересів, можливостей самореалізації кожним громадянином тощо [2]. Поплавська Ж. В., Поплавський В. Г. в роботі “Економічні відносини в АПК” і зокрема у розділі “Реформування земельних відносин” [4] зазначають, що актуальність проведення земельної реформи та вдосконалення економічних відносин зумовлюється життєвою необхідністю трансформації власності на цей головний засіб виробництва в агросфері. Розкриваючи суть реформування земельних відносин, вони вказують, що це комплекс правових, економічних, технічних і організаційних заходів, здійснення яких забезпечує удосконалення земельних взаємин, перехід до нового земельного ладу, що відповідає характеру регульованої, соціально орієнтованої ринкової економіки. Земельні відносини - це сукупність взаємин з приводу володіння, користування, розпорядження і управління земельними ресурсами на державному, господарському і внутрігосподарському рівнях, як об’єктом господарювання і засобом виробництва. В їх основі лежить категорія власності на землю[4].
   Постановка завдання. Земельні відносини постійно піддаються впливу з боку держави через організаційні, економічні та інші заходи. Цей вплив здійснюється за допомогою правових чинників, механізм яких складається з адміністративних і економічних важелів впливу на поведінку суб’єктів земельних відносин. Не завжди вони є адекватними й інколи призводять до загострення кризи. Але криза - це не тільки спад виробництва і глухий кут, криза - це очищення економічного організму; це не тільки реальна можливість, а й необхідність кардинальних реформ, здатних забезпечити прискорений кількісний та якісний розвиток економіки у майбутньому. Водночас спроби дріб’яз-кового втручання, а тим більше прямого адміністрування ринкових відносин з боку держави, ніколи не приведуть до бажаних результатів. Тільки грамотне системне реформування економіки може дати бажані результати. Отже, наше завдання - не йти проти вітру ринкових вимог, намагаючись втілити якісь фрагменти нереалізованої економічної політики, а всіляко використовувати різні попутні вітри, скеровуючи корабель національної економіки до наміченої цілі. Думати про це майбутнє варто вже сьогодні.
   Виклад основного матеріалу. Насамперед увагу потрібно заакцентувати на головному - на власності на засоби виробництва, яким є земля в сільському господарстві. Конституція України визнає багатоукладність вітчизняної економіки та рівноправність усіх форм власності. Однак права передбачають і обов’язки. Приватна форма власності хоч і є недосконалою, але людство нічого мудрішого ще не винайшло. Саме вона зарекомендувала себе як достатньо ефективний інструмент вирішення багатьох проблем сьогодення. Наприклад, найпоширеніший за радянських часів термін “дефіцит” фактично зник з нашого лексикону. Але у багатьох випадках ми ще не бачимо адекватної соціальної відповідальності приватних власників. Тут йдеться про відповідальне ставлення до розвитку новостворених приватних підприємств та їх участі у соціальному житті суспільства. Особливо це стосується сільського населення, і зокрема земельних відносин в Україні. Вітчизняний приватний власник, в т.ч. земельних ділянок, повинен усвідомити: держава, народ дозволили йому займатися підприємницькою діяльністю, виходячи з його соціального зобов’язання - налагодити ефективне виробництво товарів чи надання послуг, здатних бути конкурентоспроможними на ринку і забезпечувати зайнятість населення з гідною оплатою його праці. Приватна власність не може бути “священною коровою”, яка безкарно лежить на шляху соціального розвитку. Держава не повинна залякувати когось націоналізацією, а тим більше конфіскацією. Водночас держава має право і обов’язок втручатися у розвиток економічних процесів аж до націоналізації.
   Важливим є й питання стосовно бажаного співвідношення між промисловістю і сільським господарством. У цьому плані Україна повинна забезпечити повне використання своїх переваг у виробництві сільськогосподарської продукції. Для цього потрібна повсюдна індустріалізація аграрного сектора економіки. Для реалізації задекларованого село не потрібно підтримувати простим бюджетним фінансуванням, щоб його вивести з африканського рівня на європейський. Для прикладу, вартими уваги є темпи інвестування агросфери. Якщо у 2007 р. воно зросло на 18,4%, то у 2008 р. - майже на 60%. Це стосується також і прямих іноземних інвестицій. Значним потенціалом прискореного розвитку аграрного сектора повинна стати земельна реформа. Але без належного фінансового забезпечення - це пуста балаканина. У цьому контексті варто нагадати Столипінську аграрну реформу початку ХХ ст. Для її реалізації Столипін створив спеціальний Селянський банк з відсотковою ставкою не більше 1% вартості кредиту. Простота оформлення кредиту - разюча. Ризики були великими, але продуманими і до кінця осмисленими і результати не забарилися. Вже за 7 років різко зросло виробництво сільськогосподарської продукції. Україна стала житницею Європи і почала диктувати ціни на світовому ринку хліба.
   Кінцевим результатом земельної реформи має бути приватна власність і ринок землі. Але справжнє формування ринку землі - це велика і поки що не вирішена проблема. Ця проблема в Україні перебуває у глибокому анабіозі. Наші законодавці пішли найлегшим шляхом - заборонили купівлю-продаж землі до 2007 р., а потім продовжили цю заборону до 2008 та й до 2009 року. За цей час вони не спромоглися прийняти навітьпершочергових законів щодо осучаснення Земельного кодексу. Досі не визначилися, хто вестиме єдину систему державної реєстрації - Держкомзем чи Мін’юст. У результаті сільськогосподарські угіддя деградують, розбазарюються, а відповідні інституції ніяк не налагодять контролю за ними; зволікається запровадження системи, яка б ефективно заохочувала власників землі відновлювати силу орного шару, а державних чиновників - дорожити національним багатством. Якби в Держкомземі були напрацьовані стандарти, норми, правила, то ніякого відчуження селянських паїв через генеральні доручення не було б. А за їх відсутності, за потужної правової підтримки юридичних компаній, безпосередніх “консультантів” - чиновників виконавчих структур, гендлярі землею завжди випереджують законотворчі процеси, переграючи владу. Бізнес завжди конкурував і конкурує з органами державної влади, вишукує “білі плями” у законодавстві, прорахунки і відпрацьовує обхідні конструкції, базуючись на ст. 58 Конституції України, де сказано, що “Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення”.
   Обмеження конституційних прав селянина вільно розпоряджатися своєю приватною власністю призводить до того, що він воліє себе реалізувати в іншій сфері людського буття. З одного боку, без сформованого ринку землі аграрна реформа залишається незавершеною. А з іншого - це найболючіше для села питання: економічна доцільність ринку землі входить у суперечність із можливими соціальними проблемами, бо майже половина селян вважає, що земля не повинна бути товаром. Це не тільки матеріальні втрати для сільського населення, а й психологічна криза. Отже, до інституту земельного ринку на селі потрібно підходити дуже обережно, а самі підходи повинні бути надзвичайно делікатними та виваженими.
   Водночас продовження мораторію на продаж товарних сільськогосподарських земель не відповідає політичному курсу держави і фактично обмежує конституційні права громадян щодо розпорядження власною земельною ділянкою. Це означає, що в Україні земельна реформа логічно не завершена, бо кінцевий її результат - приватна власність, у державі - зупинена на півдорозі. Так, наприклад, у власність селян передано 27,5 млн га сільськогосподарських угідь. З цих громадян - 53% пенсійного віку, з яких третина не має спадкоємців, або вони є громадянами іншої держави. Отже, конституційні права цих громадян взагалі можуть бути нереалізовані. А це вже - соціальна напруга на селі.
   Саме в ході формування ринку землі визначатиметься майбутня структура як сільськогосподарського виробництва, так і всього АПК: або поширяться і функціонуватимуть великі товарні господарства, або будуть формуватися господарства сімейно-фермер-ського типу чи переважатимуть середні підприємства, що базуються на реорганізованих КСП. Це залежатиме від того, хто буде власником земель сільськогосподарського призначення.
   Українська економіка довго розвивалася за умов відсутності визначальної ринкової інституції - економічної самостійності суб’єктів господарювання. Земля тут належала державі, управлялася її органами. Це зумовлювало високий ступінь монополізму. Становлення в Україні ринкових відносин було пов’язане із запровадженням інституту приватної власності на землю та інші засоби виробництва. Це сприяло розвитку різних форм господарювання і на цій основі відтворення конкурентного середовища. Реформування відносин власності на землю в Україні створило необхідні умови для становлення й розвитку ринку землі, за яких цей засіб виробництва стає товаром. Отже, він має ціну, і користування ним - платне, а всі комерційні операції із земельними ділянками повинні здійснюватися з урахуванням їх вартості (Земельний кодекс від 25.Х. 2001 р.). Відсутність ринку землі - це відхід від економічних методів перерозподілу земель і, як наслідок, запровадження адміністративних методів у цю сферу, що є відходом від формування ринкової системи господарювання.
   Заборона ринку земель сільськогосподарського призначення унеможливлює функціонування іпотечного кредитування під заставу землі. А це втрата приблизно 70 млрд гривень. Включення земель сільськогосподарського призначення в економічний оборот дасть змогу враховувати ціну землі у вартості сільськогосподарської продукції, що у свою чергу сприятиме забезпеченню стабільності цін на неї та встановленню паритетних міжгалузевих відносин, скажімо, між аграрним сектором і промисловістю.
   Земля, як фактор виробництва в агросфері, повинна бути включена в економічний оборот, її вартість має враховуватися нарівні з іншим капіталом під час визначення норми прибутку, формування цінової та податкової політики. За всіма правилами ринкової економіки земля повинна бути товаром, тобто вільно, прозоро як купуватися, так і продаватися, а не так, як це твориться навколо Києва чи в Криму. З цього приводу колишній глава уряду АР Крим Сергій Куніцин заявляв, що “земля на південному березі Криму в умовах приватизації стала одним з найдорожчих видів товару”. Це підтверджують матеріали Рескомзему Криму. За його даними, одна сотка присадибної ділянки на початку тисячоліття коштувала 1,2 тис. грн, у 2003 р.- 8 тис., а на сьогодні - десятки тисяч доларів. Бажаючих придбати її за “будь-яку ціну” - дуже багато і не лише в Україні, а й у Росії та інших країнах.
   Якщо земля у нас стане товаром (буде знято мораторій на її купівлю-продаж), третина земельних площ відразу опиниться в руках повноправних власників. На думку самих селян, такими власниками на першому етапі стануть інвестори. При цьому відкриються фінансові шлюзи і земля буде в економічному (грошовому) обігу: розквітне іпотечне кредитування під заставу, що дасть змогу залучити в аграрний сектор до 80 млрд. грн інвестицій. Далі - ціна буде враховуватися при визначенні вартості виробленої продукції, визнається роль землі як елемента виробничих витрат аграрного виробництва. Значне місце в системі цих перетворень належатиме грошовій оцінці землі. Першими продавцями землі, найбільш імовірно, стануть сільські пенсіонери, які не мають спадкоємців, а також самотні люди (власники земельних часток), які не живуть у селах. Якщо спочатку для цих соціальних груп зняти обмеження на продаж землі, то це не тільки стримає натиск “великої хвилі” пропозиції на старті земельного ринку і убезпечить від обвалу цін (інфляція, економічні кризи, психологічні проблеми), а й сприятиме зміні суспільного ставлення до ринку землі, якщо його процедури будуть прозорими.
   Отже, ринок і тільки ринок з усією його атрибутикою, насамперед з конкуренцією та диференціацією, є єдино можливою конкурентоспроможною формою розвитку сільського господарства. Це не видумка вчених, це - природа аграрних відносин. На сьогодні середня вартість, за якою селяни готові продати землю, становить трохи більше 17 тис. грн/га (за середньонормативної вартості сільськогосподарських угідь в Україні - 8,7 тис. грн/га).
   Висновки. Множинність форм земельної власності, їх правова рівність, включення землі як нерухомості в систему ринкового обігу шляхом здійснення угод через купівлю- продаж, заставу, спадкування, дарування, оренду призвели до того, що залишаючись, по суті, земельними відносинами, вони набувають майнового статусу. У цій ситуації наявність приватної форми власності стала не тільки мотивом для сільськогосподарських товаровиробників у справі нарощування обсягів виробництва сільськогосподарської продукції й отримання прибутків, а й обов’язком раціонального використання та охорони земель як доброго майна. У майновому відношенні до землі належать ґрунтовий орний шар і природна рослинність, захисні і меліоративні споруди, багаторічні насадження тощо. Таким чином, виникнення відносин власності на землю, як умова матеріального виробництва, зумовлює економічний характер земельних відносин.
   Розвиток і вдосконалення земельних відносин вимагає створення сільськогосподарським товаровиробникам умов і можливостей для використання довгострокових кредитних коштів. Для цього доцільно формувати іпотечні банки, створювати реальний ринок землі, щоб дати змогу сільським товаровиробникам мати надійну заставу для банків при одержанні довгострокових кредитів.

БІБЛІОГРАФІЧНИЙ СПИСОК

   1. Осташко Т. О. Ринкова трансформація аграрного сектора. / Т. О. Осташко. - К. : Феміна, 2004. - 278 с.
   2. Саблук П. Т. Розвиток земельних відносин в Україні. / П. Т. Саблук. - К. : ННЦ “Інститут аграрної економіки”, 2006. - 396 с.
   3. Данкевич А. Є. Орендні земельні відносини у сільському господарстві. / А. Є. Данкевич // Економіка АПК. - 2006. - № 5. - С. 63 - 70.
   4. Поплавська Ж. В. Економічні відносини в АПК. /Ж. В. Поплавська, В. Г. Поплавський. - Львів, 2008. - 112 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com