www.VuzLib.com

Головна arrow Агропромисловий комплекс (АПК) arrow Земельні відносини в умовах ринку
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Земельні відносини в умовах ринку

Г. Черевко, П. Буряк, Т. Гачек

ЗЕМЕЛЬНІ ВІДНОСИНИ В УМОВАХ РИНКУ

   Ключові слова: економіка, ринок, земля, відносини.
   У статті подані головні результати дослідження наслідків проведення земельної реформи і впровадження ринку землі в Україні, його проблеми, а також визначення необхідних для цього умов і відповідних обмежень.
   Постановка проблеми. Розвиток земельних відносин в Україні за останні роки набув стагнаційної форми, оскільки не одержав свого завершення у вигляді земельного ринку. Така ситуація стримує подальший розвиток ринкових відносин в економіці країни в цілому, оскільки негативно позначається на еволюції економічної системи у питаннях залучення іноземних інвестицій, трансформації організаційно-правових форм господарювання, активізації економічної діяльності сільського населення та органів місцевого самоврядування. Проблема полягає в потребі всестороннього обґрунтування необхідності впровадження ринку землі та визначення необхідних для цього умов і відповідних обмежень.
   Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемою земельних відносин займались ще древні історики та філософи Аристотель, Геродот, Платон, Катон. Аспекти цієї проблеми можна знайти у працях засновників відомих економічних шкіл А. Сміта, Д. Рікардо, У. Петті, Дж. Кейнса, К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Мірабо, Ж. Сея, А. Тюрго та багатьох інших. Причинами недостатності розвитку земельних відносин займались В. Каразін, М. Туган-Барановський, С. Подолинський, В. Докучаєв. За час реформування земельних відносин в Україні проблемі їх удосконалення цілком об’єктивно приділяли велику увагу провідні вчені-економісти, серед яких варто назвати В. Амбросова, В. Горлачука, Д. Гнатковича, Б. Данилишина, Д. Добряка, С. Дорогунцова, А. Лисенького, Л. Новаківського, В. Меселя-Веселяка, О. Онищенка, П. Саблука, А. Сохнича, М. Ступеня, В. Трегобчука, А. Третяка, М. Федорова, М. Хвесика, І. Червена, В. Юрчишина, І. Юхновського. Вони сформували основні засади розвитку ринкових земельних відносин та їх трансформації, принципи ефективного використання земельних ресурсів як складової ресурсного потенціалу аграрної сфери економіки. Однак недостатній на сьогодні рівень розвитку земельних відносин, низька їх соціальна, економічна та екологічна ефективність, відсутність ринку землі, що в сукупності значною мірою зумовлюють наявний незадовільний рівень розвитку сільського господарства і дотичних до нього сфер економіки, незадовільний добробут сільського населення, свідчать про необхідність подальших досліджень цієї проблеми стосовно умов і потреб сьогодення, особливо враховуючи курс України на підготовку до вступу в ЄС. Постановка завдання. Завданням нашої статті є аналіз й узагальнення основних аспектів проблеми вдосконалення земельних відносин в аграрній сфері економіки в контексті необхідності підвищення ефективності її функціонування та представлення напрацьованих окремих можливих шляхів вирішення цієї проблеми з урахуванням зарубіжного досвіду та особливостей регіону Західної України.
   Виклад основного матеріалу. Історія свідчить, що серцевиною відомих аграрних реформ була земельна реформа, з її простою і зрозумілою для всіх суттю: такою зміною власника землі, за якої вона потрапляла до рук тих, хто може її ефективно обробляти і дбати про її збереження. Будь-який відступ від цього принципу робить земельну реформу безпредметною, непотрібною і шкідливою, оскільки зневірює селян у тому, що вона здійснюється в їхніх інтересах [1, с. 3]. Тобто вся історія людства вчить, що суть усіх аграрних реформ зводиться до змін у системі власності на землю, інакше кажучи - у переділі власності між трьома групами власників - державою та суб’єктами приватної і комунальної власності. Характерною рисою аграрних реформ останніх кількох століть є їх приватновласницьке спрямування і, як наслідок - подрібнення земельної власності [2, с. 155]. Особливість ставлення до землі як до виробничого ресурсу зумовлена низкою специфічних характерних рис, властивих цьому неординарному засобу виробництва, які можна згрупувати в кілька більш-менш однорідних груп, серед яких доцільно виділити групи природних, економічних, організаційно-правових та екологічних особливостей. Усі вони між собою тісно пов’язані, оскільки в стосунку до землі як до засобу виробництва правомірною є дія відомого Закону Мінімуму, сформульованого ще німецьким ученим Ю. Лібіхом (18031873 рр.). На сьогодні є однаково важливим при раціональному використанні земельних ресурсів врахування всіх їх особливостей і дії всіх груп чинників. Особливо загострюється актуальність такого врахування в контексті здійснення в Україні аграрної реформи, яка супроводжується різкими змінами у формах власності на землю, у формах організації її використання, у ставленні до землі як до засобу виробництва і як предмета ринкових трансакцій. Найважливішою умовою раціонального використання землі є встановлення ефективних земельних відносин, які характеризуються суспільними відносинами між людьми, пов’язаними з володінням і користуванням землею, і є складовою всієї системи виробничих відносин кожної конкретної історичної епохи. Земельні відносини, як і весь економічний лад суспільства, історично розвиваються і змінюються разом із зміною продуктивних сил. На всіх етапах історії суспільства земельні відносини розвиваються під безпосереднім впливом економічного закону відповідності характеру виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил.
   Одним із найважливіших питань подальшої реалізації земельної реформи на сьогодні є впровадження в Україні ринку землі. Оцінюючи всі “за” і “проти” стосовно ринку землі і беручи до уваги досвід вирішення цього питання в інших країнах, як більше, так і менше розвинених, можна зробити висновок про доцільність впровадження такого ринку. Такий крок є логічним продовженням земельної реформи, без якого не можна говорити хоча б про якийсь конкретний рівень її завершеності. Якщо вже Україна задекларувала свою прихильність ринковій економіці, то, в ній, відповідно, повинні діяти і принципи такої економіки. Зрештою, земельний ринок існує у всіх розвинутих країнах. Інша справа, що ступінь його реалізації в кожних конкретних умовах залежить від міри врахування цих умов.
   Аналіз проходження земельної реформи в Україні наштовхує на думку про те, що в основу зміни земельних відносин було покладено більше політичні, ніж економічні принципи. Не було розроблено продуманої концепції довгострокової стратегії перетворень, не існувало прогнозів розвитку форм землекористування на перспективу, як, зрештою, не було розроблено хоча б якоїсь реальної концепції розвитку аграрної економіки в цілому та програми її реалізації, яка б мала державний характер і була підкріплена конкретними розрахунками з визначенням конкретних осіб, відповідальних за її реалізацію, як це прийнято в цивілізованих країнах світу. Земельні перетворення, реорганізацію сільськогосподарських підприємств, розподіл і перерозподіл землі довший час здійснювали без необхідних обґрунтувань і розрахунків. Крім того, процес здійснення земельної, та й усієї аграрної реформи не забезпечено необхідними фінансовими ресурсами. Приватизація як така не замінила необхідних матеріальних і фінансових ресурсів. Держава втратила функції прогнозування і регулювання земельних відносин, організації раціонального використання земельних ресурсів, що спричинило нехтування принципами землеустрою в цілому. Передбачені в Земельному кодексі необхідні до прийняття 30 законопроектів, спрямованих на реалізацію його основних положень, не прийняті. Тому цілком слушною є думка В. Юрчишина щодо того, що сучасна аграрна криза значною мірою зумовлена недооцінкою найвищими органами державної влади визначального місця сільського господарства в соціально- економічному розвитку країни [3, c. 32]. Держава безпідставно відмовилась від цілеспрямованого регулювання ринкових відносин у потрібних для самого ринку напрямах, а саме: від економічної підтримки найважливішої в Україні галузі економіки - агропромислового комплексу. Як наслідок, замість того, щоб поліпшити державне управління в галузі, реформа тут обернулась новими проблемами та можливостями для розвитку бюрократії і корупції. А криза і дестабілізація сільського господарства як невід’ємної складової єдиного народногосподарського комплексу негативно позначаються на всіх галузях економіки [4, с. 60]. З приводу оцінки землі в даному випадку слід зауважити наступне. У спеціальній літературі під економічною оцінкою землі розуміють її оцінку як головного засобу виробництва в сільському господарстві, суть якої полягає у визначенні економічного ефекту від використання різних за якістю земель шляхом обліку розходжень у продуктивності праці працівників сільського господарства при сформованому рівні інтенсивності землеробства. Таке визначення видається недостатньо повним, тому що включає в порівняльну оцінку якості тільки землі сільськогосподарського призначення. У зв'язку з науковими уявленнями, що розширюються, про оцінку земельних, лісових і водних ресурсів, запасів корисних копалин під економічною оцінкою землі варто розуміти порівняльну оцінку землі як засобу виробництва і рідкісного ресурсу.
   Особливість землі полягає в тому, що вона не є продуктом праці людини і тому не має вартості. Із сільськогосподарськими угіддями справа є дещо іншою. Їхнє освоєння, приведення в культурний стан і введення в сільськогосподарський оборот завжди пов'язані з вкладенням праці і засобів виробництва, тобто вони складаються, як виразився К. Маркс, частково з землі-натури і частково з землі-капіталу.
   Сільськогосподарські угіддя освоювалися в різні часи; у процесі їхньої експлуатації мінялися і періоди окультурення, і періоди деградації. Тому визначення вартості староорних земель, а також лугів і пасовищ за витратами на їхнє освоєння неможливе, розрахунки можуть бути лише досить приблизними. Специфічність землі як товару обумовлюється неможливістю його вкрасти чи приховати, і, що найголовніше, ціна на цей товар є відносно стабільною. Коливання на ринку землі завжди існують, проте відхилення від рівноважної ціни, як правило, невеликі. З цієї причини земля в економічні розрахунки суспільного виробництва може бути включена тільки на основі її споживної вартості, що у свою чергу залежить від її внеску в сільськогосподарське виробництво.
   Оцінка земель у такому випадку є способом, що дозволяє включити їх у систему економічних відносин і розрахунків. Але тому що окремі ділянки сильно відрізняються за своїми природним і придбаними в процесі експлуатації властивостями, неоднаково придатні для застосування машинної технології обробітку сільськогосподарських культур і можуть використовуватися для виробництва різних продуктів рослинництва, то вплив землі на продуктивність праці в кожному окремому випадку є різним. При оцінці земель це створює особливі труднощі і вимагає від оцінювачів глибоких знань про вплив властивостей землі на процес і результати сільськогосподарського виробництва.
   Недоліки проведення оцінки землі в нашій країні є підставою для існування побоювань на предмет того, що внаслідок низьких цін на землю вона одразу буде скуплена тими, хто має багато грошей. Проте низький рівень цін на землю значною мірою якраз і зумовлюється в нас відсутністю ринку землі: попит є, а пропозиції немає [5, с. 108].
   Зрештою, зводити поняття “ринок” лише до трансакції “купівлі-продажу” є помилкою. Під ринком сільськогосподарських земель слід розуміти організаційно-економічне і правове середовище, яке має забезпечувати громадянам, юридичним особам та державі здійснення цивільно-правових угод з приводу переходу права власності на земельну ділянку або права користування нею в установленому законодавством порядку [6, с. 28.] Як справедливо заявляє П. Саблук, “ринок землі” та “обіг землі” - різні за змістом поняття.. .Світова практика свідчить, що найважливішими складовими ринку землі є орендні й іпотечні відносини. Тому в Україні слід очікувати швидкого розвитку орендних відносин і застави землі на початкових стадіях ринкових земельних відносин, а не її масової купівлі-продажу” [7, с. 261]. Основні моменти запровадження в країні ринку землі: облік землі (земельний кадастр), земельна реформа, ціна землі, оцінка землі, власність на землю, оподаткування земельноринкових трансакцій, загальна інформованість всіх учасників земельного ринку, державне регулювання цих процесів, економічна й екологічна безпека країни в контексті проблем ринку землі.
   Стосовно того, що низка противників земельного ринку як аргумент висувають можливість хижацького викупу української землі іноземними багатіями, то справою держави є, як це питання можна вирішити. Адже для того й потрібне земельне законодавство, щоб використати іноземних інвесторів в інтересах нашої країни. Цього можна досягти, наприклад, введенням відповідних обмежень щодо цільового використання іноземними власниками нашої землі, щодо екологічності застосовуваних методів виробництва на ній продукції, щодо ринку збуту, залучення працівників тощо. Це стосується і побоювань того, що гарні землі швидко розкупляться нашими ж крупними бізнесменами, які будуть використовувати таку можливість для збереження свого вільного капіталу. Держава має всі можливості, аби врегулювати належним чином ці відносини в інтересах і на користь землі, сільськогосподарських виробників і всієї країни.
   Висновки. 1. Ринок землі в Україні може ефективно функціонувати у разі забезпечення державою таких умов:
   - наявність відповідного законодавства щодо купівлі-продажу землі та реальної приватної власності на землю (з розширенням діапазону можливостей власників землі щодо права розпорядження власною землею і з розробленою системою економічних санкцій за порушення вимог екологічної безпеки в процесі використання земельних угідь);
   - наявність значної кількості покупців і продавців;
   - доступність до ринку землі всіх, хто бажає купувати або продавати землю;
   - інформованість усіх учасників ринку щодо поточних умов його функціонування та можливих тенденцій їх змін у найближчій та віддаленій перспективі.
   2. Впровадження ринку землі в Україні, як логічне завершення головного етапу земельної реформи, є об’єктивно необхідним, і його реалізація вимагає:
   - створення відповідної нормативно- правової бази, яка б обмежувала небажані способи використання сільськогосподарських земель;
   - розробки методики реальної оцінки вартості землі для формування її стартової ціни в ринкових умовах реалізації та для включення вартісного ресурсу землі до складу економічної субстанції;
   - створення відповідної інфраструктури земельного ринку із системою іпотечного кредитування та відповідного банківського обслуговування;
   - організації інформаційної бази і системи;
   - налагодження системи підготовки кваліфікованих кадрів для роботи на ринку землі;
   - забезпечення системи державного регулювання земельного ринку.
   3. Ефективність, справедливість і економічна безпека ринку землі для України в кінцевому підсумку буде залежати від того, в чиїх інтересах цей ринок буде функціонувати і хто конкретно буде представляти інтереси держави в процесі державного регулювання земельноринкових трансакцій.

БІБЛІОГРАФІЧНИЙ СПИСОК

   1. Третяк А. Історія земельних відносин і землеустрою в Україні: навч. посіб. / А. Третяк. - К. : Аграрна наука, 2002. - 280 с.
   2. Нечипоренко О. Світова практика розвитку земельних відносин / О. Нечипоренко // Економіка АПК. - 2007. - № 4. - С. 154-157.
   3. Юрчишин В. В. Соціально-економічні проблеми розвитку аграрних відносин / В. В. Юрчишин // Економіка АПК. - 1999. - № 1. - С. 30-38.
   4. Ревенко М. М. Аграрні відносини в Україні: проблеми і їх вирішення / М. Ревенко // Економіка АПК. - 2003. - № 1. - С. 58-64.
   5. Створення ринку землі //Пропозиція. - 2003. - № 12. - С. 108-110.
   6. Федоров М. Організаційно-економічні передумови формування ринку земель сільськогосподарського призначення / М. Федоров //Економіка АПК. - 2003. - № 1. - С. 25-31.
   7. Саблук П. Т. Розвиток земельних відносин в Україні / П. Т. Саблук. - К. : ННЦ “Інститут аграрної економіки”, 2006. - 396 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com