www.VuzLib.com

Головна arrow Агропромисловий комплекс (АПК) arrow Удосконалення ринку фінансових послуг як передумова розвитку аграрного виробництва
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Удосконалення ринку фінансових послуг як передумова розвитку аграрного виробництва

Ю.Я. ЛУЗАН

Удосконалення ринку фінансових послуг як передумова розвитку аграрного виробництва

   У сучасних умовах без вільного доступу усіх учасників аграрного ринку до повноцінного спектра фінансових послуг практично неможливо забезпечити конкурентоспроможність аграрного сектору економіки. Особливо це стосується сільськогосподарських товаровиробників, які постійно відчувають дефіцит фінансових ресурсів, що зумовлено, передусім, сезонністю виробництва, уповільненим терміном обороту капіталу, диспаритетом цін, низькою купівельною спроможністю населення тощо.
   У науковій літературі питанням розвитку форм фінансового забезпечення сільськогосподарських товаровиробників приділяється підвищена увага з боку вітчизняних і зарубіжних дослідників, серед яких особливо слід виділити таких вчених, як А. Гайдуцький, М. Дем’яненко, О. Євтух, С. Кручок, В.Опарін, А.Тіней, В.Федосов, А. Чупіс та ін. Однак динамізм і складність проблем фінансового забезпечення сільськогосподарських товаровиробників зумовлюють необхідність подальшого дослідження теоретичних, методичних та практичних питань створення належних умов для їх доступу до ринку фінансових ресурсів. Нерозв’язаною залишається проблема підвищення рівня забезпеченості фінансовими ресурсами сільськогосподарських товаровиробників.
   Однією із головних передумов розв’язання зазначеної проблеми є створення правових та інституційних засад формування ринку фінансових послуг з урахуванням специфіки сільськогосподарського виробництва, зокрема забезпечення ліквідної застави майном й іншими активами, розбудови системи гарантій захисту інтересів фінансових посередників. Вирішальну роль для розвитку сільського господарства в сучасних умовах має відігравати іпотечне кредитування, розвиток системи страхування ризиків, створення умов для залучення інвестицій у галузь, удосконалення системи її державної підтримки. На даному етапі розвитку ринку фінансових послуг в Україні необхідно якісно наповнити аграрні реформи економічним змістом з метою створення належного базису для подальшого повноцінного формування ринкових відносин. На жаль, в Україні цей сегмент фінансової системи поки що залишається слабороз- виненим. Водночас навколо цієї проблеми накопичується ряд інших, що загалом гальмує розвиток сільського господарства та формування ефективного аграрного ринку. Розвиток ринку фінансових послуг є ключовим елементом аграрних реформ в Україні. Механізми його функціонування повинні враховувати економічні процеси в сільському господарстві, такі як реформування відносин власності, зміни в земельних відносинах, удосконалення механізмів прямої державної підтримки товаровиробників і заходів щодо регулювання продовольчих ринків, розвиток податкової політики тощо.
   Нині впровадження такого важливого виду фінансового забезпечення сільськогосподарських товаровиробників, як іпотечне кредитування, неможливе без розвитку ринку нерухомого майна, зокрема ринку земельних ділянок сільськогосподарського призначення, та формування відповідної його інфраструктури.
   На погіршення рівня фінансового забезпечення сільськогосподарських товаровиробників суттєво вплинула світова фінансова криза, що не оминула й Україну. Вона поставила перед наукою і практикою питання формування фінансової інфраструктури країни в умовах кризи. Зокрема, вітчизняні фінансисти В.Федосов і В.Опарін, розглядаючи питання розвитку окремих сегментів інститу- ційної фінансової інфраструктури — кредитного, страхового й фондового ринків в умовах нинішньої ситуації, наголошують на необхідності врахування при формуванні фінансових механізмів реального стану економіки, притаманних їй тенденцій та наявних загроз.
   Відповідно до норм прийнятого у 2001 році Земельного кодексу України, формування ринку земель сільськогосподарського призначення мало розпочатися ще з 2005 року. Проте вже який рік підряд народні обранці накладають мораторій на відчуження земель сільськогосподарського призначення, внаслідок чого донині залишаються невизначеними напрями розвитку земельного ринку, втрачаються темпи розвитку сільськогосподарського виробництва в Україні. Слід зазначити, що урядом була проведена значна робота щодо підготовки проектів законодавчих і нормативних актів, направлених на вдосконалення механізмів регулювання ринку землі, включаючи й іпотечні відносини, з урахуванням сучасного, перевіреного міжнародною практикою досвіду. Нині, в умовах фінансової кризи, розв’язання даної проблеми може стати потужним стимулом для залучення фінансових ресурсів в аграрний сектор економіки. Зволікання із запровадженням такого заходу й надалі стримуватиме розвиток галузі, ускладнюватиме продовольчу безпеку держави, гальмуватиме розв’язання соціальних проблем на селі.
   Безумовно, для започаткування обороту земель сільськогосподарського призначення на земельному ринку необхідно створити відповідні умови, які унеможливлюватимуть зловживання на цьому ринку. Тому на сьогодні актуальним є консолідація зусиль народних депутатів, уряду, аграрної науки та всіх учасників аграрного ринку з метою завершення формування необхідної законодавчої бази, пов’язаної із врегулюванням земельних відносин. Таке завдання, якщо відкинути політичні його складові, цілком реальне для виконання.
   Особливістю вітчизняної економіки є відсутність належної інформації щодо власності на ключові види ресурсів, зокрема земельні угіддя. В Україні є випадки, коли власність на нерухоме майно та земельні ділянки, на яких воно знаходиться, оформлені з порушенням вимог чинного законодавства. Власність сільськогосподарських товаровиробників має несистемний характер, вона не задокументована й не відображена належним чином у відповідних реєстрах, при цьому існуючі зобов’язання позичальників прозоро не відображені.
   Отже, відсутність цілісної державної системи управління власністю, включаючи земельні ділянки, стримує процеси економічного розвитку, причому це стосується не лише аграрного сектора. Окреслені вище проблеми потребують комплексного врегулювання у законодавчому порядку.
   В Україні земля та інші основні засоби використовуються переважно для задоволення лише виробничих потреб. Вони не можуть виступати надійним інструментом залучення додаткових фінансових ресурсів для розвитку аграрного виробництва та створення умов для відтворювального процесу. Лише декларована власність сільськогосподарських товаровиробників сама по собі ще не може працювати як інструмент застави, іпотеки, поруки, неспроможна брати участь у формуванні відносин на фондовому ринку. Як наслідок, на практиці банки як заставу за надані кредити сільгоспвиробникам здебільшого приймають майбутній врожай, підвищуючи тим самим власні ризики, а у розрахунках обсягів застави застосовують занижені ціни на продукцію порівняно із ринковими. Проводяться інші некоректні дії банків щодо сільськогосподарських товаровиробників. У цілому дана схема ускладнює кредитування, робить його більш витратним. Безумовно, така ситуація суттєво знижує конкурентоспроможність сільського господарства, ускладнює вільний рух капіталів, розвиток партнерських відносин та ін.
   За даних умов запроваджувати нові механізми фінансування, розраховуючи на привабливість сільського господарства для інвестування, недоречно. Через це вітчизняний аграрний сектор, володіючи найкращими у світі чорноземами, прийнятною інфраструктурою, професійними кадрами, у фінансовому плані є непривабливим.
   Останнім часом на адресу реформ у сільському господарстві лунає багато критики й тверджень, що саме реформи стали причиною його кризового стану. Не заперечуючи окремих помилок при здійсненні економічних перетворень на селі, вважаємо, що головною причиною такого стану є не самі реформи, а те, що вони не набули комплексної завершеності. Передусім це стосується реформ, спрямованих на формування сприятливого економічного середовища для ефективного функціонування сільського господарства, у тому числі через створення умов для вільного руху власності на землю та інше майно.
   На цьому наголошують й інші дослідники, що переймаються питаннями фінансового забезпечення сільськогосподарських товаровиробників. Зокрема, Г.Калач зазначає, що фінансовий ринок належить до так званого третього сектору економіки, що розвивається випереджаючими темпами порівняно з іншими її секторами. Ним вказується на наявність позитивної кореляції між рівнем розвитку фондового ринку й темпами економічного розвитку. Аналізуючи світовий досвід і сучасні тенденції у розвитку українського сільського господарства А.В. Тіней стверджує, що незавершеність земельної реформи, обмеженість засобів забезпечення договірних зобов’язань через неврегульованість прав власності сільськогосподарських товаровиробників нині є основними факторами, що суттєво обмежують доступ сільськогосподарських товаровиробників до ринку фінансових ресурсів. Особливо яскраво це проявляється в умовах фінансової кризи.
   Правове врегулювання проблем власності дасть можливість подолати наявний бар’єр на шляху до фінансового капіталу з метою максимального використання вітчизняного сільськогосподарського потенціалу, про який так багато говорять.
   З огляду на сучасний стан сільського господарства одним із головних пріоритетів Уряду, Верховної Ради України, аграрної науки має стати створення умов, за яких майно сільськогосподарських товаровиробників, у тому числі особистих селянських господарств, стане привабливим об’єктом із здатністю залучати додатковий капітал.
   На думку М.М. Федорова, вітчизняні й іноземні інвестори нині можуть практично повністю задовольнити потребу галузі у фінансових ресурсах, проте вони очікують реалізації подальших реформ, зокрема продовження земельної реформи, включення землі в економічний оборот. Зволікання із започаткуванням ринку земельних ділянок сільськогосподарського призначення як вирішального фактора загальної аграрної реформи, безумовно, призупиняє розвиток ринку фінансових послуг в аграрному секторі, зокрема найпотужнішої його складової - іпотечного кредитування. Це спричинятиме подальшу стагнацію аграрного виробництва та поширення кризових явищ. Нині, за даними Державного комітету статистики України, більше 90 % сертифікатів на право на земельну частку (пай) замінені державними актами, які засвідчують право приватної власності селян на 6,4 млн. га землі. Це вже перші кроки до формування ринку земель сільськогосподарського призначення. В результаті проведення земельної реформи понад дві третини земель сільськогосподарського призначення роздержавлено та приватизовано. Продуктивні товарні землі загальною площею 26 млн. га були розпайовані на підставі розроблених понад 20 тис. проектів організації території земельних часток (паїв). На цій підставі 6,9 млн. громадян набули право власності на земельні ділянки. Разом із тим існує ряд обмежень, які унеможливлюють реалізацію селянам їхніх прав на власність у повному обсязі. При цьому прикрим є той факт, що більшість перепон створюється штучно.
   Приватизація земель мала на меті надання мільйонам селян права власності на землю як функціонуючого капіталу. Саме за таких обставин могли бути створені умови для залучення додаткового капіталу землевласниками та користувачами, шляхом використання землі як застави при одержанні кредитних ресурсів або інших видів інвестицій, а також у результаті продажу, здачі землі в оренду, використання її як виробничого ресурсу, як місця, на якому розташовується інша нерухомість тощо. Нерозв’язання цієї проблеми унеможливлює реалізацію масштабних проектів, наприклад, будівництво автошляхів промислових об’єктів, тваринницьких комплексів та ін.
   Таким чином, лише у випадку, коли селянин зможе повністю реалізувати своє право власності на землю як на капітал, така власність стане функціонально дієвою, активною та, безперечно, ефективнішою. Нині в Україні вже окреслено напрями створення ринку земель і розвитку різних форм кредитування як найважливішої складової системи фінансового забезпечення аграрного виробництва. Основними складовими якого, на думку окремих дослідників, мають стати:
   а) єдина система реєстрації прав власності на нерухоме майно, включно із земельними ділянками;
   б) єдина система реєстрації обтяжень та інших зобов'язань, пов'язаних із нерухомим майном, включно із земельними ділянками;
   в) кадастровий моніторинг земель;
   г) формування системи рефінансування банків, які здійснюють іпотечне кредитування;
   ґ) стандартизація іпотечного кредитування (види іпотечних цінних паперів, оцінка майна, визначення типових ознак застави, порядок нагляду тощо);
   д) регламентація вирішення конфліктів при іпотечному кредитуванні тощо.
   Отже, саме на створенні завершеної законодавчої бази й формуванні інфраструктури ринку земельних ділянок надалі слід зосередити свою увагу всім учасникам цього важливого, відповідального та складного процесу.
   Необхідно звернути увагу й на те, що внаслідок законодавчої незавершеності регулювання земельних відносин в Україні відбуваються й інші негативні процеси, зокрема тінізації ринку землі. Від цього потерпають найбідніші верстви сільського населення. Більше того, повільні темпи створення прозорого ринку землі можуть призвести до концентрації її власності в обмеженої чисельності громадян, таким чином деформуючи головну мету аграрних реформ — справедливий розподіл власності між селянами.
   Політичні сили, які намагаються стримувати процеси приватизації та започат- кування цивілізованого ринку земель, не розуміють цього, чи свідомо сприяють утвердженню соціальної несправедливості у сільській місцевості. Адже завершення земельної реформи, утвердження власності мільйонів селян на земельні активи сьогодні повинні стати головним джерелом доходів сільського населення, вирішальним фактором подолання його бідності. Україна має численне сільське населення, доходи якого тільки починають відтворюватися після глибокого й тривалого спаду. Але вони мають свій значний та довгостроковий потенціал. Таким чином, вищенаведені можливості обов'язково необхідно використати в інтересах селян. Дуже важливим для України, на думку Т. Осташко, є створення сприятливих умов для доступу до ринку фінансових послуг, особливо до мікрокредитування для особистих селянських господарств — дрібних товаровиробників. Нині, як ніколи, необхідно допомогти особистим селянським господарствам, щоб їхнє виробництво було максимально зорієнтовано не лише для власного споживання, а дедалі більше призначалося для продажу. Це стало б одним із важливих напрямів підвищення соціальної захищеності сільського населення.
   За даними Держкомстату України, станом на 1 січня 2009 року 4,8 млн. особистих селянських господарств обробляли 6,6 млн. га орної землі, що становить понад 20 % загальної площі орних земель. Ними виробляється майже 60 % продукції сільського господарства. Тобто протягом останніх десяти років особисті селянські та фермерські господарства вже стали основними виробниками продукції сільського господарства в Україні. Але це переважно виробництво таких трудомістких видів сільськогосподарської продукції, як овочі, картопля, плоди, ягоди, молочне і м’ясне скотарство, свинарство, вівчарство тощо.
   При цьому діяльність особистих селянських господарств ведеться, як правило, без будь-якої державної підтримки. Наведене вказує на значно вищу сьогодні їхню ефективність виробництва, ніж у великотоварних підприємствах. Але їхня діяльність, безумовно, має ефективно поєднуватися із великотоварними сільськогосподарськими підприємствами. Слід розширити й удосконалювати державну підтримку розвитку обслуговуючої сільськогосподарської кооперації (організація заготівель продукції, збут, переробка, насінництво, селекція у тваринництві та рослинництві, послуги тощо).
   На жаль, нині малі й великі сільгоспвиробники потерпають від обмеженості фінансових послуг. На даному етапі їхнього розвитку, як і в інших розвинутих країнах, у фінансовому забезпеченні важливу роль має відігравати розширення фінансово-кредитного ринку, вдосконалення фінансової інфраструктури, формування більшої їхньої аграрної спрямованості, створення кооперативних банків, підтримка розвитку кредитних спілок, розвиток страхового аграрного бізнесу, гарантійних та інших фінансових установ. Для розв’язання даної проблеми доцільним було б запровадити масштабну державну програму, розширити допомогу в цьому міжнародних фінансових організацій, на чому наголошують й інші дослідники. У сучасних умовах розширення спектру фінансових послуг важливу роль для підвищення добробуту сільських домогосподарств може відіграти розвиток так званого малого приватного бізнесу на сільських територіях. Без сумніву, це зможе суттєво допомогти підвищенню рівня зайнятості сільського населення, що вже набуває значної гостроти. Адже і в майбутньому, у зв’язку із застосуванням сучасних технологій аграрного виробництва у великотоварних сільськогосподарських підприємствах, триватиме тенденція до зменшення потреби в робочій силі. Тому сьогодні на часі є розробка і запровадження державної програми підтримки розвитку малого підприємництва на сільських територіях. Це стане одним із важливих державних заходів для збереження сільської поселенської мережі, національних традицій та самобутності українського селянства.
   Через правову неврегульованість власності сільськогосподарські товаровиробники й інші учасники аграрного ринку постійно стикаються зі значними ризиками та невпевненістю. Їм часто бракує постійних, надійних і передбачуваних фінансових посередників, а з іншого боку, нині об’єктивно вони не можуть виступати надійними партнерами при залученні фінансових ресурсів. Тобто виникає замкнуте коло. Це особливо стосується регіональних аспектів розвитку ринків фінансових послуг, створення умов для ефективного функціонування ринків ресурсів для сільського господарства. Тому розв’язання проблем розвитку ринків фінансових послуг повинно стати предметом діяльності місцевих органів влади та територіальних громад.
   Отже, розвиток ринку фінансових послуг на сільських територіях має здійснюватися на послідовній стратегічній основі, визначених політичних і законодавчих установках. Від такої стабільності виграватимуть держава, регіони й приватний аграрний бізнес. Але головним пріоритетом тут має бути забезпечення конкурентоспроможності сільськогосподарської продукції та продовольчих товарів як на внутрішньому, так і, особливо, на зарубіжних ринках. Нині це основа для стабільного розвитку не тільки аграрного сектору, але й усієї національної економіки. Розв’язання вищезазначених проблем у комплексі значно підвищить затребу- ваність продукції, яку виробляють вітчизняні сільськогосподарські товаровиробники. Україна мусить максимально врахувати уроки створення ефективного аграрного сектору в розвинутих країнах, зробити все, щоб уникнути прикрих помилок у майбутньому при організації функціонування цього важливого сектору економіки.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com