www.VuzLib.com

Головна arrow Агропромисловий комплекс (АПК) arrow Розвиток сільськогосподарської кооперації в Україні
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Розвиток сільськогосподарської кооперації в Україні

Б.Л. БЕРЕНШТЕЙН, О.М. ТРЕТЯК

Розвиток сільськогосподарської кооперації в Україні

   Одним із ключових факторів, що перешкоджав розвитку сільськогосподарського виробництва в Україні, було кріпацтво, та в XIX ст. стало зрозумілим, що збільшення продуктивності сільськогосподарського виробництва за рахунок підвищення інтенсивності експлуатації кріпаків вичерпано, тому в 1861 році царем Олександром II було скасовано кріпосне право в Російській імперії, що могло стати поштовхом для переходу на якісно новий рівень розвитку сільського господарства. Де-юре селяни були вільними, але де-факто — залишилися залежними від землевласників, оскільки розміри їхніх земельних наділів були замалими навіть для того, щоб забезпечити себе.
   Земельні наділи надавалися через існуючі на той час сільські общини, котрі існували ще з часів раннього кріпацтва, а ініціаторами їхнього створення були землевласники, які зрозуміли, що легше мати справи з общиною, ніж із кожним селянином окремо. Звісно, сільські общини практично не мали нічого спільного з сільськогосподарськими кооперативами, оскільки про добровільну участь в ній не було й мови, але все ж таки можна вважати, що досвід існування подібних * Науковий керівник — Ю. П. Воскобійник, кандидат економічних науксуспільно-економічних інститутів відіграв певну роль у подальшому формуванні кооперативної ідеї.
   Питанням становлення й розвитку сільськогосподарських кооперативів були присвячені наукові праці вітчизняних вчених: М.П. Драгоманова, М.В. Левитсько- го, М.І. Туган-Барановського, О.І. Чупрова, Б.М. Мартоса.
   Після скасування кріпацтва було запропоновано та здійснено ряд заходів для орієнтації сільськогосподарського виробництва на ринкові відносини, визнано неефективною діючу організаційну структуру сільського господарства. Передача у власність земельних наділів спонукала до створення селянами добровільних об’єднань — сільськогосподарських кооперативів. Об’єднуючись у кооперативи, селяни мали мету підвищити продуктивність праці за рахунок впровадження нових технологій і знарядь праці, а також прагнули одержати ринкові механізми збуту сільськогосподарської продукції.
   У другій половині XIX ст. в Україні, в результаті розвитку товарного ринку, в багатьох містах (Києві, Харкові, Бердянську, Миколаєві тощо) були створені товарні біржі. Вони сприяли розвитку товарного ринку будучи місцем постійного зібрання торговців для укладення угод на сільськогосподарську продукцію, а також завдяки існуючим біржовим механізмам стали місцем вільного і прозорого ціноутворення. Невдовзі при товарних біржах почали створюватися біржові артілі, що допомагали сільськогосподарським товаровиробникам реалізовувати свою продукцію на економічно вигідних умовах. Біржові артілі мали схожі з сільськогосподарськими кооперативами функції та представляли економічні інтереси сільськогосподарських товаровиробників на товарних біржах. Однією з перших в Україні була створена біржова артіль при Київській біржі, метою діяльності якої було: «щоб торговий стан, як Київський так і іногородній, а рівно торгові доми, товариства на паях або акціях, банки й залізниці могли завжди мати благонадійних виконавців своїх доручень і безпечно довіряти їм гроші, документи, товари й усякого роду майно». Скасування кріпацтва стало поштовхом до організованих спільних дій селян, а саме: купівля у складчину знарядь праці, спільне забезпечення безпеки транспортування продукції, взаємодопомога при здійсненні сільськогосподарських робіт тощо. Існування подібних механізмів взаємодопомоги підтверджує, що селян згуртовували спільні економічні інтереси.
   Незважаючи на привабливість кооперативної ідеї, яка досить успішно себе проявила в Західній Європі, її ефективному впровадженню в Україні був на заваді недостатній освітній рівень селян, що не володіли відповідними знаннями та інформацією. Ряд вітчизняних вчених — ентузіастів займалися популяризацією кооперативної ідеї, систематизацією світового досвіду та його адаптацією до вітчизняних умов. Один з основоположників кооперативної ідеї в Україні М.І. Туган-Барановський вважав, що кооперативний рух стимулює розвиток місцевого самоврядування й спонукає до руйнування тоталітарного устрою в державі. Інший видатний вчений О.І. Чупров висловив переконання, що завдяки розвитку кооперації можливе ефективніше використання землі та запровадження нових технологій в агропромисловому секторі.
   Першими селянськими об’єднаннями, що мали ознаки кооперативів, були споживчі та кредитні товариства. Перше споживче товариство було створене в Харкові у 1866 році. Вже на початку 70-х років XIX ст. в Україні функціонувало близько 20 споживчих товариств: у Катеринославі, Києві, Полтаві, Миколаєві, Херсоні. У 1869 році в Полтаві виник перший кредитний кооператив як об'єднання громадян і дрібних сільськогосподарських товаровиробників. Метою його діяльності було надання грошових позик та впровадження інших форм кредитування. Зважаючи на те, що пайові внески селян у кредитних кооперативах були незначними, основним джерелом фінансування селянських господарств стали державні кошти. Не останню роль у розвитку кооперативного руху в Україні відігравала діяльність Харківської спілки сільського господарства, що почала функціонувати в 1881 році, як об’єднання селян-землевласників. Вищезгадана спілка проводила різноманітну діяльність, вона мала матеріально-технічну базу, зокрема: станції для контролю якості насіння й хімічного дослідження сільськогосподарської продукції, власні видавництво та бібліотеку.
   Наприкінці XIX — початку XX ст. значного розмаху кооперативний рух набув у Західній Україні. У Львові в 1883 році розпочало діяльність споживче товариство з назвою «Народна торгівля», яке стало першою подібною організацією, що була створена на західноукраїнських землях. Метою діяльності «Народної торгівлі» було постачання матеріальних ресурсів «з перших рук», тобто намагання мінімізувати участь посередників при здійсненні торговельних операцій для укладення вигідніших угод. «Народна торгівля» організовувала склади-крамниці, яких у 1914 році налічувалося 19, а також об’єднувала 1244 членів і 93 кооперативи.
   У 1869 році у Чернівцях було створене позичкове товариство з обмеженою порукою «Руська каса», а в 1903-му — «Селянська каса». В 1912 році «Селянська каса» об'єднувала 174 кооперативи, у тому числі 161 спілку ощадності й позичок системи Райффайзена, 11 споживчих і дві молочарські, які об’єднували близько 20000 членів. Також існувала розгалужена мережа сільських кас, яких у 1913 році налічувалося 149.
   На Галичині з усіх видів сільськогосподарської кооперації найбільше була розвинута молочарська. В 1904 році засновано першу західноукраїнську молочарську спілку. В 1907 році існувало шість подібних спілок, які в цьому ж році об'єдналися у «Крайовий господарсько-молочарський союз». Даний союз об’єднував ряд молочарень, метою якого був вигідний збут молочних продуктів. «Крайовий господарсько-молочарський союз» одержував значні дотації від Міністерства сільського господарства Австро-Угорщини та місцевих державних установ. До початку Першої світової війни існувало близько 100 молочарських кооперативів, які за рік переробляли майже 7 млн. т молока.
   У 1904 році згідно із законом про ревізійні союзи кооперативів був створений Крайовий ревізійний союз, метою якого була періодична перевірка діяльності кооперативів усіх видів на території Галичини. У 1910 році в Західній Україні налічувалося 320 споживчих товариств і понад 2 тис. місцевих кредитних товариств.
   Перший хліборобський кооператив був створений у 1894 році на Херсонщині, та вже в кінці 90-х років у селах Херсонської губернії діяло 125 подібних кооперативів, до яких входило близько 3 тис. селян.
   За часів аграрної реформи П.А. Столипіна, що ефективно здійснювалася з 1906 року до початку Першої світової війни, кооперативний рух набув значного поширення, бо селяни вважали, що участь у подібних добровільних об’єднаннях сприяє захисту економічних інтересів. Про позитивний вплив столипінських реформ на розвиток сільськогосподарської кооперації свідчать наступні дані: в 1902 році в Україні налічувалося 257 сільськогосподарських кооперативів, а вже станом на 1 січня 1915 року їх стало 1500.
   На початку XX ст. в Україні діяли два основних типи кооперативних організацій: кооперативні товариства та кооперативні спілки. Кооперативні товариства були регіональними організаціями товаровиробників, які доволі часто створювалися з метою пропаганди наукових досягнень чи певного досвіду й не завжди працювали в межах кооперативної ідеології. В свою чергу, кооперативні спілки створювалися товаровиробниками чи кооперативними товариствами у певних галузях і не були зв’язані з конкретною територією. На відміну від кооперативних товариств, кооперативні спілки були економічно міцними завдячуючи своїй комерційній природі. Майже 75% існуючих кооперативних спілок представляло інтереси виробників сільськогосподарської продукції та сільськогосподарського інвентарю. З початком Першої світової війни з’явилися всі підстави говорити про занепад кооперації, адже вже в серпні — вересні 1914 року була мобілізована значна частина селян (членів кооперативів) до армії, а тих, кого не мобілізували, обставини змушували продавати своє майно, худобу та продовольство на невигідних умовах. Усе це призвело до послаблення сільськогосподарської кооперації, наслідком чого були невтішні показники сільськогосподарського виробництва. Так, на території України в 1917 році 19% селянських господарств не змогли засіяти свої земельні наділи.
   Після закінчення Першої світової війни та зміни державного ладу в країні, внаслідок революції 1917 року, не відбулося якісних змін у розвитку кооперативного руху в Україні, незважаючи на те, що соціальна активність селян зросла через введення в дію Декрету про землю, згідно з якими поміщицька власність і земля перейшли селянам, про що свідчив один із лозунгів того часу: «землю- селянам». Нова влада націоналізувала заводи, фабрики, транспорт, банки. Не виключенням стали й кооперативні організації, власність більшості з яких було експропрійовано та націоналізовано. Ті ж кооперативні центри, які залишилися, стали частиною радянської адміністративної системи. У селян не було жодного стимулу для збільшення виробництва, оскільки держава селянство не підтримувала, а навпаки, радянська влада проводила експропріацію продуктів харчування та засобів виробництва. Такі дії влади одержали назву — політика військового комунізму. При здійсненні даної політики не було місця ринковим механізмам: держава не підтримувала будь-яку комерційну діяльність, встановила контроль за цінами й розподілом продуктів харчування. Подібні дії були руйнівними для сільськогосподарської галузі, в країні відчувався значний дефіцит продуктів харчування.
   Незважаючи на існуючу політику влади, деякі вчені та політичні діячі були переконані в тому, що сільськогосподарська кооперація поєднує спільні й особисті інтереси хліборобів, лише її розвиток міг би стати запорукою високопродуктивного сільськогосподарського виробництва.
   З початком нової економічної політики ставлення керівництва країни до кооперації змінилося на протилежне, чому сприяли наукові праці вчених-аграрників, передусім О.В. Чаянова та М. І. Туган-Барановського. Як результат, відродження сільськогосподарської кооперації стало одним з елементів нової економічної політики. Зважаючи на попередній досвід діяльності сільськогосподарських кооперативів, їхнє відновлення відбувалося досить швидко. На початку 20-х років XX ст. в аграрному секторі почали створювати колективні господарства — як державні, так і недержавні. Зокрема, члени недержавних колективних господарств ставили на меті не тільки спільне проведення сільськогосподарських робіт, а також спільне використання засобів виробництва.
   У 1922 році був створений Всеукраїнський кооперативний союз, що об’єднав усі кооперативні організації республіки. Питома вага селян, що брали участь у кооперації, у 1923 році становила 8,2% та вже у 1928 році — 59,9%. Зросла й кількість кооперативних товариств з 8,1 тис. до 26,1 тис., кооперативних спілок — з 68 до 114. На початку 1926 році учасниками сільськогосподарської кооперації в Україні було 4720 універсальних і 3087 спеціалізованих кооперативних товариств, до яких входило 385 тис. селянських господарств, а вже в 1928 році сільськогосподарська кооперація охоплювала 82,5% селянських господарств України. Існування сільськогосподарської кооперації надавало поштовх для збільшення виробництва сільськогосподарської продукції та сприяло розвитку всієї сільськогосподарської галузі. В середині 20-х років XX ст. майже 75% усього продовольства виробляли сільськогосподарські підприємства, що були засновниками (членами) сільськогосподарських кооперативів. У 1923 році з'явилася відома праця В. І. Леніна «Про кооперацію», яка позитивно вплинула на державну політику щодо діяльності кооперативів та їхнього розвитку. Завдячуючи діяльності кооперативів, сільськогосподарська галузь була чи не єдиною, яка орієнтувалася на ринкові відносини, на відміну від інших галузей народного господарства України, де функціонували методи командної економіки.
   Водночас спостерігалися суттєві відмінності сільськогосподарських кооперативів, які існували при радянській владі, й тих, що діяли до революції. Головною відмінністю було те, що внаслідок втручання держави в процес регулювання цін і розподілу доходів сільськогосподарські кооперативи набули рис державних структур. Іншою була ситуація в Західній Україні, тут функціонували кооперативи стабільніше й незалежніше від держави, їхня кількість залишилася практично незмінною.
   У 1927-1929 роках почали тіснити сільськогосподарську кооперацію: щороку збільшувалися плани здачі зерна, тваринницької продукції, а також зростав грошовий податок. Зменшилося фінансування кооперативів, що призвело до припинення їх існування чи перетворення в колгоспи або радгоспи. Це був початок періоду колективізації, коли винищили клас куркулів, що представляв собою селян, які економічно незалежно управляли своїми приватними господарствами й були здатні виробляти сільськогосподарську продукцію для подальшої реалізації. Куркулів можна вважати провідними агентами ринкових відносин у сільському господарстві, оскільки це була найбільш активна та здатна мислити частина селянства. Наслідком примусової тотальної колективізації стала криза в сільському господарстві, що стала однією з причин голоду 1932—1933 років.
   Лише в 1985 році було проголошено ідею про необхідність реформування командно-адміністративної системи колишнього СРСР та переходу до демократичного соціалізму й ринкової економіки, що сприяло появі ідеї відродження кооперативного руху.
   У результаті міжгосподарського кооперування сільськогосподарськими підприємствами України на пайових засадах було створено понад 2,4 тис. міжгосподарських формувань: інкубаційних станцій, комбікормових заводів, будівельних організацій тощо. Подібні організації, як правило, не завжди створювалися на добровільних засадах, але вони відіграли позитивну роль у розвитку кооперативної ідеї в Україні. Поміж вчених та економістів-аграрників панувала ідея відродження кооперативного руху, але на даному етапі, незважаючи на привабливість створення й розвитку кооперації, ця ідея не могла бути повністю реалізована в командній економіці, що функціонувала.
   У травні 1988 року був прийнятий Закон «Про кооперацію в СРСР». Згідно з цим законом кооператив був єдиною організаційною формою приватного бізнесу. Принципи діяльності тогочасних кооперативів були далекими від справжніх кооперативних ідеалів. Із набуттям Україною незалежності, робилися перші кроки реформування сільськогосподарської галузі. Відбулося розпаювання майна та землі колгоспів і державних підприємств. Згодом був визначений статус фермерського господарства й запропоновані механізми його діяльності. У 1994 році визнано право власності на землю. Водночас, створюються агроторгові доми та сільськогосподарські кооперативні товариства, що крім інших завдань ставили за мету реалізацію сільськогосподарської продукції з використанням ринкових механізмів.
   Як свідчить загальновизнаний світовий досвід, діяльність сільськогосподарських кооперативів сприяє тому, що товаровиробник має змогу користуватися сучасними технологіями та вигодами ринкових механізмів. У високорозвинутих країнах і країнах, що розвиваються, роль таких механізмів в економічному житті досить вагома. Наприклад, в Японії близько 45% експорту та 77% імпорту здійснюється саме через кооперативи.
   Нині відповідно до Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» передбачено створення обслуговуючих кооперативів, які крім надання комплексу послуг, зв'язаних з виробництвом і переробкою сільськогосподарської продукції, повинні організовувати її збут.
   Значну роль у розвитку кооперативного руху в Україні можуть відіграти товарні біржі. Агроторгові доми та сільськогосподарські кооперативи, засновниками (членами) яких є товаровиробники, можуть придбати брокерські місця на товарних біржах й одержати можливість без участі посередників формувати товарні партії сільськогосподарської продукції та реалізовувати її за реально існуючими цінами. При участі в біржових торгах брокерів, що представляють інтереси сільськогосподарських товаровиробників, агроторгові доми й обслуговуючі кооперативи повинні мати першочергову мету не одержання прибутку, а захист комерційних інтересів товаровиробників-засновників (членів). У цілому розвиток сільськогосподарської кооперації має сприяти підвищенню продуктивності сільськогосподарського виробництва, доступу селянина до сучасних технологій та устаткування і спонукати до вигідного збуту сільськогосподарської продукції.
   Нині деякі аспекти діяльності обслуговуючих кооперативів залишаються законодавчо не врегульованими.
   11 лютого 2009 року Кабінетом Міністрів України схвалено концепцію Державної цільової програми розвитку сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів на період до 2015 року. Згідно з нею, важливим напрямом розбудови економіки аграрного сектору країни було визнано необхідність розвитку сільськогосподарської кооперації. Важливість державної підтримки щодо розвитку кооперативного руху зумовлюється тим, що процес створення сільськогосподарських кооперативів загальмувався та зменшується їхня кількість — станом на 1 січня 2009 року налічувалося 936 проти 1127 на початок 2005 року. Вищезгаданою концепцією ставляться цілі: створити до 2015 року не менш ніж 10 тис. сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів; організувати понад 100 тис. додаткових робочих місць; відповідними діями спонукати до зростання сільськогосподарського виробництва в 1,6 раза до 2015 року.
   Цією державною концепцією передбачається до 2015 року з Державного бюджету України на стимулювання розвитку кооперативного руху виділити 7,2 млрд. грн. Постановою Кабінету Міністрів України №557 від 3 червня 2009 року було затверджено Державну цільову економічну програму розвитку сільськогосподарських кооперативів на період до 2015 року, визначено завдання й заходи, які необхідно здійснити в межах цієї програми.
   Успішне функціонування сільськогосподарських кооперативів дасть змогу підвищити конкурентоспроможність особистих селянських господарств і поліпшити їхній соціально-економічний стан. Лише злагоджені дії інститутів влади й сільськогосподарських товаровиробників можуть бути запорукою успішного функціонування сільськогосподарських кооперативів.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com