www.VuzLib.com

Головна arrow Агропромисловий комплекс (АПК) arrow Розвиток аграрного сектору регіону на основі кластерного підходу
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Розвиток аграрного сектору регіону на основі кластерного підходу

А.В. ІВАНЬКО

Розвиток аграрного сектору регіону на основі кластерного підходу

   У процесі поглиблення економічних реформ перед Україною постає багато завдань, одними з яких є інноваційне оновлення окремих галузей та посилення впливу нашої держави в світі. Цього можна досягти шляхом використання переваг національних галузевої спеціалізації при вивченні особливостей розвитку сві- тогосподарських процесів і при врахуванні зазначеного в господарській політиці держави. Аграрний сектор є невід’ємною складовою економіки держави. При цьому він може бути одним із пріоритетних векторів господарської та державної політики для посилення впливу України у світі. Це зумовлено наступними головними факторами: внутрішніми — родючими землями й сприятливим кліматом, зовнішніми — збільшенням населення та зменшенням кількості оброблюваних земель у світі. На фоні небезпеки продовольчої світової кризи наша держава має певні конкурентні переваги перед виробниками агропромислової продукції інших країн. У зв’язку з цим важливим є спрямування політики на вдосконалення організації управління аграрним сектором і на створення умов для здійснення його технологічного забезпечення. Підвищення конкурентоспроможності аграрного сектору економіки України та переведення його на інноваційний шлях розвитку задекларовано і в численних нормативно-правових документах. До них, зокрема, належать стратегія економічного і соціального розвитку України на 2004-2015 роки „Шляхом європейської інтеграції”, Закони України „Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні”, „Про основні засади державної аграрної політики до 2015 року”, Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 року, яка затверджена постановою Кабінету Міністрів України.
   Сучасна політика країн ЄС, до яких прагне приєднатися й Україна, спрямована на забезпечення сприятливих передумов для реалізації підприємницькими структурами інноваційного потенціалу регіону з урахуванням пріоритетів регіонального розвитку, які стосуються й аграрного сектору. Одним із основних підходів для повної реалізації потенціалу та підвищення конкурентоспроможності АПК на регіональному рівні, як свідчить світова практика, є створення кластерів, у межах яких відбувається поєднання виробничих процесів із науково- інноваційною діяльністю і які зарекомендували себе як активні „точки зростання” економіки. Одним із науковців, у чиїх дослідженнях ґрунтовно досліджувалися питання формування та функціонування кластерів, був Майкл Портер. Він зазначав, що „чим більше розвинені кластери в окремій країні, тим вище в цій країні рівень життя населення і конкурентоспроможність компаній”. Під „кластером” він розумів об’єднання взаємозв’язаних і взаємодоповнювальних підприємств, організацій, установ і зв’язаних з ними за географічною й функціональною ознаками органів державного управління, наукових закладів, різних інфраструктурних складових, працюючих на певній території, з певною метою. Зокрема, він також дійшов висновку, що в умовах глобалізації секторальний (галузевий) підхід до організації виробництва та управління втрачає свої позиції й на перший план виходять системи кластерної організації взаємозв’язків фірм та організацій.
   Зазначені питання не лишилися поза увагою і вітчизняних учених. Так у роботі В.М. Гейця, В.П. Семиноженка, Б.Є. Квасюка приділено увагу науковому обґрунтуванню цього шляху національного розвитку економіки. А в роботах П.Т. Саблука, М.Ф. Кропивка, Г.К. Броншпака та ряду інших авторів акцентується увага на тому, що основними факторами, які перешкоджають інноваційному розвитку аграрного сектору, є недостатня фінансова й інфраструктурна підтримка науково-інноваційної діяльності з боку держави. Крім зазначених факторів суттєвою перешкодою є слабкість інтеграційних зв’язків між виробниками сільськогосподарської продукції, переробними підприємствами і науковими установами, що в розвинутих країнах досягається завдяки об’єднанню за галузевою і просторовою ознаками в кластери. Досвід свідчить, що сучасні процеси глобалізації та конкуренції приводять до посилення спеціалізації виробництва сільськогосподарської продукції на рівні окремих регіонів і запровадження інноваційних технологій у веденні галузей рослинництва й тваринництва з урахуванням нинішніх природно-кліматичних умов і перспектив їх зміни.
   Загалом же, на поточний момент важко прогнозувати шляхи регіонального розвитку сільського господарства України. Стан основної кількості підприємств будь-яких типів залишається складним і неоднозначним, а тенденції їхнього розвитку неусталеними. Очевидно, найближчим часом значна частина з них змушені будуть істотно трансформуватися, що пов’язано, передусім, із фізичним зносом матеріально-технічної бази багатьох підприємств. Необхідно враховувати, що деяким загальним фоном просторової сільськогосподарської динаміки будуть тенденції перевизначення міжзональних пропорцій аграрного виробництва, які впродовж останнього десятиліття означилися доволі чітко. Мова йде про посилення сільськогосподарського значення територій Полісся та Лісостепу у загальному виробництві (зокрема, у тваринництві) й відносне зменшення ролі Степу. Переміщення тваринництва у центральні та північні регіони країни зумовлено, насамперед, підвищенням ролі природних кормових угідь на фоні кризи у польовому кормовиробництві та вітчизняній комбікормовій промисловості.
   У цьому відношенні корисним є дослідження та узагальнення досвіду Чернігівщини в рамках можливого формування та відпрацювання кластерної моделі організації управління аграрним сектором в Україні. В спрощеній інтерпретації кластер можна охарактеризувати як „скупчення”, в якому інтегровано задіяні виробничі, наукові, навчальні, управлінські структури. Повною мірою цього ще не вдалося досягти на Чернігівщині, але певний досвід буде корисним для врахування та використання в інших областях.
   Характеризуючи структуру спеціалізації сільськогосподарських підприємств Чернігівської області слід відзначити, що за останнє десятиріччя відбулося суттєве скорочення частки продукції тваринництва. Основною причиною цього є збитковість тваринницької галузі, яка, у свою чергу, зумовлюється значним перевищення собівартості виробництва продукції над ціною реалізації. Враховуючи, що ціна реалізації продукції напряму залежить від платоспроможного попиту населення, з одного боку, можна зрозуміти орієнтовані на виживання дії масового (за чисельністю) споживача, коли він відмовляється від купівлі дорогої тваринницької продукції. З іншого ж — зрозуміле намагання власників сільськогосподарських підприємств якщо не повністю відмовитися від збиткової галузі, то максимально її обмежити. З цього погляду закономірним є зменшення питомої ваги виробництва м’яса і молока сільськогосподарськими підприємствами регіону у загальнообласних показниках у 2007 році порівняно з 1990 роком відповідно з 74 до 38% та з 72 до 28% та відносно стабільні обсяги виробництва даних видів продукції у сфері особистих господарств населення. В умовах Чернігівської області, де розвиток найбільш прибуткових галузей рослинництва обмежується природно-кліматичними умовами, висока частка продукції рослинництва (і відповідно незначна питома вага продукції тваринництва) не є вагомим фактором зростання прибутковості сільськогосподарських підприємств, оскільки ефективність виробництва обумовлюється іншими чинниками. Більше того, на нашу думку, виробництво саме тваринницької продукції повинно стати провідною галуззю спеціалізації області, що дасть можливість і дозволить уже у недалекій перспективі реалізувати регіональні переваги.
   На Чернігівщині структура виробництва і реалізації продукції сільськогосподарських підприємств, що розташовані у різних адміністративних районах, які є неоднорідними за грунтово-кліматичними умовами, суттєво різниться. З метою оптимізації регіональної та господарської спеціалізації на основі кластерного підходу було здійснено їх групування залежно від частки окремих видів продукції у структурі реалізації продукції, що дало змогу оцінити відмінності у спеціалізації сільськогосподарського виробництва, які існують між окремими районами області, та виділити п’ять кластерів, у межах яких спеціалізація сільськогосподарських підприємств суттєво різниться. Зокрема, до перших двох кластерів увійшли 9 районів, що знаходяться у лісостеповій частині області та спеціалізуються переважно на виробництві зернових. Разом із тим, якщо у першому кластері (6 районів) основними зерновими культурами є пшениця (12,2% у структурі реалізації) та ячмінь (11,3%), то у 3 районах, що належать до другого кластера, найбільшу питому вагу має кукурудза (35,2%), а частка пшениці та ячменю менша (відповідно 11,6 і 8,3%). Серед інших галузей рослинництва у зазначених кластерах істотну роль відіграє буряківництво (частка цукрових буряків у структурі реалізації трохи більше 7%). Питома вага продукції тваринництва та несільськогосподарської продукції у другому кластері нижча, ніж у першому (за рахунок більшої частки зернових); серед галузей тваринництва провідна роль належить молочному скотарству.
   У 10 районах, що ввійшли до третього кластера (а це переважно райони, що знаходяться у поліській частині області), основну масу виручки від реалізації забезпечує реалізація продукції тваринництва, в основному молока (18,2%) та м’яса великої рогатої худоби (21,3%). Природно-кліматичні умови тут менш сприятливі для виробництва зерна, тому його частка у структурі реалізації нижча, ніж у двох перших кластерах, і становить 33,8%, причому основною зерновою культурою тут є жито (20,1%), значно менше значення має пшениця (6,0%) та овес (4,7%), а частка інших зернових несуттєва. Реалізація несільськогосподарської продукції відіграє другорядну роль (10,9% у структурі реалізації).
   Водночас у 3 районах, що віднесені до четвертого та п’ятого кластерів, несільськогосподарська продукція є основним джерелом надходження коштів від її реалізації. Причому, якщо у четвертому кластері (2 райони) реалізація несільськогосподарської продукції забезпечує трохи більше третини виручки, то 1 район, який виділено в окремий кластер, — більше половини. Крім того, у цих кластерах виробництво продукції тваринництва (в основному м’яса великої рогатої худоби та молока) є більш важливим, ніж продукції рослинництва, тоді як серед продукції рослинництва найбільшу питому вагу у структурі реалізації мають жито та пшениця.
   Таким чином, проведений кластерний аналіз дав змогу виділити кілька груп районів, що різняться між собою за спеціалізацією. Якщо у лісостеповій частині області основною галуззю спеціалізації є виробництво зерна, то у поліській — молочне скотарство. Крім того, окремо виділяються райони, в яких основну виручку від реалізації становить несільськогосподарська продукція.
   Для повнішого уявлення про безпосередньо сільськогосподарську спеціалізацію окремих районів, особливо тих із них, де високою є частка несільськогосподарської продукції, також було здійснено їхнє групування за структурою виробництва продукції. До першого кластера увійшли 6 районів із змішаною спеціалізацією, для яких характерна висока питома вага у структурі виробництва як зернових (39,7%), так і продукції тваринництва (36,6%). У структурі виробництва зернових найвищою є питома вага пшениці (13,9%), жита (7,3%) та ячменю (7,0%). Серед іншої продукції рослинництва важливу роль відіграють цукрові буряки (8,1%) й інші культури (зокрема кормові). Крім того, у цій групі окремо виділений 1 район, що характеризується високою питомою вагою у структурі виробництва картоплі (10,7%). Серед продукції тваринництва у даній групі найбільш важливим є виробництво м’яса великої рогатої худоби (16,5%) та молока (14,7%).
   13 районів, що увійшли до другого та третього кластерів, спеціалізуються на виробництві переважно зернових, причому у другому кластері (3 райони) основними зерновими культурами є кукурудза (34,3%), пшениця (11,9%) та ячмінь (7,4%), у третьому (10 районів), крім зазначених культур (що займають відповідно 15,5; 11,1 та 10,5%), важливим є також виробництво жита (8,9%). Крім того, в обох кластерах важливою галуззю є буряківництво (10,3 і 8,3% у структурі виробництва). Тваринництво є менш важливим, ніж у першому кластері, основною галуззю тут є молочне скотарство. У третьому кластері істотною є частка свинарства (7,8%).
   У четвертому й п’ятому кластерах, до яких входять 3 райони поліської частини області, зернові мають нижчу питому вагу у структурі виробництва, ніж у попередніх кластерах (відповідно 31,0 і 34,7%). Основною зерновою культурою є жито, що має 16,1% у структурі виробництва у четвертому кластері та 23,2% — у п’ятому; крім того, важливою культурою тут є овес (в обох групах частка трохи менше 7%), тоді як частка пшениці незначна. Серед інших галузей рослинництва найбільш важливою є льонарство, особливо у п’ятому кластері (1 район), де його частка у структурі виробництва становить 14,3%. Крім того, у четвертому кластері важливою культурою також є картопля (3,6%). Зважаючи на відносно нижчу питому вагу рослинництва, у четвертому та (меншою мірою) п’ятому кластерах більшою є частка тваринництва, основними галузями є молочне скотарство (в обох кластерах частка молока у структурі виробництва приблизно по 17%) та відгодівля великої рогатої худоби (21,1% у четвертому кластері та 14,6% — п’ятому). У цілому результати кластеризації районів області за структурою виробництва продукції нагадують результати, одержані при групуванні за структурою її реалізації. Як і у попередньому випадку, яскраво виражена різниця між районами Лісостепу, що спеціалізуються переважно на виробництві зерна, та поліськими районами, де зернове господарство відіграє менш важливу роль (причому основною зерновою культурою тут є жито), натомість серед продукції рослинництва більшу роль відіграє льонарство та картоплярство, а частка тваринництва у структурі виробництва вища порівняно із лісостеповою зоною.
   Аналіз показує, що існуюча структура виробництва у Чернігівській області не може вважатися оптимальною і потребує вдосконалення, а функціонуючі на рівні регіону провідні галузі АПК недостатньо співпрацюють. При цьому, в абсолютній більшості випадків, поза цими процесами залишаються, на жаль, і наукові установи. Саме дана обставина вказує на неповність формування кластера на Чернігівщині. На підставі цього природним є висновок про необхідність активізації регіонального наукового потенціалу у вирішенні питань формування та життєзабезпечення діяльності кластерів. Це підвищить вклад інтелектуальної компоненти в забезпечення ресурсного потенціалу кластера і створить умови для професійного й матеріального заохочення більш талановитих наукових кадрів до наукового виокремлення специфічних проблем кластерів та обґрунтування способів їх розв’язання. Вивчення кластерів і кластерного підходу неможливо проводити без аналізу ринку. Проведене дослідження агропродовольчого ринку області показало, що йому притаманні суттєві недоліки, зокрема: обмежена прозорість та суттєва диференціація цін за каналами реалізації продукції; значна часова варіація цін на основні види сільськогосподарської продукції; незавершеність формування єдиного ринкового середовища, що проявляється в значній територіальній (просторовій) варіації цін.
   З метою удосконалення розвитку аграрного сектору Чернігівщини та враховуючи, що на території області географічно сконцентровані підприємства, які об’єднують один життєвий цикл відповідної продукції, проте виконують різні виробничі функції (від виробництва сільськогосподарської сировини до реалізації готової продукції), доцільно проаналізувати існуючий характер зв’язків між підприємствами АПК на регіональному рівні, виділити з них потенційно вигідні взаємозв’язки для формування ланцюга взаємозалежності галузей та вжити заходів щодо перетворення потенційно існуючих кластерів у реально функціонуючі. Доцільно було б розпочати дану роботу зі створення одного кластера, наприклад, молочного, по якому на Чернігівщині не лише найповніше сформована відповідна вертикаль від постачання сировини до молокопереробки та реалізації готової продукції, але й проведена значна організаційна робота з наступним використанням напрацьованого досвіду при створенні інших кластерів. Функціонування підприємств регіонального АПК в межах кластерів сприятиме появі потужного локального синергетичного ефекту від взаємодії в трикутнику „держава-наука- бізнес”, суттєво прискорить процеси трансферу технологій між науковими установами і виробництвом, сприятиме тіснішій інтеграції продукції із загальнодержавним та світовими ринками. Географічне розташування Чернігівщини поряд із Києвом, де розміщена потужна наукова база української аграрної науки, сприятиме також інтенсивнішому генеруванню і розповсюдженню порівняно з іншими регіонами нових знань, що в свою чергу дасть можливість збільшити виробництво сільськогосподарської продукції. Позитивну роль може відіграти при цьому й прикордонний характер області, що дає змогу збільшити залучення необхідних інвестиційних ресурсів для реалізації групових проектів у межах відповідного кластера та підвищити конкурентоспроможність підприємств АПК.
   На жаль, формування агропромислових кластерів в області, до речі, як і в інших регіонах України, проходить досить пасивно, незважаючи на успішний світовий досвід. Разом із тим, на думку М.Ф. Кропивка, потрібно цілеспрямовано формувати не лише територіально-виробничі агропромислові кластери з високим рівнем спеціалізації та концентрації галузей агропромислового виробництва, а й на цій економічній базі розбудовувати соціально-економічні кластери для створення достойних умов життєдіяльності сільських жителів і формування привабливого обличчя українського села. Він, зокрема, визначає соціально-економічну класте- ризацію як „облаштування сільських територій і поселень із сучасними агропромисловою, агросервісною, житловою та культурною зонами (з формуванням аг- ромістечок або інших характерних для території брендів) на засадах економічної самодостатності й сталого розвитку”. При цьому під сталим розвитком сільської території розуміється досягнення такого ступеня соціально-економічного розвитку сільської території, при якому доходи від використання її ресурсів і виробничих потужностей відшкодовуватимуть витрати, необхідні для її подальшого соціально-еколого-економічного розвитку, та забезпечуватимуть вищий від нормативного рівень життя її жителів і подальший розвиток території.
   В умовах ринкової аграрної економіки, при якій забезпечення життєдіяльності сільських жителів покладається переважно на органи місцевого самоврядування сіл (селищ) при збереженні агропромислового виробництва як економічної бази розвитку сільських територій, організація соціально-економічного розвитку сільських територій на засадах економічної самодостатності в перспективі є безальтернативною. Разом із тим, спосіб організації їхнього розвитку має відповідати принципам побудови ринкової економічної системи і нинішнім реаліям. Тому доцільно цілеспрямовано формувати територіально-виробничі, оздоровчо- туристичні та інші кластери з високим рівнем спеціалізації та концентрації виробництва й сервісу для одержання максимуму доходів від використання природних і просторових переваг сільської території, та на цій економічній базі розбудовувати соціально-економічні кластери для створення достойних умов життєдіяльності сільських жителів. На практиці це означає велике й відповідальне поле діяльності для низових органів управління агропромисловим виробництвом та органів місцевого самоврядування, а також освоєння засад стратегічного управління сільським розвитком на всіх суспільно-політичних і територіально-адміністративних рівнях управління. Розуміючи важливість даної проблеми, Чернігівський інститут агропромислового виробництва УААН спільно з органами регіонального державного управління та місцевого самоврядування як співвиконавець відповідної робочої програми ННЦ „Інститут аграрної економіки” УААН бере участь у відпрацюванні методики програмування сільського розвитку на кластерних засадах.
   При цьому здійснити перехід на організацію управління розвитком аграрного сектору регіону й сільських територій на основі кластерного підходу більш ефективно буде можливо за умови, якщо дане питання знайде своє відображення в аграрній політиці держави як перспективне довгострокове програмне завдання з наступною координацією зусиль виробничих формувань, інфраструктурних складових соціально-побутового та культурного обслуговування мешканців сільських територій, органів місцевого самоврядування, регіонального й державного управління на досягнення визначених для кожного кластера напрямів і пріоритетів.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com