www.VuzLib.com

Головна arrow Господарське право і процес arrow Корпоративно-управлінські технології, що ґрунтуються на акціонерних угодах: постановлення питання та визначення кола проблем
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Корпоративно-управлінські технології, що ґрунтуються на акціонерних угодах: постановлення питання та визначення кола проблем

О. М. Вінник

КОРПОРАТИВНО-УПРАВЛІНСЬКІ ТЕХНОЛОГІЇ, ЩО ҐРУНТУЮТЬСЯ НА АКЦІОНЕРНИХ УГОДАХ: ПОСТАНОВЛЕННЯ ПИТАННЯ ТА ВИЗНАЧЕННЯ КОЛА ПРОБЛЕМ

   Присвячено використанню в корпоративних відносинах угод акціонерів як складової корпоративно-управлінських технологій, необхідності вдосконалення правового регулювання та практики використання таких угод.
   Ключові слова: технології, корпоративні відносини, корпоративно- управлінські технології, угоди акціонерів.
   Актуальність проблеми. Функціонування сфери господарювання, як і суспільства в цілому, неможливе без інформації, а розвиток цієї сфери важко уявити без такого складного її різновиду, як технології, що широко використовувалися протягом всієї історії людства. І хоча це поняття найчастіше вживається стосовно виробництва товарів, робіт, послуг, у ракурсі інновацій (як результат інтелектуальної діяльності, сукупність систематизованих наукових знань, технічних, організаційних та інших рішень про перелік, строк, порядок та послідовність виконання операцій, процесу виробництва та/або реалізації і зберігання продукції, надання послуг [1, ст. 1]), проте його зміст значно ширший.
   Традиційно категорію технології визначають як комплекс організаційних заходів, операцій і прийомів, спрямованих на виготовлення, обслуговування, ремонт і/або експлуатацію виробу з визначеною якістю та оптимальними витратами і зумовлених поточним рівнем розвитку науки, техніки та суспільства в цілому [2]. Нерідко поняття технологія (technology) ототожнюють з ноу-хау (Know How), що зумовлено наявністю і в першій, і в другій інформації про зазначені заходи, операції, прийоми тощо, які фіксуються у відповідних документах (однак ця інформація має різні характеристики).
   Розрізняють також політичні технології, управлінські технології, технології морального плану (кодекси честі/етики тощо), інформаційно-комунікативні технології/ICT (сукупність методів, виробничих процесів і програмно- технічних засобів, інтегрованих з метою збирання, оброблення, зберігання, розповсюдження, відображення і використання інформації в інтересах її користувачів [3]), у сценічному мистецтві технологія виконання спектаклів, п’єс, зйомки кінофільмів описується сценарієм. До технології зміни суспільної думки застосовується термін Пі-ар (від англ. PR — Public Relations — зв’язок із широкою громадськістю), що найчастіше сприймається громадськістю як рекламна/інформаційна акція [2].
   Соціальна технологія — це певний спосіб здійснення людської діяльності з досягнення суспільно значущих цілей, що ґрунтується на наукових знаннях та передовому досвіді; може виникати еволюційно або запроваджуватися штучно [4] як елемент людської культури, що являє собою сукупність способів, методів, засобів самореалізації та розв’язання суперечностей у взаємостосунках людей у процесі їх соціальної діяльності і ґрунтується на поєднанні досягнень науки та практики [5]. «Управлінська технологія є одним із проявів соціальних технологій, що безпосередньо відображує управлінські процеси, її сутність полягає в системному поєднанні наукового знання, управлінських потреб та інтересів суспільства, цілей і функцій державного управління, можливостей і елементів управлінської діяльності. Вона поділяється на послідовно взаємопов’язані процедури й операції, метою яких є досягнення високої результативності та ефективності» [6].
   Отже, поняття технології використовується в широкому розумінні та вузькому — стосовно певних сфер суспільного буття, в тому числі сфери господарювання/підприємництва (саме технологіям, що застосовуються у цій сфері, законодавець приділяє найбільше уваги, про що свідчить Закон України від 14 вересня 2006 р. «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» [1]). Ноу-хау — це відомості виробничого, організаційного, економічного чи іншого характеру (в тому числі результати інтелектуальної діяльності в науково-технічній сфері, інформація про способи здійснення професійної діяльності), які мають реальну або потенційну комерційну цінність завдяки їх невідомості третім особам і у зв’язку з цим охороняються їх володільцями в режимі комерційної таємниці [7; 8, абз. 2 ст. 2].
   Оскільки господарські відносини зазвичай містять не лише майновий, а й організаційний (управлінський) компонент [9, ст. 1, 3; 10, с. 6, 9-10; 11, с. 24; 12, с. 15-23; 13, с. 22-23] (тобто є комплексними — майново-організаційними або майново-управлінськими), можна виділити серед технологій і ноу-хау (за критерієм сфери використання та спрямованості) такий їх вид, як господарсько- організаційні або господарсько-управлінські. Разом з тим управлінські (організаційні) відносини складаються на різних рівнях [12, с. 15-16]: вищому (економіка країни), регіональному (економіка певного регіону), проміжному (організованої групи суб’єктів господарських відносин, у тому числі господарського об’єднання), міжнародному чи транснаціональному (спільний ринок держав — учасниць ЄС) і звичайно ж — на основному (рівень суб’єкта господарювання), який є обов’язковим елементом господарських систем вищих рівнів.
   Формулювання цілей. Широке розумінні зазначених понять (технологій та ноу-хау) дозволяє вживати їх щодо господарських відносин і такого їх різновиду, як корпоративні відносини, і відповідно — виділяти корпоративні технології (як комплекс організаційних заходів і прийомів, спрямованих на забезпечення оптимального функціонування корпорацій — управління та/або використання їх майна, відповідно до вимог корпоративного законодавства і сучасних тенденцій розвитку корпоративних відносин) та корпоративні ноу- хау (як відомості організаційного, економічного чи іншого характеру про оптимізацію управління корпорацією, залучення інвесторів, використання майна корпорації тощо, які охороняються корпорацією та її учасниками в режимі комерційної таємниці). Остання обставина обмежує використання в корпоративних відносинах ноу-хау з огляду на вимоги законодавства щодо розкриття певних видів корпоративної інформації (змісту установчих документів, порядку денного загальних зборів, звіту про результати господарської діяльності та ін.), проте не виключає можливість їх застосування.
   Прикладом корпоративних технологій можуть бути організаційні засоби прийняття управлінських рішень в господарських організаціях, насамперед в акціонерних товариствах як поширеній організаційно-правовій формі великого і середнього бізнесу в більшості країн світу, в тому числі й в Україні.
   Виклад основного матеріалу. Національний законодавець закріплює найбільш типові та ефективні для його країни (з урахуванням існуючих в ній правових традицій) технології корпоративного управління. Так, елементом такої технології, яка забезпечує врахування інтересів різних груп акціонерів (за ознакою виду та класу акцій, що їм належать), є положення ст. 709 розділу 26 (присвячений акціонерним товариствам) Швейцарського зобов’язального закону про включення до адміністративної ради акціонерного товариства згідно з його статутом представників (як мінімум по одному) власників різних категорій акцій (у разі, якщо товариство використовує можливість стосовно випуску різних видів та класів акцій відповідно до ст. 622) [18, с. 8, 114-115]. Корпоративні технології щодо забезпечення ефективності управління акціонерними товариствами містяться також в актах рекомендаційного характеру, до яких належать міжнародні та національні стандарти корпоративного управління [19; 20], розроблені з урахуванням не тільки вимог законодавства, а й надбань практики його застосування, сфери діяльності таких товариств тощо. Наприклад, Принципи та рекомендації щодо корпоративного управління, розроблені Європейською асоціацією торговців цінними паперами, ґрунтуються на акціонерному законодавстві країн Західної та Центральної Європи і (серед іншого) містять положення про врахування власниками контрольного пакета акцій інтересів дрібних акціонерів (у тому числі при прийнятті відповідних рішень радою директорів та правлінням, розв’язанні конфлікту інтересів між акціонерами), що врівноважується положенням про уникнення дрібними акціонерами нерозумного (необґрунтованого) обмеження корпоративних дій (шляхом, наприклад, переривання загальних зборів) [19, с. 62]. Натомість Принципи корпоративного управління, що стосуються ради директорів (розроблені Асоціацією Співдружності з питань корпоративного управління), ґрунтуються на англо-саксонській правовій традиції регулювання відносин у корпорації з однорівневою структурою (unitary board structure). Вартий особливої уваги (з огляду на порушену в цій статті проблему) 13-й принцип під назвою «Технологія», відповідно до якого рада директорів повинна забезпечити, щоб технологія та системи, які використовуються корпорацією, були адекватними для нормального ведення діяльності та забезпечення конкурентоспроможності корпорації [19, с. 82].
   Вітчизняні Принципи корпоративного управління [20; 21] значною мірою враховують усталені вимоги до корпоративного управління, напрацьовані світовою практикою. Оскільки вони передували прийняттю Закону України «Про акціонерні товариства» [22], то в останньому в основному враховані рекомендовані згаданими актами [20; 21] правові механізми забезпечення ефективності управління акціонерним товариством, сукупність яких являє собою зафіксовану на рівні закону технологію управління акціонерним товариством з можливими варіантами (з наявністю або відсутністю наглядової ради, її комітетів та корпоративного секретаря). Крім того, в цьому Законі закладено нові можливості: щодо технології управління товариством за наявності укладеного між акціонерами договору про взяття ними додаткових обов’язків, у тому числі обов’язку участі у загальних зборах [22, ст. 29], що на тлі старих проблем, успадкованих від Закону України «Про господарські товариства» (значних вимог до кворуму загальних зборів та порядку прийняття ними рішень [23, статті 41-42]), може забезпечити вирішення питання своєчасного скликання та проведення загальних зборів за наявності груп акціонерів з різними інтересами. І хоча це лише ледве окреслена (з огляду на відсутність ґрунтовного регулювання) можливість застосування нової для України корпоративно-управлінської технології забезпечення ефективності роботи загальних зборів акціонерного товариства [24, с. 96-97; 25; 26]), проте варіанти її реалізації досить широкі (як про це свідчать зарубіжна практика та теорія корпоративного права [15, с. 152-156; 27, ст. 321; 28; 29; 30]).Відповідно до Закону Російської Федерації «Про акціонерні товариства» [27, ст. 321] (положення щодо таких угод було внесено Федеральним законом від 3 червня 2009 р. № 115-Ф) акціонерною угодою визнається договір про здійснення прав, засвідчених акціями та/або про особливості здійснення прав на акції, для якої притаманні такі ознаки:
   - сторони договору: акціонери товариства;
   - форма акціонерного договору: повна письмова (тобто шляхом складання одного документа, підписаного сторонами);
   - зміст угоди: зобов’язання сторін про здійснення в певний спосіб прав, що засвідчуються акціями, та/або права на акції та (або) про утримання від здійснення зазначених прав, включаючи й зобов’язання сторін 1) голосувати певним чином на загальних зборах акціонерів; 2) узгоджувати варіант голосування з іншими акціонерами; 3) набувати або відчужувати акції за заздалегідь визначеною ціною та/або у разі настання певних обставин, утримуватися від відчужування акцій до настання певних обставин, а також 4) щодо здійснення інших дій, пов’язаних з управлінням товариством, його діяльністю, реорганізацією та ліквідацією (ч. 1 ст. 321);
   - встановлені Законом а) обмеження (ч. 2 ст. 321): предметом акціонерної угоди не можуть бути зобов’язання її сторони голосувати відповідно до вказівок органів управління товариства, щодо акцій якого укладено таку угоду; інші вимоги, в тому числі б) щодо укладення акціонерної угоди стосовно всіх акцій, що належать її сторонам (ч. 3 ст. 321), в) щодо обов’язковості угоди лише для її сторін (ч. 4 ст. 321) з відповідними наслідками (договір, укладений стороною акціонерної угоди всупереч останній, може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої сторони акціонерної угоди лише у випадках, якщо буде доведено, що друга сторона за договором знала або заздалегідь повинна була знати про обмеження, встановлені акціонерною угодою; проте порушення акціонерної угоди не може бути підставою для визнання недійсними рішень органів товариства);
   - обмеження (вимоги), пов’язані з впливом на акціонерне товариство з боку сторони за акціонерною угодою: особа, яка набула відповідно до такої угоди право визначати порядок голосування на загальних зборах акціонерів за акціями товариства, випуск емісійних цінних паперів якого супроводжувався реєстрацією їх проспекту, зобов’язана протягом встановленого строку (п’яти днів з моменту виникнення відповідного обов’язку) повідомити товариство про таке набуття акцій у разі, якщо в результаті цього зазначена особа самостійно або разом зі своїми афілійованими особами безпосередньо або опосередковано отримує можливість розпоряджатися більш ніж 5, 10, 15, 20,25, 30, 50 чи 75 відсотками голосів щодо розміщених простих акцій товариства; таке повідомлення має містити відомості про: повне фірмове найменування товариства; ім’я чи найменування зазначеної особи; дату укладення та дату набуття чинності акціонерної угоди, або про дати прийняття рішення про внесені зміни до акціонерної угоди та дати набуття чинності відповідних змін, або про дату припинення дії акціонерної угоди; строк дії акціонерної угоди; кількість простих акцій, що належать сторонам акціонерної угоди на дату її укладення; кількість простих акцій товариства, що надають зазначеній особі можливість розпоряджатися голосами на загальних зборах акціонерів, на дату виникнення обов’язку направити таке повідомлення; дату виникнення обов’язку направити таке повідомлення (ч. 5 ст. 321);
   - особливі правила визначення кількості голосів на загальних зборах, відповідно до яких особа, зобов’язана направити вищезгадане повідомлення, іособи, яким дана особа відповідно до укладеної акціонерної угоди вправі давати обов’язкові для виконання вказівки про порядок голосування на загальних зборах акціонерів, до дати направлення згаданого повідомлення мають право голосу тільки за акціями, кількість яких не перевищує кількості акцій, що належали даній особі до виникнення у неї обов’язку направити таке повідомлення; при цьому всі акції, які належать даній особі та зазначеним нею особам, враховуються при визначенні кворуму загальних зборів акціонерів (ч. 6 ст. 321);
   - способи забезпечення виконання акціонерних угод та відповідальність сторін за невиконання договірних зобов’язань мають передбачатися в угоді;
   - забезпечення судового захисту прав сторін, що ґрунтуються на акціонерній угоді, в тому числі щодо вимоги відшкодування завданих порушенням договірних зобов’язань збитків, стягнення неустойки (пені, штрафу), виплати компенсації (твердої грошової суми чи суми, розмір якої визначається відповідно до порядку, встановленого зазначеною угодою) або застосування інших заходів відповідальності у зв’язку з порушенням акціонерної угоди (ч. 7 ст. 321).
   Отже, російський законодавець у спеціальному законі [27] врегулював основні аспекти акціонерної угоди, а в Концепції розвитку цивільного законодавства Російської Федерації, схваленою відповідною Радою при Президенті РФ 7 жовтня 2009 р., визнано доцільним встановити в ЦК РФ загальні правила про можливість укладення учасниками господарських товариств подібних угод з такими характеристиками: 1) предмет угоди: погодження голосування учасниками з певних питань, у тому числі по кандидатурах в органи управління корпорації; права або обов’язки продажу чи викупу одним учасником часток іншого учасника, або переважне право її купівлі; заборона на передавання акцій (часток) третім особам; обов’язок передавати іншим учасникам угоди дивіденди чи інші виплати, отримані у зв’язку з правом участі в корпорації; 2) обмеження щодо застосування таких угод у формі заборони: а) змінювати корпоративну структуру, порядок прийняття рішень та інші корпоративні правила, встановлені з розрахунку на третіх осіб, які не є учасниками такої угоди; б) порушувати вимоги законодавства, у тому числі антимонопольного, публічні інтереси, природу відносин, а також бути підставою для визнання недійсними рішень органів господарського товариства [28, c. 60-61].
   Спеціальні положення про угоди акціонерів містяться і в Модельному законі США «Про підприємницьку корпорацію» [29], відповідно до ст. 7.32 якого угода між власниками акцій: є чинною для акціонерів та корпорації навіть за умови, якщо вона несумісна з одним чи декількома положеннями цього Закону, що: 1) усуває раду директорів або обмежує правомочність ради; 2) дозволяє або здійснює дистрибуцію пропорційно чи непропорційно до власності на акції відповідно до встановлених у ст. 6.40 обмежень; 3) визначає, хто буде директорами або посадовими особами корпорації, строк їх праці, спосіб, в який їх має бути обрано чи увільнено; 4) визначає процедуру голосування та розподіл повноважень при голосуванні як окремо власниками акцій, так і поміж ними або усередині цих груп; 5) визначає умови будь-якої угоди про передавання або використання майна, або про надання послуг між, з одного боку, корпорацією і, з другого боку, акціонером, директором, посадовою особою, працівником корпорації, або поміж ними; 6) передає одному чи декільком власникам акцій або іншим особам всі або частину повноважень для здійснення корпоративних прав або для керівництва бізнесовою діяльністю та справами корпорації, включаючи й вирішення будь-яких питань, з яких директори і власники акцій не дійшли згоди; 7) передбачає ліквідацію корпорації на вимогу одного чи декількох власників акцій або через якусь особливу подію, чи непередбачені обставини; 8) встановлює інший спосіб здійснення прав корпорації, керівництва комерційною діяльністю і справами корпорації, налагодження стосунків між власниками акцій, директорами і корпорацією або між будь-ким з них і не суперечить правовим нормам;має бути укладена 1) шляхом схвалення всіма особами, які були власниками акцій на час її укладення, з відповідною фіксацією її у статуті чи внутрішньому регламенті корпорації, або 2) у формі письмової угоди, яка підписується всіма особами, що були власниками акцій на час її укладення, і доведена до відома корпорації; повинна містити умову про внесення до неї поправок лише за одностайної згоди всіх осіб, які є власниками акцій на час внесення поправок, якщо в угоді не визначено інше; є чинною протягом 10 років, якщо в угоді не передбачено інше; потенційні акціонери мають бути повідомлені про існування такої угоди у спосіб, передбачений законом (п. «е» ст. 7.32); угода втрачає чинність у разі, якщо акції корпорації потрапляють до списку на національній біржі цінних паперів або якщо їх регулярно продають на ринку, який підтримують один чи більше членів асоціації цінних паперів чи її філій (про що має бути прийнята поправка до статуту чи внутрішнього регламенту загальними зборами чи радою директорів); у разі, якщо положення угоди обмежують повноваження директорів, то вони мають бути пропорційно звільнені від відповідальності, яка перекладається на осіб, яким передано ці повноваження; існування чи виконання зазначеної угоди не може бути підставою для встановлення особистої відповідальності за дії і борги корпорації для власника акцій,навіть якщо угода розуміється корпорацією як товариство (просте товариство) або призводить до неспроможності дотримати усіх корпоративних формальностей, які звичайно застосовують до питань, що підлягають даній угоді; засновники або підписчики на акції можуть виступати як власники акцій щодо угоди (як її сторони), якщо до підписання угоди акції не було продано.
   Отже, варіанту акціонерної угоди відповідно до Модельного закону США притаманний більший рівень свободи (щодо визначення сторін договору, його змісту), врівноважений забезпеченням публічності відомостей про наявність в корпорації такої угоди, ніж її російському аналогу. Слід, однак, зазначити, що, крім закону, джерелом права в США є так звані судові прецеденти, узагальненням яких можуть бути й зразки угод акціонерів з найбільш поширеними (звичайними) умовами [30]. Якщо РФ і США є прикладом врегулювання відносин щодо угод акціонерів на рівні спеціального закону, що визначає правове становище акціонерних товариств, у значній частині країн розвинених ринкових відносин потреби в цьому не відчувають, оскільки зазначені угоди є поширеною і вже давно усталеною практикою врегулювання низки корпоративних відносин, що ґрунтується на загальних засадах договірного права. Прикладом цього може бути Швейцарія, в Зобов’язальному законі якої закріплено положення про акціонерні товариства, в тому числі щодо деяких угод акціонерів [18; 32].
   У швейцарському праві договір акціонерів визначається як договір між двома або декількома особами (щонайменше одна з яких є акціонером певного акціонерного товариства або має намір стати акціонером), що регулює порядок реалізації права голосу, встановлює обмеження на відчуження акцій, а також передбачає прийняття таким акціонером/майбутнім акціонером додаткових обов’язків в інтересах товариства [32]. Такі договори в швейцарському Зобов’язальному законі (деякі автори називають його кодексом [32]) не пойменовані (за винятком згадки про угоди щодо голосування в п. 1 ст. 663 с Зобов’язального закону), проте і доктрина, і практика вже протягом багатьох десятиліть визнають подібні договори. Їх дійсність обґрунтовується головним чином принципом свободи договору (закріплено в ст. 19 Зобов’язального закону), хоча при цьому слід ураховувати необхідність дотримання меж договірної свободи (імперативних вимог законодавства, публічного порядку, добросовісності, прав особи). Так, Верховний суд Швейцарії у справі 1983 Nutzholz AG c. Hubert et consorts зазначив, що угода про порядок голосування шляхом уступлення права голосу іншій особи, яка суперечить положенням статуту акціонерного товариства щодо відчуження акцій, є зловживанням правом і з огляду на це є недійсною [32]. Швейцарський варіант акціонерної угоди характеризується такими рисами:сторони договору — декілька осіб (акціонерів та/або осіб, що бажають набути цього статусу);форма договору — зазвичай письмова, хоча законодавець цього не вимагає, проте така форма є бажаною з огляду на можливість у майбутньому спорів щодо його недійсності, а також вимог законодавства про обов’язковість письмової форми в певних випадках (щодо арбітражного застереження або розпорядження на випадок смерті акціонера); зміст договору, як свідчить практика, стосується:
   - угод акціонерів про порядок голосування (такі договори зазвичай передбачають створення груп акціонерів, які зобов’язуються реалізувати своє право голосу на загальних зборах певним чином, що визначено в цій групі відповідно до встановлених договором правил);
   - обов’язкового представництва міниритарного акціонера в раді директорів незалежно від кількості належних такому акціонеру акцій;
   - обмеження на відчуження акцій, зобов’язання або право продати акції за певних обставин (drag along, tag along); дійсність подібних умов була підтверджена Верховним судом Швейцарії у справі 1962 Spinedi с. Bornand et Cavazza [32];
   - попередження «розмивання» акцій;
   - методу визначення вартості акцій;
   - додаткових майнових прав на користь певних акціонерів;
   - права контролю на користь мінори тарних акціонерів;
   - розв’язання «патових ситуацій» (можуть виникати в акціонерному товаристві у разі, якщо дві групи акціонерів з відмінними інтересами володіють однаковою кількістю акцій — 50:50); з метою уникнення подібної ситуації договір акціонерів може передбачати можливість посередництва або право кожної групи вимагати від іншої викупу належних акціонерам цієї групи акцій за заздалегідь визначеною ціною (так звана російська рулетка — Russian roulette);
   - обов’язку щодо дотримання конфіденційності;
   - зобов’язання не конкурувати з акціонерним товариством;
   - положення про заздалегідь встановлену суму збитків у разі порушення умов договору акціонерів (так звані liquidated damages)1 [32].
   Договори акціонерів, за оцінками швейцарських юристів, використовуються і при створенні холдингової компанії [32]. У зв’язку з цим принагідно згадати положення вітчизняного Закону «Про холдингові компанії» [34], в якому йдеться про договірні засади (п. «б» ч. 1 ст. 3) створення холдингової  компанії (крім процесів корпоратизації, приватизації та створення державних холдингових компаній) і сторін такого договору (власники холдингових корпоративних пакетів акцій (часток, паїв), які приймають рішення про створення холдингової компанії, оформлюючи його як «відповідний договір» — ст. 4). Лаконізм цього Закону щодо подібного договору зумовлює необхідність звернення знову ж таки до зарубіжного досвіду.
   Зазвичай до акціонерних угод відносять і угоди засновників акціонерного товариства [35-37], проте положення вітчизняного Закону «Про акціонерні товариства» щодо строку дії засновницького договору акціонерного товариства (лише до реєстрації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій [22, ч. 3 ст. 9]), які піддаються критиці [38, с. 168; 39, с. 218-219], унеможливлюють використання договору засновників акціонерного товариства як акціонерної угоди.
   Підсумовуючи висловлені тут міркування щодо корпоративно-управлінських технологій, слід виділити декілька їх рівнів, насамперед законодавчий (з провідною роллю держави у закріпленні передових технологій на рівні закону та можливості їх моделювання учасниками корпоративних відносин) та локальний, який має забезпечити саме ті моделі корпоративно- управлінських технологій, що найбільш прийнятні для певного акціонерного товариства з урахуванням його параметрів (розміру активів, складу акціонерів та їх інтересів, сфери діяльності товариства, цілей, для досягнення яких створюється товариство, перспектив залучення нових інвесторів тощо). У зв’язку з цим принагідно згадати висловлену В. В. Задихайлом думку про принципові положення Конституції України, котрі мають бути покладені в основу функціонування і розвитку суспільства, в тому числі норму ст. 13 щодо власності, яка зобов ’язує і не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству, а також щодо забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України [40, c. 166-167]. В корпоративному праві ці конституційні положення означають закріплення державою на рівні закону найбільш оптимальних та типових технологій організації та функціонування акціонерного товариства, надання можливості учасникам акціонерних відносин визначати особливості реалізації їх корпоративних прав у певних межах (установлених законом, прийнятим у відповідність з ним статутом товариства, відповідно до цивілізованих принципів підприємництва, в тому числі добросовісної реалізації зазначених прав акціонерами — з недопущенням зловживань цими правами). Корпоративно-управлінською технологією можна вважати використання в процесі створення, функціонування та припинення акціонерних товариств угод акціонерів у широкому розумінні як договорів, що укладаються між носіями індивідуально-корпоративних інтересів (засновниками, акціонерами, ймовірними акціонерами, в тому числі особами, які підписалися на акції додаткових випусків/емісій та/або набувають акції на вторинному ринку — у їх власників) і спрямовані на встановлення особливостей реалізації сторонами договору своїх корпоративних прав у межах, що не суперечать закону, статуту товариства та добросовісності (в розумінні уникнення зловживання такими правами). Кількість різновидів таких технологій навіть важко визначити з огляду на численність варіантів таких угод залежно від складу учасників договірних відносин, змісту договору, його спрямованості (забезпечення дієвості загальних зборів акціонерів, попередження конфліктів інтересів між акціонерами та їх розв’язання, залучення інвесторів, уникнення конкуренції між товариством та його акціонерами тощо). Поєднання певного різновиду акціонерної угоди з існуючою в акціонерному товаристві системою органів управління та контролю, зафіксованою в статуті та внутрішніх положеннях товариства, являє собою ту корпоративно-управлінську технологію, що застосовує певне товариство. Проте для цього у вітчизняне корпоративне законодавство слід внести відповідні зміни та доповнення, не сподіваючись на використання угод акціонерів лише на підставі загальних засад договірного права, як це має місце в країнах розвинених ринкових відносин з усталеними і цивілізованими традиціями підприємництва. Прикладом (і негативним — щодо критичного ставлення до угод акціонерів судів за відсутності відповідного нормативно-правового регулювання, яке ще нещодавно мало місце [37]1, і позитивного — щодо доповнення Закону «Про акціонерні товариства» окремою статтею, присвяченою таким угодам [26, ст. 321]) може бути Російська Федерація, в якій стан корпоративних відносин значною мірою подібний до вітчизняного. Крім того, слід урахувати і досвід правового регулювання відносин щодо укладення та виконання акціонерних угод, накопичений в інших країнах, не забуваючи про здобутки вітчизняної юриспруденції, в тому числі використання поняття корпоративних прав в Господарському кодексі (глава 18), Законі «Про акціонерні товариства» [23, с. 17, 24-25], інших актах законодавства. Зокрема, пропонується:
   закріпити в Законі «Про акціонерні товариства» (ст. 2) поняття акціонерної угоди як договору між засновниками, акціонерами та/або ймовірними акціонерами (особами, які підписалися на акції додаткового випуску (додаткові акції), виявили бажання придбати у товариства викуплені ним акції власних емісій), спрямованого на визначення особливостей реалізації сторонами договору корпоративних прав;
   визначити: 1) відкрите коло відносин, що можуть регулюватися такою угодою; 2) форму угоди — повна письмова; 3) умови її дійсності (відсутність суперечностей із законодавством, статутом товариства, а також дотримання добросовісності при укладенні такої угоди, тобто уникнення зловживання сторонами такої угоди своїми правами, наприклад, на шкоду міноритарним акціонерам); 4) форми відповідальності, що можуть застосовуватися до порушників умов акціонерної угоди, і можливість судового захисту інтересів сторін договору у разі невиконання учасником/учасниками договірних відносин своїх зобов’язань за такою угодою; 5) наслідки для товариства у разі укладення, невиконання чи припинення/розірвання акціонерної угоди; 6) підстави припинення акціонерної угоди; 7) наслідки відчуження стороною угоди своїх акцій і відповідно перехід до набувача акцій прав та обов’язків за такою угодою; 8) види акціонерних угод за суб’єктним складом: акціонерні угоди засновників (без згаданих обмежень щодо строку дії засновницького договору [22, ч. 3 ст. 9]), акціонерні угоди власників акцій, акціонерні угоди за участю потенційних акціонерів (осіб, які підписалися на акції або які їх набувають у акціонерного товариства, що продає раніше викуплені у акціонерів акції).
   Висновки. Цю статтю присвячено постановленню проблеми використання корпоративно-управлінських технологій з такою новою (для України) їх складовою, як угоди (договори) акціонерів, і пов’язаним з цим удосконаленню правового регулювання. Разом з тим широкий спектр відносин, що опосередковуються такими договорами, зумовлює необхідність проведення більш ретельного їх аналізу з точки зору виявлення оптимального співвідношення законодавчого, локального та договірного регулювання і відповідно — 1) ступеня ґрунтовності визначення на рівні закону ключових засад укладення та виконання угод акціонерів; 2) меж договірної свободи при використанні таких угод; 3) розв’язання пов’язаних з ними конфліктів/спорів, а також 4) можливості ефективного використання на практиці подібних угод з урахуванням сфери та параметрів діяльності акціонерного товариства, інтересів учасників договірних відносин, приписів законодавства тощо.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com