www.VuzLib.com

Головна arrow Господарське право і процес arrow Правове регулювання припинення суб’єктів господарської діяльності в Україні
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Правове регулювання припинення суб’єктів господарської діяльності в Україні

 Гамбург І.А., Фролов О.М.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРИПИНЕННЯ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

   I. Вступ
   Функціонування господарської системи будь-якої держави забезпечується, перш за все, діяльністю різноманітних суб’єктів господарської діяльності (господарювання). Вони виконують найважливіші завдання економіки, забезпечуючи розвиток сфер виробництва товарів, виконання робіт і надання послуг. Конституція України надає кожній особі право на підприємницьку діяльність (господарську діяльність з метою одержання прибутку) [6]. Проте нормальне існування суб’єктів господарювання можливе тільки за умови належної регламентації їх утворення, діяльності та припинення. Як будь-яке явище, суб’єкт господарювання має свій початок і кінець. Важливою гарантією дотримання прав осіб, що бажають здійснювати господарську діяльність, є передбачений законом порядок її створення та припинення. Встановлення в законодавстві порядку припинення суб’єктів господарювання виконує різноманітні функції: забезпечує нормальне припинення господарської діяльності, охороняє права кредиторів, установлює механізми захисту найманих працівників, сприяє податковій дисципліні.
   Останнім часом усе більше вітчизняних господарюючих суб’єктів працює в тіньовому секторі. Перехід багатьох суб’єктів господарювання з легальної економіки в “тінь” став можливий через недосконалість правового регулювання легалізації господарюючих суб’єктів, зокрема, одного з його елементів - припинення суб’єктів господарської діяльності. Саме при припиненні спостерігаються численні зловживання, зокрема, приховування суб’єктом свого майна, збереження банківських рахунків та інших атрибутів суб’єкта господарювання тощо, тому наявність цих явищ зумовлює потребу в розробці пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства у сфері припинення суб’єктів господарювання, що сприятиме їх виходу з тіньової економіки. На сьогодні правове регулювання припинення суб’єктів господарювання здійснюється на підставі Господарського і Цивільного кодексів України (далі - ГК і ЦК України), Законів України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців”, “Про господарські товариства”, “Про акціонерні товариства”, “Про банки і банківську діяльність” та інших [2; 11-12; 14-15; 17]. Інтенсивна законотворчість призвела до того, що правові норми цих нормативних актів мають багато розбіжностей, суперечностей, є недостатньо відпрацьованими, тому створюють багато проблем на практиці. З огляду на вищенаведене дослідження правового регулювання припинення суб’єктів господарської діяльності є актуальним і доцільним.
   Питанням правового регулювання припинення господарської діяльності приділяється певна увага в науковій літературі сучасного періоду. Авторами, які досліджували окреслені проблеми, є: П. Андрушко, Л. Дорошенко, А. Єфименко, О. Квасницька, І. Кучеренко, Б. Поляков та ін. [1; 3-5; 7; 10]. Проте їх дослідження з питань державної реєстрації суб’єктів господарювання, здійснення післяреєстраційних процедур і припинення суб’єктів господарювання проводилися до істотного оновлення останніми роками господарського законодавства з означених питань або на рубежі такого оновлення, тобто без урахування особливостей практичної реалізації правових норм та оцінювання їх ефективності. Крім того, хоча деякі правові проблеми правового регулювання припинення суб’єктів господарської діяльності досліджувалися, багато теоретичних і практичних проблем не розроблені або недостатньо розроблені в науковій літературі, слушні пропозиції не враховані у законодавстві.
   II. Постановка завдання
   Метою статті є визначення в теоретичному і практичному плані проблем правового регулювання припинення суб’єктів господарської діяльності та формулювання пропозицій з удосконалення відповідного законодавства України.
   III. Результати
   Припинення суб’єкта господарської діяльності є таким же закономірним та органічним процесом,як і створення.
   Припинення суб’єктів господарювання регулює значна кількість нормативних актів, до яких, насамперед, належать ЦК України, ГК України, Закони України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб- підприємців”, “Про господарські товариства”, “Про акціонерні товариства”, “Про банки і банківську діяльність” та інші нормативно- правові акти, у тому числі відомчі.
   Поняття припинення діяльності суб’єкта господарювання відсутнє в законодавстві України. Проте в доктринальному розумінні припиненням вважаються юридичні умови, за яких суб’єкти господарювання право провадити господарську діяльність та, відповідно, втрачають підприємницьку правосуб’єкт- ність з моменту внесення відповідного запису до Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності [9, с. 224]. Відповідно до ст. 59 ГК України, припинення суб’єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації - за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених цим кодексом, - за рішенням суду [2]. Під реорганізацією в теорії господарського права розуміють припинення юридичної особи з переходом усіх прав та обов’язків до правонаступника в порядку загального правонаступництва. Під ліквідацією розуміють такий спосіб припинення суб’єкта господарювання, при якому на майбутнє неможлива будь-яка діяльність та його існування і який пов’язаний з ліквідацією його прав і майна, відсутністю правонаступника [9, с. 225-226].
   Отже, суттєва відмінність між ліквідацією та реорганізацією полягає в тому, що в першому випадку має місце остаточне припинення будь-якої діяльності якогось суб’єкта господарювання, у другому - припинення його функціонування в конкретній організаційно-правовій формі із заміною на нову. В обох випадках суб’єкт, що припиняється, більше не існуватиме. У зв’язку з ліквідацією суб’єкта припиниться і його діяльність, у зв’язку з реорганізацією вона триватиме, але вже не в колишній (яка існувала до реорганізації), а в новій організаційно-правовій формі суб’єкта господарювання. Тобто можна сказати, що головна відмінність двох способів припинення суб’єктів господарювання (ліквідації та реорганізації) полягає в юридичних наслідках факту припинення їх існування, у наявності або відсутності правонаступництва.
   У законодавстві України немає єдиного підходу до визначення шляхів (форм) припинення суб’єктів господарювання Так, ст. 59 ГК України, визначаючи, що припинення суб’єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації або ліквідації, називає чотири форми реорганізації суб’єкта господарювання: злиття, приєднання, поділ та перетворення [2]. У ст. 104 ЦК України також вжито ці терміни, не узагальнюючи їх терміном “реорганізація”, а визначаючи як форми припинення юридичної особи в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам - правонаступникам [16]. Близька за змістом до цієї статті ст. 33 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців”, але термін “реорганізація” наводиться в дужках як узагальнюючий для злиття, приєднання, поділу, перетворення [15]. У ст. 19 Закону України “Про господарські товариства” шляхами припинення діяльності товариства названо реорганізацію та ліквідацію й визначено п’ять форм реорганізації: злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення [14]. У ст. 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” згадані терміни вжито в такому значенні:
   - реорганізація банку - злиття, приєднання, виділення, поділ банку, перетворення його організаційно-правової форми, наслідком яких є передача, прийняття його майна, коштів, прав та обов’язків правонаступникам;
   - ліквідація банку - процедура припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до положень цього Закону [12]. На наш погляд, найбільш заплутаними в цих термінах є норми Закону України “Про акціонерні товариства”. Розділ XVI цього Закону має назву “Виділ та припинення акціонерного товариства”. У ст. 79 “Припинення акціонерного товариства” визначено, що акціонерне товариство припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим підприємницьким товариствам - правонаступникам (шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації [11]. Тобто не вживаючи термін “реорганізація”, закон перелічує чотири її шляхи (краще б форми). Але наступна ст. 80 “Злиття, приєднання, поділ, виділ, перетворення товариства” вже об’єднує п’ять форм.
   На наш погляд, доцільно узгодити зазначені терміни та в кодексах і законах визначити одностайно: “Припинення суб’єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації або ліквідації. Формами реорганізації є: злиття, приєднання, поділ, виділ, перетворення”.
   Слід зазначити, що прийняття спеціального нормативно-правового акта, що регулює питання створення та припинення суб’єктів господарювання, Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців” було спрямовано на вдосконалення та спрощення порядку державної реєстрації, перереєстрації, реєстрації змін до установчих документів, реєстрації припинення юридичних осіб і фізичних осіб- підприємців. Цим законом планувалося ввести принцип “єдиного вікна”. Це означає, що реєстрація суб’єкта господарювання та реєстрація його припинення має проводитись державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міськради, міста обласного значення або районній (у тому числі міст Києва і Севастополя) державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи.
   Але, як показала практика, основна мета Закону не досягнута. Важливою проблемою, яка постає перед фахівцями в галузі господарського права та науковцями, є питання термінології. Так, ГК України (ч. 7 ст. 59) використовує поняття “скасування державної реєстрації” і визначає, що скасування державної реєстрації позбавляє суб’єкта господарювання статусу юридичної особи та є підставою для вилучення його з державного реєстру [2]. Згідно із цією статтею, суб’єкт господарювання вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Таким чином, аналізована норма ГК України повністю дублює ст. 8 Закону України “Про підприємництво”, який втратив чинність (крім ст. 4 Закону) з 01.01.2004 р. у зв’язку з прийняттям ГК України.
   Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців” від 15.05.2003 p., відповідно до якого з01.07.2004 р. здійснюється реєстрація господарюючих суб’єктів, установлює, що юридична особа ліквідується на підставі рішення, прийнятого засновниками (учасниками) юридичної особи або уповноваженим нею органом, на підставі судового рішення або на підставі рішення органу державної влади, прийнятого у випадках, передбачених Законом. Згідно з ч. 2 ст. 33 цього Закону, юридична особа припиняється як суб’єкт права з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи [15]. У прикінцевих положеннях міститься вказівка на те, що закони, нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим нормативно-правовим актом, діють у частині, що не суперечить йому. Та на сьогодні ГК України містить поняття “скасування державної реєстрації”, тоді як Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців” визначає поняття держав ної реєстрації припинення юридичної особи. Як бачимо, положення, зазначені в ГК України та Законі, суттєво відрізняються.
   Дилемою, яка постала перед юристами- фахівцями в галузі господарського права, стало питання: з якою позовною вимогою звертатися до суду - чи про скасування державної реєстрації, чи про її припинення; на який законодавчий акт посилатися для обґрунтування своїх вимог? Судді господарських судів зіткнулися з іншою проблемою: стосовно чого виносити рішення - скасування державної реєстрації чи припинення? Склалася така ситуація, коли позивач (найчастіше це податкові органи) звертається з вимогою про скасування державної реєстрації, а суд виносить рішення про припинення юридичної особи [3, с. 245]. Особи, які звертаються до суду з проханням про скасування державної дії, не бачать ніякої відмінності між скасуванням державної реєстрації та припиненням юридичної особи. Отже, треба виважено підійти до аналізу означених термінів та узгодити їх. Вважається за доцільне вживати термін “припинення суб’єкта господарювання”, оскільки він є більш широким і включає в тому числі процедуру “скасування державної реєстрації”.
   Як зазначалося вище, прийняття Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців” спрямовано на вдосконалення та спрощення порядку державної реєстрації й реєстрації припинення юридичних осіб тощо, що знайшло своє відображення в п. 1 ст. 38, згідно з яким суд, який постановив рішення щодо припинення юридичної особи, яке не пов’язане з банкрутством юридичної особи, у день набрання таким рішенням законної сили направляє його копію державному реєстратору за місцезнаходженням юридичної особи для внесення до Єдиного державного реєстру запису про судове рішення. У п. 1 ст. 40 цього Закону зазначено, що державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня від дати державної реєстрації припинення юридичної особи, відповідно до ст. 36-38 цього Закону, зобов’язаний надіслати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондам соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру й відомості реєстраційної картки на проведення державної реєстрації припинення юридичної особи. Разом з тим у новому Законі не вдалося повною мірою реалізувати принцип “єдиного вікна” при здійсненні державної реєстрації та припиненні юридичної особи. Процедура припинення суб’єктів підприємницької діяльності загалом не спрямована на зменшення часових та грошових витрат суб’єктів господарювання. У Законі Україні “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб- підприємців” є прогалини, неузгодженості та розходження з базовими законодавчими актами. Наприклад, можна стверджувати, що встановлений Законом порядок державної реєстрації припинення юридичної особи та фізичної особи-підприємця взагалі не передбачає застосування принципу “єдиного вікна”, оскільки при самоліквідації сам заявник подає державному реєстраторові документи, що засвідчують зняття юридичної особи чи фізичної особи-підприємця з обліку в органах, що здійснюють післяреєстраційні процедури.
   Згідно із Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб- підприємців”, для реєстрації припинення юридичної особи або фізичної особи-під- приємця необхідно подати ряд документів, серед яких - довідки від органів податкової служби, Пенсійного фонду, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. При цьому питання строків, протягом яких відповідні посадові особи цих державних органів повинні видати такі довідки, залишились невизначеними. Не встановлений такий термін і в інших чинних законодавчих актах. Також Законом не вирішена проблема щодо виконання державним реєстратором судового рішення про припинення юридичної особи. Треба підкреслити, що з набуттям чинності Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців” процедура припинення суб’єктів господарської діяльності не стала для них менш тривалою за часом та дешевшою. Порядок державної реєстрації припинення юридичної особи та підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця, встановлений розділами IV та VI Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців”, незважаючи на певною мірою диференційований підхід залежно від підстав для такого припинення, відтворює переважну більшість недоліків порядку скасування державної реєстрації, що існував до 01.07.2004 р., та породжує нові. Так, зазначений порядок державної реєстрації доповнений новою процедурою - внесенням до Єдиного державного реєстру запису рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи або про рішення фізичної особи-підприємця щодо припинення нею підприємницької діяльності (ст. 34, 35 та ч. 1-8 ст. 47). Введення цих додаткових реєстраційних дій є недоцільним та не має чітко окресленої мети з погляду ефективності самого процесу припинення, незважаючи навіть на те, що внесення запису про припинення юридичної особи вимагається ч. 1 ст. 105 ЦК України (до ЦК України могли бути внесені відповідні зміни). Ані норми ЦК України, ані норми ГК України не обумовлюють введення такої процедури стосовно фізичної особи-підприємця. Треба звернути увагу, що визначений у ч. 2 ст. 38 Закону перелік підстав для прийняття судового рішення щодо припинення юридичної особи, що не пов’язано з її банкрутством, не є вичерпним, про що свідчить ужите в нормі слово “зокрема”. На наш погляд, невичерпність визначених у Законі підстав для прийняття судового рішення щодо припинення юридичної особи не сприятиме захищеності прав та законних інтересів суб’єктів господарювання.
   Ефективність подальшого розвитку законодавства про припинення суб’єктів господарської діяльності багато в чому зумовлена вирішенням ряду ключових проблем, характерних для цих відносин. Основною проблемою в цій сфері є відсутність узгодженості норм окремих законодавчих актів, що регулюють питання припинення суб’єктів господарювання. Необхідність реформи законодавства про припинення діяльності господарських організацій, спрямованої на прийняття єдиного нормативного акта, що регулює ці відносини, визнана актуальною в ряді країн перехідної до ринкової економіки. Так, наприклад, у Російській Федерації та Республіці Білорусь на сьогодні підготовлено проекти спеціальних нормативних актів, присвячених питанням припинення діяльності господарських організацій [16, с. 207]. Аналогічний шлях для України видається можливим, але не оптимальним.
   Специфіка побудови господарського законодавства України, пов’язана з наявністю ГК України, дає змогу оптимально врегулювати ці відносини, не вдаючись до складної процедури розробки та прийняття спеціального закону про питання припинення діяльності суб’єктів господарювання. Вміщені зараз у ГК України положення про припинення діяльності суб’єктів господарювання необхідно розвинути й доповнити з урахуванням останніх наукових досліджень та потреб практики. Таким чином, стане можливим приведення норм про припинення до єдиної системи, а зосередження їх в одному нормативному акті дасть змогу полегшити їх практичне застосування. Основними завданнями, які повинні бути вирішені в процесі вдосконалення законодавства про припинення суб’єктів господарської діяльності, є такі: уніфікація в рамках ГК України шляхів (форм) припинення суб’єктів господарської діяльності, підстав ліквідації суб’єктів; установлення єдиної черговості задоволення вимог кредиторів ліквідованої господарської організації; оптимізація статусу ліквідаційної комісії та закріплення відповідальності її членів; забезпечення майнових інтересів кредиторів і контрагентів суб’єкта господарювання, що ліквідується. Щодо підстав ліквідації доцільним видається як закріплення в ГК України повного переліку всіх чинних у цей час підстав ліквідації, так і їх доповнення (наприклад, як пропонують фахівці, включення до чинного законодавства норми загального характеру, яка встановлювала б як підстави ліквідації (реорганізації) скорочення числа учасників товариства нижче від встановленого Законом мінімуму [16, с. 209]).
   Прийнятий останнім часом Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців” щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб’єктів господарювання” [13] запроваджує спрощену процедуру державної реєстрації припинення юридичної особи шляхом її ліквідації та припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця, але, на думку фахівців, не дає вичерпних відповідей на всі питання, поставлені практикою. Зокрема спрощена процедура державної реєстрації припинення не передбачає фактичного проведення ліквідаційної процедури й відбувається тільки за відсутності заперечень кредиторів щодо такої реєстрації; можна очікувати значних ускладнень, адже якщо представники юридичної особи були не спроможні звернутися до держреєстратора для подання документів на припинення, а отже, і не надали звітність до інших державних органів, це призведе до нарахування чималих штрафних санкцій; проблематичними можуть виявитися ситуації, за яких ліквідатори юридичних осіб, щодо яких було прийняте судове рішення про припинення, не пов’язане з банкрутством, із закінченням терміну не надають державному реєстратору передбачених Законом документів для реєстрації припинення тощо [8].
   IV. Висновки
   Законодавство України про припинення суб’єктів господарювання потребує вдосконалення. Аналіз норм Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців” дає змогу дійти висновку, що, незважаючи на ряд позитивних моментів, проблеми правового регулювання, які мають місце при припиненні суб’єктів господарської діяльності, не знайшли в ньому свого детального вирішення та закріплення. Наявні неузгодженості, суперечності між нормами цього Закону та ГК і ЦК України, Законами України “Про господарські товариства”, “Про акціонерні товариства”, “Про банки і банківську діяльність”. Тому є нагальна проблема внесення змін та доповнень до чинного законодавства, що регулює відносини, які виникають при припиненні господарюючих суб’єктів. Удосконалення законодавства у сфері припинення суб’єктів господарювання дасть змогу підвищити ефективність захисту прав та інтересів суб’єктів господарської діяльності.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com