www.VuzLib.com

Головна arrow Аграрне право arrow Розвиток фермерського законодавства України
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Розвиток фермерського законодавства України

М. Ващишин

РОЗВИТОК ФЕРМЕРСЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

   Проаналізовано розвиток правового статусу фермерських господарств в українському законодавстві. Досліджено зміни, які відбулися у правовому режимі земель та власності у фермерських господарствах. Сформульовані пропозиції щодо вдосконалення фермерського законодавства.
   Ключові слова: фермерські господарства, фермерське законодавство, правовий статус, земельні відносини, відносини власності.
   Важливим напрямом соціально-економічних перетворень в аграрному секторі економіки після проголошення державної незалежності України було урізноманітнення організаційно-правових форм господарювання в АПК та створення сприятливих умов для їх ефективної діяльності. Відродження аграрного підприємництва в Україні розпочалося з прийняттям Закону України „Про селянське (фермерське) господарство” від 20 грудня 1991 р. [1]. Цей закон встановив правові умови і порядок одержання земельних ділянок для створення фермерських господарств, започаткувавши юридичну можливість їх виникнення вже на перших етапах проведення радикальної земельної реформи [2, с. 3]. Фермерські господарства стали першим реальним втіленням свободи аграрної підприємницької діяльності в Україні. Правові засади фермерства були діаметрально протилежними до принципів діяльності колгоспів і радгоспів, що десятки років займали монопольне становище у сфері сільськогосподарського виробництва Радянського Союзу.
   Найістотнішою відмінною рисою селянського (фермерського) господарства був і досі залишається родинно-сімейний характер його суб’єктного складу, який максимально сприяє формуванню почуття господаря і передання досвіду з покоління в покоління у селянській сім’ї. Дослідженнями правового становища фермерського господарства і окремих аспектів його діяльності займаються в Україні Н.І. Титова, О.О. Погрібний,Н.М. Оніщенко, Т.П. Проценко, М.С. Долинська, М.В. Шульга, В.П. Жушман, П.Ф. Кулинич, В.Ю. Уркевич та інші представники науки аграрного права. Однак порівняльного аналізу правового забезпечення діяльності фермерських господарств від початку їх законодавчого закріплення в Україні у 1991 р. і до сьогодні не проводено. Метою статті є відстеження еволюції правового статусу фермерських господарств в Україні на підставі трьох редакцій Закону України „Про фермерське господарство” від 1991, 1993 і 2003 рр. і формулювання пропозицій із вдосконалення чинного фермерського законодавства.
   Варто зазначити, що запровадження фермерства відбувалося дуже обережно, як з погляду законодавчого забезпечення, так і практичної реалізації. Головними причинами, що стримували „масову фермеризацію”, були невпевненість селян у сталості землевикористання і недоліки першого фермерського закону. Цей закон вміщував три правові форми використання земель для ведення селянського (фермерського) господарства:
   - довічне успадковуване володіння землею;
   - приватна власність на землю;
   - оренда земельної ділянки.
   При цьому право приватної власності на земельну ділянку могло набуватися лише після шести років володіння нею, а розміри обмежувалися 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га усіх земель. Оренду земельної ділянки вважали не основною, а додатковою правовою формою фермерського землевикористання.
   Варто зазначити, що правові передумови паювання земель і майна колективних сільськогосподарських підприємств Уперше передбачено саме Законом України „Про селянське (фермерське) господарство” від 20 грудня 1991 р., однак стосувалися лише тих членів КСП, котрі побажали займатися фермерством. Як зазначає Н.І. Титова, більшість фермерських господарств були створені на перших етапах проведення радикальної земельної реформи в процесі реструктуризації колективних сільськогосподарських підприємств [3, с. 172]. Характерною рисою першого фермерського закону була детальна регламентація земельних відносин у фермерському господарстві, яка була зумовлена відсутністю відповідних спеціальних норм у тогочасному Земельному Кодексі України. Підтвердженням цьому є те, що половина норм цього закону мала земельно-правову природу, а шість із десяти підстав для припинення діяльності селянського (фермерського) господарства були пов’язані із припиненням права власності на землю, довічного успадкованого володіння землею чи оренди земельної ділянки. Це свідчить про нерозривний зв’язок виробничої сільськогосподарської діяльності із процесом земле - використання.
   Селянське (фермерське) господарство за законом 1991 р. було своєрідною формою підприємництва громадян України, які виявили бажання здебільшого особистою працею членів цього господарства займатися товарним сільськогосподарським виробництвом, адже ведення господарства переважно працею найманих працівників вже було підставою для припинення діяльності селянського (фермерського) господарства. Цим законодавець обмежував доступ найманих працівників до фермерського господарства, жорстко контролюючи їх трудову участь.
   Суб’єктами права власності на майно, яке використовувалося для ведення фермерського господарства були всі члени господарства, адже це майно належало їм на праві спільної сумісної власності. Недоліками першого фермерського закону були: відсутність власного відокремленого майна у фермерського господарства як юридичної особи і включення до переліку об’єктів спільної сумісної власності предметів особистого користування і домашнього господарства, адже члени фермерського господарства не завжди проживали разом.
   Другою редакцією Закону України „Про селянське (фермерське) господарство” від 22 червня 1993 р. [4] був дещо змінений правовий режим земель, однак не ліквідовано недоліки правового режиму майна у фермерському господарстві. Великим прогресом у правовій регламентації трудових відносин стала лібералізація участі найманих працівників у діяльності фермерського господарства.
   Правовий інститут довічного успадкованого землеволодіння проіснував недовго, натомість було запроваджено право постійного користування на землю як різновид речового права і право тимчасового користування землею як зобов’язальне право. Другий фермерський закон конкретизував суб’єкта фермерського землевикористання - ним було визнано голову фермерського господарства, адже лише на його ім’я видавали Державний акт на право приватної власності на землю, Державний акт на право постійного користування землею, з ним укладався договір тимчасового користування землею чи оренди земельної ділянки. Другий фермерський закон скасував надмірну деталізацію земельно-правових підстав припинення діяльності селянського (фермерського) господарства, об’ єднавши їх в одну, уникнувши дублювання Земельного кодексу України. Важливою новелою цього закону стало запровадження конкурсного відбору осіб, які бажають займатися фермерством. Спеціальна конкурсна комісія з’ясовувала потенційні можливості кандидатів займатися сільськогосподарським виробництвом, що підтверджувалося відповідною сільськогосподарською освітою (підготовкою) чи досвідом роботи в сільському господарстві. Конкурсний відбір сприяв недопущенню дилетантів до зайняття фермерством і унеможливлював набуття ними земельних ділянок сільськогосподарського призначення у приватну власність.
   За чинним законодавством перевірку здатності громадянина займатися фермерством виконує професійна комісія з питань створення фермерського господарства. П. Д. Кулинич вважає, що право на створення фермерського господарства повинен мати кожен дієздатний громадянин України, який досяг 18- річного віку, виявив таке бажання та має на праві власності або оренди земельну ділянку сільськогосподарського призначення розміром не менше двох гектарів, а у разі відсутності землі - пройшов професійний відбір на право створення фермерського господарства. Крім того, він пропонує, щоби склад професійної комісії формувала не районна (міська) рада, а районна (міська) або обласна Асоціація фермерів та приватних землевласників України [5, с. 84]. Ці пропозиції, безперечно, заслуговують на підтримку і дивує, чому законодавець не врахував їх у третій редакції фермерського закону. Адже запропоновані зміни сприятимуть підвищенню професійного рівня фермерів і, водночас, спростять процедуру створення фермерського господарства та зменшать при цьому адміністративний вплив. Аналогічно, як і за попереднім законом, рішення про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства приймалося районною, міською (в адміністративному підпорядкуванні якої є район) радою за місцем розташування земельної ділянки. Передбачено, що у разі відмови відповідної ради надати земельну ділянку, це питання вирішує суд, а рішення суду про задоволення позову є підставою для відведення ділянки в натурі (на місцевості), видачі документа, що посвідчує право власності або користування землею, а також для укладення договору оренди земельної ділянки. У цьому випадку суд перебирає на себе функції власника земельної ділянки, хоча має право здійснювати виключно юрисдикційні функції. Очевидно, що за цим юридичним нонсенсом криється прагнення законодавця захистити майбутнього фермера від необґрунтованої відмови у наданні земельної ділянки з боку відповідної місцевої ради чи районної державної адміністрації.
   Спільна сумісна власність на майно членів фермерського господарства не лише суперечила правовому статусу господарства як юридичної особи, але й дозволяла далеким родичам, які стали членами фермерського господарства після його створення і на короткий проміжок часу, претендувати на рівну частку в усьому майні, що використовувалося для ведення фермерського господарства. А перелік об’єктів права спільної сумісної власності, передбачений ст. 16 Закону України „Про селянське (фермерське) господарство” був аж занадто великий за обсягом. До нього належали: земля, житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, птиця, бджолосім’ї, посіви та посадки сільськогосподарських культур і насадження, засоби виробництва, вироблена продукція і доходи від її реалізації, транспортні засоби, кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення для ведення фермерського господарства і заняття підсобними промислами.
   Іншим можливим негативним аспектом такого правового режиму майна була загроза втрати майнових об’єктів, які належали на праві приватної власності одному членові фермерського господарства або подружжю у випадку банкрутства фермерського господарства. Дещо виправив цю ситуацію Закон України „Про відновлення платоспроможності боржника, або визнання його банкрутом” від 30 червня 1999 р. [6], у ст. 50 якого йдеться про особливості банкрутства фермерського господарства. Нею передбачено, що у разі визнання господарським судом селянського (фермерського) господарства банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури до складу ліквідаційної маси включається нерухоме майно, яке знаходиться у спільній власності членів селянського (фермерського) господарства, в тому числі насадження, господарські та інші будівлі, меліоративні та інші споруди, продуктивна і робоча худоба, птиця, сільськогосподарська та інша техніка і обладнання, транспортні засоби, інвентар та інше майно, набуте для селянського (фермерського) господарства на загальні кошти його членів, а також право оренди земельної ділянки та інші майнові права, які належать господарству і мають грошову оцінку. Фактично це і було тим майном, яке могло належати фермерському господарству як юридичній особі, тобто відокремленим майном. Актуальною є пропозиція змінити ст. 50 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” відповідно до сучасного фермерського законодавства. Варто передбачити, що до ліквідаційної маси фермерського господарства включено лише те майно, яке є власністю юридичної особи, а не членів фермерського господарства, а звернення стягнення на земельні ділянки допускається у випадку, коли у фермерського господарства немає іншого майна, на яке може бути звернено стягнення [7, с. 390].
   Обидва закони України „Про селянське (фермерське) господарство” містили положення про те, що після державної реєстрації фермерське господарство набуває статусу юридичної особи, а нині чинний Закон України „Про фермерське господарство” від 19 червня 2003 р. [8] чітко зазначає, що господарство є юридичною особою, а не лише користується її правами. Новий Закон України „Про фермерське господарство” увібрав у себе всі позитивні моменти, які витримали випробування і перевірку часом і сприяли становленню фермерства в період 1991-2002 рр. Водночас у новій редакції закону закріплена низка нових принципових положень, які спрямовані на забезпечення розширення сфери фермерського господарства в аграрному секторі та зростання конкурентоспроможності продукції фермерських господарств на вітчизняному та зарубіжних ринках, а також забезпечення раціонального використання і охорони земель фермерських господарств [2, с.4]. Господарське законодавство України зачислює фермерське господарство до окремого виду підприємств, що діють на підставі приватної власності громадян. Однак не витримує критики визначення селянського (фермерського) господарства, закріплене у ч. 1 ст. 114 Господарського кодексу України [9], відповідно до якого - це форма підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції. Таке нечітке формулювання не дає змоги „ідентифікувати” фермерське господарство серед інших сільськогосподарських товаровиробників, а виробництво, переробка та реалізація сільськогосподарської продукції є не метою, а предметом діяльності суб’єкта. Водночас Н.М. Оніщенко пропонує визнати фермерське господарство особливою організаційно-правовою формою юридичної особи [10,с.392], хоча в цьому потреби немає, адже йому властиві всі ознаки сільськогосподарського підприємства, визначені законом України „Про фіксований сільськогосподарський податок” [11].
   Третьою редакцією фермерського закону передбачено такі правові форми використання земель у фермерському господарстві: право власності господарства на землю, право приватної власності членів господарства і оренда земельної ділянки. Ці зміни правового режиму земель у фермерському господарстві були продиктовані Земельним кодексом України від 25 жовтня 2001 р., який обмежив коло суб’єктів права постійного користування землею (лише державні та комунальні підприємства, а дещо згодом і громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об’єднання), установи та організації) і зобов’язав постійних землекористувачів, у тому числі й фермерські господарства, переоформити це право на право приватної власності на землю або за договором оренди земельної ділянки. Однак Конституційний Суд України своїм Рішенням № 5-рп/2005 від 22.09.2005 р. визнав це положення неконституційним і ті фермерські господарства, яким надано землю у постійне користування до 1 січня 2002 р. можуть продовжувати її використовувати без зміни земельно-правового титулу, а члени господарства мають право на безоплатну приватизацію таких земельних ділянок в розмірі земельної частки (паю), середньої за відповідним населеним пунктом. Членом фермерського господарства може бути навіть 14-річна дитина, за умови, що її батьки теж працюють у цьому господарстві (за попереднім законодавством членство допускалося лише з 16-річного віку).
   Порядок створення фермерського господарства охоплює чотири послідовних етапи:
   - організаційний (погодження складу засновників, розроблення установчих документів);
   - конкурсний (проведення професійного відбору спеціально створеною комісією);
   - земельно-процесуальний (відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і отримання правовстановлюючих документів на землю);
   - реєстраційний (державна реєстрація фермерського господарства протягом 5 днів від дня подачі всіх необхідних документів).
   Варто погодитися з Н.М. Оніщенко [10, с. 394], яка стверджує, що немає об’ єктивних підстав для вичначення більшого строку державної реєстрації для фермерських господарств, у порівняно із загальним строком реєстрації юридичних осіб, який за законом „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців” не повинен перевищувати трьох робочих днів. Враховуючи це, потрібно абз. 1 ч. 4 ст. 8 Закону України „Про фермерське господарство” вилучити. Підсумовуючи проведене дослідження, можна зазначити, що правовий статус фермерського господарства, уперше закріплений у 1991 р. коригували з кожною новою редакцією Закону України „Про фермерське господарство” - від 22 червня 1993 р. і від 19 червня 2003 р. Найсуттєвіших змін зазнав правовий режим земель і майна у фермерському господарстві, ліберальнішими стали норми щодо участі найманих фермерських працівників, однак ускладнився порядок створення фермерського господарства як юридичної особи.
   Сьогодні фермерське господарство - це суб’єкт аграрного підприємництва, сільськогосподарське підприємство з відокремленим майном, власною або орендованою земельною ділянкою, створене родинно-сімейним об’єднанням громадян України з правом вільного найму робочої сили.

   1. Закон України „Про селянське (фермерське) господарство” від 20.12.1991 р. // ВВР, 1992 р., № 14, ст. 186.
   2. Фермерське господарство : правові засади створення, функціонування та припинення : [навч.-практ. посібн. / за ред. М. В. Шульги. М. В. Шульга, В. П. Душман, П. Ф. Кулинич, В. Ю. Юркевич]. — Х. : ТОВ „Одіссей”, 2004. — 464 с.
   3. Землі сільськогосподарського призначення : права громадян України : [наук.-практ. посібн. / за ред. проф. Н. І. Титової]. — Львів : ПАІС, 2005. — 368 с.
   4. Закон України „Про селянське (фермерське) господарство” від 22.06.1993 р. // ВВР. — 1993. — № 32.
   5. Організаційно-правові питання аграрної реформи в Україні : [монографія / кол. авторів. за ред. В. І. Семчика]. — К. : Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2003. — 280 с.
   6. Закон України „Про відновлення платоспроможності боржника, або визнання його банкрутом” від 30 червня 1999 р. // Голос України. — 1999. — 31 серпня.
   7. Ващишин М. Правовий режим майна, що використовується фермерським господарством / М. Ващишин // Вісн. Львів. ун-ту. — Сер. юрид. — 2004. — Вип. 39. — С. 385—391.
   8. Закон України „Про фермерське господарство” від 19.06.2003 р. // Офіційний вісник України. — 2003. — № 29.
   9. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року. — К. : Атіка, 2003.
   10. Оніщенко Н. М. Деякі проблеми правового регулювання створення та діяльності фермерських господарств / Н. М. Оніщенко // Держава і право : зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. — Вип. 23. — К. : Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. — С. 392—396.
   11. Закон України „Про фіксований сільськогосподарський податок” від 17 грудня 1998 р.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com