www.VuzLib.com

Головна arrow Аграрне право arrow Спільна аграрна політика Європейського Союзу: розвиток законодавства
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Спільна аграрна політика Європейського Союзу: розвиток законодавства

О.В. Гафурова

СПІЛЬНА АГРАРНА ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА

   Проведено науково-теоретичний аналіз розвитку законодавства Європейського Союзу у галузі спільної аграрної політики, зокрема її структурної складової. Особлива увага приділена періоду початку 70-х - середини 90-х років XX століття, коли відбувається процес формування структурних програм об’єднаноїЄвропи.
   Спільна аграрна політика, структурна політика, розвиток сільських територій, несприятливі для ведення сільського господарства райони, гірські регіони, диверсифікація.
   Однією із стратегічних цілей державної аграрної політики є комплексний розвиток сільських територій та розв’язання соціальних проблем на селі (ст. 2 Закону України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» від 18 жовтня 2005 р.) [1]. На жаль, не дивлячись на достатню кількість нормативно-правових актів, якими встановлено заходи щодо підтримки соціальної сфери села та сільських територій, ця проблема продовжує залишатися не вирішеною. На сьогодні можна констатувати, що практично не виконується Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 року, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. № 1158 [2]. Крім того, навіть не розроблено єдиної концепції подальшого розвитку сільських територій, адже Концепція Державної цільової програми сталого розвитку сільських територій на період до 2020 року, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 3 лютого 2010 р. № 121 -р [3], втратила чинність [4]. Тому, особливо актуальним, на наш погляд, є вивчення досвіду країн об’єднаної Європи, які в рамках спільної аграрної політики поставили перед собою завдання забезпечити дотримання достатнього рівня умов життя усіх осіб, зайнятих у сільському господарстві.
   Серед наукових розробок, присвячених дослідженю розвитку сільських територій, необхідно виділити праці провідних науковців- аграрників, таких як: О.П. Анісімов, В.М. Єрмоленко, М. І. Козир, М. М. Мельников, А. М. Статівка, В.Ю. Уркевич та інші. Питаннями правового регулювання відносин у галузі спільної аграрної політики Європейського Союзу (далі - ЄС) займаються такі відомі дослідники, як: Марко Валетта, С.Ю. Кашкін, Р.А. Петров, Н.В. Прокудіна, Марія Пія Раджоньері та інші.
   Мета цієї статті полягає у проведенні науково-теоретичного аналізу розвитку законодавства ЄС у галузі спільної аграрної політики, зокрема її структурної складової, та можливості застосування відповідних норм в аграрному законодавстві України. Особлива увага звертається на період з початку 70-х до середини 90-х років XX століття, коли відбувається процес формування основних напрямів структурної політики ЄС.
   У науковій літературі спільна аграрна політика визначається як напрями діяльності інститутів ЄС у галузі сільського господарства [5]. Її основу складають два елементи: структурна політика, виражена в програмах з розвитку сільських районів, і ринкова політика (загальна організація продовольчих ринків) [6, с. 62]. Саме для структурної політики притаманні певні соціальні аспекти, зокрема: сприяння зниженню рівня безробіття на селі шляхом створення умов для працевлаштування молоді, забезпечення дострокового виходу на пенсію працівників, зайнятих у сільському господарстві [6, с. 150], розвитку соціальної інфраструктури, житлового будівництва і комунального господарства, а також сільськогосподарської науки і освіти. Заходи, які вживаються державами-членами в рамках цієї політики, спрямовані насамперед на ліквідацію економічної диспропорції між процвітаючими і депресивними регіонами та наближення якості і рівня життя у сільській місцевості до міста. В ЄС це стало широкомасштабною програмою соціального розвитку сільської місцевості [7, с. 10-11]. З метою сприяння загальному гармонійному розвиткові регіонів, що перебувають у найменш сприятливих умовах, ЄС проводить дії, що зміцнюють його економічну, соціальну та територіальну згуртованість. В старій редакції Договору про заснування Європейської Спільноти від 21 березня 1957 р. зазначалось, що з цією метою Спільнота прагне зменшити диспропорцію рівнів розвитку різних регіонів та відсталість регіонів чи островів, що перебувають у найменш сприятливих умовах, зокрема села (ст. 158) [8]. На сьогоднішній день пріоритетне місце відведено саме розвитку сільських районів та поряд з ними місцевостям, що постраждали від індустріального розвитку, регіонам з низькими демографічними показниками, а також північним регіонам з дуже низькою щільністю населення, острівним, транскордонним та гірським областям (п. 131 ст. 2 Лісабонського договору, що змінює Договір про Європейське Співтовариство та Договір про заснування Європейської Спільноти від 13 грудня 2007 року) [9].
   На етапі свого формування, який охоплює період з початку 70-х до середини 90-х років XX століття, «структурні програми ЄС стали першим кроком на шляху до сталого розвитку сільських територій» [6, с. 146]. Вони заклали основу комплексного підходу до розуміння необхідності здійснення системи «організаційних, економічних, політичних і правових заходів, спрямованих на забезпечення пропорційних і одночасних, незворотних і стабільних прогресивних змін у виробничій, соціальній і екологічній сферах, які відбуваються пропорційно й одночасно у кожній зі складових сільської території» [10, с. 57]. Запровадження структурної політики свідчило про те, що сільські території розглядаються ЄС не тільки як базис для сільськогосподарського виробництва, а і середовище проживання значної частини населення, відповідно необхідним є вирішення соціальних проблем, а також вжиття екологічних заходів для збереження заміськихландшафтів.
   Концепція, яку покладено в основу структурної політики, формується у 70-80 роки XX століття та отримала в науковій літературі назву «перерозподільної». Згідно з нею сільський розвиток винятково пов’язується із скороченням відмінностей між найбільш відсталими сільськими районами та іншими галузями економіки (концепція зближення) [11]. При цьому звертається увага на те, що сільські райони структурно відстають від розвитку міських через несприятливі природні і соціально-економічні чинники. Навіть «сільська місцевість» (територія) за законодавством Європейського Співтовариства тлумачиться як територія, що розташована на значній відстані від ділової активності центрів і відчуває певні труднощі з одержанням її населенням необхідного комплексу економічних і соціальних благ [12, с. 177]. Тобто, основними ознаками такої території, у даному випадку, виступає її периферійність та віддаленість від ділових центрів, доступність соціально-побутових послуг для населення. Зазначена концепція за своїм змістом дуже нагадує старий радянський лозунг «ліквідації суттєвої різниці між містом та селом» [7, с. 10].
   У 70-ті роки XX століття Радою Європейського Економічного Співтовариства (далі - ЄЕС) приймається ряд Директив, спрямованих сприяти модернізації сільськогосподарських підприємств, професійній підготовці осіб, що займаються сільським господарством та достроковому виходу на пенсію [13; 14; 15] фермерів, які досягли віку 55 років. Такі заходи мали на меті надати оптимальну площу для організації конкурентоспроможного сільськогосподарського виробництва, а також створити підприємства, власниками яких стали б молоді фермери [16, с. 121], віком до 40 років. Зазначений підхід мав сприяти залученню молоді до роботи у сільській місцевості, укрупненню товарних господарств та застосуванню новітніх технологій.
   Крім того, поступово відбувається перехід від застосування традиційних методів підтримки сільських регіонів, зокрема шляхом модернізації виробництва, до процесу його диверсифікації. Зазначене поняття має латинське походження від «diversus» - різний, віддалений та «facere» - робити і означає розширення номенклатури продукції, що її виробляють окремі фірми та об’єднання [17, с. 344]. Що ж стосується застосування цього терміну у сільській економіці, то під ним розуміється передислокація ресурсів у нові види сільськогосподарської та несільськогосподарської діяльності та створення нових можливостей для кращого використання робочої сили, збільшення прибутків домашніх господарств, а також підвищення рівня життя фермерів і всього сільського населення [12, с. 218]. За законодавством ЄС до таких видів діяльності відносяться сільський туризм, ремесла, підсобні виробництва, спрямовані на здійснення переробки сільськогосподарської продукції, а також діяльність у сфері лісового господарства. Так, на територіях, які придатні для розвитку туризму або ремесел, до плану покращення підприємницької діяльності могли бути включені, крім сільськогосподарських інвестицій, інвестиції в туризм та розвиток ремесел (ст. 16 Постанови Ради (ЄЕС) № 797/85 від 12 березня 1985 р. про підвищення ефективності сільськогосподарських структур) [18]. Також заохочувались спільні інвестиційні проекти для організації виробництва кормів, включаючи їх зберігання та розміщення, розвиток та підготовку пасовищ (п. 1 ст. 17 зазначеної Постанови). Особливо звертається увага на організацію допомоги з метою здійснення залісення сільськогосподарських земель та інвестицій у лісові поліпшення, включаючи створення лісозахисних смуг, протипожежних перегород та пунктів водопостачання, лісових доріг (ст. 20 вищевказаної Постанови). Прийняті пізніше нормативно- правові акти ЄС, ще у більшій мірі роблять акцент на розвиток несільськогосподарських видів діяльності. Так, у Постанові Ради (ЄЕС) № 2328/91 від 15 липня 1991 р. про підвищення ефективності сільськогосподарських структур [19] вже передбачено, що фінансова допомога має розповсюджуватись не тільки на фермерів, а і на осіб, для яких ведення сільського господарства не є основним заняттям, але за умови, що вони здійснюють діяльність у сфері лісового господарства, туризму, ремесел або діяльність, спрямовану на захист навколишнього природного середовища та збереження сільської місцевості.
   Таким чином, здійснюється інтеграція різних видів діяльності та на цій основі формується ідея створення «сільського господарства послуг» [16, с. 124]. Одночасно вирішується три проблеми, які є гостро актуальними для ЄС. По-перше, це проблема перевиробництва сільськогосподарської продукції, адже частина фермерів проводять перепрофілювання та починають займатися сферою послуг. По-друге, це проблема безробіття на селі, адже створюються додаткові робочі місця для тих осіб, які не спеціалізуються на сільськогосподарському виробництві. По-третє, країни-члени ЄС починають ощадливо ставитись до своїх природних ресурсів і вживати всіх заходів, спрямованих на їх збереження.
   Як уже зазначалось вище, в рамках структурної політики, окрема увага приділяється розвитку регіонів з несприятливими кліматичними умовами. Директивою Ради від 28 квітня 1975 р. щодо ведення сільського господарства в гірських, горбистих та деяких несприятливих областях (75/268/ЄЕС) [20] було виділено несприятливі для ведення сільського господарства райони (the less- favoured farming areas (LFA - території). Згідно цієї Директиви зазначені райони розподілені на три різних типи: гірські райони, в яких ведення фермерського господарства є необхідним для підтримки сільської місцевості, зокрема з метою захисту від ерозії або для задоволення потреб у відпочинку; малозаселені області; сільську місцевість, яка знаходиться під загрозою знищення (п. 1. ст. 3 вказаної Директиви). Зазначений нормативно-правовий акт гарантує, що ці регіони мають бути забезпечені відповідною інфраструктурою, яка включає під’їзні шляхи до ферм, системи електричного і питного водопостачання, туристичні та рекреаційні області, системи очищення стічних вод. Якщо ж таких зручностей недостатньо, їх забезпечення має бути передбачено у найближчому майбутньому у суспільних програмах благоустрою (п. 2 ст. 3). Законодавством ЄС встановлюються конкретні заходи підтримки LFA - регіонів. Так, передбачається здійснення виплат, які компенсують вплив несприятливих природних і соціально-економічних чинників. Вони виділяються сільськогосподарським виробникам, які проживають в цих районах і які мають земельні ділянки площею не менше 3 га, зобов’язуються здійснювати сільськогосподарську діяльність не менше п’яти років (п. 1. ст. 6 Директиви Ради від 28 квітня 1975 р. (75/268/ЄЕС). Однак, для деяких регіонів ЄС, зокрема для заморських територій, під юрисдикцією Франції, грецького регіону, зроблено виключення та встановлено, що мінімальний розмір сільськогосподарських землеволодінь має становити 2 га (п. 1. ст. 14 Постанови Ради (ЄЕС) № 797/85 від 12 березня 1985 p.). Якщо в господарстві утримується велика рогата худоба, вівці та кози, ці виплати розраховувались в залежності від кількості поголів’я худоби на одну ферму) (п. 1. ст. 7 Директиви Ради від 28 квітня 1975 р. (75/268/ЄЕС). На сьогоднішній день ця система допомоги фермерам застосовується майже у всіх країнах ЄС. Порядок здійснення цих виплат також регулюється Постановою Ради (EEC) № 2328/91 від 15 липня 1991 року (ст. ст. 17-20). Наступна група заходів, за допомогою яких здійснюється підтримка таких регіонів, складається з реалізації спільних інвестиційних проектів, спрямованих на організацію пунктів водопостачання, прокладення допоміжних доріг для безпосереднього доступу до гірських пасовищ та улаштування сховищ для худоби (п. 1 ст. 17 Постанови Ради (ЄЕС) № 797/85 від 12 березня 1985 p.).
   Таким чином, розвиток гірських районів стає важливим напрямом структурної політики ЄС. Фінансова підтримка таких територій здійснюється на противагу забезпеченим ресурсами багатим рівнинним регіонам, які традиційно здійснюють сільськогосподарське виробництво, мають розвинуту інфраструктуру і сферу побутового обслуговування. У цьому підході зіставлення робиться не просто між сільськими і міськими територіями, а між бідними та відсталими районами і рештою території країни. Тому Постановою Ради (ЄЕС) № 2328/91 від 15 липня 1991 р. закріплюється принцип, згідно якому фінансова допомога «має бути спрямована на ті землеволодіння, які приносять найменші доходи, і тому найбільше потребують цієї допомоги».
   Зважаючи на вищезазначене, можна дійти висновку, що досить довгий етап становлення структурної політики ЄС закінчується на початку 90-х років XX сторіччя, коли формується доволі чітка концепція сільського розвитку, згідно якої такий розвиток здійснюється шляхом вирішення наступних завдань: мета № 1, яка полягає у розвитку та структурній перебудові відсталих регіонів; мета 5 - сприяння розвитку сільських районів шляхом: № 5а - прискорення перетворення сільськогосподарських структур; № 5 б - сприяння розвитку та структурній перебудові сільських районів (ст. 1 Постанови Ради (ЄЕС) № 2081/93 від 20 липня 1993 p., якою вносяться зміни до постанови (ЄЕС) № 2052/88 про завдання структурних фондів, їх ефективність та координацію їх діяльності між собою та діяльністю Європейського інвестиційного банку та інших існуючих фінансових інструментів» [21].
   Теоретичний аналіз структурної політики ЄС, в рамках якої вирішуються соціальні питання європейського села, дає підстави стверджувати, що тільки застосування комплексу заходів, спрямованих на забезпечення належних умов проживання в сільській місцевості, може сприяти підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва. Всі ці заходи можуть бути згруповані наступним чином: 1) ті, що сприяють безпосередньо розвитку сільських регіонів, у тому числі LFA - територій; 2) ті, що спрямовані на модернізацію та диверсифікацію сільськогосподарського виробництва (інвестиції в сільськогосподарські підприємства, розвиток переробних підприємств, підвищення кваліфікації кадрів, створення умов для діяльності молодих фермерів); 3) ті, що застосовуються з метою вирішення екологічних проблем, насамперед шляхом розвитку лісового господарства, а також збереження природного простору та ландшафту.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com