www.VuzLib.com

Головна arrow Трудове право arrow Про сутність проголошеного у конституції України права на працю
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Про сутність проголошеного у конституції України права на працю

Н. Мокрицька

ПРО СУТНІСТЬ ПРОГОЛОШЕНОГО У КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ПРАВА НА ПРАЦЮ

   У статті право на працю розглянено як міжнародно-правовий стандарт прав людини, втілення його у Конституції України. На підставі аналізу міжнародно-правових документів, конституцій деяких країн світу, наголошено, що імплементація міжнародних стандартів у сфері прав людини в Основному законі держави є недостатньо повною. Остання проявляється зокрема у відсутності визнання на конституційному рівні державою прав та свобод людини. Досліджено терміни понять “визнання права на працю” та “встановлення цього права”. Зазначено, що одним із найважливіших способів визнання права на працю є його проголошення.
   Ключові слова: права людини, право на працю, міжнародно-правовий стандарт прав людини, конституційне проголошення права на працю.
   Право на працю є надзвичайно складною соціально-правовою категорією. Вона відображає комплексний підхід до вивчення та аналізу, пошуків вирішення проблем реалізації трудових прав людини. Водночас право на працю формує складову філософсько-правового розуміння теорії основних природних прав та свобод людини, в основу якої покладено переконання про наявність в суспільстві певної глибинної незмінної основи, яка домінує над позитивним правом і сприймається “основною оцінкою діючого права” [1, с. 31]. Такою глибинною постійною основою вважаються права людини, де одним з найважливіших є право на працю. До розвитку загальних філософсько-правових питань прав людини приєдналися С.С. Алексєєв [1, с. 712], Е.А. Лукашева [2, с. 520], В.М. Андріїв [3, с. 67-70; 4 с. 61-64] тощо. Зокрема останній розглядає трудові права людини крізь призму концепції природного праворозуміння.
   Феноменальність права на працю засвідчує і та обставина, що навіть оформлення його людством у найважливіший міжнародно-правовий стандарт у сфері трудових прав людини не здатне окреслити масштабність цього права. Міжнародно-правові стандарти прав людини, втіленням яких на основі Загальної декларації прав людини стали Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права [5, с. 90-101] та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права [5, с. 36-58] з двома Факультативними протоколами [5, с. 58-62] до нього, окреслили шляхи, стратегії та подальші дії держав-учасниць у забезпеченні основних прав людини.
   Трудові права працівників, в основу яких покладено беззаперечне і невід’ємне природне право людини на працю, закріплені у Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права. Тут уперше на рівні міжнародного співробітництва право на працю було відображено як основне природне та невід’ємне право кожної людини, що фактично завершило філософсько-правову полеміку навколо питання “природності” та “невід’ємності” права на працю. У цьому документі також закладено первинні основи формування механізму забезпечення цього права. Держави-учасниці, зокрема, зобов’язувалися вжити всіх необхідних законодавчих, адміністративних та інших заходів для реалізації на своїй території проголошених у пакті прав та свобод людини.
   Втіленням суттєво нового праворозуміння стала сучасна концепція прав людини, яка розглядає право на працю як природне право, що належить людині так само, як право на життя. Від того, наскільки створені об’єктивні можливості для реалізації права на працю, залежить і реальність інших прав людини, бо праця є необхідним чинником існування людини та суспільства. Водночас основним соціальним призначенням цього права є все ж забезпечення зайнятості та надання людям роботи і засобів до існування. Особа, реалізовуючи своє право на працю, не завжди перебуває у правовому вимірі. Застосування нею своїх здібностей до праці може бути зумовлене лише природним бажанням людини працювати, задовольняти власні та (або) суспільні потреби. На переконання М. І Строганова “ в залежності від того, наскільки людина здатна задовольнити всезростаючі потреби, користуючись результатами своєї праці, остання стає життєвою потребою, усвідомленою необхідністю” [6, с. 24]. Основою цього природного права кожної людини є здатність до праці, що належить людині, зважаючи на її людську природу. Природне розуміння права на працю зумовлює його невідчужуваність (невід’ємність). Воно належить кожній людині від народження і не потребує “дозволу” з боку держави. Жодна людина не може бути позбавлена такого права ні за власним бажанням, ні примусово. Людина може не використовувати право на працю, але це питання є в площині її власного суб’єктивного вибору.
   Право на працю - це соціальні можливості людини, які виражають життєво- необхідну потребу людини у праці та є результатом її біологічного та соціального розвитку.
   Беззаперечним з огляду на вищевикладене є те, що право на працю вважається основним невідчужуваним природним правом людини. Воно наявне в суспільстві об’єктивно, незалежно від визнання його державою, але не маючи юридичного оформлення та не будучи визнаним та гарантованим, право на працю є лише побажанням, адресованим суспільству в цілому, бо не буде практично реалізовуватися. Важливо зазначити також і обставину, за якої природне бажання людини працювати може бути непідвладне ні праву, ні моралі, а стихійний порив людини до праці здатний створити загрозу не лише окремим верствам населення, але й суспільству загалом.
   З наведених причин право на працю потрібно розглядати і у правовому аспекті, який полягає у розкритті юридичної сутності цього явища.
   Юридична сутність права на працю розкривається у положеннях ст. 43 Конституції України, яка стала правовим полем конституційного проголошення права на працю та закріпленням механізму забезпечення реалізації цього права. Вона зародилася разом з прийняттям основного закону в цілому в умовах компромісних рішень і вчинків, у протистоянні минулій радянсько-правовій доктрині та новітній для України ринковій системі правовідносин. Її зміст розкривається у таких конституційних положеннях: “Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується” [7]. Їх аналіз підводить до найважливішого висновку, в основу якого покладена теза про те, що змістом права на працю є можливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає, або на яку вільно погоджується.
   Положення ч. 1ст. 43 Конституції України хоч були близькі текстуально до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права [8], однак в останньому використано обережніше формулювання. Тут передбачено, що “держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини отримати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права” [5, с. 26].
   З п. 1 ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права не можна дійти до однозначного розуміння того, щодо якого забезпечення держави зроблять належні кроки. Вочевидь не йдеться про право на працю, адже як таке, відповідно до положень пакту, держави зобов’язані лише визнати. Якщо б втілення в життя права на працю видавалось реальним, то у п. 1 ст.6 цього договору не було записано, що воно “включає право кожної людини отримати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується” [5, с. 26]. За такого формулювання йдеться саме про складову права на працю, обов’язок держави, стосовно якої необхідно зробити належні кроки до реалізації. У світлі цього документа Елстон та Квін проаналізували використані терміни, вважаючи, що терміни “забезпечувати” і “гарантувати” за своїм характером більше відповідними ніж “визнавати” та “захищати”, оскільки на їхню думку є неможливим поступове здійснення “забезпечення” та “гарантії” [9, с. 370]. На підставі цього можна зробити висновок про використання у ст.6 пакту саме терміна “забезпечувати” стосовно “можливості заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується”. Видається, що ст. 43 Конституції України залишилася “вірною” не міжнародно-правовій загальновизнаній концепції прав людини, а радянсько- правовій. А це формує основну перепону в реалізації права на працю у ринкових умовах. Сьогодні на ринку праці немає єдиного роботодавця, немає єдиної форми власності. Тому правило, за яким “кожен має право на працю”, є декларативним положенням, позбавленим будь-яких гарантій з боку держави. Ні фінансова спроможність країни, ні законодавча база держави не доє змоги забезпечити роботою усіх.
   Невеликий екскурс в історію дає змогу зрозуміти ідею викладення конституційного положення “кожен має право на працю” та механізму його реалізації. Право на працю в Конституції УРСР 1978 р., так як і в Конституції СРСР 1977 р. трактувати як право “на отримання гарантованої роботи з оплатою праці відповідно до її кількості та якості і не нижче встановленого державою мінімального розміру - включаючи право на вибір професії і роботи у відповідності з покликанням, здатністю, професійною підготовкою, навчанням і з урахуванням суспільних потреб” [10, с.158]. На додаток, у конституції радянської влади воно було водночас виписано з положенням про обов’язок кожного працювати, що ставило під сумнів правове існування права на працю. Однак сама ідея формулювання права на працю в Конституції УРСР 1978 р. є досить гуманною. Це зумовлене тією обставиною, що була гарантія, якою забезпечувалося суб’єктивне право на працю. Ця гарантія полягала в обов’язку держави надати роботу всім і кожному; роботу, яка б відповідала покликанню, здатності, професійній підготовці, навчанню та суспільним потребам; визначала оплату праці не нижче встановленого державою мінімального розміру. В умовах централізованої державної влади, яка спиралася на комуністичні ідеали, і де держава була єдиним роботодавцем, встановлення обов’язку працевлаштування для держави було вагомим для радянського суспільства явищем. Однак реалії здійснення права на працю свідчили про досить високий рівень безробіття,бездіяльність великої кількості людей. Це пояснюють тим, що зрівнялівка в розподілі прибутків знищувала зацікавленість працівників у результатах своєї праці, високий рівень соціальних гарантій знижував вагу їх матеріального стимулу. Більше того, норми Конституції СРСР та УРСР не мали прямої дії. їхні положення могли коригуватися, змінюватися законодавчими актами. Природність права на працю у радянських конституціях можна поставити під сумнів і тому, що ратифікація міжнародно-правових стандартів в галузі трудових прав була формальною [11]. І право на працю було радше дароване державою, аніж належало людині з огляду на її природну сутність. Лише з розпадом радянської епохи і відродженням української державності наша держава, як правонаступниця СРСР обрала шлях прилучення до міжнародно- правових стандартів у галузі прав людини [12].
   Загалом чимало конституцій європейських держав містять узагальнені принципи, які стосуються усіх природних прав та свобод людини. Щодо визнання природності права на працю прикладом може слугувати конституція Італії. Ця держава не лише визнала невід’ємні права та свободи людини і громадянина у загальних засадах основного документа, але й позначила в особливий спосіб винятковість права на працю як природного та невід’ємного права кожної людини. Праця завжди була головним чинником матеріального та духовного розвитку суспільства, і тому положення про те, що “кожний громадянин відповідно до своїх можливостей і за своїм вибором зобов’язаний здійснювати діяльність або виконувати функції, що сприяють матеріальному чи духовному прогресу людства” [13, с. 61] не сприймається як імператив. Працездатність людини та можливість вибору розглядаються в такий спосіб рушійними силами реалізації права на працю. Можливість реалізації права на працю залежить від виконання найважливішої функції держави у цій сфері - створення умов, за яких право на працю стає реальним. У Конституції України імплементація основ міжнародно-правових стандартів в галузі прав людини не може вважатися цілком логічно завершеною. Неповнота тут проявляється у відсутності визнання на конституційному рівні державою прав та свобод людини. Положенням про ““утвердження і забезпечення прав та свобод людини, яке є головним обов’язком держави” [7] не можна заповнити суттєву прогалину. За висновком упорядників “Коментаря до Конституції України”, утвердження прав та свобод людини мало б стати їх визнання державою” [14, с.23].
   Щодо цього важливо зазначити, що передусім йдеться про різні правові явища, які хоч змістовно наближені один до одного, однак не є синонімами. Основна відмінність цих термінів у площині процесу імплементації полягає у тому, що поняття “визнавати” означає вважати кого-, чого-небудь законним [15, с.170], а термін “утверджувати” є синонімом таких понять, як “зміцнювати та установлювати” [16, с.810]. Поняття “встановлювати” своєю чергою найбільш відповідає логічному викладу думок законодавця, оскільки установлення (встановлення) є синонімом утверджувати, що означає робити що-небудь законним).
   Більше того, за таких обставин можна дійти висновку, що утвердження прав людини - це вчинення державою юридично-значимих дій, спрямованих на утвердження, узаконення прав людини. А міжнародно-правова вимога “визнання прав людини” спричинює лише необхідність підтвердити державою на конституційному рівні право на існування природних та невід’ємних прав людини [17, с.135], вважати їх такими, які належать людині з огляду на її природність і не потребують узаконення, легалізації з боку держави. Тому вважаємо неприйнятним підхід універсалізації поняття “утверджувати” щодо природних та невід’ємних прав людини, оскільки тут втрачається сутність природного праворозуміння, нівелюється їхнє значення, зокрема і права на працю. Міжнародно-правова константа “визнання прав людини” підводить до необхідності визначення способів визнання прав, оскільки, як вже було зазначено, шляхом утвердження визнання здійснити неможливо.
   Зокрема в теорії права загальноприйнятним вважається підхід, за якого “визнання прав людини здійснюється шляхом їх проголошення, закріплення у Конституції України та в інших законах участі держави у прийнятті та ратифікації відповідних міжнародних актів [18, с.20]. Йдеться насамперед про спеціальні дії, спрямовані на визнання прав людини.
   Беручи ж до уваги своєрідність правової матерії права на працю та механізму його реалізації, загальні способи визнання прав людини потребують певного коригування. Зокрема, проголошення прав як один з способів їхнього визнання можна розглядати у двох аспектах.
   По-перше, термін “проголошувати” вживається як синонім поняття “декларувати” [16, с. 462]. Його застосування завжди має офіційний характер. По-друге, в українській мові є ширше трактування поняття “проголошувати”. Це дія за значенням “заявляти про визнання кого-, чого-небудь кимсь або якимсь; давати комусь, чомусь характеристику, оцінку” [17, с.1 148]. В такому аспекті проголошення права на працю з боку держави можна розглядати як визнання його винятковості, надання йому високої позитивної оцінки у суспільстві. Воно виражається також у декларуванні права на працю (мається на увазі його офіційне обнародування, доведення до загального відома як природного та невід’ємного права кожної людини), закріпленні у Конституції України та в інших законах механізму його реалізації й участі нашої держави у прийнятті і ратифікації відповідних міжнародних актів в галузі трудових прав. Це тривалий у часі процес, який вимагає від держави вчинення юридично-значущих дій, що спрямовані на формування механізму його реалізації, пошук і систематизацію правових методів вирішення проблем фактичної реалізації права на працю, приведення у відповідність чинного законодавства до загальновизнаних принципів та норм міжнародного права, міжнародних договорів і угод з питань трудових прав людини, що належно чином ратифіковані Верховною Радою України.Крізь призму положень Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права процес реалізації права на працю в цілому є комплексом заходів, насамперед законодавчих, адміністративних, що їх держава повинна вживати з метою забезпечення визнаного суспільством та міжнародною спільнотою природного та невід’ємного права людини на працю. Нагадаємо, що одним зі способів визнання права на працю є його проголошення у Конституції України. Це підкреслення з боку держави його винятковості, надання йому високої позитивної оцінки у суспільстві як природного та невід’ємного права кожної людини. На переконання Н.І. Титової “конституція як генеральний та провідний нормативно-правовий акт держави, повинна мати бездоганну юридичну досконалість та повноту, а всі її норми - бути економічно та фінансово забезпеченими” [19, с.114]. Не заперечуємо проти таких міркувань, проте проголошення права на працю у Конституції України засвідчить правильне  сприйняття та розуміння Україною міжнародно-правових стандартів у сфері основних прав та свобод людини. Вона повинна лише надати високої позитивної оцінки природному праву на працю як праву вільно розпоряджатися своєю здатністю до праці, застосовувати її у всіх сферах своєї життєдіяльності, адже такі відносити не потребують правового регулювання, вони є поза межами права. Проте, коли праця стає джерелом прибутку, надає особі засобів до існування, вона стає об’єктом права, оскільки “держава в процесі реалізації прав та свобод кожним індивідом не може і не повинна бути стороннім спостерігачем. Вона є ніби рівнодіючою силою, яка примирює егоїстичні інтереси окремих членів суспільства, протиріччя приватного, індивідуального і загального, використовуючи при цьому правові засоби” [20, с. 448].
   Тому базовою правовою нормою в системі забезпечення правового регулювання трудових відносин, яка виражає юридичний зміст права на працю, має стати право кожної людини заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає, або на яку вільно погоджується. Це закріплена на конституційному рівні та забезпечена державою юридична можливість заробляти собі на життя вільно обраною працею. Кожна держава, незалежно від рівня свого економічного розвитку, зобов’язана забезпечити його реалізацію шляхом створення умов, за яких можливо реалізувати це право. Його належне конституційне закріплення стане ефективним первинним елементом формування механізму реалізації права на працю в Україні. Отже, право на працю як природне та невід’ємне право кожної людини в умовах ринкової економіки потребує переосмислення з правових та моральних чинників суспільства. Це не право кожного на гарантовану роботу, вимога, що адресована державі чи іншому роботодавцеві, а право, що розкривається у вільному та безперешкодному доступі до праці, що забезпечує гідне існування людини та формує площину її самореалізації.

   1. Алексеев С.С. Право: азбука-теория-философия: Опыт комплексного исследования. М.: Статут, 1999. -712 с.
   2. Лукашева Е. А. Общая теория прав человека. - М.: Издательство Норма, 1996. - 520 с.
   3. Андріїв В. Природний характер трудових прав працівників // Право України. - 2007.- № 4. - C. 67-70.
   4. Андріїв В. Трудові права людини у системі природного та позитивного права // Право України, - 2007. - № 6. - С. 61-64.
   5. Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко.- Наук. думка, 1992. - 199 с.
   6. Строганов М. И. Право на труд и проблемы его судебной защиты на современном этапе (Электронный ресурс): Дис...канд. юрид. наук: 12.00.05. - М.: РГБ, 2002 (Из фондов Российской Государственной библиотеки).
   7. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.
   8. Розробники Основного закону України не приховували, що саме міжнародно-правові акти були настільними книгами під час підготовки Конституції. Хоча прийнята Конституція відповідала найвищим світовим стандартам, вона вийшла у світ не як плід усвідомлення примату міжнародного права, а як плід зобов’язань України перед Радою Європи членом якої вона була з 9 листопада 1995 р. [Електронний ресурс] / Коваль Л. До Міжнародного дня захисту прав людини
   9. Элстон и Куинн 1987р. в книзі Тобес Б. Право на здоровье: теория и практика // Право на здоровье: Теория и практика. - М.: Устойчивый мир, 2001 г. - 370 с. (Books for Civil Society). [Електронний ресурс] / Перевод с английского Марк Кротов, Яков Кротов, Лала Корнелиус Brigit C. A. Toebes. The Right to Health as a Human Right in International Law. HART INTERSENTIA. BOOKS FOR CIVIL SOCIETY.
   10. Конституція Української РСР 1978 року // Відомості Верховної Ради УРСР від
   11. 07.1978 - 1978 р. - № 18. - Ст. 268. 11. Про ратифікацію Міжнародного пакта про економічні, соціальні та культурні права Указ Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VIII від 19.10.73 р.; № 2148.
   12. Закон України “Про правонаступництво України” // Відомості Верховної Ради. - 1991. - № 46.
   13. Конституційне законодавство зарубіжних країн: Хрестоматія: Навч. посібник / Упоряд. B. О. Ріяка, К. О. Закоморна. - К.: Юрінком Інтер, 2007. - 384 с. 382.
   14. Конституція України: науково-практичний коментар / В. Б. Авер’янов,О.В. Батанов, Ю.В. Баулін та ін. - Ред. кол. В.Я. Тацій, Ю.П. Битяк, Ю.М. Грошевой та ін. - Харків: Видавництво “Право”, К: Концерн “Видавничий Дім “ІнЮре”. - 2003. - 808с.
   15. Словник синонімів української мови: В 2 т. / А. А. Бурячок, Г. М. Гнатюк, C. І. Головащук та ін. - К.: Наук. думка, 2006. (Словники України). - Т. 1.- 1040 с.
   16. Словник синонімів української мови: В 2 т. / А. А. Бурячок, Г. М. Гнатюк, С.І. Головащук та ін. - К.: Наук. думка, 2006. (Словники України). - Т. 2. - 960 с.
   17. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад і голов. ред. В. Т. Бусел. - К; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2005. - 1728 с.
   18. Рабинович П.М., Хавронюк М.І. Права людини та громадянина: навч. посібник. - К., Атіка. - 2004. - 464 с.
   19. Титова Н. Вдосконалення Конституції України: деякі правові аспекти // Право України. - 2008. - № 1. - С. 114-116.
   20. Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. — 3-е изд., перероб. и доп. - М.: Юристъ, 2001. - 520 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com