www.VuzLib.com

Головна arrow Трудове право arrow Забезпечення допомогами життєвого рівня не нижче за прожитковий мінімум
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Забезпечення допомогами життєвого рівня не нижче за прожитковий мінімум

В. Стрепко

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОПОМОГАМИ ЖИТТЄВОГО РІВНЯ НЕ НИЖЧЕ ЗА ПРОЖИТКОВИЙ МІНІМУМ

   У статті з'ясовано проблеми визначення розміру допомог за правом соціального забезпечення. Зокрема обґрунтовано необхідність забезпечення ними рівня життя не нижче прожиткового мінімуму, внесено пропозиції щодо вдосконалення законодавства про соціальний захист.
   Ключові слова: прожитковий мінімум, рівень життя, соціальні допомоги.
   До питання щодо визначення розміру допомог за правом соціального забезпечення вчені зверталися останніми роками досить часто. При цьому вважали, що цей розмір має бути співвідносним із середнім заробітком працівника або якоїсь його частини [1, с. 6466]. Такий підхід ґрунтувався на уявленні, що допомоги, як альтернатива до інших джерел існування, гарантують людині рівень споживання матеріальних та духовних благ, які забезпечують їй нормальну життєдіяльність. В.С. Андрєєв, зокрема, писав: „Розмір винагороди (допомоги - В.С.) за соціальним забезпеченням може бути співрозмірним із заробітною платою працівника, а подекуди із її частиною. Але навіть тоді, коли допомога надається у розмірі частини заробітку працівника, цього вистачає для покриття матеріальних та духовних потреб працівника” [1, с. 65]. Отже, у науковій літературі радянського періоду вважалося, що критерієм визначення розміру соціальних допомог є заробітна плата працівника або її частина, і саме на них повинна орієнтуватись держава у своїй соціальній політиці. Однак такий підхід не витримав випробовування часом.
   За радянських часів, коли заробітна плата працівника була головним джерелом існування та гарантувала людині мінімальний рівень задоволення її потреб, така ідея мала об’єктивне підґрунття. Однак, починаючи з 1990 року, реальний заробіток зменшився у чотири рази, незважаючи на підвищення номінальної заробітної плати працівників. Це призвело до того, що заробітна плата вже не гарантує особі споживання матеріальних благ на рівні, достатньому для розширеного відтворення її фізичної та інтелектуальної здатності до праці [2, с. 27], і більше того, спричинює погіршення харчування українських родин. Соціальна статистика свідчить про зростання у бюджеті середньостатистичної української сім’ї частки витрат на харчування з 33% [3, с. 10] до 65, 2% [2, с. 27], а в бідних сім’ях - до 75% [4, с. 24] та відповідного зменшення частки витрат на непродовольчі товари і послуги. При цьому якість харчування суттєво погіршилася. Енергетична цінність денного раціону людини знизилась з 3597 до 2505 кілокалорій [5, с. 60]. Одразу ж зазначимо, що це середньостатистичні показники добробуту українських сімей. Тому вони не можуть з абсолютною точністю свідчити про матеріальне становище кожної родини в Україні. Однак в умовах диференціації нашого суспільства за майновою ознакою заможні сім’ї кількісно поступаються незаможним, для яких заробітна плата є головним джерелом існування та способом покриття життєво необхідних потреб.
   Водночас статистика засвідчує, що заробітна плата покриває далеко не всі потреби незаможних сімей. Спеціалісти Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова з’ясували, що 26% - сімей в Україні заробітної плати не вистачає навіть на харчування, ще 42% - на одяг та взуття і лише 24% охарактеризували свій матеріальний стан як задовільний. Вони без проблем можуть придбати на заробітну плату одяг, взуття, продукти харчування, а також заощаджувати гроші для купівлі товарів тривалого користування, зокрема холодильників, телевізорів тощо [6, с. 7].
   Зважаючи на ці обставини, можна зробити висновок, що заробітна плата не завжди може гарантувати людині споживання матеріальних благ та послуг навіть на мінімально необхідному для збереження її життєдіяльності рівні. А відтак, вона не може бути тим стандартом, на який потрібно орієнтуватися у визначенні розміру допомог за правом соціального забезпечення.
   В умовах розвитку ринкових відносин надзвичайно важливо визначитись з новими критеріями розміру соціальних допомог. Це питання особливо актуальне ще й з огляду на суттєве розширення порівняно з радянськими часами системи цих допомог, правом на які наділені всі особи, що зазнали соціальних ризиків, незалежно від того, чи є вони найманими працівниками, чи непрацюючими особами, наприклад, інвалідами. Закон України „Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” [7] у ст. 1 наділяє правом на соціальні допомоги інвалідів з дитинства, а також дітей-інвалідів віком до 18 років. Усе це особи, які ніколи не працювали і не мали заробітку, тому їм неможливо визначити соціальну допомогу, орієнтуючись на заробітну плату.
   Потрібно мати на увазі те, що вітчизняне законодавство наділяє усіх людей правом на соціальні допомоги, які, зважаючи на мету надання цього виду забезпечення, повинні гарантувати їм життєвий рівень, необхідний для підтримання їхньої життєдіяльності. А з огляду на те, що заробітна плата не є більше стандартом визначення розміру соціальних допомог, необхідно з’ясувати новий соціальний стандарт, який би враховувався у разі надання соціальних допомог. У науковій літературі такі стандарти прийнято називати державними соціальними стандартами. Зазвичай це встановлені державою на кожен визначений період мінімальні розміри матеріальних та інших благ, які гарантують соціально-прийнятний рівень їх споживання і слугують для встановлення обов’язкового мінімуму витрат на такі цілі [8, с. 73].
   Аналізуючи це визначення, легко дійти до висновку, що основним критерієм, який характеризує державні соціальні стандарти, є теза про „рівень споживання людиною матеріальних та духовних благ хоча б на мінімальному рівні”. Щоправда держава, яку Концепція соціального забезпечення населення [9] зобов’язала легалізувати соціальні стандарти, довго не могла визначитись із мінімально допустимим рівнем споживання матеріальних та інших благ.
   Спочатку великі надії покладалися на мінімальний споживчий бюджет [10]. Однак згодом довелося відмовитися від нього на користь межі малозабезпеченості [11]. Та як з’ясувалося, і цей соціальний стандарт проіснував недовго, поступившись місцем прожитковому мінімуму, який у 1996 р. легалізували у ст. 46 Конституції України. Прожитковий мінімум - це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження її здоров’я, сукупності продуктів харчування, а також мінімальної кількості непродовольчих товарів та послуг, необхідних для задоволення основних потреб особистості [12].
   Отже, базовим соціальним стандартом визначення розміру соціальних допомог тепер вважається прожитковий мінімум, який є нічим іншим, як вартісною величиною (грошовою оцінкою) основних потреб людини у харчуванні, одязі та послугах. Це означає, що прожитковий мінімум, обчислений у грошовій формі, характеризує такий стан добробуту людини, за якого вона споживає мінімум матеріальних благ та послуг, необхідних для підтримання нею активного способу життя.
   Є декілька методик обчислення прожиткового мінімуму.
   Однією з них користується Європейська статистична комісія (Євростат). Ця методика ґрунтується на визначенні мінімального доходу громадян країн-учасниць ЄС, який визначається як половина так званого медіанного доходу. Одразу ж зазначимо, що Євростат розуміє під медіанним доходом середній дохід громадян ЄС. Отож, за методикою Європейського Союзу вартісну величину прожиткового мінімуму встановлюють на рівні половини середнього доходу громадян країн- учасниць Євросоюзу [13, с. 116].
   На жаль в Україні така методика обчислення прожиткового мінімуму не може бути застосована. Адже добре відомо, що середній рівень життя у нашій державі є значно нижчим від західноєвропейського і фактично належить до найнижчих на континенті. Тому половина медіанного доходу українських громадян не гарантуватиме їм збереження життєдіяльності навіть на мінімально допустимому рівні.
   Крім методики Євростату, є й інший спосіб обчислення прожиткового мінімуму - ресурсний метод, який враховує економічні можливості держави [14, с. 12]. Суть його полягає у тому, що вартісна величина прожиткового мінімуму, тобто його грошова оцінка, залежить від ресурсних можливостей держави. Цей спосіб, беручи до уваги стан переходу до ринку, міг би бути оптимальним для України варіантом визначення прожиткового мінімуму, особливо, якщо зважити на неспроможність держави забезпечити соціальні виплати в обсягаг, передбачених законодавством. Однак, навіть він, незважаючи на загалом зовнішню привабливість, не є придатним для нашої держави.
   Ресурсний метод, зважаючи на його природу, справді надзвичайно вигідний спосіб визначення прожиткового мінімуму. Особливо він підходить державам з перехідною економікою, до яких і належить Україна. У таких державах ринкові інститути, у тому числі й соціальний захист, ще не мають достатнього досвіду функціонування. Тому держава може скеровувати на соціальні потреби стільки фінансових ресурсів, скільки вважатиме за потрібне. Але у цьому якраз і полягає найбільша проблема обчислення прожиткового мінімуму за ресурсною методикою. Спираючись на неї, держава може встановити такий рівень соціальних допомог, який не гарантуватиме людині мінімального рівня життя. Натомість уряд виправдовуватиме свої дії відсутністю для цього достатньої кількості коштів.
   Представники економічної науки вважають, що Україні потрібна така методика обчислення прожиткового мінімуму, яка б однозначно гарантувала людині споживання матеріальних благ і послуг на рівні, необхідному для задоволення її основних потреб. Одними із варіантів такої методики вони називають нормативний та нормативно-статистичний методи обчислення прожиткового мінімуму [13, с. 116]. Перша з них - нормативна - що ґрунтується на принципі визначення вартості споживання товарів та послуг, що входять до складу трьох так званих „споживчих кошиків” - продовольчого, непродовольчого та кошика послуг. Вартість кожного з цих кошиків обчислюють на підставі соціальних нормативів, що характеризують фізіологічні норми харчування та споживання людиною певних товарів та послуг [15, с. 54-55], без яких людина не може існувати. Отже, соціальні норми - це основа для визначення мінімальних потреб людини та обчислення мінімального життєвого рівня. Варто наголосити, що всі ці нормативи у кожній державі з’ясовують наукові та медичні установи.
   Сумарна вартість усіх товарів, передбачених цими кошиками і є вартісною величиною (грошовою оцінкою) прожиткового мінімуму, що визначає мінімально допустимий рівень життя людини.
   Різновидом нормативного методу є нормативно-статистична методика обчислення прожиткового мінімуму, яка теж ґрунтується на принципах визначення вартості споживчих кошиків. Щоправда, самі способи визначення цієї вартості відрізняються. Нормативна методика, зокрема, вимагає, щоб вартість споживчих кошиків встановлювалася на підставі розрахунку соціальних нормативів, які характеризують мінімальний рівень споживання матеріальних благ та послуг. А нормативно-статистична методика, на відміну від неї, зберігає такий підхід для визначення вартості лише одного продовольчого кошика. Визначення ж вартості інших двох кошиків передається на розсуд держави і це відбувається без застосування соціальних нормативів [14, с. 12]. Варто зазначити, що вартісна величина прожиткового мінімуму, розрахованого на базі нормативно-статистичної методики, гарантує мінімальний рівень життя лише в частині харчування, тоді як інші потреби можуть бути не взяті до увагив загалі. А тому видається, що прожитковий мінімум в Україні має обчислюватися за нормативною методикою. Лише у цьому випадку його вартісна величина гарантуватиме людині забезпечення її мінімальних потреб на прийнятному для існування рівні.
   У нашій державі сфера застосування прожиткового мінімуму є досить широкою. Він є базовим державним соціальним стандартом, на основі якого визначають основні державні гарантії, якими є мінімальні розміри заробітної плати, пенсії за віком, неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, розмір державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат [16]. Окрім цього, прожитковий мінімум використовують для загальної оцінки рівня життя в Україні, що є основою для реалізації соціальної політики та розроблення окремих державних соціальних програм.
   Тому, прожитковий мінімум, обчислений за нормативною методикою, є базовим соціальним стандартом, спираючись на який, держава здійснює соціальну політику, у тому числі і в частині визначення розміру соціальних допомог.
   Щоправда у науковій літературі поширеною є ідея, автори якої стверджують, що реально прожитковий мінімум застосовують лише з однією метою, а саме - з метою для загальної оцінки рівня життя в Україні [17, с. 14]. Основним же критерієм визначення розміру соціальних допомог має стати так званий рівень забезпечення прожиткового мінімуму, який Закон України „Про державну допомогу малозабезпеченим сім’ям” [18] називає ще гарантованим мінімумом для призначення державної соціальної допомоги. Тут варто зупинитися детальніше над цією проблемою.
   Справді, Закон України „Про Державний бюджет України на 2008 рік та внесення змін до деяких законодавчих актів України” [19] у ст. 58 з першого жовтня встановив вартісну величину прожиткового мінімуму на рівні 626 гривень на місяць у розрахунку на одну особу. Це мінімальна сума, яка, на думку законодавця, необхідна людині для підтримання її життєдіяльності. Зменшення цієї суми, з огляду на фактор соціального ризику, засвідчує неспроможність людини підтримувати власний рівень життя навіть на мінімально допустимій позначці, адже ставить її на межу фізіологічного виживання. Тому об’єктивно, що така людина потребує соціальної підтримки. Здавалося б, жодних сумнівів у правильності таких підходів не повинно виникнути. Однак законодавець використовує інший аргумент. Вважається, що окремі види соціальних допомог можна надавати керуючись не вартісною величиною прожиткового мінімуму, затвердженою у ст. 58 Закону України „Про Державний бюджет України на 2008 рік та внесення змін до деяких законодавчих актів України”, а рівнем забезпечення прожиткового мінімуму (гарантованого мінімуму), який, принагідно зазначимо, є суттєво меншим за вартісну величину прожиткового мінімуму. Так, Закон України „Про Державний бюджет України на 2008 рік ...” у ст. 50 передбачив, що у 2008 році державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям надаватимуть спираючись на такий рівень забезпечення прожиткового мінімуму (гарантованого мінімуму): для працездатних осіб - 133 гривні, для непрацездатних - 187, 5 і для інвалідів - 200 гривень.
   Це і є гарантований державою рівень забезпечення прожиткового мінімуму (гарантований мінімум). Легко зауважити, що він є суттєво меншим за вартісну величину прожиткового мінімуму, тобто за 626 гривень. Тому складається враження, що держава, надаючи соціальні допомоги, гарантує людині рівень життя значно нижчий за той, який сама ж і визнала мінімально необхідним для підтримання її життєдіяльності. По суті це означає, що держава залишає людину, яка зазнала соціального ризику, без засобів до існування. А це є неприпустимим, зважаючи на соціальну сутність самої держави. Рівень забезпечення прожиткового мінімуму (гарантований мінімум) не ґрунтується на соціальних нормативах, а отже, не здатний гарантувати людині споживання матеріальних благ та послуг на мінімально необхідному рівні. Отже, рівень забезпечення прожиткового мінімуму не може бути соціальним стандартом, на базі якого обчислюється розмір соціальних допомог. Його потрібно обчислювати керуючись вартісною величиною прожиткового мінімуму. Прожитковий мінімум - це єдиний державний соціальний стандарт, важливий для визначення розміру соціальних допомог.
   Зазначимо, що вартісна величина прожиткового мінімуму свідчить фактично про загальний рівень життя у державі. Що ж до величини цієї суми, то насправді вона не відображає особливостей споживання матеріальних благ та послуг основними соціально-демографічними групами населення держави та окремо по кожному з її регіонів.
   Відомо, що з віком потреби людини змінюються. Тому прожитковий мінімум має бути встановлений окремо для кожної з соціально-демографічних груп. Законодавству України відомі чотири такі групи. Це діти віком до 6 років; діти віком від 6 до 18 років; працездатні особи; особи, які втратили працездатність. Кожній з цих груп визначена окрема вартісна величина прожиткового мінімуму.
   Не викликає сумнівів, що вартісну величину прожиткового мінімуму потрібно встановлювати, керуючись потребами основних соціально-демографічних груп населення. Однак при цьому потрібно мати на увазі, що рівень життя в регіонах України є досить різним. Так, у Києві рівень прибутків і споживання на 68-69% вищий, аніж у середньому по Україні, тоді як у Волинській та Сумській областях він на 30% нижчий [20, с. 17]. Інші соціальні дослідження засвідчують, що регіональна диференціація доходів громадян України становила 51, 2 раза [21, с. 23]. Наведені статистичні дані соціологічних досліджень переконливо засвідчують, що в одних регіонах рівень життя вищий, тому й витрати для його забезпечення також мають бути вищими. І навпаки, коли рівень життя у регіоні нижчий від середньоукраїнського, то й вартісна величина прожиткового мінімуму мала б бути нижчою. Отож, вартісну величину прожиткового мінімуму, необхідну для визначення розміру соціальних допомог, варто обчислювати окремо для кожної соціально-демографічної групи та окремо для кожної області держави.

   1. Андреев В. С. Право социального обеспечения в СССР : [учебн. для вузов по спец. „Правоведение”]. - 2-е изд. с изм. и доп. / Андреев В. С. - М. : Юрид. лит., 1980. - 311 с.
   2. Єзапенко В. Адресна допомога малозабезпеченим сім’ям / Єзапенко В. // Вісник Федерації професійних спілок України. - 2001. - № 3. - С. 27-28.
   3. Либанова Э. Бедность в Украине : диагноз поставлен - будем лечить? / Либанова Э. // Зеркало недели. - 2001. - № 13.
   4. Новіков В. Подолання бідності - нагальна проблема соціальної політики / Новіков В. // Україна : аспекти праці. - 2001. - № 1. - С. 23-26.
   5. Гарасимів Т. З. Принципи права соціального забезпечення України / Гарасимів Т. З. - Дрогобич : Відродження, 2002, 128 с.
   6. Шангіна Л. Труд как источник, или о красоте моего государства / Шангіна Л. // Зеркало недели. - 2003. - № 32.
   7. Офіційний вісник України. - 2004. - № 47. - ст. 3100.
   8. Калат А. М. Соціальні стандарти, їх роль в реалізації конституційних прав громадян / Калат А. М. // Профспілки України. - 1997. - № 3. - С. 72-74.
   9. Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 6. - ст. 7.
   10. Закон України „Про мінімальний споживчий бюджет” // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 42. - ст. 553.
   11. Закон України „Про межу малозабезпеченості” // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 42. - ст. 382.
   12. Див. : Ст. 1 Закону України „Про прожитковий мінімум” // Офіційний вісник України.
   13. Зинин В. Г. О прожиточном минимуме и расчетах прожиточного минимума / Зинин В. Г., Новиков А. И. // Общество и экономика. - 1994. - № 5-6. - С. 114-120.
   14. Кір’ян Т. Прожитковому мінімуму - обґрунтованість / Кір’ян Т., Шаповал М. // Урядовий кур’єр. - 2000. - № 75.
   15. Кряжев В. Социальные нормативы их разработка и использование / Кряжев В. // Экономист. - 1992. - № 1. - С. 54-55.
   16. Ст. 17 Закону України „Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”.
   17. Стоян О. Базовий соціальний стандарт. Прожитковий мінімум як далека зірка / Стоян О. // Вісник Федерації професійних спілок України. - 2001. - № 3. - С. 14-15.
   18. Офіційний вісник України. - 2000. - № 26. - ст. 1078.
   19. Відомості Верховної Ради України. - 2008. - № 5-6. - ст. 78.
   20. Полеусова Г. Прожитковий мінімум як об’єктивна основа визначення рівня соціальних гарантій / Полеусова Г. // Вісник Федерації професійних спілок України. - 2001. - № 3. - С. 17.
   21. Новіков В. Споживчий бюджет і бідність / Новіков В. // Вісник Федерації професійних спілок України. - 2001. - № 3. - С. 21-23.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com