www.VuzLib.com

Головна arrow Теорія держави і права arrow Інституційний вимір державної влади
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Інституційний вимір державної влади

І.М. Жаровська

ІНСТИТУЦІЙНИЙ ВИМІР ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

   Розглянуто проблему розуміння феномена державної влади через призму інституційності вказаного інституту. Проаналізовано історичні погляди на формування цього явища. Зазначаються риси інституційності державної влади сучасного суспільства.
   Ключові слова: влада, громадянське суспільство, державна влада, інституційність, відповідальність державної влади. Рассмотрена проблема понимания феномена государственной власти через призму институциальности указанного института.
   Постановка проблеми. Проблеми розуміння феномена влади досліджуються науковцями різних спрямувань - істориками, політологами, соціологами, правознавцями та іншими. Під відносинами влади розуміють відносини нерівності, за яких один або декілька людей панує над іншими і підпорядковує їх певною мірою своїй волі. Влада - це реальна здатність суб’єкта соціального життя (соціуму) здійснювати свою волю, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів - авторитету, права, насильства тощо [1, с. 489].
   Відзначимо те, що сучасний політичний простір представлений двома «полюсами» громадського життя: державна влада і неофіційний вплив різних, у більшості випадків, консолідованих суб’єктів (політичні партії, організації, окремі соціальні групи і т. д.). Таке співіснування в політичному просторі разом з офіційним центром влади багатьох інших полюсів сил і відповідних їм зон впливу, було позначено ще в працях Макіавеллі, Гоббса, Локка, Руссо та ін. Про необхідність влади зазначав ще Арістотель, вказуючи, що для організації суспільства, яка немислима без підпорядкування всіх учасників єдиній волі, для підтримки його цілісності та єдності [2, с. 374-380]. Політичну владу можна позначити як мережу владних стосунків, національних стратегій і практик, що постійно змінюється, утворюючи при цьому багаторівневу форму. Це ціле різноманіття інституціональних і суб’єктивних опор. Від того, як взаємодіють між собою усі суб’єкти політичного виміру, який характер і принципи цих взаємин, залежатиме стан і режим функціонування політичної системи в цілому.
   Стан дослідження. Поєднання світового досвіду з національною специфікою державної влади в процесі становлення громадянського суспільства в Україні, проблеми взаємодії держави з інституціями громадянського суспільства висвітлюються у працях таких вітчизняних дослідників, як О. Зайчука, А. Зайця, А. Колодія, В. Селіванова, С. Сливки, А. Силенка та ін. Незважаючи на велику увагу вчених щодо проблем державної влади, питання розуміння державної влади в її інституційному вимірі, практично, ще не були самостійним предметом дослідження. Виклад основних положень. Основою для здійснення сучасної державної влади виступають потреби й інтереси громадян. Тому в процесі державного управління реалізація влади стає реально ефективною, якщо з’являється суспільний запит у вигляді такої послідовності: приватні інтереси - приватні цілі діяльності - соціально значущі інтереси - публічний інтерес - публічна мета діяльності - вплив. Оскільки перші три ланки цієї послідовності безпосередньо пов’язані зі сферою діяльності окремого громадянина чи групи громадян, що втручаються завдяки власним інтересам у суспільні справи, з’являється суб’єкт політичної влади, здатний реалізовувати приватні (групові) інтереси, незважаючи на опір інших. Дві останні складові вищевказаної формули можна вважати сферою реалізації публічної влади в суспільстві - право на прийняття рішень щодо публічних справ і їх запровадження через вплив (владу) на соціальні, економічні, політичні процеси на певній території. А четверта ланка стає сферою спільних дій політичної й публічної влади. Отже, можна наполягати на тому, що в розвинутому правовому, демократичному суспільстві так чи інакше утворюється інституційний рівень влади.
   Зародження інституційної форми у владних відносинах обумовлюється переходом від додержавного правління (племінно- бюрократичне суспільство) до державної форми організації соціуму, оскільки виникає необхідність у визнанні певної інституції як суб’єкта влади загальнодержавного рівня.
   Значна кількість дослідників влади наголошує на тому, що інституціональна організація влади не є чимось зовнішнім і стороннім, а становить окремий вимір влади, що впорядковує владні відносини. Окрім упорядкування, додатковими аргументами на користь інституціолізації влади також виступають такі: 1) влада завжди передбачає обмеження свободи особистості, а інститут вносить елемент раціональності, чим знижує рівень соціальної напруги; 2) можливість негативного, з погляду більшості суспільства, використання влади. «Влада прагне до корупції, - наполягає Лорд Актон, - абсолютна влада корумпується абсолютно» [3, с. 71]. А відомий французький філософ Ш. Монтеск’є відзначав, що «... всяка людина, яка має владу, схильна зловживати нею, вона йде у цьому напрямку, доки не досягне покладеного для неї ліміту» [4, с. 289]. Відтак, виникає необхідність запровадження реальних механізмів запобігання ситуації, «щоб не було зловживання владою, потрібен такий порядок речей, за якого б різні інститути влади стримували один одного. Теоретично це такий державний устрій, за якого нікого не будуть примушувати робити те, чого його не зобов’язує робити закон» [4, с. 289]. Подібний державний устрій стає можливим для сучасного суспільства, а стримувальні завдання може виконувати саме структура влади. Утрата або відсутність однієї з цих правових ознак устрою влади призводить до втрати владної суб’єктності. Наприклад, певний орган в організації влади може бути визнаний законом, підтримуватися більшістю населення, але не мати автономності (формування кадрового складу залежить від вищих структур або ж фінансування його діяльності визначається іншими установами), такий орган не є суб’єктом влади.
   Водночас, влада в сучасному суспільстві набуває нової структурної і функціональної змістовності в системі управління державою. Упровадження принципу розподілу державної влади, поступове формування дієвої системи органів місцевого самоврядування, докорінна зміна орієнтирів взаємовідносин влади і суспільства - усе це правові демократичні основи функціонування публічно-владних інституцій. У демократичній державі діяльність окремих носіїв влади раціоналізована, як зазначав М. Вебер, завдяки «встановленим правилам, які якраз і визначають, хто саме і якою мірою мусить ними керуватися» [5, с. 158]. Як стверджує сучасний український науковець В. Ковальчук, «державна влада здатна стати виразником волі народу, а отже - набути реальної легітимності лише за умови збалансованості та координованості дій органів, на які покладено функцію забезпечення конституційності [6, с. 36]. Погоджуючись з його розумінням, вкажемо, що такі органи влади доцільно поділити на дві групи. Перша група - це органи «конституційно-виконавчі», основна роль яких у забезпеченні конституційності полягає в реалізації конституційних положень, переведенні їх у стан де-факто, в тому числі таких положень, які містять фундаментальні принципи правової держави. Друга група - це органи «конституційно- наглядові», які перешкоджають відхиленню від реалізації конституційних положень, тим самим забезпечуючи умови практичного втілення норм Основного Закону в життя.
   Основним завданням державної влади є інтегрування різноманітних домінуючих інтересів. Особиста свобода є корінним правом людини, джерелом її самостійності, що визначає зміст і цілеспрямованість держави. У суспільній сфері межі свободи встановлюються правами держави, які випливають із суспільних потреб. Отож, рамки, в межах яких кожний може рухатися без завдання шкоди іншим, визначаються законом. Але цю визначену межу між державою та індивідуальною діяльністю неможливо вказати раз і назавжди, оскільки з розвитком життя інтереси й вимоги суспільства можуть змінюватися, і вже залежно від ступеня інтересів окремого й загального, змінюється й межа людської свободи. Тобто вони повинні мати місце лише настільки, наскільки вони необхідні суспільним сукупним інтересам. Це є той загальний стержень, що визначає діяльність державної влади та регулює ці відносини.Тому в інституційній структурі державної влади має бути компонент, функціональним призначенням якого є досягнення мети інтегрування, погодження інтересів публічних та індивідуальних кожного суб’єкта соціуму. На основі об’єднання різноманітних домінуючих інтересів виробляються рішення, які стають керуючими правилами для функціонування соціального середовища як певної соціально-адміністративної цілісності. Відповідно за державною владою закріплюється право на такий вид діяльності. Організаційна структура інституціонального рівня влади детермінується діяльністю її інститутів. Ця структура пов’язана, на наш погляд, з чотирма типами діяльності:
   1) прийняттям і реалізацією нормативних рішень;
   2) наданням громадських послуг;
   3) забезпеченням «соціальності держави»;
   4) артикуляцією і агрегуванням інтересів.
   Здійснення перших трьох типів діяльності характерне для певного набору інститутів, які в сукупності утворюють публічну підсистему системи влади. Якісне здійснення усіх типів діяльності унеможливлюється без адекватного залучення громадськості, громадських організацій. Йдеться, по суті, про утворення громадянської підсистеми влади. Внутрішня організація, функціонування, взаємодія публічної й громадянської підсистем визначають структурно-функціональні механізми влади інституціона- льного рівня.
   Важливою функцією державної влади є необхідність реалізації власних рішень, їх перетворення в конкретні дії щодо організації й реалізації впливу. Тому другим важливим компонентом механізму державно-публічного владарювання є виконавчий або управлінський компонент, який у межах поставлених перед ним завдань здійснює раціональний вплив на соціальне середовище. Цей компонент сприяє мобілізації засобів, необхідних для вирішення поставлених завдань, їх трансформації у вплив. У реальному житті характерним для функціонування інституцій державної влади є: 1) легально закріплене й легітимно визнане за державними інституціями влади право на використання силового ресурсу; 2) монопольне право на збір податків, чим забезпечується економічний фактор функціонування влади; 3) легальне право на нормотворчу діяльність - прийняття рішень. Це створює основу для можливості зовнішньої реалізації владної суб’єктності. Механізм сучасної державної влади передбачає чітко визначені повноваження нормотворчого й виконавчого компонентів і відповідну персональну відповідальність за втручання представників одного компонента у справи іншого. Державна влада має необмежений юридичний характер, монопольне право на правотворчу діяльність, як спосіб організації громадських стосунків, правозастосовну, як спосіб регулювання і контролю. Урівноваження інтересів різних соціальних груп досягається завдяки загрозі позбавлення індивіда або соціальної групи владного статусу в разі порушення цих правил, а реалізується завдяки взаємному контролю.
   Перевагою функціонального механізму є зменшення ролі окремого владного індивіда у функціонуванні публічної підсистеми, чим запобігається можливість узурпації влади певними політичними силами. Проте цей механізм, як і попередній, має свої недоліки. Вони полягають у розмитості функцій нормотворчого и виконавчого компонентів в умовах плинного історичного суспільства, а також у значній складності практичної реалізації механізмів індивідуальної відповідальності. Незалежно від реалізованого механізму урівноваження, його запровадження в публічну підсистему дає можливість створити причинну залежність між нормотворчим і виконавчим компонентами, завдяки необхідності врахування у своїй діяльності вимог іншого компонента. Це можливо завдяки наданню цим компонентам повноважень урівноваження, що дозволяє збалансувати діяльність складових публічної підсистеми системи влади.
   Громадянське суспільство передбачає подальшу розбудову і впровадження чіткої системи влади і управління на основі суворого дотримання принципів розподілу влад, їх взаємодії і взаємоконтролю, на основі поєднання широко розвиненої повноправної системи представницьких органів, що обираються правоздатним населенням, йому підзвітні і виражають його волю і органів державного управління, що утворюються представницькими органами в межах, визначених законом.
   Російський науковець I.A. Іванніков чітко ставить знак рівності між такими двома інституційними алгоритмами державної влади, як ефективність та відповідальність. Він стверджує, що відповідальність в політико-владному управлінні просто необхідна. В правовій державі має бути взаємна відповідальність держави і особи. Слід навіть сказати, що «обидві сторони владно-управлінських стосунків мають бути відповідальні, причому, взаємно, але міра і характер здійснення відповідальності різні, адекватно вектору управлінської дії» [7, с. 56]. Влада, закони якої руйнують суспільство, не сприяють його поступальному і динамічному розвитку, знижують рівень і якість життя народу, є аморальною. Закони цієї влади, руйнуючи суспільство, руйнують і державу. Теоретично було б правильно вважати, що така влада може бути повалена народом. На практиці жодна конституція не закріплює право народу виступати проти державної влади, чинити опір антинародній політиці з використанням зброї. Проте, закріплення в Конституції великої кількості норм про відповідальність державної влади і наявність механізму їх реалізації запобіжить переворотам, революціям і масовим виступам проти державної влади. Цю проблему можна розв’язати шляхом збільшення кількості конституційних деліктів, за які державні органи і держслужбовці повинні притягуватися до відповідальності, розробити механізм реалізації притягнення їх до юридичної відповідальності. Необхідно збільшити і кількість суб’єктів державної влади, яких можна притягати до юридичної відповідальності.
   Однак для забезпечення легітимної конституційності державної влади недостатньо збалансованості та скоординованості в роботі органів державної влади, так само як і недостатньо нормативноправового регулювання владно-політичних відносин, які виникають усередині держави. Необхідно, щоб самі громадяни брали безпосередню участь у здійсненні влади. Це включає в себе не лише участь громадян у формуванні органів державної влади шляхом чесних виборів, а й залучення народу до процесу прийняття важливих політичних рішень і, що найважливіше, - до ініціювання, обговорення та прийняття нормативних рішень публічного характеру.
   Висновки. Підсумовуючи вищевикладене, можемо визначити основні риси інституційності сучасної державної влади:
   1. Державна влада, на відміну від інших видів публічної влади, може здійснювати свою волю найперше через низку створених інституцій: державні органи, посадові особи, державні службовці тощо. В сучасному суспільстві міра втручання державних інституцій у сферу індивідуальної свободи вирішується шляхом можливості компромісу між державним втручанням та індивідуальною свободою. Саме в демократичному суспільстві передбачається міра і межі державного втручання, що базується на повазі та забезпеченні прав і свобод людини і громадянина.
   2. Інституційність державної влади забезпечується через її ефективність та легітимність. Для цього необхідно визначити правові засади і стандарти функціонування органів державної влади, насамперед через інститут відповідальності останніх та встановлення збалансованості повноважень органів шляхом ефективної імплементації принципу «стримування і противаг».
   3. Органи державної влади повинні забезпечити постійний зв’язок між владою та суспільством та створити механізм функціонування ефективних важелів впливу громадян на державно- владну діяльність. Стосовно функціонування і діяльності державної влади нині залишається ще багато невирішених питань, аналіз та узагальнення яких вимагає окремих самостійних наукових досліджень, котрі мають більш практичне й прикладне значення для кожної конкретної держави і кожного конкретного суспільства. Перспективним завданням подальших розвідок у цій сфері є детальне вивчення та аналіз участі громадськості у державно-владних процесах за умов сучасної державності.

   1. Юридична енциклопедія: в 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова) та ін.; В.П. Горбатенко (відп. секр.). - К.: Вид-во «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана, 1998. - Т. 1 (А-Г). - 670 с.
   2. Аристотель. Политика / Аристотель. Сочинения: в 4 т. - М.: Мысль, 1983. - Т. 4. - 830 с.
   3. Caltin О.Е.О. Systematic Politics / О.Е.О. Caltin. - Toronto: University of Toronto Press, 1962. - 434 p.
   4. Монтескье Ш. Избранные произведения / Ш. Монтескье. - М.: Гос- политиздат, 1995. - 799 с.
   5. Вебер М. Соціологія. Загально історичні аналізи. Політика / М. Вебер; пер. з нім. О. Погорілого. - К.: Основи, 1998 - 534 с.
   6. Ковальчук В. Проблеми конституційності та легітимності публічної влади в умовах формування правової демократичної держави: вітчизняний досвід / В. Ковальчук // Право України. - 2008. - № 6. - С. 35-40.
   7. Иванников И.А. Эффективность государственной власти в России: теоретико-политологический анализ: дис. ... д-ра полит. наук: 23.00.01. / И.А. Иванников. - М.: РГБ, 2007. - 231 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com