www.VuzLib.com

Головна arrow Теорія держави і права arrow Правовий закон і стандарти правотворчості правової держави
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Правовий закон і стандарти правотворчості правової держави

І.В. Лозинська

ПРАВОВИЙ ЗАКОН І СТАНДАРТИ ПРАВОТВОРЧОСТІ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

   Правова держава починається із правового закону. Тому першим і головним напрямом у будівництві держави, що відповідає принципам правового, стає правотворчість, яка забезпечує правовий характер позитивного права.
   Ключові слова: право, держава, правотворчість, правова держава, принцип, закон.
   Постановка проблеми. Прийняття неправових законів в Україні - явище поширене. Це не тільки заважає здійсненню й захисту гарантованих Конституцією України прав і свобод, а і створює реальну загрозу єдності країни, зумовлює неузгодженість дій інститутів влади, негативно позначається на реалізації будь-яких функцій держави. Пріоритетним напрямом будівництва правової держави є не зміцнення судової та правоохоронної систем (хоча їх роль не слід недооцінювати), на які покладено завдання «виправлення позитивного права» і приведення його неправових установлень у відповідність із кваліфікаціями «правового закону», а вдосконалювання правотворчості, що виключає, точніше, що значно знижує частку нормативних актів держави неправового характеру.
   Стан дослідження. На монографічному рівні розуміння правового закону насамперед представлене працями В.С. Нерсесянца, А. Нашица, М.І. Байтіна, Б.О. Кістяківського, С.А. Котляревського, Б.Н. Чичеріна та ін.
   Однак, у межах нашого дослідження завдання полягає не стільки в тому, щоб розширити перелік ознак і властивостей правового закону, а трансформувати соціальні й моральні вимоги до змісту правового закону в систему конкретних формалізованих критеріїв, на основі яких можна було б з достатнім ступенем вірогідності говорити про відповідність позитивного закону вимогам справедливості, інтересам суспільства або його більшості, іншим морально-етичним і соціальним вимогам.
   Виклад основних положень. Правовий закон характеризується не стільки юридичними властивостями позитивного закону, скільки соціальними й моральними. Правова державність базується на тому, що будь-які нормативно-правові акти мають бути втіленням справедливості. На думку А. Нашица, рішення, які ухвалює законодавець, «... покликані слугувати не суто юридичним або винятково юридичним проблемам; вони повинні сприяти врегулюванню важливих проблем соціального характеру». Іншими словами, йдеться про забезпечення «справедливого й відповідного можливостям даної стадії розвитку суспільства задоволення всіх законних інтересів» [4].
   На нашу думку, основною ознакою правового закону є адекватне відображення в ньому волі народу, що, звичайно, по своїй суті повинна виражати справедливий соціальний компроміс. Отже, правовий закон - це не лише форма вираження загальної волі. Загальна воля як зміст закону забезпечується належним способом формування правозастосовного органу або демократичною процедурою наділення його такою компетенцією. Найбільш ємною, зрозумілою і одночасно найбільш складною у юридичному втіленні є така ознака нормативно-правового акта, як його справедливість. Справедливість - не тільки вічна, але й вища цінність у праві. Усі інші порівнюються з нею й дійсні лише за умови, що вони не суперечать справедливості. Ця вимога стає ключовою в контексті правової демократичної держави. Виконанню цієї вимоги підлягає і характер формування законодавчих органів, і забезпечення ефективних засобів участі громадськості у правотворчому процесі, а також низка інших принципів організації правової держави. «Якщо право - це засіб суспільного компромісу, то чим більше людей задоволено змістом закону (компроміс), тим більше підстав уважати такий закон правовим. Оцінка закону як правового і ставлення до нього значною мірою залежать від загальної та правової культури суспільства. Яке саме суспільство, такі і його уявлення про права і справедливість» [3, с. 72].
   За всіх часів і у всіх народів уважалося, що право повинне бути справедливим. При цьому або воно розглядалося як утілення справедливості, або висувалася мета привести його у відповідність зі справедливістю. Таким чином, справедливість - одна із цінностей права, причому найбільш довговічних й істотних [3]. Ще у стародавності Арістотель зазначав: «Поняття справедливості пов’язане з уявленням про державу, тому що право, що слугує мірилом справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування» [1].
   Справедливість нормативно-правового акта складається зі справедливості мети нормативно-правового встановлення, вибраних методів правового регулювання й, нарешті, форми нормативно-правового акта.
   С.А. Іванова досить широко тлумачить справедливість мети, указуючи, що до цілей правових норм висуваються певні вимоги справедливості. При цьому вчена концентрує в понятті справедливості мети нормативно-правового акта весь спектр вимог, що становлять його правовий характер: «Мета, щоб бути справедливою, повинна:
   - адекватно відображати інтереси народу, тобто бути істинною. Будь-яка істинна правова мета - історично назріла, для здійснення якої є всі необхідні умови. Водночас недоліки суспільної свідомості можуть бути причиною появи правових норм, що не відповідають об’єктивним закономірностям;
   - мати ознаку реальності. Реальна та мета, для реалізації якої вже в наявності (а не тільки потенційно) є достатньо засобів. Істинність і реальність не завжди збігаються у правовій меті. Істинна мета може бути в певний момент нереальною, а реальна - неістинною. Повинні бути створені або ж уже існувати умови, які сприяють поводженню, що не тягне санкцій. Інше положення суперечило б справедливості;- ґрунтуватися лише на таких засобах, застосування яких морально виправдано. Мета, для реалізації якої потрібні неправові засоби, не є правовою» [3]. Погоджуючись із таким розумінням справедливості закону, слід зазначити, що ця властивість має такі складові:
   - мета закону повинна відображати інтереси народу;
   - прийняття закону повинно «історично назріти», тобто має бути затребуване історичною необхідністю; - закон повинен прийматися тільки для досягнення реальних цілей, тобто забезпечених усіма необхідними засобами;
   - закон може передбачати тільки такі методи правового регулювання, що виправдані з моральної точки зору для досягнення конкретних правових цілей. У зв’язку з цим є всі підстави, за якими справедливість варто розглядати як критерій істинності, справжньої моральності та право охоронної сутності закону. Йдеться про адекватність правової матерії принципам пріоритетності й гарантованості прав людини та про розгляд її як критерію правомірності й соціальної справедливості того або іншого закону. Відповідно до цього критерію, всі прийняті правові акти, а також чинне законодавство загалом повинні погоджуватися із правами людини, із принципом рівноправності людей - однією з вимог і компонентів ідеї справедливості [3].
   Однак справедливість закону не вичерпує соціально-моральних якостей правового закону. Значний інтерес становить філософсько- правова концепція В.С. Соловйова, який зазначає, що «... в основі права лежить воля як характерна ознака особистості... Отже, право - це воля, обумовлена рівністю. У цьому основному визначенні права індивідуалістичні засади волі нерозривно пов’язані із суспільними засадами рівності, а отже, можна стверджувати, що право є не що інше, як синтез волі й рівності» [8, с. 90]. Саме забезпеченість рівної волі в позитивному законі є іншою найважливішою характеристикою його правового характеру.
   В.С. Нерсесянц справедливо зазначав, що правова держава та правовий закон, як і держава та право загалом, - не самоціль, а історично обумовлені загальні форми вираження, організації, упорядкування й реалізації захисту прав і свобод людини та громадянина. Воля відносна в розумінні її фактичної незавершеності, історичної зміни й розвитку її сутності тощо, але вона абсолютна як вища цінність і принцип, а тому може слугувати критерієм загальноцивілізаційного й загальнолюдського прогресу [6, с. 311]. Зміст і характер цієї волі визначаються досягнутим рівнем соціально-історичного розвитку людей, що знаходить своє відображення в позитивному законодавстві. Отже, правовий характер закону визначають три основні його якості: справедливість, пріоритет свободи особи й рівноправність для всіх.
   Зазначені характеристики можуть становити ідейну основу правового закону. Для концепції правової державності їх виділення й аргументоване морально-етичне, соціальне, економічне й політичне обґрунтування можна було б уважати достатнім для формування адекватного ідеального уявлення про правовий закон. Однак, коли проблема визначення правового характеру закону розглядається у практичній площині, ці характеристики ставляться під сумнів як придатні, а іноді навіть стають аргументами неможливості розмежування правового закону і неправового.
   Одним із аргументів щодо недоцільності поділу законів на правові та неправові вважають також відсутність чітких критеріїв для цього, оскільки ознаки рівності, волі й справедливості при характеристиці права мають абстрактний характер і допускають неоднозначне тлумачення. Справді, уявлення про справедливість, рівність і волю можуть значно відрізнятися в різних правотворчих і правозастосовних суб’єктів. Очевидна потреба у встановленні конкретніших, не таких масштабних вимог до позитивного закону, керуючись якими і право- творець, і правозастосовник мали б однакові вихідні критерії для оцінки правового характеру закону, тобто відповідності його вимогам рівності, справедливості й волі.
   Розроблення чітких критеріїв правового характеру чинного, а точніше підготовлюваного до введення в дію (розроблюваного суб’єктом правотворчості), закону особливо актуально. Звичайно, потрібно усвідомлювати, що досягти повної суворості й чіткості таких критеріїв буде складно.
   Проте це завдання стає ключовим у програмі будівництва правової державності. Крім того, в Україні це завдання полегшується тим, що чинна Конституція не тільки проголосила Україну правовою державою, а й закріпила як основи конституційного ладу систему ціннісних засад до правового регулювання. У системі критеріїв правового характеру закону можна виділити кілька самостійних груп, що дозволяють дати оцінку закону в різних аспектах.
   Першу групу правової оцінки закону становлять гуманітарно- ідеологічні критерії. Система цих критеріїв, звичайно, може варіюватися залежно від панівного (домінуючого) праворозуміння в конкретній державі й на певному етапі його розвитку. Проте, якщо йдеться про правову, демократичну державу, то найширше визнання одержали такі ідеологічні вимоги до позитивного права, відповідність яким перетворює його у «правове»:
   - пріоритетність природних і невід’ємних прав і свобод людини;
   - ідея формальної рівноправності суб’єктів права;
   - ідея волі, забезпечуваної й охоронюваної позитивним правом;
   - ідея справедливості як відображення панівних у суспільній правосвідомості уявлень про рівноцінність тощо;
   - ідея позитивно-правового захисту інтересів інститутів цивільного суспільства.
   Ідеологічне обґрунтування законодавства здебільшого набуло формально-юридичного характеру в більшості розвинених демократичних держав.
   Другу групу становлять критерії, засновані на повноті врахування правоутворювальних джерел (підстав) правового закону. Система цих критеріїв дозволяє встановити частку державного (політико- ідеологізованого), або чиновницького, волюнтаризму, надмірність якого перетворює позитивне право в «наказне», таке, що абсолютизовує волю офіційного правотворця. Правотворчість - це інтелектуально-вольовий процес. Сформоване позитивне право - це не нормативи, що спонтанно виникли в соціальній практиці, а результат цілеспрямованої діяльності спеціально сформованого й уповноваженого суб’єкта. Проте позитивний закон, щоб мати правовий характер, повинен бути виданий суб’єктом, який здатен співвіднести його майбутню дієвість із існуючими соціальними, економічними, морально-духовними умовами суспільного буття й тенденціями їхнього розвитку. Ігнорування об’єктивних умов і закономірностей соціально-духовного розвитку не тільки перетворює позитивний закон у «голий» наказ, а й найчастіше викликає соціальне відторгнення ідеалів правової державності, стає неможливим у зв’язку з відсутністю зазначених вище умов. Нерідко прийнятий Верховною Радою закон має потужну ідеологічну основу й, на перший погляд, має значущі загальносоціальні цілі, але під час практичного його застосування виникають серйозні перешкоди економічного, морально- етичного, ментального характеру. Такий закон варто віднести до «не- правових», тому що масовість його ігнорування, у тому числі й право- застосовними органами держави, призводить, з одного боку, до формування нігілістичних настроїв у правовій сфері, а з іншого - до «виборчого», неправового характеру його застосування, що створює простір для зловживань виконавчої влади.
   До третьої групи, на нашу думку, можна віднести формально- юридичні критерії оцінки правового характеру закону. Звичайно, найпоширенішою є думка про те, що правовий характер закону можна визначити відповідно до його зіставлення з ідеалами природного права, ідеями справедливості й рівності тощо. Не заперечуючи цього повністю, слід зазначити, що значна частина цих ідеалів набула формально-правової форми у вигляді включення їх як норм-принципів, норм-декларацій, норм-дефініцій та інших норм загальноправового регулювання до текстів основних законів демократичних країн. Це свідчить про те, що формалізація ідеалів стала першим природним, очевидним і необхідним кроком на шляху будівництва правової держави. Конституція України висуває до чинного законодавства вимоги, порушення яких дає підставу для визнання закону неправовим. Крім того, до системи формально-юридичних критеріїв включаються й властиво юридичні підстави оцінки правового характеру закону, що становлять загалом систему юридичних принципів і засобів, вироблених людством як основи справедливого й гуманного позитивно-правового регулювання суспільних відносин. До них ми відносимо такі принципи: законності; відповідності форми (юридичного джерела) характеру врегульованих суспільних відносин; неможливості поширення обтяжуючої відповідальності норми на суспільні відносини, що виникли до набрання нею чинності; компетенційних і територіальних підстав визначення предметів правового регулювання тощо.
   До четвертої групи належать організаційно-політичні критерії, невідповідність яким дає підставу визнавати неправовий характер нормативного акта. Ці критерії дають можливість оцінити принципи організації та процесу створення нормативно-правового акта відповідно до основної ідеї демократичної держави - правове регулювання повинне здійснюватися відповідно до волі народу - джерела влади й у його інтересах. Саме ця система критеріїв і становить систему стандартів, яким повинна відповідати система правотворчості правової держави.
   У реальному житті проблема верховенства права трансформується в проблему особливих властивостей норм, що втримуються в позитивному законі або іншому нормативно-правовому акті.
   На наш погляд, це завдання повинно вирішуватися (і успішно вирішується) на рівні Конституції. Річ у тому, що Конституція - це не тільки правовий документ вищої юридичної чинності, а й установчий документ, в якому закріплюються ідейні та організаційні принципи правового закону і правотворчості в цілому. Однак, як ми вже зазначали, це лише перший крок. Важливим є практичне впровадження конституційних характеристик правового закону, правової державності. У зв’язку зі створенням і функціонуванням спеціальних органів конституційного контролю, що забезпечують контроль відповідності чинного законодавства конституційним критеріям права, це завдання повинно вирішуватися не тільки на стадії правозастосовної діяльності. Правовий характер законів повинен закладатися на стадії правотворчості. Ідейна тріада правової характеристики закону забезпечується в Конституції різними засобами.
   Вимоги справедливості, рівноправності й волі в конституційній концепції концентруються в головній вимозі - забезпечення прав і свобод людини. Основні правові характеристики всього конституційно
регламентованого простору загалом і правової державності зокрема закріплені в Конституції з позицій і під кутом зору прав і свобод людини та громадянина, їх визнання й захисту.
   Положення Конституції про права й свобод людини та громадянина значущі не тільки в аспекті проблем захисту окремої людини. На нашу думку, перелік конституційних прав і свобод не є переліком суб’єктивних прав і свобод людини. І конституційне закріплення виконує загальнорегулятивну функцію. Кожне право, що закріплено у другому розділі Конституції, - це не конкретно надане суб’єктивне право конкретній людині, а форма об’єктивації незаперечної границі особистої волі, позначення якої насамперед адресовано владі держави, а потім - іншим суб’єктам. Положення Конституції виступають як загальнообов’язковий правовий стандарт і конституційна вимога до правової якості офіційних нормативних актів, до організації й діяльності всіх галузей державної влади та посадових осіб.
   Положення Конституції, що є гарантіями природних прав і свобод, виступають цілісним, самостійним критерієм наявності або відсутності, дотримання або заперечення права загалом, критерієм правового характеру чинного законодавства. У ст. 3 Конституції України проголошено: «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Таким чином, визнання невідчужуваного та природженого характеру основних прав і свобод людини підтверджує загальну значимість і обов’язковість цих прав та свобод для всієї держави загалом.
   Істотними як для характеристики правового закону, так і для конституційних вимог до організації правотворчості у правовій державі варто визнати положення ст. 5 Конституції України, відповідно до якого носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, що здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові й не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. У ст. 22 Конституції України сформульована чітка вимога до правотворчого процесу: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав та свобод».
   У контексті нашого дослідження останнє конституційне положення має принципове значення. Питання про правовий характер закону має бути вирішено у процесі правотворчості. Рівноправності як ознаці правової держави Конституцією надано ранг принципу конституційно-правового статусу людини й громадянина (ст. 24), порушення якого перетворює будь-який позитивний закон у неправовий.
   Отже, Конституція встановила формально певні вимоги до позитивного законодавства, які становлять систему організаційних і процедурних стандартів правотворчості у правовій державі. У зв’язку з порушеною проблемою стандартів правотворчості у правовій державі виникає питання про форми й методи їх застосування на окремих стадіях правотворчого процесу. Однак цим проблема не вичерпується. Питання стадійного контролю правового характеру нормативного акта вимагає розроблення спеціальних заходів відповідно до специфіки стадії правового регулювання.
   На стадії правотворчості це можуть бути комісії, експертизи, узгодження із суспільною палатою, винесення на всенародне обговорення, консультативний референдум тощо. На стадії правореалізації - необмежене, доступне право оскарження рішень, прийнятих на основі неправового акта, нормальне функціонування правозахисних державних і недержавних організацій та установ. На стадії правозастосування - судовий і конституційний контроль. Висновки. Практичне забезпечення правового характеру закону вимагає впровадження зазначених критеріїв як системи організаційних і формалізованих вимог, які в сукупності забезпечували б мінімально необхідні гарантії видання законів правового змісту.
   Забезпечення правового характеру законодавства вимагає розроблення суворих стандартів (вимог) до позитивної правотворчості, що є органічною частиною правотворення.
   Стандарти правотворчості правової держави - це система вимог, зразків організації та діяльності правотворчих органів, дотримання яких створює організаційні передумови правового закону, що виражає ідеал демократичного волевиявлення.
   Запорукою правового характеру нормативного акта, на нашу думку, є вироблення й суворе дотримання стандартів позитивної пра- вотворчості, що відповідають не тільки ідеям правової держави, а і його демократичному й соціальному характеру.

   1. Аристотель. О том, что такое государство / Аристотель // Политика
   2. Байтин М.И. Сущность права (современное нормативное правопо- нимание на грани двух веков) / М.И. Байтин. - Изд. 2-е, доп. - М.: Право и государство, 2005. - 543 с.
   3. Иванова С. А. Принцип социальной справедливости в законотворчестве: проблемы реализации на современном этапе / С.А. Иванова // Законодательство и экономика. - 2005. - № 1.
   4. Нашица А. Правотворчество (теория и законодательная техника) /  A. Нашица. - М., 1974.
   5. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства: учеб. для вузов / B. С. Нерсесянц. - М.: Изд. группа нОрМА-ИНФРА-М, 1999. - 572 с.
   6. Нерсесянц В.С. Право в системе социальной регуляции / В.С. Нерсе- сянц. - М., 1990.
   7. Нерсесянц В.С. Философия права / В.С. Нерсесянц. - М.: НОРМА ИНФРА-М., 1997. - 625 с.
   8. Соловьев В.С. Оправдание добра / В.С. Соловьев. - М., 1999.
   9. Соловьев В.С. Право и Нравственность / В.С. Соловьев // Власть и право. Из истории русской правовой мысли. - Л., 1990.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com