www.VuzLib.com

Головна arrow Теорія держави і права arrow Законність і правопорядок: "сіамські близнюки" чи самостійні правові категорії?
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Законність і правопорядок: "сіамські близнюки" чи самостійні правові категорії?

А.Ф. Крижановський

ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК: «СІАМСЬКІ БЛИЗНЮКИ» ЧИ САМОСТІЙНІ ПРАВОВІ КАТЕГОРІЇ?

   Аналізується співвідношення категорій «законність» і «правопорядок». Генезис законності виявляє переважно етатиське наповнення цієї категорії. Обґрунтовується, що правопорядок не є результатом законності. Своєю чергою, сама законність потребує деідео- логізації. Аргументується, що сучасному праворозумінню має відповідати модель правозаконності як системи вимог до діяльності державних органів і посадових осіб.
   Ключові слова: законність, правопорядок, правозаконність, сучасне праворозуміння, деідеологізація.
   Постановка проблеми. До розмірковування над запитанням, поставленим у назві статті, спонукає стійка традиція у теоретичній і практичній юриспруденції в Україні інтерпретувати законність і правопорядок як майже тотожні правові явища і категорії. Ця традиція виникла на радянському ґрунті (в працях дореволюційних правознавців такого не спостерігалося, як не спостерігається і у працях зарубіжних дослідників ) в епоху утвердження соціалістичної законності та тотальної ідеологізації головних категорій юриспруденції.
   Категорії «правопорядок» і «законність» попри різне їхнє розуміння тими чи іншими правниками утвердилися як у фундаментальних, так і в галузевих наукових дисциплінах на теренах вітчизняної юриспруденції. Кожна з цих категорій отримує своє змістовне наповнення відповідно до тих засадничих підходів, які використовуються для зрозуміння природи і призначення законності та правопорядку, з’ясування їх місця і ролі як у правовій сфері, так і в життєдіяльності суспільства у цілому.
   Відтак, законність і правопорядок посідають і певні «інсти- туціональні» ніші у юриспруденції. При цьому потрібно зазначити, що доктринальна і емпірична складова юриспруденції по-різному відображають наявний теоретичний і практичний «статус» законності і правопорядку та співвідношення між ними. Зовсім не гіперболізуючи відоме твердження «практика - критерій істини», справедливості ради слід зазначити, що саме правова практика корелює ідеологічні нашарування інтерпретацій законності і правопорядку, які були поширеними донедавна, і як прояв певної інерційності юридичної думки, в тих чи інших формах зберігають своє існування у нових умовах.
   Такого кшталту «спадком» марксистсько-ленінської теорії держави і права є ідеологічний штамп щодо законності і правопорядку як свого роду «сіамських близнюків», що поєднані між собою причинно-наслідковими зв’язками. Це прокрустове ложе розуміння цих категорій не тільки обмежує предметно-змістовне поле кожної з них, але й стримує осмислення їх автономної ролі й значення у правовому бутті суспільства. Тому в нинішній ситуації закономірно виникає проблема з’ясування співвідношення між законністю і правопорядком, їхнього місця у категоріальному апараті юриспруденції, а відтак - і корегування методологічних підходів у дослідженнях цих правових феноменів. Важливою «темою», яка може пролити світло на нинішній стан доктринальної інтерпретації співвідношення законності та правопорядку, є їхня історична генеза, і передусім, драматична тенденція «поглинання» правопорядку законністю впродовж цілого історичного періоду існування СРСР.
   Стан дослідження. Найголовніше, що звертає на себе увагу щодо концепції законності, - це домінування у її інтерпретаціях ідеологічних і класових мотивів. Таке її сприйняття, вочевидь, мало доповнити, і таким чином посилити правничий потенціал цього поняття. Маємо визнати, що етатиська модель законності побутує і у сучасній вітчизняній юриспруденції.
   Виклад основних положень. Як не парадоксально, витоки радянської теоретичної і емпіричної моделі законності сягають дореволюційних часів, причому і у цьому питанні Росія пішла своїм власним, непроторенним шляхом.
   Виникнення законності як правового феномена пов’язується з історією формування представницької влади державоутворюваль- ного народу [1], яка була б здатною нав’язувати державній владі волю народу, обмежувати діяльність монархів та інших правителів від імені народу за допомогою законів, які приймає представницька влада. Це явище, як вважається, з’явилося в Англії, і офіційно сформульоване у «Великій хартії вольностей» (1215 р.), де було встановлено, що жодна людина не може бути заарештована, ув’язнена, позбавлена власності, вигнана з країни не інакше, як згідно з законним вироком рівних їй на підставі закону країни. Всі ці обмеження були спрямовані проти влади короля, а вимоги були сформульовані від імені вільних жителів Англії, включно з представниками міст, а також селян [2, с. 154-156]. Така традиція застосування законності збереглася і з деякими відмінностями і особливостями набула розвитку у західних правових системах. У Росії ж появу і ствердження терміна «законність» пов’язують з іменем Петра І, котрий свої Указом 12 січня 1722 року створив прокуратуру, наділивши її повноваженнями нагляду за суворим дотриманням законів держави [3, с. 350].
   Уявлення про законність, які поширювалися монаршою владою Росії, кардинально відрізнялись від тих, які стверджувалися громадянським суспільством і на той час стали чи не класичними у практиці західних країн. У Росії ж, починаючи з Петра І, котрий вперше в історії російської державності намагався перебудувати суспільство на основі всеохоплювального законодавства, законність стала розумітися як вираження волі верхів, забезпечення їх інтересів на основі суворого дотримання законів. Результатом насаджуваної зверху моделі законності стало, як свідчать дослідження правознавців, те, що «...відверте панування свавілля і беззаконня значно частіше спостерігається в Росії, ніж дотримання законності» [3, с. 307]. Володимир Набоков, оцінюючи поширене відношення до законності в царській Росії, писав, що «...неповага до закону, за готовності устами славословити його, просякнута вся адміністрація знизу доверху. Саме останніми роками (цитована робота опублікована В. Набоковим у 1912 р. - А.К.) характеризується якимось зведенням цієї неповаги у принцип, ним якось красуються, відкрито підкреслюючи, що закони і законність завжди безумовно мають відступати перед вимогами «державної доцільності» [4, с. 58]. Очевидно, саме тому у російській дореволюційній юриспруденції отримала певне поширення теорія законності як вимоги до державної влади дотримуватися приписів законодавства.
   Радянська влада під орудою більшовиків спочатку офіційно взагалі відмовилася від законності, проте згодом запровадила поняття революційної законності, згідно з якою суди, адвокатура, прокуратура мали, насамперед, керуватися революційною правосвідомістю, а тільки потім вирішила застосовувати закони, якщо вони відповідали цій революційній правосвідомості. Як не парадоксально, запроваджена Петром І модель законності була сприйнята і поглиблена владою рад.
   Очевидно, зовсім не випадковою була відмова диктатури пролетаріату від категорії правового порядку, яка на декілька десятиліть зникла зі шпальт юридичної доктрини. На відміну від законності, правопорядок, як одвічно «чиста» правова категорія, не піддавалася ідео- логізуючим «пластичним операціям», і була переміщена на периферію наукових процесів*. Тільки на початку 60-их років ХХ ст. феномен правопорядку з’являється на сторінках наукових видань, стає предметом досліджень правників.
   Своєрідне бачення законності збереглося і в нащадкові «революційної законності» - «соціалістичній законності». Це поняття визначалося як «неуклінне виконання законів і інших правових актів органами держави, посадовими особами, громадянами і громадськими організаціями» [5, с. 101], і було типовою для радянської епохи етати- ською інтерпретацією категорії законності. Домінуючими у доктрина- льних підходах до законності були погляди М.Г. Александрова, автора відомої праці «Право і законність в період розгорнутого будівництва комунізму» (1961 р.) [6]. М. Г. Александров розрізняв законність у широкому і вузькому аспектах. В широкому аспекті соціалістична законність становить принцип поведінки, яка вимагається державою від усіх громадян, посадових осіб, установ і організацій. Цей принцип означає, що вимоги дотримуватися закону (і виданих на виконання законів підзаконних актів) висуваються рівною мірою до всіх без винятку громадян, посадових осіб, установ і організацій [6, с. 105].
   Законність у вузькому розумінні визначалась як принцип діяльності соціалістичного державного апарату. У цьому аспекті соціалістична законність означає, що здійснення всіх владних дій (і особливо державного примусу) має проходити винятково в межах закону, на основі точного і неухильного виконання законів за суворого і неухильного виконання всіма посадовими особами прав і законних інтересів громадян [6, с. 105].
   Доктринальний дуалізм в інтерпретації законності доповнювався іншими аспектами - як необхідної передумови соціалістичної демократії, і навіть - як загального принципу права [7, с. 226], що сприяло розпорошенню змістовних характеристик законності, стримувало вироблення цілісного розуміння її природи і значення. Головним недоліком інтерпретації законності в радянській юриспруденції було збереження і постійне відтворення імплантованого владою ще у петровську епоху етатиського (системо- центристського) її (з властивими тій чи іншій епосі ідеологічними прикрасами) тлумачення, на відміну від класичного західного її розуміння як правозаконності (Ф. Хайєк). Принципову рису останньої становить те, що правозаконність від самих початків (Платон, Арістотель, праці римських юристів, мислителів епохи Відродження)* і до сьогодні трактується як вимога, що встановлюється щодо діяльності держави і державних органів, посадових осіб.
   У радянській юриспруденції склалася традиція поєднання категорій «законність» і «правопорядок» практично у єдину смислову конструкцію, відображенням чого є саме таке висвітлення законності та правопорядку у більшості підручників із теорії держави і права. Доволі рідкісним винятком виступає монографія «70 лет Советского государства и права», один із розділів якої названо «Забезпечення соціалістичної законності у радянському державному управлінні» [8]. Проте, цей підхід не знайшов значної підтримки фахівців у той період. Сьогодні є всі підстави вважати, що правопорядок не є наслідком законності, а навпаки - законність виступає як результат правового порядку. Надійний правовий порядок, тобто ґрунтований на праві устрій суспільної життєдіяльності виступає передумовою законності у діяльності владних інституцій держави, є загальним правовим «фоном», який спонукає державну владу до дотримання і виконання вимог чинного законодавства.Доволі показовим виявом ідеологізації законності була «традиція» посилювати значення правових понять прикметниками у суспільних науках радянської доби, яка мала на меті компенсувати латентну девальвацію термінів в умовах тотального порушення законності самою державою).
   Наприклад, поєднання дієслова «виконання» чи «дотримання» з прикметниками «суворе і неухильне» утворювало змістовно протирічну словесну конструкцію зі зловісним відтінком, бо саме це «суворе і неухильне» на практиці призводило до беззаконня і несправедливості у діяльності самої держави. Попри твердження, що поняття законності виражає «реалістичне відношення до права» [7, с. 217], головною складовою залишався все ж ідеологічний компонент. У завуальованій формі це підкреслював С.С. Алєксєєв, який констатував, що поняття «законність» характеризує правову дійсність, взяту під кутом зору... ідейно-політичних основ правової системи, її зв’язку з основоположними суспільно-політичними інститутами, з політичним режимом цього суспільства [7, с. 217].
   Певні причини формування такої моделі законності мають своїм корінням ідеологізацію теорії права, покладення на неї завдання формувати варіант прикрашеного стану правової реальності. Тому навіть ідея законності, яка у строго прагматичній інтерпретації не сягає за межі принципу відповідності поведінки суб’єктів права вимогам чинного законодавства, наділялася такими властивостями, якими володіє власне тільки саме право. «... Ідея законності, - підкреслює С.С. Алєксєєв, - яка формується у правовій свідомості, це ідея про доцільність і необхідність такої реальної правової поведінки всіх учасників суспільних відносин, за якої не залишалось би місця для свавілля, фактично досягалась всезагальність права (підкреслено мною - А.К.), дійсна реалізація суб’єктивних прав [7, с. 219]. Це наділення законності властивостями інших правових феноменів міфологізувало цю категорію, проте зовсім не сприяло прирощенню наукового і практичного її потенціалу: як і всякий міф, законність не стала реальним і дієвим інструментом прогресу у правовій сфері. І навіть коли ідея і начала законності втілюються у особливому режимі суспільно-політичного життя (С.С. Алєксєєв), у системі вимог законності, вона не перестає бути прокламацією стану юридичної правомірності суспільних відносин, на що справедливо вказує П.М. Рабінович [9, с. 68].
   Законність як сукупність вимог і навіть як режим так чи інакше виявляють себе як певні ідейні юридичні начала, які ще мають втілюватися у правову реальність. І тому саме через цю прокламаційну законність неможливо виробити інструменти чи шкалу вимірів реального втілення законності у правову практику. Очевидно також: порушення законності не виступає окремим чи самостійним аргументом при винесенні рішення, постанови чи вироку суду та інших правозастосов- них органів. Поняття «законнність» не виявляє якоїсь особливої змістовної новизни при зіставленні таких пар понять, як «законний і правомірний» та «незаконний - неправомірний». Категорії «правомірний - неправомірний», по суті, поглинають поняття «законний - незаконний».
   Законність навряд чи можливо визначати як стан суспільної життєдіяльності, який визначається ступенем відповідності чинному законодавству, бо це елемент правового порядку, який не може бути вирізнений із загального стану правової впорядкованості суспільного буття. Законність наявних правових відносин суспільстві «розчиняється» у сукупності всіх суспільних відносин, які ґрунтуються на вимогах права і виходять із його приписів.
   Проблема ще і в нерівноцінності (різнорівненості) понять «право» і «закон». Із категорії «закон» у співвідношенні з порядком коректно може бути вироблений тільки стан законопорядку («законного» порядку). Тому правопорядок аж ніяк не може бути наслідком і результатом законності. Але, якщо ми хочемо встановити правопорядок, який ґрунтується на цінностях свободи, рівності і справедливості, ми маємо виводити його саме з права. Тільки у співвідношенні з правом порядок отримує той зміст, якого і потребує порядок, що має ґрунтуватися на цінностях свободи, справедливості та формальної рівності. Тобто тільки право може фундувати такий порядок, який і є правовим порядком.
   Слід зазначити, що у вітчизняній юриспруденції розуміння правозаконності як вимоги, передусім, до державної влади, прокладає собі шлях у різні способи. Так, О.Ф. Скакун формулює вимоги законності, пов’язуючи їх з діяльністю держави - правотворчою діяльністю, формою і процедурою цієї діяльності, вимогами законності у сфері реалізації (в основному, застосування) права [10, с. 719-729]. Цей підхід завойовує нові позиції у сучасному правознавстві, бо саме в ідеї правозаконності конкретизовано розкрилися ідеали свободи - «...центральної, визначної, як видно зараз, ланки сучасної ліберальної теорії, що поєднується з ідеєю солідарності (і також гуманістичною філософією права), та й всією, слід думати, ліберальної цивілізації з її ідейної, духовної сторони» [11, с. 455].
   Згідно зі справедливим зауваженням Ф. Хайєка, концепція пра- возаконності свідомо розроблялась тільки в ліберальну епоху і стала одним із її величніших досягнень, що послужили не тільки щитом свободи, але й відлагодженим механізмом її реалізації [12, с. 128].
   Необхідність наповнення законності саме правовим змістом визначається й тим, що сам собою термін «законність» мало що говорить, він характеризує тільки одну з іманентних властивостей будь- якого права, його загальнообов’язковість - категоричність, доконечність найсуворішого, неухильного дотримання, перетворення в життя діючих юридичних норм - неважливо яких, у тому числі - «революційних» і самих що не є реакційних [11, с. 471].
   Законність попри всі історичні метаморфози залишається саме законністю, порядком, устроєм чи улаштуванням найсуворішого дотримання вираженого в законах, інших юридичних актах діючого позитивного права. А оскільки у сучасному громадянському суспільстві правовий порядок, інакше кажучи, правовий устрій покликаний виражати законність, ґрунтується на гуманістичному праві, і, отже, передусім, на природних невід’ємних правах людини, то і сам устрій юридичних відносин має набувати свого роду природно-правового характеру. Тобто має ставати настільки обов’язковим і жорстким, як і сама природа [11, с. 473]. Може, саме тому знаменитий російський правознавець М.М. Коркунов вважав, що міцний суспільний порядок передбачає встановлення такого правового порядку, який буде підкорювати собі намагання окремих особистостей з такою ж безумовністю і нещадністю, як закони природи [13, с. 69]. Сенс правозаконності означає найсуворіше, неухильне втілення в життя не просто будь-яких і всіляких норм (це - нормальна юридична реальність), а начал гуманістичного права, передусім, основних невід’ємних прав людини, а також пов’язаних із ними інших інститутів... у тому числі загальнодемократичних правових принципів народовладдя, приватного права, незалежного правосуддя. А відтак - і реальна, на ділі, побудова на послідовно демократичних гуманістичних началах всієї юридичної системи, всього полі- тико-державного життя [12, с. 472].
   Законність може бути істинною, такою, яка відповідає «духові», тобто сутності права, і суто формальною, що зводиться до дотримання будь-яких норм, якщо вони санкційовані державою. Для першої необхідна наявність певних суспільних, політичних та ідеологічних передумов, необхідна правова культура і повага до права, усвідомлення його необхідності й справедливості, тобто, правовизнання (І. Ільїн). Для другої все це в результаті не обов’язкове і навіть непотрібне [14, с. 54].
   «Істинна законність - це є правозаконність!» - підсумовує С.С. Алєксєєв. Таким чином, концепція права, яка відповідає вимогам сучасного громадянського суспільства, - це філософія правозаконності - гуманістичного права, яке покликане панувати, правити у суспільстві.
   Висновок. Наостанок слід підкреслити, що надійний, справедливий, дійсно правовий порядок у суспільстві може бути забезпечений якраз саме за умови правової законності, передусім у всіх сферах діяльності держави, державних органів, посадових осіб. І в такому розумінні правовий порядок вже може виявляти себе як певною мірою й результат правозаконності.

   1. Мамут Л.С. Государство как публично-властным образом организованный народ / Л.С. Мамут // Журнал российского права. - 2000. - № 3. - С. 88-98.
   2. Всеобщая история государства и права / под ред. К.И. Батыра. - М.: Былина, 1995. - 416 с.
   3. Ильин А.В. Из истории права: многоуровневый учебник для 10-11 классов / А.В. Ильин, С.А. Морозова. - СПб, 1997. - 457 с.
   4. Набоков В. Законность и власть / В. Набоков // Новое время. - 1992. - № 32. - С. 57-59.
   5. Юридический энциклопедический словарь / гл. ред. А.Я. Сухарев. - М.: Советская энциклопедия, 1984. - 415 с.
   6. Александров Н.Г. Право и законность в период развёрнутого строительства коммунизма: монография / Н.Г. Александров. - М.: Госюриздат, 1961. - 296 с.
   7. Алексеев С.С. Общая теория права: в 2-х т. / С.С. Алексеев. - М.: Юрид. лит., 1981. - Т.1. - 360 с.
   8. 70 лет советского государства и права; под ред.: А.И. Королева, Ю.К. Толстого, Л.С. Явича. - Ленинград: Изд-во Ленинградского ун-та, 1987.
   9. Рабинович П.М. Упрочение законности - закономерность социализма / П.М. Рабинович. - Львов, 1975.
   10. Скакун О.Ф. Теория государства и права (энциклопедический курс): ученик / О.Ф. Скакун. - Харьков: Эспада, 2006. - 840 с.
   11. Алексеев С.С. Право: азбука - теория - философия: Опыт комплексного исследования / С.С. Алексеев. - М.: Статут, 1999. - 712 с.
   12. Хайек Ф. Дорога к рабству / Фридрих фон Хайек // Вопросы философии. - 1990. - № 11. - С. 123-131.
   13. Коркунов Н.М. Общественное значение права / Н.М. Коркунов. - СПб., 1892. - 20 с.
   14. Баскин Ю.Я. Очерки философии права: учеб. пособие / Ю.Я. Баскин. - Сыктывкар: АО «Коми респ. тип.», 1996. - 55 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com