www.VuzLib.com

Головна arrow Теорія держави і права arrow Взаємозв’язок влади і права: еволюція концепцій
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Взаємозв’язок влади і права: еволюція концепцій

О.Я. Добош

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ВЛАДИ І ПРАВА: ЕВОЛЮЦІЯ КОНЦЕПЦІЙ

   Простежується еволюція становлення взаємозв’язку державної влади і права як суспільних явищ.
   Ключові слова: влада, право, держава, суспільство, правосвідомість, свобода людини.
   Постановка проблеми. Державна влада є різновидом соціальної влади і її дослідження як явища, властивого людському суспільству, має достатньо глибокі історичні традиції. Це стосується і права, про суть якого люди замислювалися з найдавніших часів. Вже тоді було очевидним, що категорії «державна влада» і «право» нерозривно пов’язані і неможливо зрозуміти справжню природу цих явищ поза межами їх співвідношення. Тому проведення теоретичного дослідження взаємозв’язку влади і права в рамках еволюційного підходу є актуальним для теорії держави і права, бо дозволяє узгодити з об’єктивною реальністю категоріальний апарат юриспруденції. Такий аналіз має особливу значущість і для законодавця, оскільки дозволяє, використовуючи норми права, врегулювати суспільні відносини, що складаються між державною владою і суспільством, відносини, що містяться у самому механізмі держави, а також інші суспільні відносини у сфері влади.
   Стан дослідження. Проблема влади привертала увагу дослідників впродовж усього існування людського суспільства. Проте досі в політико- юридичній літературі нема єдиного розуміння державної і політичної влади, взаємозв’язку влади і права. Кожна з наук формує своє уявлення про це явище, застосовуючи свій підхід до його вивчення, але навіть у рамках окремо взятих інститутів єдине розуміння категорії «влада» відсутнє. Одні науковці розглядають владу як певну функцію, властиву будь-якому ко лективу, суспільству, державі, інші - як вольове відношення, треті - як здатність держави нав’язувати свою волю суспільству. З цієї причини сьогодні все більше набирає силу тенденція вивчати владу не в роздробленості, а в єдності її різноманітних типів як феномена, що володіє в будь-яких своїх модифікаціях деякими стійкими властивостями.
   На загальнотеоретичному рівні питання влади досить чітко розроблені у ряді монографічних досліджень, в колективних працях, статтях, тезах наукових конференцій. Проте комплексної, цілісної, теоре- тико-юридичної концепції влади вироблено не було. Питання походження влади в суспільстві, її юридичний аналіз не стали предметом досліджень учених стосовно свідомості людини, не розглянуті у взаємозалежності суспільних відносин і публічної влади.
   На важливості цієї проблеми акцентували увагу багато науковців. Серед тих, хто про це писав, - І. Азовкін, С. Андреєв, В. Бачинін, К. Вельський, С. Каверін, С. Комаров, В. Лазарєв, Л. Мамут, І. Сенякін, С. Слабов, Ф. Раянов, І. Степанов, В. Щербінін. І хоч маємо чимало різних публікацій, однак у них ще недостатньо висвітлено ряд важливих аспектів цієї проблематики. А саме недосліджено питання походження влади в суспільстві, не зроблено її юридичного аналізу. Не розглянуто також взаємозалежності суспільних відносин і публічної влади. Виклад основних положень. Перші уявлення про владу і право з’явилися в період зародження державності. А теоретичні концепції, про державну владу і право почали формуватися в епоху розвиненого рабовласницького суспільства. Вони представлені у працях таких стародавніх мислителів, як Демокріт, Платон, Аристотель, Полібій і Епікур.Демокріт, наприклад, вважав державу продуктом людини, штучно створеним людьми порядком, результатом загальної умовної суспільної угоди, що творить для своїх підданих закони, обов’язкові для виконання. Таке розуміння держави підштовхнуло мислителя до постановки проблеми вдосконалення державної влади на користь природи людини, що сприятиме появі таких законів, котрі відповідають інтересам народу. На думку Демокріта, не всяка людина здатна і гідна бути володарем. «Тому, хто володарюватиме над іншими, належить спочатку володарювати над самим собою» [1, с. 618]. Державна влада, на переконання Демокріта, не повинна суперечити природі людини, її свободі. Але відстоюючи інтереси індивіда, мислитель одночасно возвеличував загальні інтереси над приватними. На його думку, саме загальні інтереси повинні отримати закріплення у законах. Демокріт стверджував, що закон держави вище будь-якої приватної свободи: «Закону, правителеві і мудрішому необхідно підкорятися» [1, с. 619]. Це пояснюється тим, що в одному випадку мислитель обґрунтовував принципи будь-якої державної влади (обов’язкове підпорядкування громадян державі, закону тощо), а в іншому - описував необхідні, на його думку, умови для якнайкращого функціонування державного ладу (відносна свобода громадян, підвищена відповідальність посадових осіб, підпорядкування правовим розпорядженням, в яких виражена суспільна воля тощо).Інший відомий старогрецький мислитель -
   Платон, як і Демокріт, багато розмірковував над проблемою державної влади та її співвідношенням з правом. Він вважав, що ідеальна держава повинна бути єдиною. Все те, що веде до втрати єдності, наприклад, розподіл суспільства на багатих і бідних, - найбільше зло, а все, що сприяє зміцненню єдності - найвище благо. У зв’язку з цим для утвердження ідеальної державної влади необхідна наявність людей і станів, що володіють добродійними властивостями душі, для яких чужими є майнові інтереси і пошана. Через це, за Платоном, володарювати можуть лише філософи [2, с. 275]. Дуже важливо відзначити, що в подальшому Платон приходить до висновку, що правління мудреців не є гарантією від настання тиранії і висуває ідею правління законів. Ця ідея виявилася дуже плідною, і в сучасній науковій літературі навіть висловлюється думка про те, що, не варто виключати античного мудреця з числа розробників концепції правової держави.
   Поряд з тим, переслідуваний страхом тиранії, Платон вдається до іншої крайності, перетворюючи закон на усюдисущий механізм людського життя. З цієї причини деякі дослідники стверджують, що концепція Платона не виходить за рамки тоталітаризму і в своїй основі тотожна йому [2, с. 25-28].
   Платон намагався довести, що ідеальним устроєм державної влади може бути тільки обмеження абсолютної влади, перш за все, за допомогою законів. Відповідно до цього він визначав ідеальний тип державного устрою, який може бути декількох видів: якщо правитель один, то це - монархія, якщо декілька правителів - аристократія. Ідеальному державному устрою Платон протиставляв інші, розташовані в порядку погіршення державності: олігархія, демократія і тиранія. Відхилення від ідеалу веде, таким чином, до порочних форм держави, приниження і навіть ігнорування ролі закону.
   Аристотель, на відміну від Платона, розкривав змістовну природу влади і на цій основі давав класифікацію форм держави. За Арис-тотелем, державна влада не є приналежністю одного або багатьох посадових осіб, а є діяльністю різних органів (законодавчих, судових, виконавчих) щодо досягнення не особистої, а загальної користі, в яких бере участь більша або менша кількість громадян держави. Залежно від того, в яких законних чи беззаконних формах здійснюється державна влада, цей мислитель оцінює і саму державу. Найбільш правильною формою держави Аристотель називав політію, яка, на його думку, є «середньою» формою держави, в якій змішані олігархія і демократія, забезпечується належна законність, нема серйозних недоліків [3, с. 122-123]. Саме тому в політії Аристотеля влада належить більшості - середньому класу і здійснюється вона на користь загального блага. Старогрецький мислитель Полібій, поза сумнівом, також зробив вагомий внесок у дослідження проблеми державної влади в її співвідношенні з правом. За Полібієм, існує лише шість форм держави, які в ході свого природного виникнення і зміни утворюють такий порядок у рамках їх циклу: царство, тиранія, аристократія, олігархія, демократія і охлократія. Полібій відзначав нестійкість цих форм, оскільки кожна є лише одним початком, який неминуче переростає у свою протилежність [4, с. 8].
   Істотно розвинув уявлення про суть і устрій державної влади та роль в цьому процесі законів старогрецький мислитель Епікур. Він сформулював ідею договірного утворення держави і дії державної влади в рамках закону. Державна влада, за Епікуром, призначена для захисту і забезпечення природного права індивіда на свободу. Такою владою може бути тільки демократія і лише помірна, при якій панування законів поєднується з максимально можливою мірою свободи й автономією особи.
   У середньовічній Європі разом зі становленням і розвитком християнської ідеології з’явилася певна новизна в поглядах на державну владу і право. Велику роботу з узгодження попередніх політико-правових переконань провів один з найбільш яскравих представників середньовічного богослов’я і схоластики Фома Аквінський. В його ідеях метою державної влади є «загальне благо», забезпечення умов розумного і гідного життя в дусі християнської ідеології. Аквінський віддавав перевагу єдиній державній владі, монархічній формі правління. Проте, за Аквінським, влада монарха над підданими не безмежна, а обмежена законами, що діють, у тому числі і божественними, які сприяють досягненню загального блага з позицій християнської ідеології [5, с. 298]. Значний внесок у розвиток теорії державної влади зробив ідеолог французького абсолютизму Жан Боден. Він обґрунтував теорію державного суверенітету, в якій виділив ідею верховенства волі монарха, що виконує свого роду арбітражну функцію з метою недопущення конфліктів у суспільстві. Закони, на думку Ж. Бодена, мають похідний від державної влади характер і не можуть служити обмежувачем влади монарха [5, с. 301]. За Боденом, державна влада повинна бути абсолютною. Абсолютний характер влади припускає, що її носій може користуватися і розпоряджатися нею необмежено, аж до передачі цієї влади іншим особам [5, с. 316].
   Жан Боден стверджував, що суверенність державної влади припускає її надзаконний характер, тобто над нею немає якої-небудь іншої політичної влади у цій країні. При цьому сила закону не може конкурувати з державною владою. Боден виділяв три форми держави залежно від того, в чиїх руках сконцентровано суверенітет: монархію, аристократію і демократію. Пріоритет віддавав спадковій монархії, оскільки вона прямо відповідає природі суверенної влади, її єдності і неподільності.
   Велика заслуга у розробці концепції державної влади і праворозуміння належить видатному політичному мислителю Нового часу Т. Г оббсу, який став відомим як автор теорії суспільного договору. Одна з особливостей його теорії полягає в тому, що першим документом, що здійснює правове регулювання, є угода між індивідами. В результаті люди добровільно і безповоротно передають свої природні права (крім невід’ємних) найвищому державному органу в особі міфічної істоти - Левіафана, який на законних підставах набуває вищої державної влади. «Держава, - роз’яснював Гоббс, - єдина особа, відповідальна за дії якої зробила себе шляхом взаємного договору величезна кількість людей, для того, щоб ця особа могла використовувати їх силу і засоби так, як вважає необхідним для їх світу і загального захисту. Той, хто є носієм цієї особи, називається сувереном і про нього говорять, що він володіє верховною владою, а всякий інший є підданим» [6, с. 133].
   Концепції Гоббса властивий максимальний авторитаризм, оскільки вимоги суверена не підлягають оскарженню з боку підданого. Роль закону, на думку філософа, зводиться до інструментарію в руках суверена, а не до засобу обмеження його влади. Гоббс стверджував, що потрібне суверенам законно і виправдано, оскільки відповідальність за це лежить на кожному підданому. Піддані ж вже передали свою свободу суверену остаточно і безповоротно в акті суспільного договору. Абсолютно відмінної ідеї дотримувався Дж. Локк - відомий політичний мислитель Англії XVII ст. На його думку, нам краще, коли влада належить парламенту за участю короля, оскільки найліпшою формою держави є помірна монархія, обмежена парламентом, конституцією, і законами. Державна влада, за Локком, функціонує як законодавча і федеральна. Федеральною владою Локк вважав керівництво зовнішньою політикою держави. Судової влади, за Локком, не існує, але у народу залишається право змінити виконавчу владу, використовуючи своє виняткове право на розрив угоди з урядом, що діє всупереч висловленій довірі [7, с. 310-337]. Підхід Локка до державної влади завдав відчутного удару по авторитарній концепції Т. Г оббса. Видатний правознавець і політичний мислитель епохи Просвітництва Ш. Монтеск’є розглядав суспільний договір як необхідну природно-історичну угоду, що виконує регулятивні і обмежувальні владні функції. Найкращим устроєм держави Монтеск’є вважав належність державної влади народу. Але в таких державах, як Франція. мислитель вважав таку форму неможливою через велику територію і наявність великого числа політичних сил різного спрямування. У зв’язку з цим Монтеск’є пропонував право приймати закони надати зборам представників народу і аналогічним зборам знаті. Виконавча влада в концепції Ш. Монтеск’є виступає як орган, що застосовує видані закони і реалізує загальну волю держави. Г оловна функція виконавчої влади - точно і своєчасно виконувати закони [5, с. 125].
   Значний внесок у дослідження співвідношення державної влади і права вніс видатний представник політико-правової думки XVIII ст. Ж.-Ж. Руссо. На відміну від своїх попередників Руссо вважав згубною повну або часткову передачу народом своєї влади державі, нехай навіть відповідно до закону. На його думку, єдиним носієм державної влади є народ [8, с. 171].
   Ж.-Ж. Руссо був противником розподілу влади, оскільки вважав загальну волю народу (суверенітет) необмеженою і неподільною. Проте, розрізняв в політичному організмі силу і волю. Воля - це законодавча влада, яка творить закони, обов’язкові для всіх, включаючи державу, а сила - виконавча влада, що застосовує закони. Право створювати закони належить тільки народу. У ролі судової влади у Ж.-Ж. Руссо виступає «трибунат» - орган, призначенням якого є недопустити зловживань з боку законодавчої і виконавчої влади, що забезпечує суворе дотримання законів [8, с. 171]. Таким чином, ідея Руссо була заснована на тезі про народ як єдине джерело й носій державної влади, якому надається право творити закони. Мислитель не допускав можливості порушення закону з боку державного апарату. Одним з відомих правознавців, класиків політико-правової думки Нового часу, що вніс величезний внесок до розвитку теоретичного знання про державну владу і право, був І. Кант. Йому належить ідея необхідності для держави ґрунтуватися на праві, орієнтуватися в своїй діяльності на нього. Кант проголосив ідею свободи особи, дотримання державою її прав і свобод. У своїй концепції Кант, також як і його попередники, відштовхувався від ідеї суспільного договору, але, за теорією І. Канта, люди укладають договір з метою взаємної вигоди і, відмовившись від зовнішньої свободи, зразу знаходять її, але вже як громадяни держави [9, с. 142].
   Ідея І. Канта, таким чином, побудована на дотриманні підпорядкування державної влади жорсткій субординації, закріпленій у праві. Закони ж служать регулятором для всіх державних органів, гарантом демократії.
   Інший видатний мислитель Нового часу - Г.В.Ф. Гегель, на відміну від І. Канта, відмовився від ідеї суспільного договору, вважаючи державу продуктом реалізованої людьми внутрішньої закономірності розвитку суспільства. Він критикував ідею народного суверенітету, віддаючи перевагу спадковій конституційній монархії. Проте визнавав ідеї верховенства закону і розподілу влади як гарантії публічної свободи [10, с. 310]. За Гегелем влада поділяється на законодавчу, урядову і владу государя. Таким чином, гегелівська ідея прославила державну владу над особою правителя і не тільки не обмежила свободу особи, а навпаки сприяла їй завдяки єдності та ієрархії влади, що діє за допомогою закону. У XIX ст. найбільш радикальні напрями попередній політико- правовій думці (роздумам про домінуючу роль держави і права при здійсненні державної влади) знайшли своє логічне продовження у працях К. Маркса  Ф. Енгельса. Їх концепція, що пояснює державну владу і право, була заснована на теорії класової боротьби. Соціалістична концепція пов’язувала державну владу і право з появою класів. Центром класової боротьби завжди були відносини влади, панування і підпорядкування державній організації суспільства.
   За цією теорією характер права щодо державної влади прохідний. Праву спочатку приписувався негативний характер. У соціалістичній концепції особливе місце займає категорія «інтерес». Влада і закони присутні там, де панує група інтересів. Сам сенс життєдіяльності влади - виразити, захистити і забезпечити процес формування і реалізації інтересу панівного класу, групи [11, с. 134].
   Питання співвідношення державної влади і права по-новому почали вирішуватися в рамках теорії правової держави. Серед великої плеяди західних авторів, що розділяли ці погляди, назвемо А. Ленінга, який виступав проти законів і держави, де не може бути вільних громадян, а є тільки «сковані раби» [12, с. 479].
   Якщо ж «влада, що встановила правило, не вважає за потрібне його дотримуватися», а діє на свій розсуд, то у такому разі право заміняється свавіллям [5, с. 266].
   Вельми зручною для свого часу і небезперечною стала ідея про одночасне виникнення і паралельний розвиток держави і права, а також спроба зближувати між собою два різні переконання про природу і характер взаємовідносин держави і права [5, с. 267]. Право є винятково соціальною функцією, і тому завжди припускає людське спілкування, право виникає лише в людському суспільстві. А існування будь-якого людського суспільства передбачає як наявність певної організації, так і існування певної державної освіти, системи державної влади [5, с. 268].
   Висновок. Таким чином, з огляду різних концепцій про співвідношення державної влади і права, авторами яких були зарубіжні мис- лителі-філософи і юристи, простежується динаміка поглядів на взаємозумовленість і взаєморозвиток влади і права. Незважаючи на великі розбіжності у позиціях, демократично настроєні учені звеличували роль права над державною владою, а прихильники авторитаризму - усіляко принижували її. Найбільш прогресивні погляди з цього питання містяться в теорії правової держави.

   1. Див.: Лурье С. Демокрит. - Л.: Просвещение, 1970. - 728 с.
   2. Див.: Темнов Е.И. Платон: Философия государства, права, политики // Платон. Государство. Политик. Законы. - М.: Мысль, 1998. - 421 с.
   3. Див.: Жебельов С.А. Политика Аристотеля. - М., 1911. - 341 с.
   4. Полибий. Общая история в сорока книгах: в 5 т. - М.: Мысль, 1995. - Т. 2. - 284 с.
   5. Антология мировой политической мысли: в 5 т. - М.: Мысль, 1997. - Т. 1. Зарубежная политическая мысль: истоки и эволюция. -569 с.
   6. Гоббс Т. Сочинения: в 2 т. - М.: Мысль, 1978. - Т. 2. - 371 с.
   7. Локк Дж. Два трактата о правлении // Дж. Локк. Сочинения: в 3 т. - М.: Мысль, 1985. - Т. 3. - 543 с.
   8. Руссо Ж.-Ж. Трактаты. - М.: Политиздат, 1969. - 458 с.
   9. Кант И. Трактаты и письма. - М.: Политиздат, 1980. - 485 с.
   10. Гегель Г. Философия права. - М., 1990. - 574 с.
   11. Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - 2-е вид. - Т. 2. - К.: Наук. думка, 1986. - 462 с.
   12. Ленинг А. Об основах и природе права. Избранные произв. - М., 1946. - 648 с.

 
Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com