www.VuzLib.com

Головна arrow Теорія держави і права arrow Філософські уявлення, історичні традиції та культурологічні особливості сприйняття смерті
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Філософські уявлення, історичні традиції та культурологічні особливості сприйняття смерті

 А. Найда, О. Малик

ФІЛОСОФСЬКІ УЯВЛЕННЯ, ІСТОРИЧНІ ТРАДИЦІЇ ТА КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ СПРИЙНЯТТЯ СМЕРТІ

   Проблема життя і смерті завжди була та залишається фундаментальною проблемою людства. Зміни, котрі відбулися у світі наприкінці ХХ-ХХ! сторіччя, вкотре змінюють не тільки економіку, але світогляд, ментальність, дають можливість переоцінити цінності. Роздумуючи про смерть, кожне покоління вирішує цю проблему по- своєму, іноді не дивлячись на неготовність свідомості людей до нормального сприйняття доволі неоднозначного аспекту закінчення життя. У частині дослідження ми спробували описати історичні і культурологічні витоки смерті, філософське та соціальне визначення завершального етапу життя кожної людини.
   Ключові слова: смерть, традиції сприйняття смерті, філософські концепції смерті, соціальна смерть.
   Проблема життя та смерті була і залишається однією з фундаментальних проблем людства. Свої погляди та розуміння аспекту життя-смерть формували, пропагували та утверджували Конфуцій, Будда, Мойсей, Ісус Христос, Мухамед, філософи-моралісти - Сократ, Епікур, Августин Блаженний, Тома Авкінський, Григорій Сковорода, Кант, Ніцше, Толстой та багато інших.
   МЕМЕКТО MORI! - Пам’ятай про смерть! - таким привітанням здавна обмінювались при зустрічі монахи ордену трапістів, заснованого у 1664 році. В усі часи цей вислів був нагадуванням людині про вічні істини. Актуальність дослідження проблем танатології зумовлена факультативністю смерті для кожної людини, оскільки смерть ніколи не можна пізнати до кінця. Окрім того, людина не може миритися з саморуйнуванням досконалості, якою себе вважає. Звідси пильна увага і до себе, і до смерті. Для інтелектуалів і віруючих смерть є “надихаючим генієм” (Сократ), “музагетом” (Шопенгауер) філософії. Роздумуючи про смерть, кожне покоління по-своєму вирішує проблеми цього і потойбічного світу: сенсу життя, свободи волі, межі життя та смерті. Нарешті, знання форм культури смерті різних народів формує толерантність, пошану до чужої культури і звичаїв.
   Ставлення до смерті є визначальною характеристикою національної культури і медичної зокрема. Фізіологізація, медикалізація смерті - це надбання вульгарно- матеріалістичної, атеїстичної епохи. Саме за цих причин страх смерті набрав таких розмірів, що сприймається як надприродна катастрофа, агресивне втручання в життєвий план. У національно-духовній традиції танатотерапевтичну функцію здійснювали переважно в родинному колі, проте у час кризи інституту сім’ї, в умовах тотального державного патерналізму людина все частіше прощається з життям в лікарнях, в оточенні безіменних лікарів і медсестер.Сьогодні питання життя і смерті також інтригує, спонукає до пошуку нових філософських концепцій, релігійних напрямків. Шкода, що немає вітчизняної літератури по танатології в її широкому розумінні. Метою дослідження - визначення терміну “смерть”, який застосовують у практиці філософи, юристи, соціологи, його історичні та етичні аспекти.
   Науково-теоретичною основою дослідження слугували праці з філософії, різних галузей медицини. Комплексна робота об’єднує соціологію, психологію, право, філософію, культуру, медицину, педагогіку. Застосовували формально- логічний, системно-структурний, історичний та порівняльний методи дослідження.
   Результати та їх обговорення
   І. Філософсько-релігійні уявлення про смерть. Більшість народів фаталістичні в питаннях, які стосуються смерті: “Від смерті немає порятунку і відмовок”. Цю думку прекрасно висловив Расул Гамзатов: “Для смерті у світі тисячі причин : хвороби, старість, холод, спрага” [3]. Смерть завжди знаходиться поряд з людиною. Вважалося, що ніхто добровільно, перенаситившись, цей світ не покидає. [14]. Народ умів виділяти тих, хто прийняв тільки фізичну, а не соціальну смерть, і тому залишився в пам'яті нащадків. Про таких говорили: “На кладовищі лежать і живі померлі”, це ті, чиїми думками і справами досі живе етнос. Смерть як менталітетоутворюючий аспект дуже важлива, оскільки все життєвозмістовне, ціннісне фокусується на цьому терміні. Смерть - явище сумне, усі відчувають біль і невимовну втрату у зв'язку із смертю близької людини, проте етикет, зазвичай, вимагає стриманості почуттів. Водночас померлого шанують, навіть якщо він ворог, його шкодують, йому пробачають гріхи. Етикетні приписи ушляхетнювали поведінку живих, в етикеті конкретизувались загальнолюдські цінності та ідеї гуманізму, етична поведінка і свідомість окультурювали людину.
   Культура помирання і прощання з померлим має глибоке коріння. Суперечливим є опис смерті та пов’язаних з нею обрядів на Русі по Ібн-Фадлану: після смерті багатої людини вибирають одну з служниць, і вона, за звичаєм древніх русів, повинна була поєднуватися в любові з його друзями і родичами. При цьому друзі померлого просили дівчину передати слова: “Скажи своєму панові: “Правда ж, я зробив це з любові до тебе”, оскільки вважалося, що служниця (рабиня) у потойбічному світі зустрінеться з ним. Дівчину супроводжувала, не залишаючи ні на хвилину, старша за віком жінка як символ ангела смерті. У кінці церемонії, сп'янивши її зіллям, убивала і клала поруч з паном. Їх обох спалювали на ватрі (вогнище) [24].
   Згодом слов'яни стали сприймати смерть як вищу невідому і таємничу силу, тоді як раніше вона була “голодною”, “нерозумною”, “неосудною”, “смертю- злочинницею”, “змією лютою”, “кровопивкой кровожерною” і поводилася, як людина, приходила, не стукаючи і не запитавши. Вона могла легко змінювати вигляд: бути соколом, вороном, лебедем, калікою, перехожим, дівчиною або жінкою в білому одязі. “За повір’ям слов’ян, смерть і хворобу ототожнювали з демонічними старшого віку жінками (Морена, Мара, Куга, смертниця)” [5 а]. В.И. Єрєміна зазначає: “Згідно давніх уявлень, смерть, як і все живе, була смертна, а тому її повинні похоронити так само, як мертвого” [5б]. У древніх текстах зустрічаються як атавізми колишніх цивілізацій способи умертвіння людей старечого віку голодом. Згідно з деякими текстами “Нартів”, таких людей скидали з гори або давали їм випити з чаші отруту, лісові люди залишали їх у гущавині в санях [5в].
   Вважали, що на Пасху Бог звільняє усіх грішників від мук і відпускає їх душі до Проводів до близьких. Тому в ці дні відвідували цвинтар і на могилі покійного залишали їжу для його душі. Роздача милостині, згадуючи душі померлих, мала велике значення: вважалося, що через цю дію утворюється контакт між живими і померлими. Усе робилося для того, щоб “вмилостивити” померлих, щоб вони підтримували тих, котрі живуть, оберігали їх [7], оскільки вважалося, що мертві сильніші за живих. Традиційне ментальне розуміння природи смерті в русинів і казаків протягом століть змінювалося. На уявлення про смерть, на соборування і проводжання померлого впливала релігія, досягнення культури і цивілізації. Смерть тут як початок очищення: чи то вогнем, чи то соборуванням через сповідь, чи то словом, чи то поминаннями. Характерно для Русі також і те, що община не робила з померлих богів, не здійснювала для них надпишних поховань, не зводила в їх честь піраміди. Тут спрацьовували стереотипи мислення общинника: як всі рівні за життя, так всі рівні після смерті. В той же час в Росії після очищення, після смерті можна було бути зарахованим до святих, якщо праведно прожите життя у миру, це в традиціях російської народної ментальності - оцінювати людину після її смерті через призму моральності, альтруїзму, мужності до незгод.
   У російському богослов’ї є давно розроблена концепція смерті. Ментальні підоснови цього вчення оприлюднені в працях П.І. Рогозіна і св. Ігнатія Брянчанінова [11,12, 16, 19]. Смерть, по Рогозіну, - “найогидніше явище в природі, про неї люди зазвичай не бажають згадувати, відмовляються говорити і всіляко уникають про неї думати”, це майже заборонена тема, оскільки думки про смерть отруюють усі наші земні радощі. “Смерть - це те єдине, з чим людина не здатна, не може погодитися, примиритися, визнати її цілком природною і нормальним явищем”. Бог не створював людину для смерті, але вона рано чи пізно наздоганяє нас і холоднокровно здійснює свою моторошну справу наперекір нашому інстинкту самозбереження, нашій логіці, волі і здоровому глузду, говорить автор [16]. Смерть - це, по-християнськи, розлучення душі з тілом, які були сполучені Божою волею. Внаслідок нашого “падіння” смерть розлучає душу і тіло, тіло перестає бути нетлінним (хоча Бог, згідно православ’я, створив нетлінним і тіло). Тоді виходить, що смерть - це страта безсмертної людини, которою він уражений за проступки чи непослух Богові [11]. Іслам, в який вірять 500 мільйонів людей, визнає існування ахирет - замогильного життя. По менталітету мусульман, в Судний день Аллах воскресить померлих, оскільки, вважається, що життя людини коротке, що закінчити незавершене вона може, лише повторно повернувшись на цей світ. Віра в замогильне життя надає сенс існуванню мусульманина. Мусульманські уявлення про смерть не є позакультурними явищами, а мають свою логіку, виправдану ментальність. Важливо зазначити, що для мусульман померлий і його ім’я оточені святістю, пошаною. Померлий, хоч і не живий, але в очах живих він ще особистість, він існує під заступництвом Аллаха, з його ім’ям, з його думками і справами рахуються під час вирішення земних проблем. Протягом деякого часу мусульмани живуть з оглядкою на те, що б сказав померлий про ту чи іншу поведінку живих.
   Зараз час ренесансу релігій. Як відомо, смерть підводить риску життю. Останні істини часто відкривалися людям перед смертю. Сама по собі смерть абсурдна для раціоналізму і навіть для екзистенціалізму.
   Сартр про таке зазначав: “Безглуздо, що ми народжуємося, і безглуздо, що ми помираємо” [22а, б]. Смерть - це індивідуальний досвід, а у нас немає досвіду смерті, і щоб ми про неї не вигадували - це усього лише сурогат, вважав Камю [6]. Смерть як особлива тема для усіх філософів Заходу і Сходу, відкривалася їм в різних своїх іпостасях і ликах, розцінювалась невід’ємною частиною життя людського роду. Проблеми свободи волі, сенсу життя, людської доброти і жорстокості, ейтаназії, біоетики супроводжують тему смерті і вирішуються разом з проблемою її сутності. Смерть, з поетичного бачення Розанова, це “арктичний полюс, пелена снігу, і нічого більше”, “смерть - це кінець сходженню паралельних ліній, смерть долає навіть математику”, - робить глобалістично-космологічні висновки Розанов [17а], це те, що ми називаємо перетворенням Всесвіту у момент її стискання в одну точку. “Справжньої серйозності людина досягає тільки, коли помирає” [17б], тоту що на смертному одрі людині не треба лукавити, і у цей момент як осяяння приходить до неї сенс життя.
   Думки Розанова по-своєму розвиває Н.О. Лосский - один з російських філософів зарубіжжя, який створив цілісну філософську систему. У цій системе особливе місце займають його думки про смерть. Передусім він з болем і гіркотою в серці спостерігає за подіями у своїй батьківщині: “Смерть діє в царстві Ворожнечі”, - пише мислитель про СРСР. Філософськи і християнськи обдумує те, що відбувається в Радянській Росії та помічає: “Член царства ворожнечі сам прагне стати Абсолютним” [10], будь-який чиновник стає свого роду місцевим божком, а сам Сталін - богом народу. При цьому відбувається рух свідомості народу назад, на думку Лосского, відміняється будь-яка прогресивна діяльність і повертається в минуле, а це і є смерть. Ідеї російської філософської танатології по-своєму (релігійно- екзистенціалістично) продовжив і доповнив один з найбільших філософів XX сторіччя Н.А. Бердяєв. Російський філософ-християнин обдумував тему смерті, коли розглядав питання суті особистості, суті екзистенцій любові і творчості. Бердяєв, як і Лосский, вважав, що із смертю коханої людини духовні зв’язки з нею не втрачаються. Загалом людина пройшла довгий шлях боротьби проти рабства: спочатку була рабою природи, згодом - держави, нації, техніки, суспільства. Реалізація особи це подолання всякого рабства [2], останнє рабство - рабство смерті - людина також повинна перемогти. Це можливо, якщо прийняти таємниці смерті, не відкидаючи смерть, а пізнавши її через науку, психоаналіз чи інші методи, вважає Бердяєв.ІІ. Історично-етнічні традиції сприйняття смерті. Древні єгиптяни, як жоден інший народ у світі, серйозно готувалися до “життя” після смерті. Задовго до неї вони зводили піраміди і, найголовніше, психологічно налаштовувалися долати страх смерті за принципом: “Хто навчився помирати, той розучився бути рабом”. На думку И.Г. Лівшіца, “вічного життя після смерті, за єгипетськими переконаннями, можна було досягти тільки у тому випадку, якщо померлого єгиптянина похоронено в єгипетській землі з дотриманням усіх необхідних заупокійних обрядів і ритуалу” [8]. Згідно ментальності древніх єгиптян, кожна людина мала свого неділимого двійника - ка. Після смерті людини його ка залишалося в гробниці. Як пише Н.А. Померанцева у своїй монографії “Естетичні основи мистецтва Стародавнього Єгипту”: “Ка, яке мешкало в гробниці, будучи всюдисущим, залучало померлого до вічності. Людина, яка стала таким чином часткою космосу, сама ставала мікрокосмосом її образ уподібнювався божественній іпостасі”. Вважалося, що, чим вища піраміда, споруджена над померлим, тим легше буде його душі піднятися по східцях піраміди до Сонця і злитися з ним. Життя, смерть і відродження - усе розписано, як фази, в яких чергуються буття і небуття, “кожен повертається туди, звідки прийшов, наслідуючи стадії перевтілення, щоб знову з'явитися в новій якості” [13].
   Дещо по-іншому сприймали смерть греки. Смерть для древнього грека - явище неприємне, але очікуване, причому очікуване не із страхом, а стійко. Життєлюбні греки вважали, що краще бути останнім рабом на цьому світі, ніж примарою в Аїді.
   Поховання тіла було священною справою: заспокоювалася душа померлого і вони більше не турбували і не мучили совість живих [1]. Древні греки вважали, що “герой після смерті міг одночасно бути вознесений на острова Блаженства і в той же час міг понуро блукати або тінню, або примарою, або душею у напівтемряві Аіда” [4]. Ментальність греків поєднувала смертність і безсмертя, зникнення назавжди і появу інколи. Смерть була ніби відома усім; але ніхто не міг пізнати її до кінця. В Аїді померлі не були безпредметними речами - смерть розглядали як частину циклу природи і суспільства. Якщо усунути смерть виникав дисбаланс, диспропорція в круговерті “життя-смерть”, і Зевс негайно цей цикл відновлював. Щоб життя тривало, потрібна і смерть віджилого, - до такого висновку прийшли свого часу древні греки.
   Проте в епоху античності позитивно ставились до самогубства як до акту добровільного вибору, вільного вчинку, що доводить особисту віру того, хто це робить, в несуттєвість смерті та безсмертя людської душі. Так вчинили Сократ, Діоген, Сенека [18а]. За часів античності розрізняли три види смерті. Перший - вільне самогубство. Дуже рідкісний вид відходу з життя, що не схвалюється суспільством і народними масами, які в більшості своїй не хотіли і не могли розбиратися в нюансах почуттів і бажань, в ірраціональних мотивах, в психології ірраціонального мислення і поведінки. Крім того, суїцид був заборонений і законами самого полісу (міста). Ця заборона аргументувалася тим, що кожен громадянин полісу був його опорою, “частиною громадського тіла міста”. Після втрати окремої особи порушувався ритм його життя, тому система не могла такого допускати. Другий вид смерті - приношення в жертву богам і героям полонених або своїх дітей. Так, Ахіл на похоронах свого друга Патрокла приносить в жертву полонених троянців. При цьому жертви прирівнювались до тварин. Цей нелюдяний вид умертвіння має початок ще від родового і навіть стадного способу життя. За ментальністю древніх греків, така смерть - найдорожча ціна за життя померлого, найвартісніша, оцінювана богом вище за інші жертвопринесення, яку згодом замінили жертвою биків, овець і кіз. Третій вид смерті - відхід, природна смерть видатного громадянина полісу. Його смерть “розглядається як перемога над смертю, як тріумф, а не як поразка. Така смерть не потребує трауру і, таким чином, не містить у собі скверни”. Могила цієї людини служить вівтарем, і замість оплакування померлого його потрібно вітати [18б]. Померлий отримував очищення через обмивання перед дорогою в Аїд. Древні римляни, виховані на старогрецькій культурі, багато сприйняли і від їх культури смерті. Мани були жителями ареального світу [25]. За римськими уявленнями, існували три світи: світ богів, світ людей і світ мертвих. Останній був населений діючими, то помираючими, то воскресаючими померлими.
   В епоху елінів питання сутності смерті вирішувалося мислителями по- особливому. Так, для Епікура і його школи смерть, це біль, яка не примушує себе довго чекати, вона абсолютна анестезія, бездушність. “Смерть - зло тільки для тих, хто помиляється стосовно неї. Оскільки людина - це душевний склад у складі тілесному, то смерть - не що інше, як розпад цих з'єднань; причому, розпилюючись всюди, свідомість і чуттєвість втрачаються і від людини нічого не залишається” [15]. Ставлення до смерті в країнах Сходу ми розглянемо на прикладі Китаю. Це пов’язано з тим, що саме тут в найбільш класичній формі розвинений культ предків. Китайці засуджували суїцид. Жива людина, що замислила самогубство, ображала своїх предків: “залишала їх без годувальника”. Китайці визнавали тільки таке самогубство, після якого тіло збереглося неушкодженим, тобто важлива була цілісність тіла. Людина могла накласти на себе руки за допомогою отрути, голоду, задухи, але ні в якому разі відсікати голову чи розчленовувати тіло [20а]. Проте, як не прикрашали китайці процес похоронів, як дбайливо не доглядали могили, вони все таки більше любили життя і рух, ніж смерть. Так, наприклад, стверджувало прислів’я: “Краще бути живим бідняком, чим мертвим імператором” [20б]. Таким чином, китайська цивілізація за тисячоліття своєї еволюції розробила власну, особливу культуру смерті. Вона стає зрозумілою лише у світлі вчення Конфуція, який закликав наслідувати старовину, шанувати старших. Суспільство, що ставить на перше місце старшого, особистість, людину, може розраховувати на вічність, і в цьому, мабуть, і полягає один з секретів довговічної стійкості китайської цивілізації.
   Одною з особливостей, притаманних українській духовній культурі, є те, що її зміст не в теоретичних міркуваннях чи метафізичних роздумах, а у формі метафор, символічних фігур, образів. В українській культурі смерть це і таємниця, і нерозгадана загадка життя, і неминучий фінал усього живого, і приреченість, що висить над людиною як зашморг над братами у новелі В. Стефаника “Басараби”. Таке бачення також наочно демонструє монолог смерті в українській інтермедії ХУШ сторіччя “Смерть, воїн і хлопець” [23]. Смерть і життя рівнозначні - приреченість людини на смерть є її приреченістю на життя. Григорій Сковорода вчив, що життя у формі плоті лише “брехня непостійна й оманлива”. Істинне життя за межами тіла. Ще з дохристиянських часів для української духовної культури смерть як перехід в основу всього існуючого є свідченням універсального зв’язку всього з усім - матеріального й духовного, досвідного й трансцендентного. Цей погляд на життя і смерть ґрунтується на вкоріненому в народі переконанні, що нас і світ поза нами поєднує вища сила, яка впливає на перебіг подій і визначає долю кожного [21]. У 1956 році видана монографія Митрополита Іларіона “Дохристиянські вірування українського народу”, у якій окремим розділом висвітлене ставлення наших предків до смерті та життя. Культ предків починається від вірування у нероздільність душі й тіла після смерті. Перебуваючи на “тому” світі, людина стає могутнім охоронцем родини, помічником. Оскільки душа залишається в тілі після переходу людини в інший світ, у могилу складали все необхідне для життя [9].
   III. Феномен соціальної смерті. За останні роки в науці помітний великий інтерес до феномену соціальної смерті. Ця форма смерті відома і у минулому. В давнину вона проявлялася як вигнання людини з роду за недотримання його заборон. Вигнаний з роду ставав живим мерцем, він був нічийний: “свій - чужий”, рід його не захищав і за його життя не відповідав. Будь яка людина могла його убити, схопити, продати в рабство. Рабство сприймалося як стан приниженого положення, а також як форма живої смерті. Відкрите презирство вільнонароджених, життя, яке залежить від примх хазяїна, зводили рабів до положення предмету, декору, обстановки багатих і вільних. Але і над вільними висів остракізм як дамоклів меч. Особа, піддана остракізму чи висилки імператором, також була за межами захисту закону, поза фізичним захистом рідних стін. Людина ставала свого роду живим мерцем, оскільки була відірвана від культури і цивілізації рідного міста. Живими мерцями були і полонені: життя і простих, і знатних полонених ставало нестерпним, втративши свободу, вони “втрачали” і своє лице, і свою гідність.Проте серед вільних і благородних теж були живі мерці - це збезчещені. У феодальному періоді честь імені, честь жінки ставили вище від життя. Капіталізм свого часу спричинив відчуження, з’явилися натовпи самотніх людей. Самотність (добровільна чи недобровільна) також є проявом неповного життя, свого роду вид живої смерті. Ринкові відносини спричинюють велику кількість безробітних; безвихідь, бездіяльність і “викинутість” з суспільства формують стан живих мерців, особливо якщо вони опускаються до клошарів, бомжів.
   Дві світових віни ХХ сторіччя породили нові форми живої смерті : це боязкість на війні (а згідно народної приказки, боягуз помирає не один раз), а також психічні хвороби як синдроми воєн. Війна часто породжує еміграцію як нову форму соціальної смерті. За словами сучасного письменника В. Аксєнова, “Еміграція тяжкий, жахливий досвід, і я не раджу його пробувати... Еміграція схожа на власні похорони” (Загальна газета. - 1998. - № 25. - С.15).
   Жахливі тоталітарні системи, з їх дослідами медикаментозного втручання в психіку людей, породили свого роду зомбованных людей, ідеологічно сліпих роботів справи. Усі вони були живими мерцями. Але і серед еліти, номенклатури також траплялися казуси: хворий і немічний генсек, деякі прозаїки і поети. Фізично вони були ще живі, але соціально - вже безнадійно мертві, оскільки розрив між їх словами і дійсністю надто великий. Такі люди фізично пережили себе, своє ім'я, свої ідеї, ставали смішними і водночас небезпечними. Тому народ правий, кажучи: “ І серед живих є мертвіші мертвих”; “І серед мертвих є живі”. Істинна смерть, по Чаадаєву, знаходиться в самому житті, оскільки половину життя ми буваємо мертві, і при цьому не гіперболічно, не в уяві, а дійсно [26], тобто ми спимо або не діємо, знаходимося в стані, який пізніше назвуть “обломовщиною” - в стані соціальної смерті, виключенності з життя суспільства і природи, поступового отупіння, яке спричиняє згодом і фізичну смерть.
   Висновки і пропозиції
   Ні на сонце, ні на смерть не можна дивитися пильно (Франсуа де Ларошфуко)
   Більшості сучасних людей властиво сторонитися всього, що поєднане із смертю. Сьогодні більшість народжується і вмирає вже не під дахом рідного будинку, а в клініках і лікарнях. Передовіривши себе охороні здоров’я, людина отримала ілюзорне звільнення від проблем, велике таїнство смерті стало в основному обтяжливим обов'язком, думати та міркувати про власну смерть не прийнято. У сучасному суспільстві спостерігається тенденція витіснення смерті з колективної свідомості, коли, за твердженням західних соціологів, суспільство поводиться так, ніби взагалі ніхто не вмирає, і смерть індивіда не робить ніякого пролому в структурі суспільства. У найбільш індустріалізованих країнах Заходу смерть людини обставлена так, що вона стає справою одних тільки лікарів і підприємців, зайнятих похоронним бізнесом. Великий французький мислитель Мішель Монтень (1533-1592) радив: “Позбавимо смерть її загадковості, придивимося до неї, привчимося до неї, роздумуючи про неї частіше, ніж про що-небудь інше... Так чинили єгиптяни, у яких був звичай вносити до урочистої зали, разом з самими кращими наїдками і напоями, мумію якого-небудь небіжчика, щоб вона служила нагадуванням для тих, хто бенкетує... Хто навчився вмирати, той розучився бути рабом. Готовність померти позбавляє нас усякого підпорядкування і примушення...” Для підготовленої людини смерть це природний фінал життєвого шляху, а не безвихідний крах. До такого підсумку схильні в багатьох країнах. Лунає все більше голосів про необхідність спеціальної підготовки з дитинства, розвивається спеціальна наука - танатологія, у ряді країн спеціальні курси з проблем смерті і вмирання включені в навчальні плани багатьох університетів не тільки на факультетах медицини, але і психології, філософії і права. Проблема смерті вивчається не тільки медиками і біологами, але і етнографами: похоронні обряди, символіка, фольклор і міфологія є важливим засобом для розуміння народних звичаїв і традицій. Вивчають цю проблему і археологи, які на основі матеріальних решток далеких епох намагаються реконструювати характер поховань і уявлення стародавніх людей про смерть і потойбічний світ. Багато разів зустрічалися з темою смерті історики літератури. Реальна ця проблема і для філософів. Смерть - один з корінних параметрів колективної свідомості, а оскільки останнє не залишається в ході історії нерухомим, то зміни ці не можуть не віддзеркалитись також і в зрушеннях ставлення людини до смерті.

   1. Анакреонт. Поредели, побелели // Античная литература. Греция. Ч. 1. - М.: Высш. шк., 1989. - С. 121.
   2. Бердяев Н.А. Философия свободного духа. - М.: Республика, 1994. - С. 314.
   3. Гамзатов Р. Четки лет. - М.: Худож. лит., 1986. - С. 48.
   4. Голосовкер Я.Є. Логика мифа. - М.: Наука, 1987. - С. 17.
   5. Еремина В.И. Ритуал и фольклор. - М.: Наука, 1991. - С. 22 а, 23 б, 30 в.
   6. Камю А. Бунтующий человек. - М.: Политиздат, 1990. - С. 31.
   7. Куракеева М.Ф. Семейная обрядность казаков. - Черкесск, ИПИ, 1996. - С. 79.
   8. Лившиц И. Г. Комментарии // Сказки и повести Древнего Египта. - Л.: Наука, 1979. - С. 189.
   9. Ломницька М. Концепція життя і смерті у дохристиянських віруваннях українців // Матер. круглого столу 28 травня 2005 року “Проблема людської вітальності в філософії і медицині”. - Львів, 2010. - С.13, 14.
   10. Лосский Н.О. Избранное. - М.: Правда, 1991. - С. 414.
   11. О часе смертном: христианское отношение к смерти. - Днепропетровск: Принтекс, 1996. - С.2.
   12. Полный перечень грехов. - М.: Лествица, 1996.
   13. Помаранцева Н. А. Эстетические основы искусства Древнего Египта. - М.: Искусство, 1975. - С. 52.
   14. Пословицы и поговорки народов Карачаево-Черкессии. - Черкесск, 1990. - С.101, 107.
   15. Реале Д., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Античность. - СПб.: Петрополис, 1994. - С. 187, 188.
   16. Рогозин П.И. Существуєт ли загробная жизнь? - Б.м.: Изд-во “Христианин”, 1982. - С. 13.
   17. Розанов В.В. Уединенное. - М.: Политиздат, 1990. - С. 89 а, 142 б.
   18. Руднев В. Культура и смерть // Даугава. - 1991. - № 3-4. - С. 169-172 а, 104 б.
   19. Семь смерных грехов. - М.: Новая книга, 1996.
   20. Сидихменов В. Я. Китай: страницы прошлого. - М.: Наука, 1978. - С. 276 а, 105 б.
   21. Скринник М. Образ смерті як зворотний бік життя в українській духовно - культурній традиції // Матер. круглого столу 28 травня 2005 року “Проблема людської вітальності в філософії і медицині”. - Львів, 2010. - С. 9,10.
   22. Смерть // Философский словарь / Пер. с нем. - М.: Иностр. лит., 1961. - С. 536 а, 537 б.
   23. Українські інтермедії ХУІІ-ХУІІІ ст. - К., 1960. - С. 192.
   24. Фадлан И. Путешествие на реку Итиль. - М.:Мифи-сервис, 1992. - С.49.
   25. Фрейденберг О. М. Миф и литература Древности. - М.: Наука, 1978. - С. 41.
   26. Чаадаев П. Я. Статьи и письма. - М.: Современник, 1989. - С. 168.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com