www.VuzLib.com

Головна arrow Теорія держави і права arrow Правотворчість у правових системах скандинавського типу: теоретичні аспекти
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Правотворчість у правових системах скандинавського типу: теоретичні аспекти

Ю. Ничка

ПРАВОТВОРЧІСТЬ У ПРАВОВИХ СИСТЕМАХ СКАНДИНАВСЬКОГО ТИПУ: ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ

   У статті дається загальнотеоретична характеристика національної правотворчості у правових системах скандинавського типу, виявляються тенденції її розвитку.
   Ключові слова: правотворчість у правових системах скандинавського типу.
   Інтеграційні процеси у Європі сприяють зближенню правових систем романо- германського, англійського та скандинавського типів, особливо, у межах регіональних міждержавних об’єднань. При цьому спостерігається зростання питомої ваги міжнародних договорів, уподібнення правового регулювання під впливом міжнародних правових стандартів, урізноманітнення системи джерел права. Водноча виникає потреба в їх узгодженні. Вагомим інструментом такого узгодження та збалансованості виступає також правотворчість.
   Серед європейських правових систем скандинавська група, до якої належать Данія, Ісландія, Норвегія, Швеція та Фінляндія, має дуалістичний (змішаний) характер. Для неї є характерними як ознаки континентального, так і загального права. Так, хоча у скандинавських правових системах і спостерігається ієрархічність нормативно-правових актів з домінуючою роллю законів і поділ на публічне та приватне право, проте судочинству притаманні ряд ознак, що характерні англійському праву, та й судова практика відіграє значну роль у системі джерел права.
   Окрім цього, у скандинавських правових системах створена значна кількість уніфікованих законодавчих актів, особливо у галузях приватного права (зобов’язальне, деліктне, морське право, право інтелектуальної власності та ін.). В цілому для скандинавських правових систем характерною є урізноманітнена система джерел права, суттєва роль у формуванні якої відводиться правотворчій діяльності.
   Питання правотворчості у скандинавських правових системах висвітлюються як у вітчизняній, так і зарубіжній юридичній літературі, зокрема у працях таких учених, як М. Марченко, Ю. Тіхоміров, А. Саідова, С. Шевчук, Jan Helgesen, Magnus Aarbakke, Ran Tryggvadottir, Thordis Ingadóttir, Ulf Bemitz та ін. Але ці дослідження як правило, здійснювалися з позицій порівняльного аналізу правових систем світу або ж галузевої юриспруденції. Крім того, правотворчість у правових системах скандинавського типу в контексті сучасних інтерграційнх процесів суттєво змінилася, що викликає потребу у спеціальних наукових дослідженнях такого явища у сучасних умовах. Основою дослідження правотворчості у європейських правових системах скандинавського типу служить загальнотеоретична модель правотворчості як різновиду юридичної діяльності правотворчого суб’єкта, що спрямована на створення (об’єктивацію) нормативно-правових приписів, їх зміну чи скасування. У внутрішній будові правотворчості можна виокремити мету, суб’єкт, об’єкт, правову активність та результат.
   Правове положення правотворчих суб’єктів, обсяг їх правотворчих повноважень базуються на принципах розподілу влади та парламентаризму, закріплених у конституціях скандинавських країн [1, 2, 3]. Це дозволяє зокрема виокремлювати законотворчість, що здійснюється парламентом, та правотворчість органів виконавчої влади.
   У конституціях досліджуваної групи країн зазначається, що законодавча діяльність, зокрема, внесення змін до конституцій та видання законів, належить до виключної компетенції парламентів.
   Сфери законодавчої компетенції парламентів у країнах даної правової групи чітко не визначені. Так, у Конституціях Ісландії та Норвегії, а також в Акті про форму правління Швеції містяться лише вказівки на відносини, які в обов’язковому порядку повинні бути врегульовані законами. Конституційний акт Данії та Конституція Фінляднії також містяться лише вказівки на відносини, які в обов’язковому порядку повинні бути врегульовані законами. Поряд з цим законодавча компетенція парламентів цих двох країн обмежується спеціальними законами про автономні території, що входять до складу цих країн: Гренладія (Данія), Аландські острови (Фінлядія). Зокрема, у Законі про самоврядування Гренландії (2009) передбачено, що самоврядні органи влади Гренландії, здійснюють законодавчу та виконавчу владу у визначених сферах (ст. 1), а також визначено перелік таких сфер (додаток) та порядок закріплення відповідних повноважень за самоврядними органами влади Гренландії (Розділ 2) [4]. В той же час, у Законі про автономію Аландських островів (1991) містяться орієнтовні переліки сфер віднесених до законодавчої компетенції Аландів (ст. 18) та Держави (ст. 27), а кожен з переліків завершується застереженням, що до них можуть бути віднесені інші питання у відповідності до принципів, на яких грунтується цей Закон [5].
   Регламентація ж законодавчої діяльності у скандинавських правових ситемах часто здійснюється безпосередньо в конституціях. Більш детальні положення містяться у регламентах парламентів або спеціальних законах. Так, необхідність прийняття регламентів чи правил процедури передбачається у § 52 Конституції Фінляндії, § 48 Конституційного акта Данії, ст. 80 Конституції Норвегії. У Ісландії та Швеції парламентські процедури регламентуються спеціальними законами. Так, відповідно до ст. 58 Конституції Ісландії регламенти Об’єднаного Альтингу та обох палат встановлюються законом. Відповідно до § 10 Глави 4 Акта про форму правління 1974 р. додаткові положення (авт. - до тих, що містяться в основному законі) про роботу парламенту повинні міститися у Законі про Риксдаг. Особлива форма документів, що регламентує діяльність парламентів, означає, що вони не підлягають пролонгації з боку виконавчої влади, як закони. Якщо ж відповідні приписи приймаються у формі закону, то такий закон може публікуватися і самим парламентом, наприклад, як у Швеції (§ 19 Глави 8 Акта про форму правління). Вказані положення служать гарантією незалежності законодавчої гілки влади від виконавчої. Для окремих законопроектів конституцією (наприклад, § 12 Глави 8 Акті про форму правління у Швеції, § 42 Конституційного акта Данії) або спеціальним законом (наприклад, Законом про автономію Аландських островів (1991) у Фінляндії) може передбачатися особлива процедура розгляду. Загалом законодавчий процес у скандинавських країнах подібний до законодавчого процесу інших європейських країн із парламентською формою правління: ініціювання законодавчої процедури урядом або членами парламенту, розгляд законопроекту у кількох (як правило, в трьох) читаннях, підписання та пролонгація прийнятого закону главою держави тощо. Разом із тим, особливістю даної групи країн є широкий демократизм законодавчої поцедури, який проявляється зокрема в максимальному врахуванні позицій зацікавлених соціальних груп щодо законопроекту та конституційно закріплених можливостях опозиції впливати на розгляд та прийняття законопроекту. Так, у Швеції, Данії, Норвегії на стадії законодавчої ініціативи існує практика створення урядами слідчих комісій, яким доручається детальне вивчення питань, з приводу яких ініціюється відповідний законопроект. Звіти комісій офіційно оприлюднюються, надсилаються зацікавленим організаціям і підлягають широкому громадському обговоренню, перш ніж будуть передані на розгляд парламенту у вигляді законопроекту [6]. Цікавою також є практика врахування інтересів опозицій в процесі розгляду законопроектів. Так, відповідно до (§ 12 Глави 2 Акта про форму правління Швеції) розгляд законопроекту щодо обмеження прав і свобод на вимогу однієї десятої членів Риксдагу повинен бути відкладений не менше, ніж на 12 місяців з моменту направлення законопроекту з відгуком комісії в палату Риксдагу. Подібна процедура передбачена також у § 41 та § 42 Конституційного акта Данії. Важливою стадією законодавчої процедури у Швеції відповідно до § 12 Глави 2 Акта про форму правління є отримання урядом або відповідною комісією Риксдагу висновку Законодавчої ради, до якої входять по два судді від Верховного суду та Верховного адміністративного суду. При наданні висновку Законодавчою радою, зокрема, вивчається відповідність законопроекту основним законам і правопорядку в цілому, відповідність іншим законам, відповідність форми законопроекту, поставленим цілям тощо. Як і в інших правових системах європейського континенту, законодавчі акти у скандинавських країнах мають вищу юридичну силу. Разом із тим для скандинавських правових систем притаманні своєрідні традиції законодавчого регулювання суспільних відносин, що проявляється насамперед у сегментарному законодавчому регулюванні приватного права (наприклад, у Данії діють Закон про торгівлю, Закон про договори, Закон про банкрутство, Закон про спадкування [6], у Норвегії - Закон про продаж товарів, Закон про укладення договорів [7]) та широкому застосуванні консолідації у сфері публічного права (Закон про податки Норвегії, Кримінальний кодекс Данії, Кримінальний кодекс Норвегії, Закон про кримінальний процес Норвегії, Закон про адміністративне судочинство Данії тощо).
   Парламенти скандинавських країн відіграють важливу роль у забезпеченні взаємодії міжнародного та національного права. Так, відповідно до § 95 Конституції Фінляндії норми договору та інших міжнародних угод, які зачіпають сферу законодавства, набирають чинності шляхом прийняття закону. Відповідно до § 2 Глави 10 Акта про форму правління уряд не може укладати міжнародні угоди, що ведуть до накладення на державу зобов’язань, без ратифікації його Риксдагом, якщо така угода передбачає зміну або скасування закону або видання нового закону або іншим чином зачіпає питання, рішення щодо якого повинен приймати Риксдаг. Що стосується взаємодії із ЄС, то відповідно до § 96 Конституції Фінляндії Едускунта розглядає пропозиції про такі правові акти, договори чи інші заходи, які передаються в ЄС і які так чи інакше відповідно до Основного закону повинні передаватися на її розгляд. Відповідно до § 6 Глави 10 Акта про форму правління уряд повинен інформувати Зовнішньополітичний комітет Риксдагу щодо зовнішньо-політичних відносин, які можуть мати значення для держави, і обговорювати їх з комітетом так часто, як це необхідно. При цьому, у конституціях встановлюються важливі обмеження щодо участі держав у міжнародній правотворчості. Так, відповідно до § 94 Конституції Фінляндії міжнародні договори не можуть піддавати ризику демократичні принципи конституції. Відповідно до § 5 Глави 10 Акта про форму правління Риксдаг може передавати право приймати рішення ЄС до тих пір, поки вони приймають на себе обов’язки захисту прав і свобод, які установлені в даній Формі правління і в Європейській конвенції про захист прав та основоположних свобод. Відповідно до § 2 Глави 10 Акта про форму правління не може передаватися право на прийняття рішень щодо питань прийняття, зміни або скасування основних законів, Закону про Риксдаг, Закону про вибори до Риксдагу, питання про обмеження яких-небудь прав і свобод, передбачених у Главі 2 Акта про форму правління. Виходячи з принципу парламентаризму, або парламентської демократії, елементами якого є формування виконавчої гілки влади парламентами, а також її підзвітність та відповідальність перед парламентами, що загалом є характерними для досліджуваних правових систем, можна говорити про вторинну (допоміжну) роль виконавчої гілки влади у правотворчій діяльності. Це проявляється насамперед у тому, що правотворчість уряду або інших органів виконавчої влади дуже часто ставиться у залежність від наявності спеціального уповноваження у законі. Так, у конституціях Данії, Ісландії та Норвегії взагалі немає спеціальних положень, які б слугували безпосередньою підставою для урядової правотворчості та регламентували її. Відповідні нормативні акти видаються на підставі уповноважень, що містяться в законодавчих актах парламентів [8]. У Швеції та Фінляндії уряди можуть видавати нормативні акти як за уповноваженням законодавчих актів, так і безпосереньо на підставі конституцій. В Акті про форму правління Швеції (§ 7-14 Глави 8) та Конституції Фінляндії (§ 80) досить детально визначено та окреслено завдання органів виконавчої влади у сфері правотворчості. Зокрема, в Акті про форму правління визначається, які питання повинні бути врегульовані законами, а які - урядовими постановами. При цьому, Уряд може переуступати право на видання приписів щодо певного питання іншими органам управління, органам місцевого самоврядування (а якщо відповідні приписи створюються за уповноваженням закону, то лише з дозволу Риксдагу). Особливістю Швеції є те, що відповідно до § 12 Глави 8 Акта про форму правління акти, прийняті Урядом на підставі уповноваженя, за рішенням Риксдагу, повинні бути передані на його розгляд. У Фінляндії, за загальним правилом, якщо спеціально не встановлено ким може прийматися відповідний нормативний акт, то він приймається Державною Радою. Інші державні органи можуть бути упоноважені на законодавчому рівні щодо прийняття нормативних актів з певних питань. При цьому важливо, що для регулювання такого питання місце особливі причини і не має значення, врегульоване воно законом чи постановою.
   Для Данії, Ісландії та Норвегії характерним є право глави держави або уряду за наявності відповідних обставини та при дотриманні певних умов видавати тимчасові закони або нормативні акти, що прирівнюються за юридичною силою до законів. Так, відповідно до § 23 Конституційного акту Данії у випадку виникнення надзвичайної ситуації, коли парламент (Фолькетинг) не взмозі зібратися, Рада міністрів може видавати тимчасові закони, при умові, що такі закони не суперечать Конституційному Акту Данії, та після зібрання Фолькетингу невідкладно будуть передані для схвалення або скасування. Відповідно до ст. 28 Конституції Ісландії, Президент у випадку крайньої необхідності у період між сесіями парламенту має право видавати нормативні акти, що мають силу закону, які в подальшому повинні бути затверджені парламентом. Відповідно до ст. 17 Конституції Норвегії деякими особливостями, порівняно із згаданими країнами, виділяється делегована правотворчість Короля: 1) зокрема щодо права Короля самостійно приймати нормативні акти, які мають силу закону в перервах між сесіями; 2) у Конституції чітко визначено коло питань, з яких можуть прийматися відповідні нормативні акти; 3) акти делегованої правотворчості, видані Королем, мають нижчу юридичну силу, ніж закони раніше прийняті Стортингом.
   Окрім видання актів нормативного характеру, розповсюдженою серед органів виконавчої влади сандинавських країн є практика видання інструкцій та циркулярів для нижчестоячих органів, що містять вказівки та роз’яснення щодо розуміння законів та використання владних повноважень [7].
   Суттєвий вплив на розвиток правотворчості у скандинавських країнах завжди мало їх законодавче співробітництво, особливо у межах Північної ради у формі правової уніфікації. Хоча, як зазначається у юридичній літературі, правова уніфікація у сучасних умовах у скандинавських правових сиистемах все більше здійснюється в рамках ЄС [9]. Так, значна частина законодавчих та підзаконних актів у низці скандинавських країн є результатом виконання взятих на себе зобов’язань перед ЄС.
   На підставі викладеного необхідно зазначити, що правотворча діяльність у європейських правових системах скандинавського типу є досить однорідною, а також подібною до правотворчості в правових системах континентального типу. Разом із тим, вона має особливості, притаманні для кожної правової системи типу. Під впливом інтеграційних процесів та у зв’язку зі зростанням питомої ваги міжнародних договорів та інституційних актів міждержавних організацій, у конституційному законодавстві скандинавських країн було створено ряд механізмів, спрямованих на запобігання можливим колізіям при взаємодії різноманітних джерел права у спільному правовому полі. Проте, і надалі важливою залишається проблема встановлення більш чітких меж міжнародної та національної правотворчості, що забезпечить ефективність правового регулювання у контексті зближення скандинавських правових систем із правовими системами загального та континентального права.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com