www.VuzLib.com

Головна arrow Теорія держави і права arrow Шаріат і фік - головні терміни мусульманського права
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Шаріат і фік - головні терміни мусульманського права

 М. Садовський

ШАРІАТ І ФІК - ГОЛОВНІ ТЕРМІНИ МУСУЛЬМАНСЬКОГО ПРАВА

   У статті розглянено окремі термінологічні особливості у мусульманському праві. Висловлена авторська думка щодо мусульманських правових термінів „шаріат” і „фік”.
   Ключові слова: мусульманське право, шаріат, фік.
   Аналізуючи терміна “шаріат” (право ісламу, мусульманське право - це тотожні поняття), слід мати на увазі те, що іслам - це не тільки релігія, це передусім політична, суспільна і релігійна система, яка повністю охоплює життя людини. Ті самі поняття використовуються як в юридичному, так і в релігійному вимірі, розглядаються як складові релігійної чи юридичної системи, або також їх вносять до складу обидвох систем. Вчені, які займаються мусульманським правом, звертають особливу увагу на дві його взаємозалежні риси:
   1) релігійне походження (“божественний характер”);
   2) тісний зв’язок (щодо деяких - нерозривний) правових норм із мусульманською теологією, із моральними нормами, приписами культу і нормами ісламу взагалі [1, с. 7].
   Не підлягає дискусії те, що до найважливіших термінів мусульманського права належать два поняття - шаріат і фік. Проте серед вчених немає одностайності щодо визначень цих понять. Можна виявити часто різні, протилежні точки зору, які вказують на їх історичну еволюцію. Відомо, що в первинному (найважливішому) періоді виникнення і розвитку ісламу, коли мусульманська свідомість була нероздільна, ці два поняття були тотожними. Згідно із Вессей-Фітцджеральдом, шаріат - це ісламський термін, який перекладається на англійську за допомогою слова ‘^aw” (право). Проте це є щось більше, ніж право, це “повнота обов’язків людини”. Теологія, етика, конкретний ритуал, всі аспекти права, публічна і приватна гігієна (наприклад, спосіб використання зубної щітки, щоденний одяг), люб’язність і добре виховання - усе це є частини і відображення шаріату [2, с. 3-4]. Саме слово “шаріат” з арабської перекладається як “дорога до водопою”, а в переносному значенні - це самостійна дорога до мети, яку повинні пройти вірні.
   “З часом наукові пошуки і тлумачення шаріату набули назви “фік”. Сьогодні це слово тлумачать як “догмат”, однак на початках воно означало аргументацію, використання розуму людиною, на противагу слову “ілм”, яке означає знання, що базується лише на об’явленні та інтуїції. Це первинне розмежування вже давно не має місця і сьогодні часто йдеться про “ilm el figh” - про юрисппуденцію або науку про догмати, хоча сьогодні слово “ілм” означає кожне знання” [3, с. 4]
   На думку Bielawskiego, етимологічне значення терміна “fiqh” - це знання, мудрість, інтелігентність тощо.У науці немає однозначних поглядів на тему відношення шаріату до фіку. Наприклад, Абу Ханіфа (699-767), один з найвідоміших арабських правників, розумів під поняттям “фік” виконання вірними всіх обов’язків, накладених на них як на віруючих, та прав, поданих їм через Аллаха. Вони знаходять свій вияв в шаріаті, не вилучаючи релігійної догматики і етики [1, с. 32] \ Далі сучасний арабський вчений Мустафа Ібрахім ас-Зелані стверджує, що якщо шаріат у своїх головних положеннях і нормах є незмінний, то фік тлумачить як пояснення положень Корану і сун та їх переклад у площині конкретних норм із гнучким і мінливим характером [1, с. 16].
   Підсумовуючи, можна стверджувати, що під шаріатом розуміють ті накази, які є звернені до людей, які були результатом божественного об’явлення і знаходяться в Корані і суннах Пророка, але поняття “фік” змінилося. Сюкіяйнен вважає, що виникнення мусульманської юриспунденції було тісно пов’язане із застосуванням цього терміна в розумінні, протилежному апріорному пізнанню (ілм) по відношенню до Корану і сун Пророка, а в послідовності і рішенні його співтоваришів, які є точно встановленими, мали чіткий зміст і можна було їх однозначно розуміти і з цього приводу для свого застосування на практиці не потребували додаткового пояснення. Фік, згідно із Сюкіяйненом, не означав самостійних рішень співтоваришів у випадку відходу від вказаних у джерелах (Коран, сунни) готових відповідей на конкретні проблеми. Іншими словами, у сучасній ісламській юрисппуденції ці поняття стали на протилежні сторони - сфера фіку починалася там, де закінчувалася сфера шаріату [1, с. 33]. Як зазначив М. Рутвен, термін “фік” частіше перекладається у технічному, ніж у правознавчому контексті [3, с. 91]. Таку відмінність представлених понять певним чином є присутня в ісламській теоретичній думці, особливо в тій її частині, яка займається джерелами фіку (усул ель-фік) [4]. Однак на розвиток мусульманської концепції наклалося різне розуміння співзалежності між шаріатом і фіком як юридичними поняттями. Здебільшого це було пов’язано з поділом шаріату, раніше однієї сфери знання на багато самостійних дисциплін. Унаслідок цього фік почав означати власне мусульманську юрисппуденцію, предметом якої стала лише одна з сторін шаріату - т.зв. практичні засуди (постанови). Водночас теоретична теологія (калам) почала вивчати проблеми догматики, а проблеми внутрішніх переконань і самовдосконалення досліджували через етику (тасаввуф або ілм аль-віджданіят). Вказана схема показує тільки загальні напрями історичного розвитку ісламсько- юридичних поглядів на тему шаріату і фіку та не претендує на вичерпність всіх загальних розв’язок, не кажучи вже про з’ясування деталей. До сьогодні погляди, які ототожнюють ці два поняття, мають своїх прихильників. Наприклад, Субхі ас-Саліх висловив переконання, що терміни “шаріат” і “фік” є синонімами і означають всі повчання, які зіслані людям через Аллаха, включно із ісламською догматикою, правилами культу і нормами, які регулюють міжлюдські відносини, загальними правовими засадами, що регулюють його літеру і дух [1, с. 32].
   Аналіз поглядів ас-Саліха дає змогу твердити, що до норм шаріату (фіку) він зараховує конкретні правила поведінки, сформовані в рамках ісламу, а не лише ті, які містяться в Корані і сунах. З ним погоджуються і вчені, які ставлять знак рівності між шаріатом і фіком. Учені-мусульмани залишають на боці проблеми релігійної догматики і етики, а склад шаріату (фіку) розглядають широко, вбачаючи у ньому термін всіх правил поведінки. Розглядаючи шаріат (фік), джерелами його норм, окрім них, треба вважати не лише Коран і суни, але також і розумові методи творення юридичних рішень, які приймають мусульманські правники. У науці є також погляди, які чітко розмежовують шаріат і фік. Їх представники зараховують до шаріату тільки точні і однозначно визначені положення Корану і сун, які є “божественним об’явленням”, а алегоричне тлумачення тих джерел і застосування раціонального пояснення правових норм належить до сфери фік. З перспективи часу помітно, що тільки загірики [5] 1 серйозно трактували цю концепцію. В працях сучасних мусульманських правників як самостворена ця концепція не є наявною. “Однак сама засада чіткого поділу “божественного об’явлення” і раціональних способів юридичної аргументації лежить в основі широко розповсюдженої ідеї про те, що положення шаріату є “святе”, беззастережно зобов’язуюче, незмінне і позбавлене суперечності на противагу до висновків фіку, які не позбавлені помилок, в різних місцях суперечать, змінюються або зобов’язують тільки того моджтахеда, який їх сформулював” [1, с. 34].
   У сучасній мусульманській юриспунденції виділяють три найтиповіші напрями, які стосуються шаріату і фіку:
   1) Згідно з першим із них, шаріат містить в собі релігійу догматику (акаїд) і етику (шлак) і так звані. практичні норми, які регулюють очищення культу (ібадат) та міжлюдські відносини (муамалат). Наголосимо, що конкретні положення Корану і сун (кітаят ад-далала), а також положення розроблені юристами через пояснення найзагальніших вказівок тих джерел (заухіят ад-далала) або сформульованих за допомогою інших наукових методів (іджтіхад) та правила поведінки, основою яких є одноголосна позиція (іджма). Ці “практичні норми” творять фік, який отже цілковито міститься в шаріаті у статусі його складової частини. Звідси випливає висновок, що шаріат є ширшим поняттям, ніж фік [6].
   2) Прихильники цього напряму переконують, що шаріат і фік не узгоджуються між собою як частина із цілим, оскільки ці поняття мають тільки чітко визначену сферу, а при цьому доволі вузьку лінію перетину. В результаті захищають власну самостійність і тільки властиві для себе відмінності. Згідно з цим поглядом, шаріат містить релігійну догматику, етику і так звані праткичні норми, черпаючи їх з Корану і сун. Представники цієї теорії вважають, що власне у шаріаті, який переданий людям через Мухаммеда, правдивої форми набуває божественне об’явлення. Тому так звані. практичні норми шаріату (як і інші його елементи) є святі, беззастережно зобов’язувальні і незмінні, відображаючи вічні інтереси і потреби людей у кожну епоху. Конкретно встановлені і однозначно пояснені всіма мусульманськими школами права практичні положення Корану і сун, будучи елементом шаріату, практично входять в склад фіку. Переважну частину фіку виробляють рішення юристів, які базуються на іджтіхаді, тобто поясненні загальних положень Корану і сунн у тій ситуації, коли їх не можна однозначно зрозуміти; за допомогою іджтіхаду творяться нові норми поведінки у 1 Загірики - юридично-теологічна школа, яка виникла в IX ст. у Багдаді. Її засновником був багдадський теолог Давуд ібн Чалаф аль Ісфахані. Загірники акцентували на чіткому дотриманні Корану і хадісу як єдиних джерел божого і людського права випадку мовчанки головних джерел. Інакше кажучи, шаріат і фік узгоджуються між собою тільки в тому, що стосується недискусійних і чітких положень Корану і сун, котрі встановлюють конкретні засади поведінки, і для реалізації яких не потрібно додаткової інтерпретації. Інші вчені в цю спільну сферу шаріату і фіку вводять ще інші норми, джерелом яких є іджма. На цей спільний елемент фіку поширюється характеристика стану шаріату як вічного і незмінного. Однак переважна частина його норм позбавлена характеру святості і може бути модифікована одразу після зміни індивідуальних або загальних інтересів. Різноманітна інтерпретація цих інтересів може призвести до несумісних висновків, які стосуються ідентичних питань. Такі погляди на фік є результатом теоретичної діяльності знавців права. Вони не позбавлені помилок, хоча мають релігійний характер, тому що їх сформульовано із передбаченням і на основі загальних засад і правил шаріату. Також потрібно оцінити пояснення загальних понять Корану і сун, які належать юристам. Виходячи із цих передбачень, наголошується, що фік значно перевищує шаріат, якщо йдеться про кількість вміщених у ньому правил поведінки. З іншого боку, наголошується, що з погляду “божественного об’явлення”, яке набуло своєї форми не тільки в практичних нормах, але передусім в релігійній догматиці і етиці, шаріат перевищує фік. У певних ситуаціях вважається що фік пояснює шаріат.
   3) Такий погляд покладено в основу концепції, представники якої виходять із передбачення, що фік не є елементом шаріату і вони не перетинаються з ним в жодній частині. їх узгодженість треба розуміти як зв’язок між причиною і наслідком [7]. Прихильники цих поглядів розуміють шаріат як цілісність зобов’язуючих вказівок Аллаха, які передані Пророком Мухаммедом, втілених у Корані і суннах, які визначають хід думок і дій людини. Тут шаріат виконує роль основи, джерела фіку1, який в цьому випадку є нормативною інтерпретацією Корану і сун . Тому, корото кажучи, положення шаріату стосуються зовнішньої поведінки, які саме через неї чітко визначені, а не конкретні, встановлюючи тільки загальні напрями норм фіку. Це є джерело, з якого правники повинні черпати конкретні правила. Натомість фік складається з самих практичних норм і не може вводити в свій склад безпосередньо джерел, тобто положення Корану і сун. Фік займається поясненням шаріату, перекладом на його мову встановлених правил поведінки і юридичних понять і в тому сенсі є сумою творчості правників, які намагаються зрозуміти сенс божественного об’явлення. Натомість, якщо в Корані і сунах є недостатньо тих конкретних правил, то їх можна сформулювати, керуючись різними раціональними способами, можливість застосування яких залежить від того, чи передбачають їх вказані джерела. Власне в такому розумінні Коран і суни вважаються головними джерелами фіку. Російські дослідники вважають, що шаріат - це встановлений, обов’язковий шлях правильного і побожного життя, який іслам визначив для вірних [8, с. 18]. В тому самому дусі виявляють свої позиції західноєвропейські вчені. Й. Шахт, наприклад зазначає, що шаріат - це цілісність наказів Аллаха. Він називає також фік наукою шаріату, яка виробляє його норми. При цьому він не зараховує до шаріату релігійну етику і догматику [1, с. 37]. Багато радянських вчених розуміли під шаріатом всеохопну систему, яка регулює соціальні відносини і яка містить, окрім юридичних, інші типи норм - моральні, релігійні, звичаєві тощо. Ці погляди не узгоджуються з концепціями більшості мусульманських учених, які власне фік означують як всеохопну систему. Вона, будучи мусульманським канонічним правом, регулює проблеми права, родини і способу життя [9, с. 42]. Р. Давід стверджує, що мусульманське право - це не стільки право (хоча намагається замінити собою право), скільки збірка норм, які регулюють міжлюдські взаємини і базуються на ісламі [1, с. 39]. А. Массе, німецький ісламіст, вважав, що фік (означений ним як релігійне право) містить в собі релігійні, правові, моральні і звичаєві норми та охоплює всі обов’язки, які накладають на мусульманина закони Корану (шаріат) в троякому розумінні:
   1) як на віруючого;
   2) як на людину;
   3) як на громадянина теократичної держави [1, с. 39-40].
   У цьому місці варто звернути увагу, що мусульманська концепція права, в центрі уваги якої є шаріат і фік, не робить спеціального наголосу на юридичних аспектах їхньої кореляції і загалом стосується власної юридичної проблематики лише настільки, наскільки вона має відношення до аналізу цих понять. І це зрозуміло, адже більшість мусульманських юристів протиставляють позитивному праву (цим терміном вони означують похідні від держави правила поведінки, встановлені здебільшого в прийнятих законах) власне шаріат в цілості, який вони трактують в широкому, неюридичному сенсі. З цього погляду він (шаріат) не наближається до норм, прийнятих державою, на відміну від інших юридичних систем. Навіть якщо з позитивним правом фік зрівняється, то його (фік) розглядають у нерозривному зв’язку з релігійною догматикою і моральністю і по суті фік зрівнюється з шаріатом [1, с. 40].
   Й. Шахт вживав термін “мусульманське релігійне право” для пояснення поняття “шаріат” (“фік”), під яким він розумів норми, котрі регулюють зовнішню поведінку мусульманина практично у всіх сферах життя. Під цим поняттям він розумів також всі норми шаріату, незалежно від їх характеру [9, с. 44]. І. Голдціхер взагалі не надавав значення поділові норм мусульманського права на юридичні та ін [10, с. 43]. Й. Шахт доводив, що право у своєму значенні є частиною системи релігійно-етичних правил. Керуючись цим передбаченням, можна сказати, що не можна визнати самостійного характеру юридичної частини шаріату, всупереч тому, що право stricte зберігає свій юридичний характер, а його сфера до кінця не зливається зі сферою релігії [9, с. 44]. З наведених поглядів можна зробити висновок, що дуже важко зробити визначення понять: шаріат, фік, мусульманське право (право ісламу). Часто це є тотожні поняття, а одночасно їх часто протиставляють. Грунтуючись на широкому розумінні, ототожнюємо (так, як і самі мусульмани) поняття “шаріат” і “мусульманське право”. Наукою і напрацюванням цього права займався фік або мусульманська юрисппуденція [11, с. 49-64].
   Її поділяють на дві частини:
   1) усул ель-фік - на базі корені юриспунденції;
   2) фуру - галузь або її конкретне втілення [12, с. 172-202].

 
< Попередня

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com