www.VuzLib.com

Головна arrow Теорія держави і права arrow Вихідні засади основоположних прав людини: сучасні інтерпретації
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Вихідні засади основоположних прав людини: сучасні інтерпретації

С. Добрянський

ВИХІДНІ ЗАСАДИ ОСНОВОПОЛОЖНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ: СУЧАСНІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

   У статті досліджено низку вихідних засад основоположних прав людини з огляду на тенденції розвитку цього феномена в сучасному міжнародному праві. В ході дослідження сформульовано оновлену систему принципів інституту прав людини.
   Ключові слова: права людини, вихідні засади, універсальність, невідчужуваність.
   Основоположні права людини поза усяким сумнівом становлять один із предметів інтенсивного вивчення сучасного вітчизняного та зарубіжного правознавства. Одним із важливих аспектів цього феномена є система його вихідних засад, адже саме розуміння таких засад спроможне сприяти розкриттю природи та закономірностей інституту прав людини.
   Ознайомлення з науковими дослідженнями, присвяченим вихідним засадам прав людини дає констатувати, що рівень сучасного пізнання розгляненого феномена потребує проаналізувати під дещо новим кутом зору існуючі напрацювання та запропонувати оновлену інтерпретацію системи вихідних засад прав людини. Особливого значення, як нам видається, набувають тенденції розвитку основоположних прав людини, які сьогодні простежені у таких міжнародних формуваннях, як Рада Європи та Європейський Союз. Відтак, вони мають бути належно відображені у сучасній системі вихідних засад основоположних прав людини.
   Аналіз наукової літератури, дозволяє виділити таку систему вихідних засад інституту прав людини: універсальність (всезагальність) прав людини; формальна рівність можливостей, які становлять інститут прав людини, щодо всіх однойменних суб’єктів; природність та невідчужуваність (невід’ємність)основоположних прав людини; неподільність, взаємозалежність, взаємопов’язаність; справедлива збалансованість прав та свобод людини з загальносуспільними інтересами.
   Детальніше розглянемо кожен із вищеперелічених принципів основоположних прав людини. Універсальність прав людини. Права людини мають всезагальний універсальний характер. Зазначені ознаки мають декілька рівнів вираження [1, с. 32].
   По-перше, усі люди без будь-якої дискримінації володіють основними правами та свободами. Міжнародні стандарти і законодавство демократичних держав гарантують рівність прав та свобод людини і громадянина незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, національної належності, майнового стану, місця проживання, ставлення до релігії, членства у громадських об’єднаннях та інших обставин.
   По-друге, як зазначено у науковій літературі, всі права та свободи є універсальними з погляду їх змісту. Загальновизнані права людини, такі як право на життя, свобода сумління, рівність усіх перед законом, право вільного пересування, право на громадянство, на свободу переконань - це загальні права та свободи людей незалежно від національної та регіональної специфіки, і різних історичних, культурних та релігійних особливостей.
   По-третє, всезагальність прав та свобод людини виражена у просторовому, територіальному аспекті. Усюди, де би вона не перебувала, куди не перемістилася, вона володіє основоположними правами та свободами.
   По-четверте, питання забезпечення та захисту прав людини виступають об’єктом регулювання усіх держав. Визнання всезагальності та універсальності прав та свобод людини означає, що проблеми прав людини не є лише внутрішньою справою певної держави. Зазначена позиція виражена в політичному документі Московської наради Конференції з людського виміру НБСЄ, в якому держави- учасниці підкреслили, що питання, які стосуються прав людини, демократії та верховенства права є міжнародними, оскільки дотримання таких прав слугує однією з основ міжнародного порядку [1, с. 33].
   Рівність прав та свобод людини. Аналіз передусім принципу формальної рівності як засади сучасної концепції прав людини є невипадковим. Власне ця засада феномена прав людини тлумачиться у правовій літературі (на нашу думку, цілком слушно) як “квінтесенція феномена прав людини” [3, с. 155]. Адже “права людини - не дар природи, вони також не отримані нами як спадок - вони куплені ціною боротьби з випадковостями народження і привілеями, які донині передавалися із покоління в покоління” [2, с. 71]. З погляду моралі, в обстоюваному нами значенні моральних норм як духовних легітиматорів, специфічних ідеологічних умов, що є змістом можливостей людини (які експліцитно виражені у деяких правах людини, а імпліцитно наявні у кожному з них), принцип рівності як засада сучасної концепції прав людини ґрунтується на гідності людини (вродженої властивості людини, однаково притаманної усім людям), тобто її цінності як такої, незалежно від будь-яких її біологічних чи соціальних властивостей [4, с. 21].
   Права людини мають бути загальними та рівними для всіх суб’єктів, що означає насамперед формальну однаковість можливостей за їхніми стартовими показниками. Йдеться власне про первинні формально рівні умови, необхідні для реалізації відповідних прав людини [5, с. 7]. Попри самоочевидність значення цієї засади зазначимо, що принцип рівності далеко неоднозначно оцінюють у деяких із незахідних культур. Річ у тому, що положення сучасної концепції прав людини, котру чи не найбільше розроблено практикою міжнародних судових органів (Європейського суду з прав людини, Суду Справедливості Європейських Спільнот), повною мірою застосовуються до врегулювання так званих горизонтальних відносин, тобто відносин індивідів поміж собою (скажімо, ч. 2 ст. 16 Загальної Декларації прав людини, за якою “шлюб укладається на основі вільної та повної згоди сторін”). Власне “наступ” прав людини на цю горизонтальну (приватну) сферу, а відповідно, ламання усталених стереотипів у сфері відносин чоловіків та жінок, дітей та батьків, якраз і зумовили несприйняття (як і з боку офіційної влади відповідних держав, так і з боку певних соціальних груп) цієї концепції у деяких незахідних культурах. Звернемо увагу на такі парні категорії. У правничій літературі для характеристики засад сучасної концепції прав людини поряд із поняттям, позначуваним терміном “рівність”, застосовують також категорію “рівноправності”. Чи є поняття, відображувані цими двома термінами, тотожними?
   Відповідь на це питання не настільки очевидна, як може видатися на перший погляд. Річ у тім, що принцип рівності як засада феномена прав людини у формально-юридичній площині відображається декількома терміносполученнями: “рівність перед законом” (у країнах з англосаксонською системою права і “рівність перед судом”), “рівноправність”, “заборона дискримінації”. Рівність перед законом та рівноправність, згадувані у правових приписах, характеризуються, на нашу думку, дещо глибшим змістовним навантаженням, аніж поняття, позначуване терміном “рівність” як засада феномена прав людини.
   У площині позитивного права рівність перед законом, рівноправність слугують загальноправовою категорією (загальнолюдські принципи права) і проявляють себе щодо усіх чинних норм права, а не лише тих, які закріплюють права людини. Адже рівноправність як загальноправову категорію застосовують і у випадках реалізації “неправового” закону, тобто такого, що тією чи іншою мірою не узгоджується з вимогами прав людини. Втім, це не єдина характеристика цих понять як загальноправових категорій.
   Звернемося до поняття рівності перед законом в інтерпретації німецького дослідника К. Гессе. Він, зокрема, характеризує абз. 1 ст. 3 Основного закону ФРН (яка проголошує рівність перед законом) як закріплення формальної правової рівності, котра “вимагає здійснення діючого права без винятків для будь-кого, незважаючи на особистість: в ході нормування прав кожен наділений однаковою мірою правами та обов’язками і, навпаки, будь-якій державній владі забороняється використовувати діюче право в інтересах або на шкоду окремій особистості” [7, с. 214-215]. Отже, юридичний принцип рівності перед законом стосується не лише системи прав, але й обов’язків людини.
   Таким чином, доходимо висновку, що у площині позитивного права принцип рівності як характеристика інституту прав людини, так би мовити, приводять в дію загальноправовими категоріями рівності перед законом (і судом) та рівноправності, які, хоч і змістовно ширші, однак характеризуються тією суттєвою перевагою, що наголошують на необхідності соціально зобов’язаних суб’єктів однаково сприяти реалізації прав та свобод людини їхніми суб’єктами (носіями), а також свідчать на користь того факту, що лише єдність природного та позитивного права - надійна запорука дієвого забезпечення та гарантування прав людини. Окрім цього, рівність прав людини у формально-юридичній площині, зокрема, в міжнародних актах із прав людини, може отримати відображення у виглядізаборони дискримінації.
   Практика свідчить, що конституції сучасних держав формулюють принцип рівності прав людини прямо (позитивно) у вищеперелічених формах, у вигляді заборони дискримінації, а інколи й поєднуючи обидва способи. Зазвичай, особливо наголошують на рівноправності чоловіка та жінки.
   Цікаво, що у державах з англо-саксонською правовою системою нерідко застосовують формулу “рівність перед законом та судом”. Таке формулювання зумовлене тим, що суд у цих державах здійснює не лише правозастосовну, але і правотворчу функцію. Виконуючи функцію правотворчу, суд також має дотримуватися принципу забезпечення рівності прав.
   У ході конкретизації понять загальності та рівності (як засад сучасної концепції прав людини), виражених у формі заборони дискримінації, робиться посилання на антропні ознаки людини, які, як свідчить історичний досвід людства, нерідко слугують підставою для відмови їй у наданні тих або інших прав. Йдеться, скажімо, про такі ознаки, як раса, колір шкіри, стать, національна приналежність, соціальне походження, майновий стан та деякі інші, приблизний перелік котрих міститься у міжнародних актах із прав людини. Усі “антидискримінаційні” ознаки тією чи іншою мірою відображені й у відповідних положеннях конституційних актів держав сучасного світового співтовариства, у тому числі України, та у положеннях міжнародних актів з прав
   людини щодо заборони дискримінації. Однак це лише частина засобів, спрямованих на забезпечення реалізації засади рівності, які ми пропонуємо іменувати інструментами забезпечення ознаки рівності статичного характеру. Щодо другої частини “знарядь” забезпечення виконання такого завдання, то, гадаємо, їх варто термінологічно означити як засоби динамічного характеру, спрямовані на забезпечення засади рівності, адже на практиці забезпечення “засад недискримінаційності” є одним із завдань регіональних органів захисту прав людини, котре реалізується на основі ситуативного підходу, прикладом чого є практика Європейського суду з прав людини.
   Звертаємо також увагу на те, що Конституція України, проголошуючи рівність чоловіка й жінки, у ч. 3 ст. 24 вказує, що така рівність забезпечена шляхом надання жінкам певних пільг. Природно, виникає питання, чи не є останнє положення порушенням принципу рівності, однієї з основоположних засад інституту прав людини, чи не є воно порушенням тих принципів, що їх викладено у міжнародно- правових документах із прав людини? Гадаємо, що аналізоване положення Конституції України потрібно розглядати у світлі міжнародних стандартів прав людини, оскільки феномен “позитивної дискримінації” вже давно відомий міжнародному праву та внутрішньодержавному законодавству.
   Зрозуміло те, що сам процес реалізації відповідних прав відбувається, так чи інакше, у прямій залежності від особистих задатків, здібностей людини, її фактичного статусу; тому фактичні результати реалізації однакових за своїми стартовими показниками прав людини не можуть бути однаковими.
   Наприклад, законодавство Європейського Союзу характеризується не лише розвинутою нормативною базою регулювання “позитивної” дискримінації, але й розвинутими інституційними механізмами органів Європейського Співтовариства, які мають виявляти у процесі їхнього функціонування наявні проблеми у забезпеченні рівності між чоловіком та жінкою “в усіх сферах” (за формулюванням Амстердамського договору) та оперативно вживати відповідних нормативно- правових заходів для виправлення ситуації. Ефективність зазначених положень установчих актів Європейського Союзу забезпечується, не в останню чергу, активною діяльністю Суду Справедливості Європейських Спільнот, за допомогою якої заповнюються прогалини у законодавстві Європейського Союзу.
   Зазначимо, що застосування позитивної дискримінації є виправданим не лише для забезпечення фактичної рівності у гендерних відносинах, але за певних обставин виявляється необхідним й у інших випадках, наприклад, у процесі реалізації культурних прав людини. Реальна здійсненність цієї групи прав потребує набагато більше аніж просто недискримінації. Захист можливостей, які забезпечують певний спосіб життя, потребує не просто формальної рівності, а й спеціальних заходів позитивної підтримки. Фактично лише констатація формальної рівності у площині культурних прав людини в багатьох випадках здатна створювати серйозну загрозу здійсненню культурних прав. Переконливим свідченням вищезазначеного є становище іспаномовних меншин у США. Мова, як відомо, є важливою визнаною ознакою культури, і двомовна освіта - один із інструментів реалізації культурних прав. Захист такої освіти щодо іспанських меншин у США потребував, як свідчать факти, значних “позитивних” зусиль із боку місцевої адміністрації, навіть попри опозицію більшості місцевого населення. Прогрес у розумінні принципу рівності як підвалини інституту прав людини яскраво простежимо на прикладі законодавства Європейського Союзу. Так, розділ “Рівність” Хартії ЄС засобом забезпечення рівності передбачав не лише заборону дискримінації, але й також вимогу поваги до багатоманітності культур, релігій та мов [6, с. 1].
   Отже, мовлячи про таку засаду, як загальність та рівність прав людини, варто зважати на суттєві корективи, внесені розвитком сучасного суспільства у цей основоположний принцип побудови інституту прав людини. Як свідчить практика здійснення прав людини, закріплення юридичними засобами рівних і загальних можливостей для усіх суб’єктів не завжди є гарантією реалізації відповідного права людини за однакових формально рівних можливостей. Так, зазвичай, за можливості отримання певної роботи у разі одночасного звернення осіб жіночої та чоловічої статі на практиці у переважній більшості випадків таку роботу надають саме чоловікові. У формально юридичному аспекті, здавалося б, жодних суттєвих проблем не виникає, однак статистичні дані свідчать, що “рівні юридичні можливості” обернулися на практиці химерними метаморфозами.
   У зв’язку з цим законодавство деяких розвинутих країн світу передусім держав-членів Європейського Союзу, передбачає низку юридичних заходів, спрямованих не просто на забезпечення формально рівних юридичних можливостей для отримання у розгляненому випадку роботи, а на створення фактично рівних умов.
   Як приклад вирівнювання умов, необхідних для реалізації відповідних прав людини, на українських теренах наведемо практику реалізації права на освіту, гарантованого Конституцією України. Принципами його реалізації в ідеалі мають слугувати рівність та загальність можливостей відповідних суб’єктів, однак загальновідомо, що законодавство України передбачає пільги для вступу в навчальні заклади певних груп громадян, скажімо, за ознаками проживання у сільській місцевості або ж на територіях, які постраждали від Чорнобильської катастрофи.Створення додаткових можливостей, позначене у правовій літературі терміном “диференціація”, для певних категорій (груп) прав людини зумовлює появу низки інших проблемних питань [3, с. 156]. Де, скажімо, проходить “межа” між такою диференціацією та дискримінацією? У цьому випадку видається доцільним звернутися до обстоюваного нами вище визначення прав людини, за яким вони виступають можливостями, об’єктивно зумовленими характером та рівнем розвитку суспільства (економічний, соціальний та духовний розвиток). Цей характер та рівень розвитку суспільства якраз і має слугувати критерієм визначення змісту та обсягу гарантованих прав людини. У розгляненому контексті це означає, що відступ “вниз” від об’єктивно детермінованих суспільством можливостей прирівнюється до дискримінації - неправомірного зменшення обсягу та змісту прав людини чи навіть позбавлення окремих із цих прав; “підйом вгору”, тобто збільшення змісту та обсягу прав людини та “створення” нових прав людини, є диференціацією (позитивною дискримінацією). Усі наведені приклади слугують аргументом на користь доповнення класичного бачення прав людини як загальних та формально рівних можливостей принципом вирівнювання фактичних умов, необхідних для реалізації певних можливостей людини відповідно до вимог соціальної справедливості. У цьому, на нашу думку, знаходять своє відображення загальнолюдські моральні засади.
   Аналізовані ситуації є прикладом нейтралізації наявних в силу обставин об’ єктивного характеру фактичних нерівностей у площині прав людини, системою пільг, певних переваг, які встановлюються державою в особі її компетентних органів. Адже саме держава є тією організацією, котра, за визначенням Європейського суду з прав людини та низки вчених-правознавців, перебуває у позиції легітимного визначення загальносуспільних інтересів, а відтак, і забезпечення балансу конкуруючих конституційно-правових цінностей [8, с. 207].
   Вищенаведене, гадаємо, дає підстави стверджувати, що юридична рівність становить вироблений упродовж віків механізм, який є “правовим скелетом” суспільства, стимулює ініціативу, підприємливість, надихає людей до змагальності, до лідерства, становлячи основу розвитку суспільства в цілому.
   Неподільність, взаємозалежність прав та свобод людини. Ознайомлення з науковою літературою (присвяченою проблемам обмежування цих прав, класифікації основоположних прав та свобод людини), з міжнародними актами з питань прав та свобод людини дає, на перший погляд підстави, поділити їх на певні групи за їхньою значущістю, так би мовити визначити пріоритетні групи прав людини. І справді,підстави для цього, як видається, дає Міжнародний Пакт ООН про економічні, соціальні та культурні права, в якому зазначено, що: “Кожна держава, яка бере участь у даному Пакті, зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній та технічній сферах, максимально застосувати наявні ресурси для того, щоби забезпечити повне здійснення прав, які зафіксовані у даному Пакті ”.
   Водночас Міжнародний Пакт ООН про громадянські та політичні права однозначно та беззаперечно встановлює, що: “Кожна держава, яка бере участь у даному Пакті зобов’язується поважати і забезпечувати усім, хто знаходиться в межах її території і під її юрисдикцією права, які визнаються у даному Пакті”. водночас, останнім часом сформувалося загальне розуміння того, що права та свободи людини являють є певним загальним комплексом, системою прав. Зокрема, Віденська Декларація і Програма Дій, прийнята на Всесвітній конференції з прав людини в 1993 р. однозначно визначила: “Усі права людини є універсальними, неподільними, взаємозалежними і взаємопов’язаними” [1, с. 18].
   Звичайно, за певних конкретно-історичних реалій тієї або іншої держави на перший план виступають права, які потребують підвищеної уваги - чи то нормативного закріплення чи захисту. Однак варто пам’ятати, що це не дає підстави ігнорувати жодну іншу категорію прав та свобод людини, адже усі права- неподільні, взаємозалежні, взаємопов’язані. Природність та невід’ємність (невідчужуваність) як засада інституту прав людини. Ще однією ознакою інституту прав людини, що її включають до принципів, на яких базується сучасна концепція прав людини, відносять невідчужуваність та природний характер прав людини.
   Основоположні природні права та свободи людини є невідчужувані і належать кожному від народження. Допоки людина жива, вона нерозривно пов’язана зі своїми основоположними правами і свободами, які ніким і ні за яких обставин не можуть бути у нього відібрані.
   Причому природність як сутнісна ознака феномена прав людини інтерпретується у літературі неоднозначно.
   Так, іноді стверджується, що оскільки людина належить до роду ссавців, то своїм бажанням жити вона нічим не відрізняється від будь-якої живої істоти. З огляду на це, на перший план виходять інстинкти людини, і тому, скажімо, право людини на життя можна назвати природно-біологічним. У той же час, оскільки людина є істотою не тільки біологічною, а й соціальною, вона має природно- соціальні права (прикладом може бути її право на гідність, яке виникає та формується у міру розвитку суспільних відносин) [11, с. 6]. Вважаємо, що такий диференційований підхід до розуміння ознаки природності прав людини не є цілком виправданим. Справа у тому, що за природно-біологічними правами стоять цінності, котрі у різні періоди людської історії інтерпретуються по- різному. Те, що ми розуміємо сьогодні під правом на життя, не вважалося цінністю за умов, коли існувала кровна помста (вбивство у порядку помсти не заборонялося, а навпаки - заохочувалося). Тому, на нашу думку, і так звані природно-біологічні права стали цінністю саме внаслідок соціального їх визнання, зумовленого висхідним, поступальним, зокрема духовним, розвитком суспільства” [9, с. 51].
   У своїй статті “Права людини” Ж. Ніва звертається до вислову, що його закріплено у Загальній Декларації прав людини: “Люди народжуються вільними та рівними”. Ніва стверджує, що у цій формулі закріплено право людини, котре аж ніяк не є законом природи, і це право, як і будь-яке інше, не має сенсу, допоки воно не визнане всією людською спільнотою [12, с. 45]. Разом з тим, слід визнати, що хоча природність як ознака інституту прав людини найбільш адекватно виражається через соціально-природну характеристику феномена прав людини, поділ цих прав залежно від характеру об’єкта, який ним (правом) охороняється, є важливим з огляду на можливість обгрунтування універсальності концепції прав людини. Адже проголошення низки прав людини природно-біологічними (скажімо, право на життя, право на свободу) свідчить про те, що людина є невід’ ємною складовою біосфери, яка розвивається разом із нею. Така позиція при усій її тривіальності якраз і робить очевидною необхідність певних універсалій не тільки у відносинах людства та природи, але і в уявленнях про “добро” [10, с. 38], а відтак, і щодо прав людини, які складають серцевину суспільних відносин будь- якого соціального утворення незалежно від географічного розташування, культурно-історичних, соціально-економічних, політичних та інших особливостей. Таким чином, гадаємо, не повинна викликати сумніву необхідність розробки всезагальних стандартів прав людини у галузі охорони здоров’ я, мінімального рівня матеріального та соціального забезпечення.
   Як було зазначено раніше, людське дитя народжується, але йому ще належить стати особистістю. Тобто право об’єктивно не може не враховувати природу людини як біологічної істоти, бо біологічне (тілесне) в людині - це першооснова, передумова існування та розвитку психіки індивіда, його нейродинаміки - вищої нервової діяльності, свідомості. А рівень розвитку свідомості, у свою чергу, виступає рівнем розвитку особистості [14, с. 31-33].
   Порушення біологічного в людині позбавляють її можливості повноцінної участі у життєдіяльності суспільства.
   З огляду на ці характеристики індивіда, стають цілком зрозумілими спроби на рівні всесвітніх міжнародних організацій, зокрема ООН, створити систему мінімальних гуманітарних стандартів, що мають бути втілені в законодавстві відповідної держави. На регіональному рівні (Рада Європи, система захисту прав людини Європейською Соціальною хартією) відбувається процес, спрямований на вироблення системи критеріїв соціально-економічних прав, які є орієнтиром для держав, котрі ратифікували зазначений документ. На підставі вищенаведеного видається можливим констатувати, що включення людини до складу біосфери має суттєве значення з огляду на можливість виявлення спільного загальнолюдського змісту чи вироблення змістовно визначених критеріїв у системі соціально-економічних (в т.ч. законодавства про охорону здоров’я), екологічних прав людини. В силу цього термін “всезагальна”, вжитий у назві Декларації прав людини ООН 1948 р., слід розуміти як такий, щопідкреслює важливість усіх прав та свобод людини, які складають цей інститут, та неможливість встановлення для них відмінного статусу. Окремого розгляду потребує і така ознака прав людини, як невідчужуваність (чи, іншими словами, невід’ємність) від їхнього носія. Права людини є такими тому, що являють собою докорінні якості, які “внутрішньопритаманні”, іманентні людині як суб’єкту життєдіяльності і які не можна відібрати у неї без явної загрози втратити у її особі члена суспільного союзу [13, с. 30].
   У літературі пропонується розуміти цю ознаку наступним чином. Деякі автори вважають, що, скажімо, право власності не можна віднести до невідчужуваних прав людини, оскільки власник може здійснити відчуження того чи іншого майна на основі свого волевиявлення - передати, подарувати, заповісти і таке інше [15, с. 23]. У той же час, на думку цих же авторів, не викликає сумніву невідчужуваність таких прав людини, як право на життя, свободу, гідність, фізичну недоторканність. Правом на життя взагалі ніхто не може розпоряджатися, навіть його носій - людина, оскільки, “покликана в світ владним наказом природи, в більшості випадків за наказом природи вона його і полишає“ [17, с. 68]. Однак останнє твердження спростовується практикою евтаназії (позбавлення життя безнадійно хворих за їхнім бажанням), яку, до речі, вже легалізовано у Королівстві Нідерланди, і підходом до вирішення питань, пов’язаних із забезпеченням права на життя, у практиці органів Європейської конвенції з прав людини. В останньому випадку навіть це право “зважується” з іншими суспільними цінностями.
   Так, свого часу перед Європейською комісією з прав людини постало питання: чи виключає право на життя можливість проведення аборту? Бачення цієї проблеми Європейською комісією можна стисло відтворити таким чином: якщо навіть і припустити, що ст. 2 Європейської конвенції захищає ненароджене життя, права та інтереси, котрі входять до сфери права на життя, зважуються один щодо одного у належний спосіб [16, с. 604]. Такі ж міркування висловлюються і щодо припинення життя: “Цінність життя, котре підлягає захисту, може і повинна бути співставлена з іншими правами зацікавленої особи [16, с. 222-223]”. Звернемо увагу і на той момент, що невідчужуваність прав людини зовсім не означає принципової неможливості цілковитого позбавлення певних різновидів прав людини на підставах, легітимованих у законодавчому порядку, зокрема у порядку кримінального судочинства. Розглянемо ст. 18 Конституції ФРН: “Той, хто зловживає свободою вираження поглядів, зокрема свободою друку (ст. 5 абз. 1), свободою викладання (ст. 5 абз. 3), свободою зібрань (ст. 8), таємницею листування, поштових та телеграфних повідомлень (ст. 10), власністю (ст. 14) або правом притулку (ст. 16, абз. 3) проти вільного демократичного устрою, позбавляється цих головних прав. Позбавлення та його обсяг визначаються Федеральним Конституційним Судом” [7, с. 232].
   Невідчужуваний характер прав та свобод полягає також у тому, що людина не може взяти на себе (в договірному порядку) зобов’язання перед будь-яким суб’єктом не користуватися певним правом або сукупністю прав, приналежних їй. Такі зобов’язання не мають юридичної сили. Вважаємо прийнятною таке розуміння невідчужуваності прав людини, за яким цю властивість інтерпретують як незалежність прав від угляду держави і будь-яких інших осіб чи соціальних спільнот, а відповідно - як неможливість перетворювати права людини на об’єкти дарування чи (що трапляється значно частіше) необгрунтованого (нелегітимованого) відібрання, позбавлення. Отже, невід'ємність прав та свобод людини є нічим іншим, як “легітимністю користування тавідстоювання таких прав кожною людиною незалежно від статі, соціальної ролі і навіть громадянства” [19, р.71]. З огляду на висловлені міркування, вважаємо найбільш правильним розумінням природності як засади інституту прав людини його соціальне походження, суспільну генезу. Ці ж міркування дозволяють дійти ще одного важливого висновку, а саме: з’ясування (виділення) системи засад інституту прав людини з необхідністю залежить від світоглядно-філософського підходу до розуміння сутності природи прав людини та їх першоджерела.
   Справедлива збалансованість прав та свобод людини з загальносуспільними інтересами. Однією з найбільш актуальних проблем сьогодення як для вітчизняної, так і для західної юриспруденції виступає проблематика визначення меж здійснення основоположних прав та свобод. Нині можна уже вважати доконаним факт про те, що ліберальна концепція прав людини має одним із своїх негативних, небажаних для суспільства наслідків “атомізацію”, “гіпертрофовану індивідуалізацію” суспільства, соціальну дисгармонію. Відтак виникає практична потреба подолання цієї проблеми.
   Для українського суспільства проблема меж здійснення основоположних прав людини носить особливо важливий характер. Демократизація суспільного життя, відхід від комуністичної доктрини прав громадянина, закріплення однією з фундаментальних засад Конституції України положення про те, що людина, її життя, здоров’ я, честь та гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; поступове входження України до європейського та світового товариств як повноправного члена (що, зокрема, виявилося в її членстві у Раді Європи) - необхідним наслідком усіх цих процесів виступає нове бачення інституту прав людини. Конституційні положення, якими визначено основи правового статусу особи, свідчать про нові засади взаємовідносин між державою та суспільством, державою та людиною, людиною та суспільством. У практичній площині ця теза трансформується у новий підхід до розподілу сфер регулювання між державою як уособленням суверенітету нації та громадянським суспільством як соціально структурованою спільністю вільних рівноправних людей та їхніх об’єднань. Звідси природно випливає необхідність з’ ясування тих лімітів або, іншими словами, меж, якими мають керуватися, з одного боку, держава, проголошена у Конституції правовою, а з іншого - людина у процесі реалізації своїх прав з урахуванням тієї умови, щоб сукупність таких, як вона, індивідів становили громадянське суспільство. Отже, проблема меж прав людини потребує загальнотеоретичного осмислення та обгрунтування, з урахуванням потреб побудови правової держави та громадянського суспільства.
   Аналізуючи причини, які викликають потребу теоретичної розробки та практичного вирішення проблеми меж прав людини, слід зупинитися, на так званих внутрішніх людських чинниках, що пов’язано із впровадженням загальнодозвільного принципу правового регулювання: “дозволено все, що не заборонене законом” та конституційних положень, якими права проголошено “невід’ємними та непорушними”. І, справді, значущість прав людини є винятковою як для індивіда, так і для суспільства в цілому, проте саме сьогодні, як видається, в процесі створення моделей правового регулювання одним із вихідних орієнтирів для законодавця мають виступати певні межі прав людини. Справа у тому, що наполегливе насаджування ідеї “природних”, “невід’ємних” прав людини на значною мірою деморалізований грунт українського суспільства, в якому на зміну кодексу будівника комунізму, комсомолу та піонерській організації не прийшло жодного впливового “правонаступника”, у тому числі і церкви (яка послабила свій авторитет внаслідок конфесійних суперечностей) не позбавлено деяких негативних моментів.
   До дії внутрішніх чинників, що зумовлюють необхідність теоретичної розробки механізму встановлення меж прав людини, приєднуються також і зовнішні (ратифікація Україною Конвенції про захист прав та основних свобод людини, визнання обов’язковою юрисдикцію Європейського Суду з прав людини).
   Власне, на останніх чинниках, які впливають на значимість меж здійснення прав та свобод людини в Україні ми вважаємо за потрібне зупинитися. Звернення до всесвітніх та регіональних міжнародних стандартів з прав людини та правозахисної практики відповідних міжнародних органів, дозволяє виявити той факт, що безмежних прав людини не існує. А одним із головних факторів визначення меж здійснення прав людини виступає необхідність забезпечення загальносуспільних інтересів, до яких слід віднести: - захист громадського порядку;
   - захист моральності населення;
   - забезпечення економічного добробуту громадян;
   - охорона здоров’я населення, прав та законних інтересів інших громадян та ін. [18, с. 21].
   Відтак варто зачислити до принципів сучасної концепції прав людини засаду справедливого збалансування прав людини із загальносуспільними з інтересами. З огляду на викладене у цій статті оновлене сучасне розуміння системи засад інституту прав людини, гадаємо, що варто погодитися з висловленими у науковій літературі пропозиціями внести зміни до чинної Конституції України і доповнити ст. 21 Конституції України п. 2, який викласти у такій редакції: “Усі основоположні права і свободи людини є універсальними, неподільними, взаємопов’язаними та непорушними”. А ст. 22 Основного Закону доповнити п. 3, який викласти у такій редакції: “Права та свободи людини мають бути справедливо збалансовані з інтересами суспільства” [20, с. 12].

   1. Азаров А. Введение в теорию прав человека.- Учебн. пособ.- М: Норма, - 551 с.
   2. Гревцов Ю.И. Очерки теории и социологии права.- Санкт-Петербург, 1996. - 386 с.
   3. Лившиц Р.З. Теория права: Учебник.- М.: Бек, 1994. - 255 с.
   4. Рабінович П.М. Права людини і громадянина у Конституції України.- Харків: Право, 1997. - 56 с.
   5. Рабінович П.М. Права людини та їх юридичне забезпечення. (Основи загальної теорії права та держави) : Навч. посібник. - К., 1992. - 154 с.
   6. Петренко Л. Які права в громадянина Європи?// Поступ. - 2000. - № 160. - C.1.
   7. Хессе К. Основы конституционного права ФРГ.-М: Юридическая литература, 1981. - 489 с.
   8. Лерхе П. Пределы основных прав - М: Юрист, 1994. - 218 с.
   9. Добрянський С.П. Актуальні проблеми загальної теорії прав людини : монографія. - Львів: Астрон, 2006. - 120 с.
   10. Моисеев М. М. Права человека в России: декларации, нормы, жизнь- М.: Юридическая литература, 1998. - 217 с.
   11. Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность - М., 1991. - 147с.
   12. Нива Ж. Права человека / Опыт словаря нового мышления / Под ред. Ю. Афанасьева и М. Ферро). - М., 1989. - С. 45-52.
   13. Мамут Л.С. Декларация прав человека и гражданина 1789 г. - веха на пути к универсальной концепции прав человека// Права человека в истории человечества и в современном мире. - М: Юридическая литература, 1989. - С.28-47.
   14. Погребной И.М. Теория государства и права. Шульга А.М. - Харьков: Изд-во университета внутренних дел, 1993. - 332 с.
   15. Рассказов Л.П. Естественные права человека. Упоров И.В.- СПб.: Знание, 2001. - 96 с.
   16. Van Dijk G. V.Theory and Practice of the European Convention on Human Rights. - Institute for Human Rights (Belgium). - 1990. - 648 p.
   17. Ковалев М.И. Право на жизнь и право на смерть // Государство и право. - 1992. - № 7. - С.65-73.
   18. Рабінович П.М. Межі здійснення прав людини: загальнотеоретичний аспект // Вісник Акад. правових наук України.- 1996. - №6.
   19. Hampson F.J. Monitoring Human Rights. - Oxford: Clarendon Press, 1996. - 346 с.
   20. Права людини і громадянина: можливості удосконалення конституційних гарантій // (Рабінович П.М., Гудима Д.А., Дудаш Т.І., Навроцький В.О. та ін.). - Лабораторія досліджень теоретичних проблем прав людини. - Львів: Малий видавничий центр юридичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка, 2008. - 69 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com