www.VuzLib.com

Головна arrow Теорія держави і права arrow Осучаснення моделі розвитку теорії держави та права як науки
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Осучаснення моделі розвитку теорії держави та права як науки

О.Ю. Тімочко

ОСУЧАСНЕННЯ МОДЕЛІ РОЗВИТКУ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА ЯК НАУКИ

   Оскільки теорія держави і права формулює понятійно- категорійний апарат, тобто загальні поняття, категорії, принципи та закономірності розвитку держави і права, які використовуються галузевими, спеціальними, прикладними юридичними науками, то з урахуванням змін, що відбуваються у світі, необхідне змістовне осу- часнення теорії держави і права як комплексної науки і навчальної дисципліни. Свої підходи до вирішення цієї актуальної проблеми пропонує автор.
   Ключові слова: модель розвитку, понятійно-категорійний апарат, методологія, об'єкт, юриспруденція, ринкова економіка, еволюція, прогнозування.
   Постановка проблеми. Для того, щоб з’ясувати, в якому стані перебуває юриспруденція, необхідно вийти за її межі. При моделюванні розвитку сучасної науки теорії держави та права потрібно визначити та проаналізувати проблеми її розвитку, з’ясувати основні тенденції та перспективні зміни, які чекають на цю науку протягом наступних років.
   Сучасна теорія держави та права як наука і педагогічна дисципліна потребує перебудови її змісту, оскільки її методологія забезпечує теоретичними положеннями державно-правове життя демократичного суспільства. Однак, тепер вона не зовсім відповідає цим завданням, бо відбувається її нестабільний розвиток. Неадекватно вона реагує на докорінні зміни у багатьох аспектах теоретичного буття, недостатньо чітко обґрунтовано продукує новітні, суголосні сьогоденню наукові положення. Однією з причин такої ситуації є, на наш погляд, те, що досі науковці ще належно не розглядають потребу осучаснення методології правознавства як актуальну наукову проблему, адже та методологія, яку доводиться використовувати тепер, являє собою суміш надбання з радянських часів та нечітких спроб декого з сучасних науковців змінити та дещо обновити її.
   Стан дослідження. Означена нами тема все більше привертає увагу вчених-теоретиків, що обумовлено тими змінами, які відбулися протягом останніх десятиліть у суспільстві, на які, безперечно, потрібне адекватне реагування вітчизняної науки. Слід відзначити добрі наміри, зокрема І.В. Честнова, який виділив низку першочергових проблем, що стоять перед теорією держави та права. Вони стосуються уточнення визначення предмета правового регулювання, системи (структури) права і методів правового регулювання; переосмислення функцій сучасної держави з погляду трансформації ліберальної ідеології; визначення критеріїв науковості юриспруденції після усвідомлення обмеженості принципів класичного раціоналізму тощо [1, с. 5]. Основний вихід з цієї проблеми, на думку цього автора, полягає в тому, що подолання кризи юридичної науки можливе завдяки перегляду статусу юриспруденції в системі наук і переорієнтації теорії на вирішення глобальних проблем сучасності, від яких юриспруденція не може і не повинна відходити. До речі, у середовищі російських науковців панує думка про те, що теорія держави потребує негайної модернізації, а відповідно - і її методологія. Це передбачає відмову від традиційного ліберального уявлення про державу як неминуче зло, якій можна відвести лише роль «нічного сторожа». Крім того, слід по-новому подивитися на головну теоретичну аксіому сучасного політичного життя - принцип поділу влади, необхідно також переглянути співвідношення держави й економіки, адже надмірні надії на вільну саморегулюючу ринкову економіку призвели до недооцінки потенціалу державної влади, теоретичного обґрунтування відходу держави від впливу на економічну сферу життя суспільства.
   Однак, необхідність переосмислення сучасної теорії держави не повинно призводити до її змішування з політологією. Для цього необхідно віддати політичній науці те, що не належить до юриспруденції. Так, А.В. Поляков, О.В. Тімошина, Р.А. Ромашов, аналізуючи сучасний стан теорії держави та права, вважають, що теорія - недостатня форма систематизації. Найбільш адекватним вираженням досягнутого рівня знань про державу і право стане система концепцій, у рамках якої об’єднаються соціокультурні, аксіологічні, антропологічні й інші аспекти вивчення права, що надасть йому універсальний, всеосяжний характер. Така система концепцій буде свого роду відродженою енциклопедією права. Теорія права ж повинна викладатися з позицій нормативізму і являти собою «концепцію юридичного акту» [2, с. 242]. Питанням розробки моделі розвитку теорії держави та права як науки також приділили належну увагу Б.І. Байтан, О.В. Мартишин, В.С. Нерсесянц, О.Е. Лейст, М.Н. Марченко, В.Г. Графський, А.С. Ященко, П.А. Сорокін, Дж. Хол, В.В. Лазарєв, В.Н. Синюков, Н.І. Матузова, В.М. Сирих, Д.А. Керімов та ін.
   Виклад основних положень. Існуючий стан юридичної науки теорії держави та права вже сам виступає обґрунтуванням необхідності її переосмислення у відповідності з потребами демократично налаштованого суспільства. Насамперед, потрібно адекватно усвідомлювати необхідність системних змін, осучаснення моделі розвитку теорії держави та права як науки зокрема. Адже необхідною умовою ефективного розвитку теорії держави та права як науки є поступова гармонійна імплементація вказаних змін, внаслідок чого буде дотриманий закономірний еволюційних процес її розвитку та вона набуватиме ознак, що привносяться новими соціальними процесами.
   Власні наукові підстави теорії держави та права лежать, на нашу думку, у площині емпіричних видів юридичної діяльності. Саме відсутність власних розробок у теорії держави та права впливає на «вторинність» її змісту. Постає закономірне питання: які ж тоді власні напрацювання теорії держави та права можна взяти на озброєння? Їх, на жаль, не так вже й багато: найголовніші з них - питання системи права і системи законодавства, правового регулювання і правотворчості, ефективності права, тлумачення правових норм. Всі інші предметні питання є не власне «теоретичні», вони інкорпоруються туди штучно. Тому, на наш погляд, з наукового змісту теорії держави та права необхідно «виштовхнути» ті питання, що не є «рідними», власними її розробками. Крім того, насущним завданням є додавання науці і навчальній дисципліні орієнтованості на теоретичне осмислення питань державно-юридичної практики. Тепер характерний певний прагматизм, що розуміється як додаток теоретико-правових досліджень до проблем реальної юридичної практики. Те, чого потребує сучасне суспільство, зокрема та його частина, що здійснює юридичну практику і приймає відповідні рішення, повинне бути забезпечене в повному обсязі наукою та навчальною дисципліною.
   Певною вадою теорії держави та права, що заважає її інтенсивному саморозвитку, є, крім надмірного ідеологічного забарвлення і несамостійності (риси, що виявляються і понині), нездатність науки передбачати результати та наслідки різновекторних емпіричних предметних актів держави, влади, суспільства загалом у правовій сфері. Відсутність теоретично обґрунтованих знань про можливі (неможливі) майбутні зміни держави та права ставить під сумнів власний науковий статус теорії держави та права як науки. Наочний доказ тому - ортодоксальне, некритичне сприйняття ідеї поділу влади. Інтеграція цієї проблематики в предметне поле теорії держави та права, практичне її застосування в умовах низької правової орієнтованості політичних лідерів нашої країни призвели, як відомо, до ситуації «перетягування канату», гострої боротьби за ширше коло повноважень. Нездатність науки до прогнозування - це продовження іншої її серйозної вади, на яку вже зверталася увага. Відсутність орієнтації нашої науки на потреби соціальної і юридичної практики не сприяє підвищенню її авторитету і наукової ваги, що позначається і на статусі теорії держави та права як навчальної дисципліни. Не випадково, теорія держави та права в багатьох вузах країни вже не включається у перелік випускних державних атестаційних іспитів.
   Наука вивчає ідеальні об’єкти, вона зайнята побудовою теоретичних моделей, далеких від прози життя. Класичним прикладом є «механізм правового регулювання». Теорія держави та права відокремила свої наукові предмети від практичної юридичної діяльності - у цьому її методологічна слабкість і причина відсутності власних наукових основ.
   Варто також розглянути інший, протилежний погляд на науку теорії держави та права. Так, вирішення проблеми єдності науки про державу та право можна досягти шляхом об’єднання теорії держави з теорією права. Для того, щоб осучаснення моделі розвитку теорії держави та права було найбільш ефективним, необхідно дослідити та вивчити найактуальніші проблеми, пов’язані із ефективною адаптацією сьогоденню теоретичної науки, це, зокрема: питання про сутність, функції і механізм держави, проблеми виділення типів праворозуміння, співвідношення і єдності природного і позитивного права тощо. Слід також чіткіше сформулювати принципи співвідношення права і правової системи, включаючи визначення критеріїв розмежування законності і правопорядку, правової держави і цивільного суспільства. Адже невизначеність у теорії права нерідко призводить до порушень у юридичній практиці. Так, М.Н. Марченко відзначає, що теорія держави та права в сучасних умовах виконує функцію обслуговування офіційної ідеології, а поняття «права людини», «правова держава» являють собою такі ж ідеологічні штампи, якими колись були «загальнонародна держава» або «соціалістична демократія». Традиційну для теорії держави та права методологічну і футурологічну функцію виконують зараз галузеві науки, у зв’язку з чим теорія втрачає значення фундаментальної, загально юридичної дисципліни. Відсутність у системі юридичного утворення таких дисциплін, як філософія і соціологія права, порівняльне правознавство, призводить до ізоляції науки від життя і робить представників юридичної науки «талмудистами» [3, с. 18]. У цьому контексті В.Г. Графський бачить вихід із кризової ситуації, в якій опинилася сучасна юридична наука, у створенні узагальнюючої інтегральної концепції правознавства. На думку вченого, сьогодні в юридичній науці існує безліч «партикулярних» теорій, але нема узагальнюючої теоретичної дисципліни, здатної в комплексній, упорядкованій формі викласти незмінну сутність основних понять і принципів права [4, с. 372].
   Серйозною проблемою, що постає перед сучасною теорією держави та права, є теоретичне обґрунтування допустимих можливостей застосування закордонного досвіду в умовах Української держави.
   Так, багато західних концепцій бездумно переносилися на пострадянський ґрунт, причому нерідко та або інша політико-правова модель механічно копіювалася без врахування національно-історичних традицій і особливостей правової культури. Будь-яка теоретична конструкція іншокультурного походження, на думку В. В. Лазарєва, повинна сприйматися критично. Зокрема, ліберальна демократія, що довела свою ефективність в умовах соціально-стабільних держав Західної Європи, для країн СНД є згубною формою держави. Не менш серйозною для теоретико-правової науки є проблема співвідношення прав особистості і державного інтересу, що, на думку деяких вчених, повинна вирішуватися, виходячи з пріоритету останнього, оскільки ціле визначає частина [5, с. 112].
   На потребу розробки нової теорії права, що відповідала б потребам і реаліям сьогодення та змогла б дати оцінку сучасного правового ладу, вказує В.Н. Синюков. На думку вченого, існує глибокий розкол між позитивним правом і життям, обумовлений тенденцією до надмірного правового регулювання усіх сфер суспільного життя. На цей шлях формалізації суспільних відносин державну політику поставила правова реформа, що здійснювалася без урахування особливостей правової культури нації. Як і західноєвропейські країни, політико-правовий розвиток яких приймався за гідний наслідуванню зразок, Україна була втягнута «у гонку правового озброєння». Надлишкова формалізація громадського життя призвела до того, що право втрачає одну з головних своїх ознак - загальну значимість. Унаслідок цього правомірна поведінка набуває хитливого (конформістського або маргінального) характеру. Соціальні суперечності, що поглиблюються, становлять загрозу для самого існування Української держави. Вихід із ситуації, що створилася, на думку В.Н. Синюкова, полягає в пошуку вільної від догматизму й еклектики нової концепції права, у рамках якої, зокрема, варто відмовитися від загальноприйнятої у вітчизняній теоретико-правовій науці дихотомії права і закону, що веде до підриву самої ідеї законності. Крім того, існує думка про необхідність визнання джерелом права юридичного прецеденту, що грає важливу роль у сучасному правовому регулюванні і єднає право з життям [6, с. 158]. З методологічної точки зору варто вказати на кілька принципових особливостей. Головне завдання теорії держави та права, незважаючи на усі ідеологічні і соціальні катаклізми, що мали місце протягом останніх десятиліть, залишається незмінним: це ефективне функціонування політико-правової системи суспільства, що досягається через пояснення тенденцій і сутності держави і права, через аналіз і критику існуючих політологічних і юридичних конструкцій, рефлексію і прогнозування правового розвитку. Водночас, сучасна теорія держави та права все частіше піддає аналізу проблеми, які за своїми властивостями є філософськими, що, звичайно, не пов’язано з інкорпорацією філософських проблем у дослідницьке поле теорії права, а пояснюється посиленням уваги вчених до розробки теоретичних основ юриспруденції.
   Висновки. У сучасній вітчизняній теорії держави та права відбувається відхід від марксистсько-ленінських догматів, що характеризують державу і право як класові явища. Їх сутність вже не пов’язується з класовою волею, а право інтерпретується не тільки як система норм, що встановлені державою.
   Нова епоха, у яку вступило суспільство, характеризується насамперед релятивізмом. З одного боку, він указує на неможливість виявлення однієї «єдино вірної» точки зору, що допускає помилковість інших, вимагає відмовитися від «необґрунтованих» претензій науки, тим самим демонструючи обмеженість наших знань і одночасно - можливість наукових відкриттів. З іншого боку, доведений до логічного завершення радикальний релятивізм, не дозволяє відмежувати наукове знання від ненаукового, «показує даремність наукових досліджень...» [7, с. 5]. Таким чином, самостійний, власний розвиток теорії держави та права є нагальною потребою сьогодення. Це не означає необхідність відриву теоретичної науки від загальної історії держави та права, політології, цивільного права й інших наук. Вони є живлющим джерелом нових фактів, нових ідей та оцінок. Однак, слід зробити зміст навчального курсу теорії держави та права більш індивідуальним, усунути існуюче дублювання питань.
   Теорія держави та права як наука, що поступово звільняється від догматів минулого й втрачає політичну заангажованість, поступово буде набувати рис, що привносяться новими соціальними процесами.
   По-перше, теорія держави та права внаслідок глобальних світових процесів, пов’язаних із соціальною інтеграцією, прозорістю кордонів, розгортанням нових систем зв’язку, комунікацій, відкритістю, повинна стати більш динамічною, плюралістичною наукою, що здійснює активну рефлексію особистісної, суспільної, державно- правової діяльності.
   По-друге, під впливом процесів глобалізації формуються нові структури соціальної інтеграції - наддержавні політичні структури, що володіють усіма атрибутами політичної влади; створюються нові норми і правила, для яких характерні універсальність, детрадиціоналізм і висока точність регулювання.
   По-третє, для теорії держави та права запорукою її динамічного розвитку повинні стати імператив критики, відкритості і рефлексії власної позиції. Постійна інтерпретація державно-правової реальності, що поглиблюється, різноманіття підходів, реконструкцій з одночасним визнанням недосяжності абсолютної істини є постійним стимулом розвитку і збагачення предмета теорії держави і права, що зрештою додасть цій науці більшої об’єктивності [8, с. 12].
   Тому одним з головних методологічних завдань теорії держави та права стає розробка концепцій логічного аналізу, якому підлягатиме, наприклад, питання про те, що є державною діяльністю індивідів, чим вони керуються у своїх діях, що таке поведінка людини, яка реалізує державну владу і право, чим визначається мова права і який її вплив на формування правової реальності, правової діяльності, правової культури особистості і т.д. Герменевтичний характер цих завдань очевидний, як очевидне й те, що подібні питання повинні бути інкорпоровані в структуру науки теорії держави та права.

   1. Честнов И.Л. Право как диалог: к формированию новой антологии правовой реальности / И.Л. Честнов. - СПб., 2000.
   2. Поляков А.В. Теория государства и права на рубеже веков: проблемы и перспективы / А.В. Поляков, Е.В. Тимошина, Р.А. Ромашов // Правоведение. - 2000. - № 3. - С. 240-243.
   3. Теория государства и права: курс лекций / под ред. М.Н. Марченко. - М.: ЗЕРЦАЛО, 1998. - 466 с.
   4. Графский В.Г. Всеобщая история права и государства: учебник для вузов / В.Г. Графский. - М.: НОРМА, 2003. - 382 с.
   5. Общая теория права и государства: учебник / под ред. В.В. Лазарева. - М.: Юрист, 1994. - 348 с.
   6. Бабаев В.К. Российская правовая система: введение в общую теорию / В.К. Бабаев, Л.А. Морозова, В.Н. Синюков. - Саратов: Полиграфист, 1994. - 496 с.
   7. Теория государства и права: проблемы и перспективы / О.А. Пучков. // Правоведение. - 2001. - № 6. - С. 11-13.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com