www.VuzLib.com

Головна arrow Теорія держави і права arrow Методологічна ситуація у сучасному правознавстві
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Методологічна ситуація у сучасному правознавстві

М.С. Кельман

МЕТОДОЛОГІЧНА СИТУАЦІЯ У СУЧАСНОМУ ПРАВОЗНАВСТВІ

   Розглянуто методологічну ситуацію у сучасному правознавстві, зазначається, що особливістю її є перехід від моністичної сукупності прийомів дослідження до філософсько-методологічного плюралізму.
   Ключові слова: право, методологія, правознавство, правова наука, філософія, державність.
   Постановка проблеми. Методологія належить до числа найменш розроблених галузей юриспруденції, насамперед загальної теорії права. Саме цим обумовлена необхідність аналізу методологічних проблем сучасного правознавства у контексті тих змін, що відбуваються сьогодні у науковій сфері, передусім йдеться про трансформації загальносвітового, національного і «внутрішньо наукового» рівня. У цьому зв’язку методологію юридичної науки слід розглядати як складне за своєю структурою, внутрішньо диференційоване багаторівневе утворення. На цій основі розкриваються сучасні методологічні уявлення про розмаїття правової проблематики. Особлива увага звертається на дискурс, що зводиться до визначення перспектив у сучасному правознавстві гносеологічного і методологічного плюралізму. А це передбачає дослідження у двох підходах (генетичному, системному) до методологічної проблематики.
   Стан дослідження. Для сучасної ситуації характерна не відсутність альтернативних марксизмові філософсько-методологічних концепцій, а ступінь дослідницької активності у цій сфері учених- юристів. Проте розгляд методологічних питань сьогодні помітно розширюється й поглиблюється. На монографічному рівні вони представлені перш за все солідними публікаціями Д. Керімова, А. Шабаліна, А. Васильєва, В. Сирих та інших відомих авторів, але зміст і форма їх певним чином не надто виходить за межі коментування концептуальних положень марксистської філософії. Із відомих українських правознавців до цієї проблематики постійно проявляють науковий інтерес М. Козюбра, П. Рабінович, О. Тихоміров та інші. Методологічна увага в їх дослідженнях помітно змінюється і дедалі більше переходить у сферу ціннісно-світоглядних аспектів правознавства.
   Виклад основних положень. У плані своїх філософсько- методологічних засад наша поведінка перебуває у принципово новій, порівняно з радянським періодом, ситуації. Формування інших соціальних ідеалів, офіційні стратегії на побудову ліберальної ринкової економіки, правової держави, конституційне закріплення прав людини, поточні реформи тощо висувають перед юридичною спільнотою низку проблем, ефективне розв’ язання яких залежить від філософської та методологічної спроможності правової науки.
   Така спроможність розглядається в юридичній літературі, головним чином, у контексті оцінок методологічного значення марксистських ідей у сучасних умовах. Аналізуючи погляди, висловленні з цього питання науковцями, В. М. Сирих виокремлює три варіанти ставлення до проблеми: компромісний, представники якого, визнаючи необхідність перегляду марксистського бачення права, низку його положень вважають такими, що зберігають своє значення і в сучасних умовах; реформістський, орієнтований на докорінний перегляд ставлення до марксистських ідей як таких, що не відповідають сучасності, і на перехід до одного з немарксистських напрямків вивчення держави і права; радикальний, що поєднує позиції правознавців, які вважають марксистське вчення від початку науково неспроможним і вбачають своє завдання у створенні нової теорії права, яка відповідає сьогоднішнім реаліям і містить розробку оптимальних шляхів правового будівництва [1, с. 18-20].
   Отже, тенденція до переосмислення ролі марксизму у сьогоднішньому правознавстві розглядається, по суті, як головний (якщо не єдиний) фактор, який формує сучасну теоретичну і методологічну ситуацію нашої науки. Однак така тенденція тепер є чітко обмеженою, мабуть, тільки у філософсько-правових, методологічних дискусіях, фрагментарно простежується у змісті фундаментальних теоретичних досліджень і є досить важко збагненною у галузі спеціально-юридичної проблематики, масовій дослідницькій практиці правознавців. Ще важче виявити її у навчальній літературі. Переважна більшість сучасних підручників й надалі пишеться у філософсько-методологічній традиції радянського правознавства, зберігає усталений категоріальний устрій, понятійний апарат і структуру [2, с. 23]. Через це обмежувати розгляд методологічної ситуації вітчизняного правознавства обговоренням ролі марксистського вчення у сучасних історичних умовах означає перевести питання з плану аналізу ситуації у план оцінок філософсько-методологічних постулатів марксизму, які на сучасному етапі розвитку нашої науки будуть здебільшого ідеологічними. Інакше кажучи, сьогодні обговорюється не методологічна ситуація сучасного правознавства, а оцінка його філософсько-методологічних постулатів. З нашого погляду, такий підхід, з одного боку, не веде до серйозних методологічних проривів, оскільки критерії таких оцінок нерідко перебувають у сфері граничних філософських підстав і науковій інтерпретації практично не підлягають. З другого боку, помітно спрощується бачення проблеми, обмежуючись тільки одним її аспектом - роллю марксистських поглядів у сучасній юридичній науці. Для нашої наукової правосвідомості, заснованої на марксистській філософії, сформованої в умовах панування марксистського вчення про право, особлива значущість цього аспекту є цілком закономірною. Зрозуміло також, що, навіть усвідомлюючи необхідність розширення у сучасних умовах своїх філософських засад та пошуку нових методологічних підходів, наша правова наука сьогодні не може просуватись уперед без співвіднесення ідей, що продукуються, з положеннями марксистської методології. Водночас обмежувати контекст філософсько-методологічних проблем вітчизняного правознавства простою опозицією до марксистського та інших (немарксистських) підходів у праві сьогодні не зовсім виправдано, хоча б з огляду на надто велике спрощення оцінки стану справ у сучасній юридичній науці, яке виникає під впливом низки різних соціальних і культурних факторів. Через це ситуацію методології нашої правової науки доцільно розглядати у декількох аспектах.
   По-перше, дотримуючись традиції, можна окреслити процеси та тенденції в економіці, політиці, державі та праві, основною особливістю яких у нашому сучасному суспільстві вважають їхній перехідний характер (що є фактично загальноприйнятим). Зазвичай говорять про перехідну економіку, маючи на увазі те, що вона перебуває на етапі активних перетворень, у стані реформування. При цьому в офіційній ідеології та й у більшості наукових досліджень, вважається, що відбувається просування до економічного устрою суспільства за зразком ліберальної економіки західного типу. Дискусія ведеться тільки навколо конкретних моделей, що типологічно розрізняються за ступенем участі держави в економічному житті суспільства [3, с. 42]. Визнається, правда, що наша реальна економіка як перехідна є ще досить далекою від декларованих зразків, однак проходження нею «точки неповернення» завдяки сформованості в Україні основ ринкової економіки, які унеможливлюють повернення країни до соціалістичного господарства, відзначається як вітчизняними, так і зарубіжними авторами [4, с. 267].
   Неможливість повернення до «соціалістичного» минулого не означає однак гарантії приходу до передбачуваного «капіталістичного» майбутнього. Особливість сучасної ситуації полягає у тому, що у вітчизняній економіці сьогодні вловлюються принципово різні тенденції (поруч із уведенням приватної власності, ринкових відносин, приватизацією тощо продовжують існувати попередні структури економіки, зберігаються раніше чинні і утворюються нові суб’єкти управління тощо), які створюють суттєві складнощі в її концептуалізації, виявленні стійких закономірностей розвитку. Отже, можливості наукового прогнозу підсумків процесів, що розгортаються у країні, як мінімум, не можна переоцінювати. Аналогічно - як перехідні - прийнято розглядати державу та право. Найбільше поширені такі ж думки про загальну спрямованість переходу [5, с. 5]. Так само відзначається «різновекторність» конкретних процесів і суперечливість тенденцій, співіснування адміністративно-командних і ліберально- демократичних методів управління, конкуренція правових принципів і політичної доцільності тощо. Звідси теоретичне передбачення характеру нашої майбутньої державності носить головним чином імовірнісний характер, а оцінки конкретних ймовірностей співвідносяться насамперед з світоглядними позиціями авторів[6, с. 118].
   Отже, загальною рисою перехідних процесів у економіці, державі і праві конкретного суспільства завжди є суперечливість тенденцій і неясність закономірностей [5, с. 3]. Так, стосовно економічної та соціально-політичної сфери сучасної Росії В.М. Розін зауважує: « Загалом можна говорити про перехідний процес, закони якого поки що мало зрозумілі» [7, с. 20]. Тому є підстави вважати, що теоретичне осмислення законів функціонування розвитку держави і права перехідного періоду стало в тому числі й методологічною проблемою.
   По-друге, не менш значущим для розгляду методологічних проблем нашого правознавства є звернення до процесів у сучасній науковій свідомості, сучасних поглядів на науку, її місця та ролі у культурі і суспільстві. Тут, зокрема, важливо співвіднести оцінку стану методології української правової науки з обговорюваною у філософській, наукознавчій літературі проблемою кризи наукової свідомості, науки як домінуючого способу пізнання світу.
   У філософській літературі, методологічних дослідженнях ця криза обговорюється достатньо давно, насамперед у зв’язку з розвитком природничих наук. Останнім часом ці проблеми набувають особливої гостроти, коли порушується питання, що можуть бути поставлені у межах уявлень про постнекласичну наукову раціональність. Зокрема, це «питання про те, чи збереже наука і наукова раціональність своє місце в тій цивілізації, яка йде на зміну техногенній. І чи буде ця наука такою ж, якою вона була раніше?». При всіх своїх особливостях правознавство не може перебувати поза процесами, які протікають у науці загалом, науці як одній зі сфер суспільства. І якщо у термінах ролі науки у посттехногенній цивілізації ця проблема може здатися надто абстрактною, то її легко конкретизувати питанням про місце та роль юридичної науки в суспільстві, яке поширює закони ринку на усі свої сфери, що робить проблематичною будь-яку автономію теоретичного знання, будь-яку «суверенність» наукової діяльності. Чи збережуться у такому суспільстві, наприклад, умови розвитку теоретичної правової науки, насамперед на власних засадах, чи вона повинна стати суто прикладною галуззю й існувати головно як соціально актуальне ремесло - це вже питання, якими важко знехтувати сучасному правознавству, оскільки вони стосуються стратегії його розвитку, його майбутнього. Проблема має й інший аспект, виразно усвідомлюваний нашим науковим співтовариством, пов’язаний із незатребуваністю науки керівництвом країни і виключенням наукового знання із управління розвитком соціальних процесів. При цьому засоби зміни стану справ, що склався, нерідко шукаються у сфері політики і державного управління, аж до пропозицій щодо лобіювання спеціального закону, який гарантує наукову експертизу власних рішень. У принципі, така постановка питання не виключена, однак їй повинні передувати розгорнуті дослідження проблеми місця та ролі науки у сучасному суспільстві. Отже, видається цілком правомірним і необхідним розглядати загальні проблеми сучасного наукового пізнання як один з аспектів обговорення проблем методології юридичної науки.
   По-третє, у сучасній юридичній літературі помітне розширення спектру філософських засад і методологічних підходів до юридичних досліджень. Інтерпретація цих змін як тенденції в динаміці нашої наукової правосвідомості дозволяє розглядати як основний процес, який визначає філософсько-методологічну ситуацію сучасного вітчизняного правознавства, його перехід від моністичної методології до філософсько-методологічного плюралізму.
   Слід підкреслити, що звернення до проблеми методологічного плюралізму у правознавстві вже мали місце у вітчизняній філософській та юридичній літературі. Однак у принциповому плані питання ставилося переважно науковцями старшої генерації, представників «дорадянського» періоду методологічної думки. Залежно від належності конкретного автора до філософської традиції й наукової школи розрізнялись і варіанти відповідей на нього. Так, про становлення методологічного плюралізму у правознавстві писав І. А. Ільїн. Проте, будучи за своїми філософськими поглядами «християнським моністом», автор не поширював його на онтологію права і гносеологічні установки правопізнання, а визнавав методологічний плюралізм тільки в «логічному ряді» як існування відокремлених способів розглядання права, звернених до різних сторін і форм його буття і таких, що перебувають у певному співвідношенні [8, с. 183].
   До проблеми методологічного плюралізму юридичної науки звертався Б.А. Кістяківський [9, с. 13]. При цьому на основі ідеї взаємної автономності філософії та науки він говорить про необхідність плюралізму у «соціально-науковому пізнанні» вже не тільки відносно конкретних методів науки, а й, наполягаючи на «рішучому» гносеологічному плюралізмі, відносно філософії.
   До своєрідного теоретичного плюралізму сучасного правознавства як умови його спроможності і розвитку закликає відомий західний історик права Гарольд Дж. Берман. На його погляд, сьогодні необхідно подолати «хибність відносно винятково політичної і аналітичної юриспруденції («позитивізм»), або винятково філософської та моральної юриспруденції («теорія природного права»), або винятково історичної і соціоекономічної юриспруденції («історична школа», «соціальна теорія права»). Нам потрібна юриспруденція, котра інтегрує всі три традиційні школи і виходить за їхні межі» [10, с. 431]. Із множинності методів вивчення права виходило й радянське правознавство. Такі уявлення отримали досить глибоку розробку відносно підходів, загальнонаукових і окремих наукових методів дослідження права. Однак у філософському плані, у своїх онтологічних уявленнях, гносеологічних принципах і установках ми були та й загалом залишаємося «методологічними моністами». Тим не менше конкуренція філософських систем, яка розгортається у сучасній науковій правосвідомості, звернення правознавців до різних світоглядних уявлень і гносеологічних ідей дозволяють говорити про початок формування в нашому правознавстві саме філософсько-методологічного плюралізму, що й трактується нами як процес переходу від моністичної методології до філософсько-методологічного плюралізму. Слід відзначити, що у сучасній юридичній літературі спостерігається різне ставлення до проявів цього процесу. Так, В.М. Сирих скаржиться на те, що «конституційна свобода думки і слова низкою російських правознавців сприймається як вільний політ думки у будь-якому напрямку і з яких завгодно методологічних позицій. З надзвичайною легкістю піддаються сумніву очевидні і загальновизнані істини, а замість них із анналів, а точніше відвалів історії правової науки відкопуються, піднімаються на щит, реанімуються давно відторгнені юристами неспроможні ідеї» [1, с. 12]. Якщо не зважати на деякі нюанси, неважко помітити, що пафос цитованого висловлювання пов’язаний з помітною відсутністю у сучасній юридичній науці обмежень щодо проблематики досліджень і вибору методологічних принципів. На переконання цього науковця, «дійсна свобода юриста-теоретика як і будь-якого істинного дослідника являє собою його несвободу, обов’язок неухильно йти лише тим шляхом, який веде до об’єктивно- істинного знання» [1, с. 29].
   Заява сильна за категоричністю, однак досить слабка у методологічному відношенні. Думка про необхідність йти у науці тільки тим шляхом, котрий веде дослідників до об’ єктивно-істинного знання, досить приваблива. От тільки хто безпомилково скерує правознавців на такий шлях, забезпечить знанням про нього - залишається проблемою. Якби вченим справді був відомий шлях, що веде до об’єктивно-істинного знання, то заклики йти цим шляхом були б марними. До того, ж у цьому разі і значення науки непотрібне, оскільки пошуки такого шляху (або шляхів) становить її сенс. З таких позицій у правознавстві, вільному від політичного та ідеологічного примусу, вибір філософських засад і методології дослідження цілком залежить від ученого. Важливо тільки, щоб йшлося саме про методологію науки, тобто дослідження здійснювалися за її правилами, а, наприклад, не мистецтва або ж зводилися просто до побутових розміркувань. У цьому виборі бере участь лише один «цензор» - професійна культура вченого, а оцінює його лише один «суддя» - сама наука в особі наукового співтовариства. Щоправда, як засвідчує історія науки, і «цензор», і «суддя» не застраховані від помилок. Однак добре відомо, що характер і наслідки таких помилок можуть бути різними. Помилки «цензора» призводили як до безглуздих похибок, так і до великих відкриттів, а помилки «судді» не тільки гальмували розвиток наукової думки, а й стимулювали вдосконалення дослідницького інструментарію.
   Висновки. Особливості сучасного етапу розвитку правознавства можуть бути адекватно сприйняті у межах системи процесів соціальних і культурних змін глобального і національного масштабів, що вимагає принципового розширення сфери методологічної рефлексії у юридичних дослідженнях. Це знаходить свій вираз перш за все у концептуальній перебудові нашого правознавства. Одним з фундаментальних процесів розвитку вітчизняної юридичної науки є перехід від моністичної методології до філософсько-методологічного плюралізму.
   Отже, маємо підстави стверджувати, що методологія може і повинна розглядатися сьогодні як визначний, самостійний напрям юридичної науки. Виходячи з цих розмірковувань, наведені судження визначають логіку подальшого дослідження обраної проблематики. Зокрема, необхідність детальнішого, аніж звичайно прийнято в нашій юридичній літературі, звернення до сучасних поглядів на розвиток науки і до основних характеристик наукового пізнання, а також до особливостей становлення юридичної науки у межах європейської традиції права.

   1. Сырых В.М. Логические основания общей теории права: [в 2-х т.] / В.М. Сырых. - М.: Юрид. лит., 2000. - Т. 1: Элементный состав. - 483 с.
   2. Гордієнко С.Г. Молодому науковцю коротко про необхідне: наук.- практ. посібник / С.Г. Гордієнко. - К.: КНТ, 2007. - 92 с.
   3. Зоркін Д.П. Основи теорії державного управління: [курс лекцій] / Д.П. Зоркін, В. Д. Ігнатів. - Львів: Растр-7, 2000. - 232 с.
   4. Шамхалов Ф. Держава і економіка: основи взаємодії: [підручник для вузів] / Ф.Шамхалов. - К.: Вища освіта, 2002. - 323с.
   5. Андрійко А.С. Державність перехідного періоду: теоретичні питання: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних та правових учень» / А.С. Андрійко. - Львів, 1999. - 19 с.
   6. Балинська О.М. Проблеми теорії держави і права: [навч.-метод. посібник] / О.М. Балинська, Т.З. Гарасимів. - Львів: Вид-во ЛьвДУВС, 2008. - 320 с.
   7. Розин В.М. Генезис права / В.М. Розин. - М.: Прогресс, 1987. - 189с.
   8. Ильин И.А. О сущности правосознания / И.А. Ильин // Сочинения: [в 2-х т.]. - М.: Наука, 1993. - Т. 1: Философия права. Нравствиная философия. - 259 с.
   9. Кістяковський Б.А. Вибране / пер. з рос. Л.Г. Малишевської; упоряд., передмова і прим. Л.П. Депенчук / Б.А. Кістяковський. - К.: Абрис, 1996. - 512 с. - Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна думка», серія «Українські мислителі».
   10. Антология мировой правовой мысли: [в 5 т.] Рук. науч. проекта Г.Ю. Семигин. - М.: Мысль, 2003. - Т. Ш. Европа. Америка: XVII-ХХ вв. -829 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com