www.VuzLib.com

Головна arrow Теорія держави і права arrow Методологічні проблеми кризи наукової свідомості
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Методологічні проблеми кризи наукової свідомості

М. С. Кельман

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ КРИЗИ НАУКОВОЇ СВІДОМОСТІ

   Розглянуто стан методології правової науки у зв ’язку з обговорюваною у філософській, наукознавчій літературі проблемою кризи наукової свідомості, науки як панівного способу пізнання світу.
   Ключові слова: наука, методологія, свідомість, правознавство, право, суспільство.   
   Постановка проблеми. Для сучасного правознавства, яке розвивається в період глибинних реформ, корінних перетворень українського суспільства, методологічні дослідження набувають особливого значення. Саме цим обумовлена необхідність аналізу методологічних процесів у сучасній науковій свідомості. Стан дослідження. На монографічному рівні методологічні дослідження представлені перш за все працями Д.А. Керімова, А.Ф. Шабаліна, В.М. Сирих, А.М. Васильєва, В.К. Бабаєва та інших відомих авторів. Досить песимістично оцінюють стан справ сучасного правознавства українські правознавці М.І. Козюбра, П.М. Рабінович. Зокрема М.І. Козюбра, характеризуючи методологічну ситуацію за своєю суттю як проблему створення «працюючої теорії права актуальної протягом двох останніх століть» і вбачаючи мінімальні вимоги до неї у спроможності «відповідати хоч би на запити свого часу», рішуче заявляє: «На жаль, у сучасній науці на порозі тисячоліть таке завдання далеке від виконання як ніколи в минулому, що дозволяє вести мову про симптоми кризи сучасної теоретичної свідомості» [1, с. 3-9].
   Виклад основних положень. Не менш значущим для розгляду методологічних проблем нашого правознавства є звернення до процесів у сучасній науковій свідомості, сучасних поглядів на науку, з’ясування її місця та ролі у культурі і суспільстві. Тут, зокрема, важливо співвіднести оцінку стану методології української правової науки з обговорюваною у філософській, наукознавчій літературі проблемою кризи наукової свідомості, науки як домінуючого способу пізнання світу. У філософській літературі, методологічних дослідженнях ця криза обговорюється достатньо давно, насамперед у зв’язку з розвитком природничих наук [2, с. 93; 3, с. 381-382]. Останнім часом ці проблеми набувають особливої гостроти у зв’язку з питаннями, котрі можуть бути поставлені в межах уявлень про постнекласичну наукову раціональність. Зокрема, з «питанням про те, чи збереже наука і наукова раціональність своє місце в тій цивілізації, яка йде на зміну техногенній. І чи буде ця наука такою ж, якою вона була раніше?» [4, с. 4]. При всіх своїх особливостях правознавство не може перебувати поза процесами, які протікають у науці загалом, науці як одній зі сфер суспільства. І якщо у термінах ролі науки в посттехногенній цивілізації ця проблема може здатись надто абстрактною, то її легко конкретизувати питанням про місце та роль юридичної науки в суспільстві, яке поширює закони ринку на усі свої сфери, що робить проблематичною будь-яку автономію теоретичного знання, будь-яку «суверенність» наукової діяльності [5, с. 320]. Чи збережуться у такому суспільстві, наприклад, умови для розвитку теоретичної правової науки, насамперед, на власних засадах, чи вона повинна стати суто прикладною галуззю й існувати головно як соціально актуальне ремесло - це питання, яким не слід нехтувати сучасному правознавству, оскільки воно стосується стратегії його розвитку, його майбутнього. Проблема має й інший аспект, виразно усвідомлюваний нашим науковим співтовариством, пов’язаний з незатребуваністю науки керівництвом країни і виключенням наукового знання з керування розвитком соціальних процесів. При цьому засоби зміни стану справ, що склався, нерідко шукаються у сфері політики і державного управління, аж до пропозицій щодо лобіювання спеціального закону, який гарантує нау кову експертизу власних рішень [6, с. 41]. У принципі така постановка питання не виключена, однак їй повинні передувати розгорнуті дослідження проблеми місця та ролі науки у сучасному суспільстві. Отже, видається цілком правомірним і необхідним розглядати загальні проблеми сучасного наукового пізнання як один з аспектів обговорення проблем методології юридичної науки.
   До того ж, практично усі процеси, що характеризують тип цивілізації, який складається сьогодні, - «нове планетарне світовідчуття, багатополюсна культура, формування нових способів комунікацій і цінностей, пошуки альтернативних способів життя і світогляду», - передусім торкаються саме правознавства, оскільки із необхідністю передбачають формування відповідних правосвідомості і «юридичного простору» [7, с. 20]. Достатньо очевидним є те, що цінності, які формуються сьогодні, можуть лягти в основу цивілізації тільки за умови їхнього правового оформлення, альтернативних світоглядові та способу життя, - вони пов’язані з сучасними проблемами прав та свобод людини; нові способи комунікації зрешту приводять до принципів і правил відносин суб’єктів, а отже, до правового регулювання.
   Сучасна юридична думка нерідко критично оцінюється західними правознавцями саме у зв’язку з її філософською та методологічною непідготовленністю до потреб часу. Показовою у цьому плані є позиція Гарольда Дж. Бермана. Обговорюючи стан західної правової традиції у зв’язку з культурною багатополюсністю сучасного світу, учений цілком визначено фіксує її кризу як системну, насамперед таку, що охопила сферу ідей і цінностей, а отже, філософію і науку права [8, с. 48]. У досить різкій формі говорять про методологічну кризу нинішньої правової науки такі авторитетні європейські правознавці, як К. Цвайгерт і Х. Кетц, - автори дослідження, яке давно стало для західних юристів класичним. Вказуючи на необхідність для юридичної науки займатися власною методологією, вони пишуть: «Хоча традиційний нерефлектуючий і само- впевнений догматизм виявився на подив вражаюче живучим, стало цілком очевидно, що чіплятися за нього означає обманювати самого себе» [9, с. 49]. Вбачаючи методологічне майбутнє юридичної науки як порівняльне правознавство [10, с. 17], автори в той ж час визнають: «Вважати, що нові, більш реалістичні методи, які засновані на даних експериментальної соціології і тому враховують багатократно ускладнену дійсність, реально відображають сучасне правове мислення, означало б сприймати бажане за дійсне» [9, с. 49]. Тут нема сенсу дорікати К. Цвайгерту і Х. Кетцу за обмеження засад порівняльного правознавства соціологічним підходом. Важливо відзначити, що таким чином автори прагнуть вказати шлях подолання національних доктрин права, а отже, встановлення адекватності глобальним процесам сучасної Європи [9, с. 51]. Логічно вважати, що наведені оцінки становища справи у сучасній західній науці права тією або іншою мірою можна екстраполювати й на нинішню вітчизняну юриспруденцію, у всякому разі виходячи з перспективи входження України у русло світової цивілізації.
   Проте всі ці вимоги сприймаються у нас не лише політичною, а й професійною свідомістю насамперед як завдання структурно- функціональних реорганізацій. Саме їх створення (передовсім нових законів державних органів) розв’язували перші політичні романтики перебудовчого і постперебудовчого періоду (а вони були рекрутовані переважно з професійної еліти, в тому числі і зі вчених-юристів). Саме ці питання постійно обговорювались у публіцистичній і професіональній літературі. Не згасає цей ентузіазм і нині.
   Організаційну проблематику в юриспруденції, звісно ж, не можна недооцінювати. Важливість її для правознавців є традиційною. Всі зусилля з дослідження проблем державних форм і структур необхідні і заслуговують відповідної уваги, тому що саме форма не дає можливості перехідному суспільству «атомізуватися» повністю, хоча певна руйнація все-таки відбувається. У той же час непрацюючі державні органи і громадські організації, підприємницькі структури і промислові підприємства, корупція і руйнування сфер життя навіть без спеціальних наукових досліджень свідчать, що у суспільстві, яке реформується, простіше видозмінювати органи і організації, закони та процедури, аніж соціальні і державні інститути. Іншими словами, зосереджуючи сьогодні зусилля на формах та структурах, ми здатні видозмінити соціальні і професійні практики, що мали місце, але навряд чи здатні створити нові. Стосовно України це вже не лише теоретичний постулат, а й результат, що цілком піддається практичній оцінці. Можливо, такий стан речей склався завдяки не лише відомим соціально-політичним обставинам, а й через ситуацію в соціальних науках, передусім у науках про державу і право, що можна розглядати як один з наслідків панування в них єдиної методології. Неважко помітити, що «левова» частка зусиль правознавців сьогодні скерована на розв’язання практично орієнтованих завдань, проведення прикладних досліджень і конкретних розробок. Зокрема, досить побіжного погляду на зміст наших провідних юридичних журналів, щоб зрозуміти, що стратегічні перспективи правознавства наше професійне юридичне співтовариство бачить радше в розробці конкретної галузевої проблематики і різних нормативних актів, аніж в обговоренні філософських ідей, обґрунтуванні фундаментальних теоретичних проблем чи методологічних підходів. Це цілком зрозуміло, оскільки саме така наукова продукція сьогодні є соціально найбільше затребуваною. Проте видається, що такий стан справ має й іншу причину: сформовану десятиріччями панування марксизму традицію, з одного боку, вважати всі філософсько-методологічні проблеми юриспруденції давно вирішеними, а, з іншого, - сприймати їх такими, що безпосередньо не стосуються предмета юридичних досліджень. Звідси і недооцінка правознавцями сучасних проблем власного методу, певна втрата сьогоднішнім науковим юридичним співтовариством інтересу до філософської проблематики і методологічної роботи. Хочеться сподіватися, що ця тенденція не стане у нашій науці панівною і у нас не буде приводу примірювати на собі оцінку чудового російського юриста А.І. Покровського, дану ним сучасникам: «Виховані на позитивістській боязні перед усяким випадком «метафізичних природничо-правових фантазій», занурені в повсякденну та кропітку догматичну працю, ми остаточно відвикли від широкого теоретичного трактування наших проблем і втратили усякий зв’язок з глибокими ідейними течіями нашого часу» [11, с. 34].
   Уже зазначалося, що в радянський період наша теоретична свідомість була не просто догматичною, але догматично методологізованою у рамках одного з найпотужніших соціальних вчень - марксизму. «Традиція юридичних досліджень, що розвивалась у межах моністичної, закритої філософсько-методологічної системи, багато у чому визначила інший наслідок - поширене нині прагнення до заміни марксистської методології іншою, але не менш універсальною і всезагальною» [12, с. 38].
   Неважко помітити низку небезпек цієї тенденції. По-перше, це політико-ідеологічне виключення марксизму із «вільної конкуренції» за «методологічні пости» нашого сучасного правознавства. По-друге, ризик втрати науковими дискусіями методологічних смислів і переходу в план демонстрації історичних очікувань, оскільки має місце прихована думка, що рано чи пізно альтернативні марксизмові методології дослідження права все ж сформуються і актуалізуються незалежно від зусиль юристів. При цьому зміст демонстрованих очікувань може звестися до звичної для нас аргументації на користь не стільки рефлексії юридичною наукою своїх філософських засад і розробки ефективного методологічного інструментарію, скільки простого обґрунтування перспективності переваги однієї з вже існуючих теорій або ідей права. Тобто якщо відвертіше, то ризик у тому, що замість розгортання масштабних планомірних методологічних досліджень, розробки довготривалих дослідницьких програм доведеться з’ясувати, яке з популярних сьогодні філософсько- теоретичних обґрунтувань права здатне замінити марксизм.
   Адже за декларованій відмові від методологічного монізму поки що більше бажаного, ніж реального. А між тим, просто відмова (здебільшого з ідеологічних причин) від марксизму не є просуванням уперед. Важливо знати, що приходить на зміну. Одне, якщо це пов’язано з прагненням пошуків іншої, такої ж універсальної і всезагальної філософської системи, і зовсім інше - якщо йдеться про готовність розвивати юриспруденцію в умовах співіснування альтернативних філософських вчень, філософсько-методологічного плюралізму. Останнє якраз й вимагає інтенсивних філософсько-методологічних досліджень, що забезпечують розробки альтернативних (підкреслимо, альтернативних, а не тотально замінних) методологій, конкуруючих у дослідницьких практиках правознавців. Проте створення альтернативних методологій - процес не просто тривалий, а, безперечно, історичний, оскільки вимагає утвердження у нашій свідомості інших онтологій права, інших гносеологічних установок правознавства, створення нових наукових парадигм, розробки відповідних методів і дослідницьких норм юридичної науки [13, с. 40].
   Висновок. Отже, причини низки методологічних і теоретичних труднощів нашого правознавства можуть бути зрозумілі тільки у загальному контексті проблем сучасного наукового пізнання. Водночас процеси у вітчизняній правовій науці, які істотно впливають на розуміння особливостей ситуації у сфері її методології, викликають розширення сфери юридичних досліджень аспектів наукового пізнання.

   1. Козюбра М.І. Принципи верховенства права і правової держави: єдність основних вимог / М.І. Козюбра // Наукові записки Національного університету «Києво-Могилянська академія». Сер. «Юридична наука». - 2007. - Т. 64. - С. 3-9.
   2. Козюбра М.І. Демократія і перебудова / М.І. Козюбра, Є.В. Бурлай, А.П. Заєць; за ред. М.І. Козюбри. - К.: Україна, 1998. - 171 с.
   3. Филатов В.П. Научное познание и мир человека / В.П. Филатов. - М.: Прогресс, 1989. - 193 с.
   4. Щедровицкий Г.П. Об одном направлении в современной методологии / Г.П. Щедровицкий // Философия. Наука. Методология. - М.: Наука, 1997. - 623 с.
   5. Стёпина В.С. «Теоретическое знания» / В.С. Стёпина // Вопросы философии. - 2001. - № 1. - С. 4-10.
   6. Пископпель А.А. Научная концепция: структура, генезис / А. А. Пископпель. - М.: Юрист, 1999. - 320 с.
   7. Мурашин О.Г. Пряма правотворчість, проблеми соціологічного забезпечення / О.Г. Мурашин // Держава і право: зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. -2002. - Вип. 18. - № 1. - С. 41-58.
   8. Розин В.М. Генезис права / В.М. Розин. - М.: Прогресс, 2001. - 189 с.
   9. Берман Дж. Гарольд. Западная традиция права: эпоха реформирования / Дж. Гарольд Берман. - М.: Изд-во МГУ: ИНФРА. - М.: Норма, 1998. - 624 с.
   10. Цвайгрет К. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права: в 2 т. / К. Цвайгрет В / пер. с англ. - М., 2000. - Т.1. Основы. - 480 с.
   11. Тилле А.А. Сравнительный метод в юридических дисциплинах / A. А. Тилле. - М.: Высшая школа, 1978. - 199 с.
   12. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права / И.А. Покровский. - М.: Зерцало-М., 1998. - 432 с.
   13. Нерсесянц В.С.Философия права: учебник для вузов / B. С. Нерсесянц. - М.: НОРМА, 2000. - 623 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com