www.VuzLib.com

Головна arrow Теорія держави і права arrow Принципи і вимоги законності у правозастосовній діяльності
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Принципи і вимоги законності у правозастосовній діяльності

Л.В. Мелех

ПРИНЦИПИ І ВИМОГИ ЗАКОННОСТІ У ПРАВОЗАСТОСОВНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

   З’ясовуючи суть поняття «принципи (вимоги) законності у правозастосовніи діяльності», автор акцентує на важливості дотримання законності усіма суб’єктами права у контексті розгляду загальнотеоретичних аспектів правозастосовної діяльності, підкреслює важливість практичної реалізації принципів законності у суспільних відносинах.
   Ключові слова: законність, принципи законності, вимоги законності, правозастосовна діяльність, забезпечення законності.
   Постановка проблеми. Законність як один із найважливіших елементів правової основи державного і суспільного життя є складним та багато-аспектним явищем, яке має притаманні йому принципи та вимоги. Дослідження та класифікація їх є предметом активного наукового пошуку. Слід відзначити, що питання про принципи законності належить до про-відних у теорії права.
   Принципи законності традиційно розглядаються юридичною наукою як основоположні засади, керівні ідеї, що визначають зміст, сутність, і місце цього складного явища у суспільному житті. Саме з цієї причини практично в кожній публікації, присвяченій проблемам законності, тією чи іншою мірою порушується це питання.
   Стан дослідження. Принципам та вимогам, що стосуються відповідності дій, поведінки, діяльності суб’єктів права законам та іншим нормативно-правовим актам держави, науковці приділяють багато уваги. Всебічному висвітленню зокрема питань, пов’язаних із найменуванням і кількістю таких принципів, присвячено певною мірою праці А.Т. Боннера, А.Б. Лисюткіна, А.Ф. Єфремова, В.А. Потапова, С.П.Желтобрюхова, М.С. Кельмана, В.С. Афанасьева, П.М. Рабиновича та ін. Так, А.Т. Боннер вважає основними принципами (вимогами) законності: а) загальність права; б) верховенство Конституції і закону; в) рівність усіх перед законом; г) наявність соціальних і юридичних механізмів, що забезпечують реалізацію права; ґ) «якісне» застосування права; д) рішучу боротьбу з правопорушеннями, невідворотність юридичної відповідальності; е) стій кість правопорядку, ефективну роботу всього механізму правового регулювання [1, с. 8].
   А.Б. Лисюткін до числа найважливіших принципів відносить: а) єдність законності; б) верховенство закону; в) невідворотність покарання за порушення законності; г) недопустимість протиставлення законності і доцільності; ґ) взаємозв’язок законності і культурності; д) гарантованість прав і свобод особи [2, с. 11].
   На думку А.Ф. Єфремова, принципами законності повинні розглядатися такі основні положення: 1) закріплення основ економічного і політичного життя суспільства, основних прав і свобод громадян, принципів побудови і функціонування правової системи в Конституції; 2) єдність законності; 3) верховенство Конституції і закону; 4) рівність усіх громадян перед законом; 5) повага громадян до права, володіння громадянами високим рівнем правосвідомості, правової культури [3,с.78].
   Як принципи і одночасно вимоги законності В.А. Потапов розглядає: 1) єдність законності;
   2) верховенство закону;
   3) гарантованість прав і свобод особи;
   4) невідворотність покарань за правопорушення;
   5) недопустимість протиставлення законності і доцільності [4, с. 10].
   С.П. Желтобрюхов до принципів законності включає:
   1) єдність законності;
   2) гарантованість прав і свобод громадян;
   3) невідворотність покарання за порушення законності;
   4) неприпустимість протиставлення законності і доцільності;
   5) взаємозв’язок законності і культурності;
   6) презумпцію невинуватості [5, с. 11].
   На погляд М.С. Кельмана, принципи законності забезпечують її демократичний і гуманний характер. Реальна (а не формальна) законність повинна будуватися на: 1) верховенстві права; 2) єдності законності; 3) її всезагальності; 4) реальному характері законності; 5) забезпеченні прав людини і громадянина; 6) невідворотності і своєчасності відповідальності за право-порушення; 7) доцільності; 8) взаємозв’язку з культурою; 9) взаємозв’язку зі справедливістю; 10) демократизмі [6, с. 497-499].
   Як вважає С.Л. Лисенков, уся діяльність у сфері правового регулювання має бути зорієнтована на принципи законності, на їх прагматизм. Оскільки законність базується на певних принципах, тобто на основних началах, керівних ідеях і основоположних вимогах, що визначають її сутність та спрямованість, то її основними принципами, що забезпечують практичну дієвість, є: 1) верховенство закону; 2) повна і безперешкодна реалізація прав і свобод людини й громадянина; 3) зв’язок з рівнем культури суспільства; 4) недопустимість протиставлення її доцільності; 5) єдність; 6) притягнення до юридичної відповідальності за правопорушення лише за наявності вини у його скоєнні; 7) невідворотність юридичної відпові-дальності за скоєне правопорушення [7, с. 242-243].
   Виклад основних положень. Як бачимо, існує досить серйозна проблема, пов’язана з відсутністю стійких критеріїв, що дозволяють відносити ті чи інші начала законності до числа її принципів. Нема сумніву в тому, що всі перераховані вище положення, що іменуються принципами, дійсно є характеристиками законності. Однак далеко не всі з них можуть розглядатися як вихідні начала, що визначають сутність і зміст аналізованого явища. Так, визначений багатьма науковцями як принцип законності її взаємозв’язок з культурністю до числа таких не належить. Адже у цьому контексті розглядається й аналізується взаємозв’язок і взаємодія двох самостійних явищ. При цьому слід мати на увазі, що законність - винятково правова категорія, а культура - складний соціальний феномен, пов’язаний буквально з усіма сферами життєдіяльності суспільства.
   За підрахунками фахівців, на сьогодні існує понад 500 різних наукових дефініцій поняття «культура». Науковці визначають його як сукупність матеріальних і духовних цінностей; спосіб життєдіяльності людей і відносин між ними; своєрідність життя націй і народів; рівень розвитку суспільства; накопичену в історії розвитку суспільства інформацію; сукупність соціальних норм, законів, звичаїв, традицій; релігію, міфологію, науку, мистецтво, політику; знакову систему [8, с. 24]. У рамках культури як складного соціального явища можна виділяти духовну, моральну, естетичну, правову, політичну й інші складові.
   Натомість юридичною наукою правова культура розглядається як особливий соціальний механізм, за допомогою якого забезпечується процес створення, збереження і передачі з покоління в покоління правових цінностей, інформації, традицій, що сприяють правомірній і соціально- активній діяльності (поведінці) учасників суспільних відносин [9, с. 8-9]. Цей механізм на всіх соціальних рівнях є сукупністю взаємозалежних і взаємодіючих елементів, спрямованих на розвиток позитивних навичок і умінь суб’єктів права у сфері правового регулювання. У масштабах усього суспільства він містить такі основні елементи: 1) право; 2) правовідносини; 3) правосвідомість; 4) різні види юридичної діяльності;
5) юридичні заклади; 6) юридичну науку. Взаємодія цих елементів врешті- решт і забезпечує прогресивний розвиток суспільної й індивідуальної правової свідомості, сприяє удосконаленню особистості шляхом здобуття необхідної системи правових знань, соціальних установок, ціннісних орієнтацій, а також діяльної участі в суспільно-правовому житті. Подібний підхід до розуміння культури як соціального явища дає підстави вважати, що це поняття незрівнянно більше за обсягом, ніж поняття «законність», а отже, не може розглядатися як внутрішня властивість законності, як її принцип. Але культура взагалі, насамперед, її правова складова, може і повинна розглядатися як фактор, що сприяє зміцненню законності.
   Викликає серйозні заперечення і позиція, яку відстоює С.П. Желтобрюхов, котрий пропонує розглядати як один з принципів законності презумпцію невинуватості. При всій значимості і важливості цього положення (не випадково воно отримало і конституційне закріплення), наголошується, що презумпція невинуватості - дійсно один з основних принципів, але не законності, а кримінального процесу. Звичайно, дотримання цього конституційного положення у кримінальному процесі має виняткове значення з огляду на законність, попереджаючи проти поспішних, не побудованих на доказах висновків й оцінок, є основою всіх процесуальних гарантій винесення законного й обґрунтованого вироку. Як відзначав М.С. Стро-гович, презумпція невинуватості «виключає упередженість, однобічний обвинувальний ухил при розслідуванні і вирішенні кримінальних справ, виключає довільні рішення про залучення громадян як обвинувачуваних за простою підозрою, суб’єктивною думкою і вимагає дбайливого ставлення до людини, оберігаючи її від притягнення до відповідальності за випадковим збігом обставин, помилковою обмовою. Презумпція невинуватості, тим самим, сприяє тому, щоб кримінальні санкції застосовувалися тільки до тих, хто дійсно порушує закон, шкодить суспільству і правопорядку» [10, с. 74-75]. Очевидно, не менше значення для всіх стадій кримінального судочинства мають й інші конституційні норми, що гарантують недоторканність житла, таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, охорону особистого життя, що знайшли послідовне закріплення і розгортання у положеннях кримінального і кримінально-процесуального законодавства. Але їх С.П. Желтобрюхов не розглядає як принципи законності. Вважається, що презумпція невинуватості здебільшого визначає організаційні особливості розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ. Це положення, що регламентує діяльність слідчих і судових органів, повинно розглядатися як процесуальна гарантія забезпечення законності у кримінальному процесі. Але процесуальні правові й інші гарантії є зовнішніми стосовно законності явищами, а тому не можуть розглядатися як її принципи. Не випадково у працях останніх років, на відміну від наукових досліджень ще радянського періоду, як правило, не розглядаються як принципи законності ні державний (суспільний) контроль, ні прокурорський нагляд за виконанням законів і т.д. Оскільки усі вони належать до числа способів, засобів, покликаних забезпечити належний рівень законності у тій чи іншій сфері правової діяльності.
   Нарешті, у поданих вище варіантах класифікації принципів законності звертає на себе увагу ще одна обставина. Дехто з науковців не розмежовує поняття «принципи законності» і «вимоги законності», розглядаючи їх як абсолютно ідентичні, цілком тотожні. З огляду на різне значеннєве навантаження, що мають ці поняття (в українській мові принцип розглядається як основне, вихідне положення якої-небудь теорії, переконання, погляд на речі [11, с. 17], а вимога - як виражене в рішучій формі прохання про те, що повинно бути виконане як правило, умова, обов’язкова для виконання), то подібний підхід не слід вважати правильним.
   З огляду на вище викладене, можна констатувати, що на сьогодні юри-дична наука не запропонувала єдиного методологічного підходу до виді-лення принципів законності, що само по собі не сприяє ні процесу теоретичного пізнання цього багатоаспектного явища, ні, тим більше, закріпленню режиму законності у практичній діяльності різних соціальних суб’єктів, у тому числі й у сфері правозастосування. Вважається, що подібний підхід повинен будуватися, насамперед, на розмежуванні понять «принципи законності» і «вимоги законності». Науковці такі спроби робили не раз. Так, ще С.С. Алексеев запропонував розглядати як принципи закон-ності «основоположні засади, керівні ідеї, що ... визначають її риси як своєрідного режиму суспільно-політичного життя», а як вимоги законності - «складові частини її змісту, ті моменти, з яких вона складається» [12, с. 322].
   Заслуговує уваги позиція А.Б. Лисюткіна. Він, зокрема, відзначає, що принципи законності, навіть у тих випадках, коли вони одержують нормативне закріплення, «надають соціальним суб’єктам більш широкий вибір шляхів можливої діяльності (поведінки), оскільки не містять чітких розпоряджень слідувати цілком визначеній, конкретній вимозі. Іншими словами, принципи не передбачають заздалегідь ніяких дій, а створюють можливість учасникам суспільних відносин робити визначені дії (вчинки) стосовно ідеї, закладеної в них». Вимога ж «часто містить вказівки на конкретні дії, визначаючи при цьому необхідність їхнього здійснення чи стримування від них» [2, с. 67].
   Очевидно, у кожній із двох розглянутих позицій є раціональне зерно. У першому випадку такою є ідея розмежування понять, що характеризують змістовний аспект законності, за їхнім обсягом, у другому - за ступенем деталізації можливих варіантів діяльності (поведінки). Але ні той, ні інший підхід не враховують різнонаправленості принципів і вимог законності. При такому підході як принципи законності слід розглядати цілісну систему керівних ідей, які визначають найістотніші риси цього явища, що належать до усіх видів діяльності суб’єктів права. Вимоги законності, на відміну від її принципів, представляють узагальнений зміст визначеної групи правових норм, характеризують спрямованість законності і належать до окремих видів діяльності визначених суб’єктів (наприклад, до правотворчості, правозастосування і т.д.). При цьому принцип може бути представлений як сукупність визначених вимог, а кожна з них, - як сукупність визначених правових розпоряджень. Такий підхід дозволяє визначити чіткий перелік принципів і вимог законності, здійснити нормативне закріплення останніх та їх конкретизацію, що створює додаткові можливості для зміцнення законності і правопорядку у сфері застосування права. Цікавий варіант класифікації принципів законності запропонував В.С. Афанасьев. Уникаючи зайвого поділу, він формулює принципи в найбільш узагальненому вигляді, виділяючи: 1) верховенство закону;2) єдність законності; 3) доцільність законності; 4) реальність законності [13, с. 14]. Однак подібна точка зору потребує деякої деталізації. Насамперед, ті зміни, що відбулися в правовій системі України у зв’язку з прийняттям Конституції України, дозволяють говорити про те, що як найважливіші принципи законності повинні розглядатися положення про верховенство Конституції, загальновизнані принципи і норми міжнародного права, положення ратифікованих міжнародних договорів України, закону. Зміст такого принципу не обмежується фактом визнання верховенства Конституції, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, закону в системі нормативних актів. При подібному розумінні цього принципу він є скоріше властивістю самого права, ніж законності, оскільки виражає лише співпідпорядкованість правових норм залежно від джерела права. Не випадково багато науковців у зв’язку з таким вузьким розумінням цього положення взагалі не розглядають його як самостійний принцип законності, а бачать у ньому лише один із юридичних засобів забезпечення єдності законності.
   Принцип верховенства Конституції і закону повинен розумітися ширше - як підпорядкованість Конституції, загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, закону, всім нормативним актам і всім актам правореалізації [13, с. 16]. Фактично це означає існування своєрідної ієрархічної градації: Конституція України - загальновизнані принципи і норми міжнародного права, положення міжнародних договорів України - закони - підзаконні нормативні акти - акти правозастосування - акти правовиконання. Існує і внутрішня ієрархія «ступенів» цієї «драбини», що укладаться у верховенстві законів щодо підзаконно-правових актів.
   У сфері застосування права практична реалізація цього принципу припускає, що і сама правозастосовна діяльність, і її результати повинні суворо відповідати положенням усіх правових норм, за допомогою яких і здійснюється регулювання. На практиці частіше можна спостерігати прямо протилежне: багато суб’єктів правозастосування у процесі практичної діяльності частіше апелюють до положень відомчих актів, ніж до законів, а тим більше до Конституції України. Проблема співвідношення законів і підзаконних актів виникла не сьогодні і не вчора. Вона має глибокі історичні корені. Але навряд чи доцільно з позицій сьогодення говорити про важку спадщину авторитарної радянської системи [2, с. 85], а тим більше розглядати цю історичну обумовленість як головну причину часом невтішного стану законності в деяких сферах правозастосовчої діяльності.
   На нашу думку, головна перешкода на шляху реалізації цього принципу у сфері застосування права - низький рівень професійної культури посадових осіб правозастосовних органів. Реально це виражається у невмінні, а іноді й у небажанні цих суб’єктів правильно вирішити юридичну ситуацію, у тому числі й у тих випадках, коли виникає конкуренція між правовими розпорядженнями, коли рішення у справі повинно бути прийняте відповідно до правових положень, що мають найбільшу юридичну силу.
   З принципом верховенства Конституції і закону пов’язаний принцип єдності законності, що передбачає: по-перше, єдину спрямованість у правовому регулюванні однорідних суспільних відносин, що випливає з загальних для всіх регіонів країни інтересів і потреб; по-друге, єдність у розумінні, застосуванні і виконанні законів і підзаконних нормативних актів на всій території країни всіма суб’єктами права. Отже, закони і видані різними уповноваженими на те органами держави нормативні акти повинні тлумачитися і застосовуватися однаково відповідно до їхньої букви і духу на всій території країни і для всіх суб’єктів суспільних відносин [14, с. 35]. Неприпустимо той чи інший закон тлумачити залежно від особистих інтересів конкретного суб’єкта, місцевих умов і впливів.
   Однак зміст аналізованого принципу не вичерпується тільки територіальним аспектом законності. Філософи стверджують, що «закон єдиний і неподільний у всіх точках простору і часу, де діють люди і між собою зв’язуються. У тому числі і закони суспільного блага» [15, с. 117]. Враховуючи це, науковці говорять про можливість виділення тимчасового і суб’єктного аспектів цього принципу [16, с. 71-72].
   Єдність законності в часі (темпоральний аспект) визначається єдиним порядком вступу законів і інших нормативних актів у силу, їхнього скасування чи зміни.
   Єдність законності за суб’єктами забезпечується встановленням однакового правового статусу для однотипних суб’єктів права. У сфері правозастосування це означає, що всі органи, організації, установи, що визнаються суб’єктами правозастосування визначеного виду, одержують рівну (однакову) правосуб’єктність і компетенцію. Так, Кримінально- процесуальний кодекс України встановлює рівну міру, однаковий масштаб поводження і діяльності (повноважень) для будь-якої посадової особи, яка виконує процесуальні функції дізнання, незалежно від того, яке посадове становище ця особа займає в ієрархічній структурі органу дізнання чи попереднього слідства. Подібні процесуальні повноваження і у судів, які розглядають кримінальні справи у першій інстанції.
   Однак, на практиці ці вимоги не завжди виконуються, дотримуються тими, хто застосовує правові норми. Часто положення законів трактуються і застосовуються, виходячи з певних регіональних, національних, місцевих умов, можливостей, традицій і т.д. Нерідко деякі суб’єкти правозастосовної діяльності перевищують межі наданих їм повноважень, виходять за рамки своєї компетенції. Подібні дії підривають режим законності, вносять елемент нестабільності у соціальну практику.
   Істотне значення для характеристики законності має її співвідношення і взаємозв’язок з доцільністю. Питання про співвідношення цих понять по-різному висвітлюється в юридичній літературі. У багатьох публікаціях (А.Т. Боннера, А.Б. Лисюткіна, С.П. Желтобрюхова і ін.) положення про неприпустимість протиставлення законності і доцільності розглядається як особливий принцип законності. При такому формулюванні йдеться про зовнішні зв’язки, а не про внутрішні властивості законності, що можуть розцінюватися як принципи цього явища. Не випадково дехто з науковців, аналізуючи співвідношення законності і доцільності, не включав таке положення у перелік принципів законності. А.Ф. Єфремов, зокрема, у цьому зв’язку відзначає, що «неприпустимість протиставлення законності і доцільності настільки очевидна, настільки явно вона випливає із сутності права, настільки вона є складовою частиною єдності законності, що неможливо виділяти її як самостійний принцип законності» [14, с. 39].
   Нарешті, у низці праць (В.С. Афанасьев, І.П. Левченко, П.М. Рабинович) сформульовано і обґрунтовано принцип доцільності законності. Такий підхід, коли доцільність розглядається як внутрішня властивість самої законності, найбільшою мірою відповідає методологічному значенню поняття «принцип». При цьому підкреслюється, що в основі принципу доцільності законності лежить ідея презумпції доцільності закону. Саме такий підхід слід визнати правильним, оскільки в цьому випадку доцільність розглядається як внутрішня властивість самої законності [17, с. 68]. На нашу думку, в основу принципу доцільності законності покладено ідею презумпції доцільності закону. Такий підхід дозволяє виділити два істотні моменти, пов’язані із розумінням цього принципу законності і його практичним переломом у сфері застосування права.
   Перший момент має тільки внутрішнє значення, стосується діяльності самого суб’єкта правозастосування. Порядок розгляду і дозволу юридичних справ досить докладно регламентується положеннями чинного законодавства за допомогою процедурних і процесуальних норм. Багато з цих норм виникли як результат узагальнення правозастосовної практики, а тому можуть розглядатися як науково-обґрунтовані і доцільні рекомендації, покликані сприяти підвищенню ефективності застосування права. Проходження положенням цих правових розпоряджень значно спрощує діяльність суб’єкта правозастосування з вирішення проблемної ситуації, що поставлена перед ним, робить цю діяльність доцільною. Так, у главі 3 «Провадження у справі до судового розгляду» ЦПК України передбачено процесуальні дії судді та сторін у справі з метою з’ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи. Здійснення цих підготовчих дій значно полегшує наступну діяльність судді, бо до моменту судового розгляду він уже має уявлення про обставини, що мають значення для правильного вирішенні справи; про характер правовідносин сторін і закону, яким варто керуватися; склад осіб, що беруть участь у справі; про докази, що кожна сторона повинна представити при обґрунтуванні своїх тверджень. Усе це, врешті-решт, сприяє своєчасному і правильному розгляду і вирішенні справи вже в першому судовому засіданні.
   Другий момент, пов’язаний з розумінням аналізованого принципу, в основі якого лежить ідея доцільності закону, має загально соціальне значення. Розгляд і дозвіл юридичних справ у суворій відповідності з законом вносить елементи організованості, упорядкованості, відомого спокою, згоди і творчого начала в суспільну практику. Практична реалізація законів може розглядатися як «спосіб правового дозволу різних соціальних суперечностей і конфліктів інтересів» [18, с. 222-223]. Тим самим принцип доцільності законності покликаний підкреслити, що сама ідея законності становить для суспільства безсумнівну соціальну цінність і значимість, її послідовна практична реалізація дозволяє здійснити переклад правових розпоряджень у площину конкретних правовідносин, сприяючи тим самим зміцненню існуючого правопорядку і підтримці стабільності в суспільстві.
   Висновок. Отже, різні властивості і характеристики законності можуть бути зведені до чотирьох основних груп, що об’єднують:
   1) принципи законності;
   2) вимоги законності;
   3) способи і засоби зміцнення законності;
   4) ознаки, які характеризують зв’язок законності з іншими соціальними інститутами (культурою, державною дисципліною і т.д.).
   Серед них першочергове значення мають принципи і вимоги законності, оскільки саме вони визначають сутність цього явища. Усі принципи працюють тільки у системній єдності. Чітка і неухильна реалізація названих принципів може розглядатися як своєрідна програма дій із зміцнення законності у сфері застосування права. Водночас стан законності у сфері правозастосування залежить від якісного рівня розвитку і взаємодії різних факторів як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру.

   1. Боннер А.Т. Законность и справедливость в правоприменительной деятельности. - М., 1991. - 320 с.
   2. Лысюткин А.Б. Принципы законности и их реализация в условиях формирования правового государства: Дисс. ... канд. юрид. наук. - Саратов, 1992.
   3. Ефремов А.Ф. Принципы и гарантии законности: Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук. - М., 1999. - 22 с.
   4. Потапов В.А. Законность и правомерное поведение граждан в условиях реформирования России (региональный аспект): Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук. - Н.-Новгород, 1995. - 21 с.
   5. Желтобрюхов С.П. Прокурорский надзор как гарантия законности в Российском государстве (проблемы теории и практики): Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук. - Саратов, 1999. - 21 с.
   6. Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. Загальна теорія держави і права. - Львів, 2005. - 584 с.
   7. Лисенков С.Л. Загальна теорія держави і права. - К., 2006. - 355 с.
   8. Введение в культурологию: В 3-х т. - М., 1995. - Т. ІІ.
   9. Федорин В.П. Правовая культура как фактор укрепления социалистической законности: Автореф. дисс.... канд. юрид. наук. - М., 1986. - 26 с.
   10. Строгович М.С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности. - М., 1984.
   11. Колодій А. М. Принципи права. - К.: Юрінком Інтер, 2004.
   12. Алексеев С.С. Проблемы теории государства и права. - М., 1979.
   13. Афанасьев В.С. Обеспечение законности: вопросы теории и практики: Автореф. дисс. ... д-ра юрид. наук. - М., 1993. - 38 с.
   14. Ефремов А.Ф. Принципы и гарантии законности. - Самара, 1999. - 148 с.
   15. Мамардашвили М. Как я понимаю философию. - М., 1992.
   16. Левченко И.П. Механизм применения права. - Смоленск, 1997. - 152 с.
   17. Рабинович П.М. Проблемы теории законности развитого социализма. - Львов, 1979. - 282 с.
   18. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность. - М., 1976. - 214 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com