www.VuzLib.com

Головна arrow Теорія держави і права arrow Класифікація дискреційних повноважень в діяльності органів внутрішніх справ
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Класифікація дискреційних повноважень в діяльності органів внутрішніх справ

 М. Бойчук

КЛАСИФІКАЦІЯ ДИСКРЕЦІЙНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ В ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

   Досліджено питання класифікації дискреційних повноважень в діяльності органів внутрішніх справ, з'ясовано структурні елементи та їх особливості. Разом з тим, з'ясовані невідомі та не досліджувані раніше сторони цього юридичного феномену, виявлені не відомі раніше зв'язки та залежності між виявленими у правознавстві видовими характеристиками дискреційних повноважень. Ключові слова: види дискреційних повноважень, форми дискреційних повноважень.
   Класифікація дискреційних повноважень дозволяє поглянути на явище дискреційних повноважень, як на узгоджену систему, яка має певні структурні елементи, виокремити суттєві ознаки, які притаманні окремим його видам, і у свою чергу, уможливлюють проведення глибокого аналізу реалізації дискреційних повноважень ОВС у різних ситуаціях правозастосування.
   Значення класифікації полягає в тому, що вона забезпечує систематизацію накопичених знань у праві, забезпечує правильне вживання понять та термінів, усуває неоднозначність у категорійному апараті доктрини дискреційних повноважень у правознавстві. Тому, важливо насамперед з'ясувати суть поняття класифікації і з цією метою провести глибокий аналіз дискреційних повноважень у правознавстві, дослідити сторони цього юридичного феномену та встановити не відомі раніше зв’язки та залежності між виявленими у правознавстві видовими характеристиками дискреційних повноважень.
   Мета статті полягає у здійсненні класифікації дискреційних повноважень (розсуду) та розгляді їх окремих структурних елементів для більш глибоко розуміння внутрішньої будови феномену правоохоронної дискреції.
   Стан дослідження. Проблема дискреційних повноважень довгий час залишалась практично осторонь загальнотеоретичних досліджень, принаймні досліджень вітчизняних юристів, і на даний час є недостатньо вивченою. Лише окремі її аспекти були об’єктом загальнотеоретичного дослідження відомих вчених (В. Антропов, А. Барак, А. Боннер, А. Стьопін), або їхніх галузевих праць (Г. Бребан, Д. Галіган, В. Гончаров, Ж. Зіллер, Р. Двойкін, В. Дубовицький, С. Дунаєвська, В. Кожевніков, К. Комісаров, Й. Новацкі, О. Папкова, Ю. Тіхоміров і інші), наукові здобутки яких складають вагоме науково-теоретичне надбання правової науки. Також деякі міркування загальнотеоретичного характеру висловлювалися стосовно означеної проблеми у працях П. Куфтирьова.
   Класифікація дискреційних повноважень займає особливе місце у системі права і за своєю сутністю являє собою логічну операцію, яка ґрунтується на поділі певних понять. Класифікацію дискреційних повноважень в діяльності ОВС слід відрізняти від простого поділу, як-то, поділ дискреційних повноважень на: одноособові і колегіальні, прості та складні, правомірні і неправомірні, повноваження правоохоронних, судових і інших органів. Панівна роль у науковому пізнанні належить класифікації, яка проводиться за типами, класами, родами та видами дискреційних повноважень, що має більш стійкий характер, аніж простий поділ.
   При формуванні будь-яких класифікацій дискреційних повноважень в діяльності ОВС потрібно враховувати наступні положення: класифікаційні ознаки мають формулюватись від загального до конкретного; елементи класифікації не можуть відрізнятись за ознаками від загального поняття дискреційних повноважень, як правової категорії; при розробці класифікації має обов'язково використовуватись визначений понятійний апарат щодо родів, класів, видів, типів дискреційних повноважень; загальна структура класифікації має чітко відображати ті наявні ознаки дискреційних повноважень, які містяться у законодавстві, а у випадку відсутності у законодавстві, необхідно чітко зазначати, про яку класифікацію дискреційних повноважень йде мова (легітимованої у законодавстві чи не легітимованої).
   Сама ж класифікація (від лат. Classis - розряд L.ficatio, від facio - роблю) - це система супідрядних понять (класів об'єктів) тієї або іншої галузі знань чи діяльності людини, що використовується як засіб для встановлення зв' язків між цими поняттями чи класами об'єктів [1, с. 115], іншими словами - це процес поділу того чи іншого явища на структурні одиниці або елементи, із встановленням між ними взаємозалежних комунікацій. Така характеристика класифікації розкриває загальносоціальне призначення цього поняття безвідносно до будь-якої науки. Найбільшу увагу видовій класифікації дискреційних повноважень (розсуду) приділила О. Папкова, яка наступним чином класифікувала дискреційні повноваження: а) відносно - визначені дискреційні повноваження (ситуаційні та альтернативні); б) правомочні дискреційні повноваження (факультативні) [2, с. 332]. Оскільки О. Папкова є прихильницею праксеологічного підходу визначення дискреційних повноважень (розсуду), як виду правозастосування, то наріжним каменем власної класифікації авторка визначила види правозастосовної діяльності органу. При цьому, відносно-визначені дискреційні повноваження дослідниця поділяє на ситуаційні та альтернативні, а критерієм такої класифікації визначає вид норми, яка застосовується на розсуд органу.
   Ситуаційні відносно-визначені дискреційні повноваження, на думку О. Папкової, мають такі варіанти застосування, як: застосування аналогії права чи закону; застосування загальних норм, які передбачають виникнення певних прав та обов'язків; при застосуванні норм, які містять формулювання “справедливий”, “розумні межі”, “життєві обставини” і ін.; при конкретизації суб'єктивних прав та обов'язків, коли орган визначає їх обсяг та зміст.
   Альтернативні відносно-визначені дискреційні повноваження, за класифікацією О. Папкової, як підвид мають місце при застосуванні альтернативних правових норм. При цьому, варіантів такого підвиду відносно- визначених дискреційних повноважень (розсуду) авторка не виділяє. Не виділяє О. Папкова також підвидів і варіантів другого виду дискреційних повноважень - правомочних або факультативних.
   Боннер А. та Коммісаров К., виділяють чотири види дискреційних повноважень (розсуду). Критерієм класифікації ці наковці обрали вид норми права, оскільки вважають дискреційні повноваження формою застосування норм права. А відтак, дискреційні повноваження (розсуд), на їх думку, мають такі види: 1) конкретизація суб'єктивних прав та обов’язків; 2) застосування факультативних норм; 3) застосування за оцінними ознаками; 4) прийняття рішення, що визначає діяльність державного органу, в тому числі, і ОВС шляхом загальних формулювань, за якими не випливає переліку того, коли він може діяти [3, с. 44; 4, с. 29-31]. При цьому, А. Боннер таку видову типологію дискреційних повноважень називає формами, що на думку Папкової О., є не зовсім вірним, оскільки поняття “форма” відображає зовнішню об'єктивацію явища. Тобто, в будь-якому разі, мова все ж таки йде про види, а не форми дискреційних повноважень.
   Питання співвідношення видів та форм дискреційних повноважень має методологічне значення, а тому потребує більш ретельної уваги, оскільки підміна може призводити до низки логічних порушень у класифікації, що зрештою призводитиме до підміни понять у техніці законотворення та тлумачення норм права. Поняття форми є одним з найскладніших, як у філософії, так і у правознавстві. В загальному, форми дискреційних повноважень є способами правового втілення ідей дискреції у праві, способами закріплення і вираження дискреційних повноважень у законодавстві. При здійсненні класифікації дискреційних повноважень справедливо ставити питання про виділення видів за формами дискреційних повноважень, але не змішувати поняття форм та видів. Так, Д. Абушенко у якості критерію класифікації дискреційних повноважень (розсуду) визначив ступінь свободи, яку визначає законодавець у межах застосування правових норм органом. З цієї точки зору, дискреційні повноваження (розсуд), на його думку, поділяються на такі види: 1) альтернативні, коли орган обирає один із декількох дозволених законом варіантів рішення; 2) рамкові, коли орган обмежений чіткими межами (верхньою та нижньою); 3) змішані; 4) рамкові без верхньої межі [5, с. 11]. Проте, вчений Куфтирєв П., вбачає в обраному підході Д. Абушенка певну логічну непослідовність, адже такі види дискреційних повноважень, як альтернативні та рамкові навряд чи можна називати різними ступенями свободи названих повноважень. Він вважає, що це все ж таки різні форми прояву свободи органу, а не ступені. Відтак, за ступенем свободи, у найбільш загальному виді дискреційні повноваження можна поділити на: а) вільні; б) обмежено-вільні; в) строго- обмежені дискреційні повноваження [6, с. 50]. Проте, така класифікація є досить умовною і може мати певну поліваріантність залежно від ступеня незалежності та свободи дискреційних повноважень працівників органів внутрішніх справ.
   Вчена Н. Громова виділяє інші види дискреційних повноважень (розсуду): 1) тлумачення тотожних за юридичною силою нормативних актів; 2) усунення органом зовнішньої формальної колізійності норм; 3) “чисті” дискреційні повноваження (розсуд) [7, с. 49-52]. На жаль, авторка не визначила критерію, за яким здійснювала таксономію, але із змісту проведеної класифікації вбачається, що науковець керувалася формами правозастосування. Отже, дана класифікація являє собою не види дискреційних повноважень, а скоріше їх форми.
   Ярославський А. у своїй дисертаційній роботі намагався виділити такі різновиди дискреційних повноважень (розсуду): 1) як надання права обрати один із декількох передбачених нормою варіантів рішення чи поведінки рівнозначних з точки зору закону; 2) надання права приймати рішення, які ґрунтуються на приписах норм із настільки загальними формулюваннями, за якими не слідує переліку умов, за наявності яких дане рішення буде найбільш доцільним;3) надання права приймати рішення на підставі норм, що містять оцінку, в нашому випадку, дискреційної ситуації; 4) застосування норми за аналогією права (даний вид дискреційних повноважень (розсуду) автор вважає виключним) [8, с. 29]. За інтелектуально-вольовою ознакою Ярославський А. виділяє такі види дискреційних повноважень, як: а) оптимальні; б) безпосередні; в) інтуїтивні; г) довільні. В загальному, саме дослідження А. Ярославського передусім стосувалось дискреційних повноважень (розсуду) слідчого, проте, з точки зору права, зроблені висновки справедливі і для органів внутрішніх справ.
   Антропов В. за ознакою предмету дискреційних повноважень (розсуду) поділив їх на: правотворчі та правозастосовні [9, с. 27]. Він також запропонував класифікацію за змішаною предметно - суб’єктною ознакою: нормативні та індивідуальні. Безпосередньо ж дискреційні повноваження науковець розмежував на: повноваження по відношенню до закону та повноваження у межах закону. Ще один досить оригінальний підхід запропонував А. Стьопін - здійснити класифікацію дискреційних повноважень (розсуду) за критерієм зворотності сили прийнятого рішення за власним розсудом. Так, на думку автора, дискреційні повноваження (розсуд) у цьому зв'язку поділяються на два види: 1) дискреційні повноваження, що виникають за відкладальними нормами; 2) дискреційні повноваження, що виникають за невідкладальними нормами. За відкладальними нормами виникає дискреційне повноваження (розсуд) на стадіях процесу до винесення (прийняття) остаточного рішення у справі. За невідкладальними нормами виникає повноваження вищих органів влади (інстанцій) [10, с. 86].
   У роботах західних вчених найбільш розповсюдженим є підхід за яким поділ дискреційних повноважень здійснюється за критерієм детермінованості діяльності органу позитивною (писаною) нормою права. Така постановка питання є традиційною для західного правознавства, особливо для англосакської системи права, у правових дослідженнях яких доктрина “свободи органу” є надзвичайно актуалізована. Так, Дворкін Р., з точки зору зв’язаності органу правовою нормою, поділив дискреційні повноваження (розсуд) на - “слабкі” та “сильні”. Другі мають місце тоді, коли орган не зв’язаний правовими настановами. “Слабкі” мають місце тоді, коли свобода дискреційних повноважень (розсуду) обмежується певним нормативним регулюванням [11, р. 32].
   Найбільш поширеною є загальновідома класифікація дискреційних повноважень. Так, залежно від суб'єкта виділяють дискреційні повноваження правоохоронних, судових та слідчих органів, дискреційні повноваження органів прокуратури, тощо. З позицій структурного функціоналізму, дискреційні повноваження правоохоронних органів - це, свого роду, спроба врегулювати дисбаланс, що виникає у сфері “правоохоронна система - суспільство”. Прикладом дискреційних повноважень правоохоронних органів може виступати право органу приймати дискреційно рішення стосовно зупинення, перевірки та огляду громадян; арешту автомобіля або видачі штрафної квитанції; застосування спецзасобів або табельної зброї; більш інтенсивного патрулювання тієї чи іншої ділянки; переслідування того або іншого автомобіля; використання тієї чи іншої тактики при охороні правопорядку. Останній пункт є особливо важливим у відносинах з громадянами, оскільки охорона правопорядку може здійснюватися шляхом як вербальних (наказ, вимога, рекомендація, переконання, погроза), так й невербальних дій (жестикуляція, фізичний контакт, демонстрація та застосування зброї). При реєстрації правопорушень у поліцейських індустріальних країн, зокрема, США та Франції є також вибір стосовно складання або не складання офіційного протоколу щодо події; реєстрації злочину під тією чи іншою категорією (наприклад, розбійний напад може бути зареєстрований як хуліганство або заподіяння тілесних ушкоджень). Оперативні працівники та слідчі органи реалізують належні їм дискреційні повноваження, зокрема, при прийнятті рішення стосовно використання спеціальних технологій розслідування (прихований нагляд, прослуховування, вербування агентури й інформаторів); більш ретельного розслідування окремо взятого випадку; відмови у порушенні кримінальної справи та направлення її до суду; припинення справи з урахуванням різних обставин.
   Прокурорські дискреційні повноваження реалізуються, зокрема, при застосуванні Ст. 98-1 Кримінально-процесуального кодексу, відповідно до якої у разі, коли кримінальну справу порушено щодо певної особи, прокурор вправі прийняти рішення про заборону такій особі виїжджати за межі України до закінчення досудового розслідування чи судового розгляду, про що виносить мотивовану постанову (ухвалу) [12]. Залежно від суб’єктного складу носіїв дискреційні повноваження бувають індивідуальними (рішення приймається одноособово) та колективними (рішення приймається кількома компетентними посадовцями - колегіально) [13, с. 192]. Так, наприклад, законодавство передбачає чимало випадків, коли дискреційні рішення з тих чи інших питань приймаються винятково колегіальним органом. Як правило, це стосується найважливіших питань, пов’язаних із застосуванням найсуворіших санкцій, вжиття екстраординарних заходів тощо.
   Залежно від місця суб’єкта у правовій системі можна виділити остаточні дискреційні повноваження (наприклад, повноваження Конституційного Суду України) і дискреційні повноваження, які можуть бути переглянуті (повноваження правоохоронних, судових та інших органів).
   Небезпека надання певному суб’ єкту остаточних повноважень полягає у можливості формування у посадових осіб (органу) переконання про “всевладність” та “безконтрольність” у реалізації наданих їм дискреційних повноважень. Поряд з тим, сучасна правова система України досить ефективно вирішила згадану проблему, оскільки практично будь-яке правозастосовне рішення суб’єкта, який очолює ту чи іншу вертикаль виконавчих органів влади, не є остаточним. У зацікавленої сторони завжди залишається можливість оскаржити прийняте рішення, наприклад, у судовому порядку. Що ж до Конституційного суду України, який відповідно до свого місця у системі судових органів України, володіє остаточними дискреційними повноваженнями, то він реалізовує їх винятково колегіально.
   Залежно від підстав дискреційні повноваження поділяються на ті, що існують через відносну визначеність змісту правової норми, прогалини у праві чи колізії правових норм. Дискреційні повноваження, які виникають через відносну визначеність змісту правової норми, можуть поділятися на дискреційні повноваження при застосуванні, відповідно, диспозиції, гіпотези чи санкції такої норми. Наведена класифікація дискреційних повноважень частково перегукується із класифікацією запропонованою А. Б. Стьопіним.
   На підставі такого критерію як належність правової норми до матеріальної чи процесуальної галузі права можна виділити матеріальні (при застосуванні матеріальної норми) і процесуальні (при застосуванні процесуальної норми) дискреційні повноваження. Порівнюючи значення наведених видів дискреційних повноважень, необхідно вказати на те, що процесуальні дискреційні повноваження делегуються відповідним органам винятково для забезпечення ефективної процедури застосування матеріальної правової норми. Відтак, належна реалізація суб’єктом делегованих йому процесуальних дискреційних повноважень, зазвичай, не означає можливості прийняти помилкове рішення, проте, в окремих випадках такий наслідок має місце.
   За критерієм кількості можливих варіантів рішення, серед яких суб’єкт здійснює свій вибір, можна виділити вузькі і широкі дискреційні повноваження. Якщо норма права передбачає невелику кількість альтернативних варіантів розв’язання правового питання (але не менше, ніж два можливих варіанти), то на думку А. Барака, це є вузькі дискреційні повноваження, якщо ж більше аніж два варіанти рішень, то-широкі. Такі ж ідеї поділу пропонує і А. Стьопін. Проте, дослідник вважає, що широкі дискреційні повноваження (розсуд) можливі тільки при реалізації норм матеріального права [10, с. 73]. Сьогодні, широкі дискреційні повноваження зустрічаються частіше аніж вузькі. Останні, зазвичай, зустрічаються у випадках застосування уповноважувальної диспозиції, яка характеризується вказівкою на можливість суб’єкта діяти у певний спосіб або утриматися від таких дій. Також, з точки зору зв’язаності суб’єкта нормою права А. Барак поділяє дискреційні повноваження на обмежені та абсолютні [14, с. 27].
   В залежності від об'єкта дискреційних повноважень (розсуду) А. Барак поділяє дискреційні повноваження на: 1) обрання із сукупності фактів, які здаються необхідними для розв’язання правового конфлікту; 2) дискреційні повноваження при застосуванні норми, що передбачає обрання із різноманітних варіантів застосування, які допускаються нормою єдиного рішення, якого суб’ єкт вважає найбільш відповідним; 3) дискреційні повноваження, передбачені самою нормою, яка обумовлює необхідність їх вчинення [14, с. 27].
   Дослідник Стьопін А. підтримав таку ідею класифікації А. Барака, і в свою чергу, поділив дискреційні повноваження (розсуд) на такі, що прямо випливають із норми права, та такі, що прямо не випливають із закону, але мають місце у правозастосовній практиці [10, с. 78].
   Девіс К. розмежовує дискреційні повноваження на: контрольовані та неконтрольовані [15, с. 63-70]. Неконтрольовані на думку теоретика мають місце при відсутності законодавчих стандартів, де суб’єкт приймає рішення без наявності правової норми. Такий підхід дослідника звичайно обумовлений його приналежністю до іншої правової системи і навряд чи є релевантним для романо - германської правової системи, куди відноситься і українське право.
   Касифікацію видів дискреційних повноважень за передумовами можна поділити на: 1) дискреційні повноваження (розсуд), здійснені на підставі норми права; 2) дискреційні повноваження (розсуд), у межах норм права; 3) дискреційні повноваження (розсуд), на підставі колізійних норм права; 4) дискреційні повноваження (розсуд), в умовах невизначеності юридичної лексики правової норми [16, с. 17]. Така класифікація є досить подібною, до класифікації, запропонованої Л. Берг, яка виділяє: 1) дискреційні повноваження (розсуд), що виникають на підставі відносно-визначених норм; 2) дискреційні повноваження (розсуд), що виникають на підставі аналогії закону і права; 3) дискреційні повноваження (розсуд), що виникають, на підставі здійснення оцінки [17, с. 11]. Залежно від галузі права, норми якої підлягають застосуванню, виділяють дискреційні повноваження у галузі цивільного, кримінального, адміністративного права, тощо.
   Залежно від стадії застосування правової норми можна розрізняти:
   1) дискреційні повноваження, які делегуються на стадії встановлення юридично значимих фактів і пошуку правової норми, котра підлягає застосуванню до них;
   2) дискреційні повноваження на стадії з’ясування змісту (тлумачення) правової норми;
   3) дискреційні повноваження на стадії прийняття рішення;
   4) дискреційні повноваження на стадії оформлення рішення в акті застосування правової норми.
   Дискреційні повноваження на стадії встановлення юридично значимих фактів і пошуку правової норми можуть виникати внаслідок існування прогалини у праві або колізії між правовими нормами, коли на суб’єкта покладається обов’язок обрати з кількох можливих варіантів ту правову норму, яка підлягатиме застосуванню. На стадії з’ясування змісту (тлумачення) правової норми дискреційні повноваження породжуються винятково відносно визначеним змістом останньої, що полягають в обранні суб’єктом одного з допустимих варіантів змісту такої норми.
   На стадії прийняття рішення дискреційні повноваження делегуються з огляду на відносну визначеність змісту правової норми. Однак, на відміну від попередньої стадії, на якій дискреційні повноваження більшою мірою стосувалися з’ясування змісту правової норми, на цьому етапі правозастосування дискреційні повноваження зазвичай пов’язані із конкретизацією суб’єктивних прав і обов’язків (наприклад, встановлення розміру штрафу, тощо).
   Усе вищенаведене і дає нам підстави стверджувати те, що класифікація дискреційних повноважень розкриває внутрішню сутність дискреції та дозволяє відмежовувати останніх від деяких однопорядкових категорій. З цієї точки зору доцільно запропонувати класифікацію за часовим фактором і класифікувати такі повноваження на довготривалі та короткострокові. Довготривалі - не обмежені в часі, розраховані на тривалий період. Такі повноваження підвищують рівень довіри до працівників ОВС, їх діяльності, виконання ними їх обов’язків та зміцнюють їх авторитет.
   Короткострокові дискреційні повноваження ОВС у правовідносинах з населенням, термін належності яких не перевищує місяць, і рішення, строк дії яких заздалегідь не встановлюється мають силу до їх офіційної відміни (наприклад, повноваження тимчасового виконавця обов’язків начальника ОВС).
   Наведена класифікація дискреційних повноважень, звичайно, не є вичерпною. Така класифікація дискреційних повноважень за видами досить наочно демонструє пов'язаність логіко - психологічних аспектів дискреційних повноважень із правовою складовою даної категорії. До складових дискреційних повноважень ОВС відносять: правову, психологічну та логіко - філософську. Саме з точки зору формальної та діалектичної логіки в основі дискреційних повноважень лежить розсуд суб'єкта - органу. І саме він визначає зміст дискреційних повноважень. Лише за внутрішнім переконанням суб’єкта вчиняється розсуд шляхом винесення певних рішень. З психологічної точки зору внутрішнє переконання є основою дискреційних повноважень. Це є переконаність у правильності висновків та відсутність сумнівів. Так, Л. Халдєєв досліджуючи психологічні особливості діяльності суб’єкта, зазначив, що справедливе і обґрунтоване рішення базується на двох факторах: на високому особистому професіоналізмі та високій особистій порядності та відданості певним ідеям правозастосування [18, с. 409-412]. Отже, наведений нами схематичний огляд класифікацій дискреційних повноважень дозволяє досліджувати даний правовий феномен у багатогранності його проявів і форм застосування, видовому розмаїтті та поліфункціональній спрямованості.
   Висновок. Таким чином, підсумовуючи вищесказане, варто наголосити, що наведена класифікація має значне евристичне значення, котра за ступенем нормативної визначеності владних приписів, є найбільш ґрунтовною в аспекті розкриття внутрішнього змісту дискреційних повноважень, але не єдино можливою. Сучасні дослідження виділяють значну кількість класифікацій дискреційних повноважень, але найбільш розповсюдженими і досліджуваними є класифікації за критерієм передбаченого законодавством ступеня свободи органу, а щодо форм дискреційних повноважень (розсуду) - за формами здійснення правозастосування, діяльності органу. Крім того, в демократичній, правовій державі взагалі не може йтися про будь-які дискреційні повноваження, не пов'язані з правом, і про неконтрольовану діяльність правоохоронних органів. Навіть у тих випадках, коли норма права наділяє орган влади певною свободою в прийнятті рішень, орган у межах цієї свободи є зв'язаним загальнообов'язковим правом, всіма закріпленими в ньому принципами і цінностям. Перспектива дослідження. Окремі висновки зроблені у цій статті можуть сприяти подальшим науковим дослідженням у сфері проблематики дискреційних повноважень в діяльності ОВС, а також використання одержаних результатів дозволить забезпечити пропорційність (співмірність) обставин справи з прийняттям правових рішень на власний розсуд.

   1. В.Г. Гончаренко. Юридичні терміни. Тлумачний словник /В.Г. Гончаренко, П.П. Андрушко, Т.П. Базова та ін. - К.: Либідь, 2003. - 320 с.
   2. Папкова О. А. Усмотрение суда / Ольга Александровна Папкова. - М.: Статут, 2005. - 413 с.
   3. Боннер А. Т. Применение нормативных актов в гражданском процессе / Боннер А.Т. - М.: Юридическая литература, 1980. - 160 с.
   4. Комиссаров К. И. Задачи судебного надзора в сфере гражданского судопроизводства / Комиссаров К. И. - Свердловск, 1971. - 167 с.
   5. Абушенко Д. Б. Судебное усмотрение в гражданском и арбитражном процессе / Дмитрий Борисович Абушенко. - М.: Норма, 2002. - 176 с.
   6. Куфтирєв П. В. Суддівський розсуд у теорії права: дисс... кандидата юрид. наук: спец. 12.00.01 / Павло В’ячеславович Куфтирєв. - Київ, 2009. - 209 с.
   7. Громова Н. В. Виды судейского усмотрения при совершении процессуальных действий / Н. В. Громова // Арбитражная практика. - 2002. - №3. - С. 49 - 52.
   8. Ярославський А. Б. Усмотрение следователя при расследовании уголовных дел: дисс. ... доктора юрид. наук: спец. 12.00.09 / Ярославський А. Б. - Волгоград, 2001. - 220 с.
   9. Антропов В.Г. Правоприменительное усмотрение: понятие и формирование (логикосемантический аспект): автореф. дис. на соискание научн. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.01. “Теория и история права и государства; история права и государства; история политических и правовых учений” / В.Г.Антропов. - ООП ВЮИ МВД РФ. - Волгоград, 1995. - 33 с.
   10. Степин А. Б. Судебное усмотрение в частном праве (вопросы теории и практики): дисс. ... кандидата юрид. наук: спец. 12.00.01 / Стёпин Александр Борисович. - Волгоград, 2002. - 298 с.
   11. Dworkin R.M. Taking Rights Seriously / Dworkin R.M. - Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1977. - 464 р.
   12. Кримінально-процесуальний кодекс України: за станом на 1 груд. 2005 р. / Верховна Рада України. - Офіц. вид. - К.: Парлам. вид-во, 2006. - 207 с. - (Бібліотека офіційних видань).
   13. Маликов М. К. Гносеологические основы реализации права: Учебное пособие /Марат Кадырович Маликов; Министерство общего и профессионального образования Российской Федерации. Башкирский государственный университет. - учеб. изд. -Уфа, 1998. - 299 с.
   14. Барак А. Судейское усмотрение / Арон Барак; пер. с англ. - М.: НОРМА, 1999. - 376с.
   15. Davis K. C. Discretionary Justice: A Preliminary Inquiry / Kenneth, Culp Davis. - Greenwood Pub Group, 1976. - 322 р.
   16. Старых Ю. В. Объективные и субъективные причины существования усмотрения в налоговом правоприменении /Ю. В. Старых // Современное право. - 2006. - № 8. -С. 17-20.
   17. Берг Л. Н. Судебное усмотрение и его пределы: общетеоретический аспект: автореф. дисс. на соискание научн. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.01. “Теория и история права и государства” / Л. Н. Берг. - Екатеринбург, 2008. - 22 с.
   18. Халдеев Л. С. Судья в уголовном процессе: практ. пособие / Лев Семенович Халдеев. - М., Юрайт, 2000. - 500 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com