www.VuzLib.com

Головна arrow Теорія держави і права arrow Зародження правової доктрини як юридичного феномена
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Зародження правової доктрини як юридичного феномена

 М. Мочульська

ЗАРОДЖЕННЯ ПРАВОВОЇ ДОКТРИНИ ЯК ЮРИДИЧНОГО ФЕНОМЕНА

   У статті досліджено історичний процес зародження правової доктрини як юридичного феномена. Обгрунтовано історичну специфіку правової доктрини як джерела права у Давньому Римі, її місце та роль у розвитку західної традиції права, романо-германської правової системи.
   Ключові слова: правова доктрина, римське право, джерело права, романо- германська правова система.
   Природа правової доктрини та її вплив на розвиток правових систем сучасності цілком обґрунтовано є в центрі уваги вітчизняних та іноземних науковців. Так, в англо-американській правовій системі правова доктрина - один з головних джерел права та в багатьох випадках є основою правотворчої, правозастосовчої та правотлумачної діяльності. На противагу цьому в романо- германській правовій системі правова доктрина в більшості держав формально не визнається джерелом права, однак фактично слугує додатковим, вторинним джерелом права та значно впливає на провазастосовчі та правотлумачні процеси. Справді, правова доктрина створює спеціальний категоріальний апарат юридичної науки, використовується у правотлумаченні, впливає на формування правосвідомості юристів, до правової доктрини зветаються юристи-практики під час здійснення своєї професійної діяльності тощо. З огляду на посилення процесів конвергенції та уніфікації правових систем доцільно провести дослідження зародження правової доктрини як юридичного феномена, її розвитку та впливу на регулювання суспільних відносин у державах романо-германської правової системи, до якої зачислюють і правову систему України.
   Пізнання сучасної правової доктрини пов’язано з необхідністю дослідження сутності цієї категорії, звертання до її етимології та змісту.
   Філологи пов’язують походження слова “доктрина” з латинським “doctrina”, що в перекладі означає вчення, яке своєю чергою походить від латинського дієслова “docere” - вчити [1, с. 332]. Словники містять різні дефініції поняття “доктрина”, як от такі: “доктрина - наукова або філософська теорія, політична система, керівний теоретичний чи політичний принцип або нормативна формула” [2, с. 298], або “доктрина - це авторське вчення, сукупність принципів, система теоретичних положень в певній сфері, система поглядів певного вченого чи мислителя” [3, с. 347].
   Щодо дефініції терміна “правова доктрина”, то тут також домінує плюралізм поглядів. Термін “правова доктрина” у вітчизняній та іноземній науці розглядають у багатьох значеннях. Тобто залежно від того, з приводу якого питання чи проблеми використовують термін “правова доктрина”, змінюється і конкретний його зміст.
   Фінський вчений Нііло Джааскінен під правової доктриною розуміє переважаючі, домінуючі погляди правової наукової спільноти [4, с. 124].
   Російський вчений А. О. Васільєв зазначає, що коли ми розглядаємо правову доктрину, то йдеться про правову ідеологію як складову частину державної ідеології, а також правової свідомості поряд з правовою психологією [5, с. 93].
   М.Н. Марченко вказує, що термін “доктрина” вживається у найширшому сенсі:
   - як вчення, філософсько-правова теорія;
   - як думки вчених-юристів з приводу тих чи інших питань, що стосуються сутності і змісту різних юридичних актів, з питань правотворчості та правозастосування; - як наукові роботи найавторитетніших дослідників у галузі держави і права;
   - у вигляді коментарів різних кодексів, окремих законів, “анотованих версій” (моделей) різних нормативно-правових актів [6, с. 516].
   Загалом зміст терміна “правова доктрина” в його застосуванні головно залежить від того, до якої сфери юридичної науки належить об’єкт дослідження.
   Саме тому видається, що варто виділити низку властивостей правової доктрини, до яких належать такі:Правова доктрина виражає існуючу правову дійсність. Правова доктрина має відповідати існуючим суспільним відносинам, досягнутому рівню розвитку суспільства. Правова доктрина характеризується системністю, оскільки охоплює широке коло відносин, які потребують врегулювання, визначаючи найоптимальніший спосіб їхнього врегулювання.
   Загальний характер правової доктрини, який виявляється в тому, що правова доктрина формує спеціально-юридичні категорії, теорії, а також специфічну мову права (мову нормативно-правових актів та мову, якою спілкуються юристи). Науковість, оскільки правова доктрина має наукове підґрунтя, є результатом професійної діяльності науковців-юристів, а не юристів-практиків.
   Правова доктрина є стабільною, оскільки наукові погляди, які стають правовою доктриною, формуються протягом тривалого часу, а процес набуття поглядами доктринального рівня багатоетапний. Правова доктрина є передумовою створення правових норм, забезпечуючи правотворчий процес своїм понятійним апаратом і методологічним інструментарієм для виявлення суспільних потреб у правовому регулюванні суспільних відносин та формування юридичних конструкцій і правил.
   Правова доктрина формує правосвідомість професійних юристів та звичайних громадян. Зародження правової доктрини як юридичного феномена відбулося ще у Давньому Римі. Зрозуміло, що йдеться не про правову доктрину в сучасному розумінні. Однак вже тоді правова доктрина посідала особливе місце серед інших джерел права та значно впливала на розвиток права загалом.
   В архаїчний період, а саме в 750-350 рр. до н.е., правом у Давньому Римі займалася колегія понтифіків (жерців), яка по суті керувала всім юридичним життям Риму. Понтифіки щороку призначали одного члена колегії для вивчення та коментування приватного права, а з часом і законів 12-ти таблиць.
   Понтифіки не були наділені владою римських магістратів та не мали права приймати обов’язкові для виконання рішення. Однак, незважаючи на це, римські громадяни за юридичними консультаціями зверталися саме до них, при цьому дотримувалися їхніх порад та використовували форми позовів, що їх складали тазберігали понтифіки. Фактично понтифіки були першими юристами Давнього Риму. Про значний вплив понтифіків на юридичне життя Риму засвідчує той факт, що вони надавали поради не тільки звичайним римським громадянам, а і суддям у здійсненні ними правосуддя. Підтвердженням цього є слова римського юриста Помпонія: “знання всіх цих прав (законів дванадцяти таблиць та звичаїв), і вміння тлумачити, і позови, були в руках колегії понтифіків”[8, с. 428].
   Тобто фактично консультації понтифіків без державного визнання набували сили джерел права і були обов’ язкові до виконання. Причиною цього слугував особливий священний статус понтифіків, їхній авторитет як єдиних знавців права, а також недоступність законів звичайним громадянам.
   Окрім цього, римське право архаїчного періоду характеризується значним формалізмом. Недотримання необхідних формальностей могло стати причиною для відмови у судовому захисті. Саме тому юридичні поради понтифіків були важливими під час звернення за судовим захистом чи укладення різних угод, оскільки вони були головними знавцями права того періоду, зберігаючи юридичні знання в таємниці та не допускаючи до них інших осіб. Результатами діяльності понтифіків стають коментарі, тобто записи порад, які понтифіки давали громадянам і суддям в процесі тлумачення права. їх використовували наступні покоління понтифіків з метою навчання. Також саме ці коментарі понтифіки використовували з метою надання юридичних порад особам, які до них зверталися.
   На думку М.А. Бєляєва, понтифіки не тільки тлумачили право, а й розповсюджували значення слів на інші, тобто нові явища суспільного життя, на підставі старих ритуальних форм створювали нові правові інститути [7, с. 35]. При цьому законодавчий текст залишався незмінним та стабільним, понтифіки лише інтерпретували та пристосовувували до нових умов суспільного життя. Тобто фактично понтифіки не впливали на правотворчу діяльність у Давньому Римі, але значно впливали на правозастосування та тлумачення права.
   Колегія понтифіків, в силу дотримання традиції, яка вважалася священною та незмінною, тлумачила цивільне право буквально і формально, не намагаючись створювати правила поведінки, які б суперечили букві права [5, с. 126].
   Саме з діяльності понтифіків, яка виражалася в тлумаченні норм права, коментарях, усних юридичних консультаціях, складенні та збереженні форм позовів, розпочинається процес зародження правової доктрини.
   Подальшим етапом розвитку римського права є класичний період. Саме в цей період правова доктрина остаточно сформувалася як джерело права у Давньому Римі та досягнула свого найбільшого розвитку і застосування.
   Одним з джерел права цього періоду виступають едикти магістратів. Найбільшу правотворчу активність виявляли претори, які оголошували едикт, приступаючи до своєї діяльності. Спершу едикт означав усне оголошення з того чи іншого питання, але згодом набув значення програмного документа, в якому претор оголошував про сутність своєї діяльності. Зокрема, претор визначав, у яких саме випадках він даватиме позов, а в яких не буде цього робити, незважаючи на наявність норм цивільного права [9, с. 149].
   Незважаючи на те, що едикт був обов’ язковим тільки для того претора, який його видав, і тільки протягом того часу, коли він був при владі, на практиці положення едикту часто повторювалися в едикті новообраного магістрату. Тобто такі положення едиктів набували стабільного та стійкого характеру. Претор, як і інші магістрати, не мав права скасовувати, вносити зміни в чинні чи приймати нові закони. Однак, керуючи судовою діяльністю, претор міг надати нормі практичного значення, чи навпаки, позбавити юридичної сили те чи інше положення цивільного права.
   Варто зазначити, що правотворча діяльність преторів розвивалася поступово. Спершу претор не посягав на авторитет цивільного права. Згодом претор починає заповнювати прогалини цивільного права положенням свого едикту. І врешті претор включає в свій едикт положення, які спрямовані на зміну або скасування положень цивільного права. Римський юрист Папініан характеризує преторське право, зазначаючи, що “преторське право - це те, яке ввели претори для сприяння цивільному праву, чи для його доповнення чи виправлення в цілях суспільної користі” [8, с. 432]. Ще один римський юрист Марціан визначає, що “...саме преторське право являється є голосом цивільного права”[8, с. 446].
   Тобто фактично претори здійснюють правотворчу діяльність, створюючи нові норми права, формують нові правові інститути, маючи на меті доповнити чинне цивільне право та пристосувати його до нового рівня розвитку суспільних відносин. При цьому претори не мають законодавчої влади.
   Як зазначає Б.Й. Тищик, магістрати не мали права видавати, змінювати чи скасовувати закон, але фактично магістрат відкрито вносив доповнення до цивільного права, коригував його норми [9, с. 149].
   Активна роль римських магістратів збереглася до 130 р. н. е., коли юрист Сальвій Юліан створив так званий “Вічний едикт” - кодифікацію преторських едиктів, яка була схвалена імператором та постановою сенату була визнана незмінною. Тобто Юліан вилучив з раніше чинних едиктів застарілі положення та виклав збережені більш логічно та послідовно.
   Однак найбільшого розквіту правова доктрина досягнула у діяльності римських юристів, яка за Ціцероном (І ст. до н.е.) виявлялася у таких формах: respondere - юридичні консультації для приватних осіб та суддів, які давалися як в усній, так і в письмовій формі; cavere - складення юридичних документів (позовів, угод, заповітів тощо); agere - поради стосовно ведення справ у суді, а з часом і участь у судовому процесі. Також у класичний період розвитку римського права юристи почали активно займатися викладанням правових знань. Окрім цього римські юристи створювали юридичні твори, одні з яких використовувалися для навчання, інші - для практичного застосування. За відсутності у них законодавчої влади, римські юристи з допомогою консультаційної діяльності впливали на розвиток права. Надаючи своїм тлумаченням закону певний зміст окремим нормам, юристи у своїй практиці фактично створювали норми, які набували авторитетність, яка межувала з обов’язковістю.
   Р. В. Пузіков вказує, що для правової науки Давнього Риму характерно те, що погляди та твори юристів стали де факто джерелом права, з якого римські громадяни черпали знання про правові норми [10, с. 136]. Підтвердженням цього можуть слугувати слова римського юриста Гая: “Цивільне право римського народу складається з законів, рішень плебеїв, постанов сенату, указів імператора, едиктів тих посадових осіб, які мають право видавати розпорядження, та з відповідей знавців (права)” [8, с. 296].
   Схоже твердження відшукуємо в Дигестах Помпонія: “Так і в нашій державі (правосуддя) будується або на основі права, тобто писаного закону, або діє цивільне право, яке встановлюється без запису одним тлумаченням знавців права” [8, с. 367].На відміну від понтифіків юристи почали тлумачити право не тільки у відповідно до його букви, але й з його духом, суттю, відступаючи від традицій, обрядів, які сковували право, і відкрили шлях до вільного з’ясування права і його розвитку [5, с. 116]. На цоьму етапі діяльність юристів не єобов’язковою хоча фактичновона така. Зокрема, за словами Папініана “цивільне право - це те, яке походить від законів, плебісцитів, сенатусконсулів, декретів принципсів, поглядів вчених”[8, с. 433].
   Офіційно визнав правову доктрину юристів як джерела права імператор Август, який надав юристам-науковцям право давати обов’язкові поради суддям у вирішенні конкретних справ (ius respondendi). При цьому Август лише офіційно визнав практику, сформовану в Давньому Римі, щодо використання судами доктрини римських юристів.
   Імператор Тіберій встановив форму обов’язкових відповідей юристів - юрист міг надати відповідь усно в суді або письмово. Усну відповідь заносили у протокол при свідках і скріплювали печаткою. Письмова відповідь теж скріплювалася печаткою, щоб запобігти обману та підробкам. Відповідь могла бути розгорнутою, з мотивами прийняття юристом рішення, або короткою, і включати одне слово - так або ні. Спершу ці відповіді мали значення лише для конкретних справ, але згодом стали обов’язковими і для однорідних справ. При цьому суди керувалися не лише відповідями юристів, а й їхніми творами [11, с. 275], що є ще одним підтвердженням використання правової доктрини як джерела права у Давньому Римі.
   Французький вчений Норбер Рулан стверджує, що на всю імперію було відомо близько 30-ти імен юристів, чиї погляди і поради стали джерелом римського права [12, с. 69].
   За часів імператора Адріана (117-138 рр. н. е.) було визначено, що у випадках розходження поглядів римських юристів, суд мав право обрати позицію, яка найбільше підходить для тієї ситуації. Про це писав у своїх Інституціях Гай: “Відповіді знавців (права) - це погляди і судження юристів, яким було дозволено встановлювати та творити право. Якщо думки цих осіб збігаються, то силу закону набуває те, в чому вони згідні. Якщо думки юристів не збігаються, то судді надається право керуватися тим поглядом, який він вважає найкращим, що прямо виражається в рескрипті блаженного Адріана”[8, с. 299]. Вплив доктрини римських юристів ьув зумовлений і тим, що за законами Давнього Риму суддею міг стати будь-який громадянин, не маючи знань у галузі права. Тому такий суддя був змушений просити порад в авторитетних римських юристів, і дотримувався їх під час вирішення конкретних справ.
   Також з ІІ ст. н. е. в Давньому Римі виникла практика призначати відомих юристів на високі державні посади. В такому разі юристи часто виступали експертами в процесі правотворчості імператора і відповідно, правові доктрини юристів значно вплиалив на правотворчі процеси Давнього Риму.
   Кількість творів римських юристів стрімко зростала, нерідко ці твори містили протилежні твердження і суди потребували чіткого визначення кола тих юристів, чиї твори варто використовувати як джерела права.
   Результатом цього стає прийняття у 426 р. н. е. імператором Валентіаном закону “Про цитування юристів”. Цим законом Валентіан надав силу джерел права творам п’яти римських юристів, а саме - Папініана, Гая, Ульпіана, Модестина та Павла. Зокрема, відповідно до норм вказаного закону в судових рішеннях можна було посилатися лише на праці цих юристів. У разі суперечності їхніх поглядів,слід було дотримуватися думки, за яку висловилася більшість, а в разі рівності голосів перевагу надавали поглядам Папініана. Шляхом прийняття цього закону держава офіційно визнала правову доктрину джерелом права Давнього Риму.
   Велике значення для розвитку правової доктрини мали Дигести Юстиніана, які становили найбільшу та найціннішу за своїм змістом частину Юстиніанівського Зводу [9, с. 141].
   Юстиніан вирішив упорядкувати юридичну літературу, унаслідок чого спеціальною комісією були зібрані твори всіх юристів-класиків. Комісія зробила з них витяги, вилучила застарілі положення, які були замінені новими, та усунула розбіжності. Юстиніанівський Звід, включаючи Дигести, був основою для навчання юристів та набув сили закону.
   Отже, невідповідність ритмів розвитку держави, права, юридичної науки особливо помітною є в історії правової доктрини. Зародження правової доктрини у Давньому Римі супроводжувалося складними історичними процесами, які зумовили ранню історичну специфіку правової доктрини. Правова доктрина як джерело права постала не як результат розвитку систематичної юридичної науки, а як задоволення практичних потреб римського правосуддя.
   Відтак правова доктрина як джерело права сформувалася і була санкціонована в період становлення римського приватного права, яке в історичній перспективі стало основою західної традиції права. Це наклало відбиток на всю історію правової доктрини у романо-германській правовій системі.

   1. Етимологічний словник української мови: в 7 т. Т. 4 / Інститут мовознавства ім.0. 0. Потебні; заг. ред. О. С. Мельничук. - К.: “Наукова думка”, 2004. - 652 с.
   2. Словник законодавчих і нормативних термінів. Термінологічний словник. [авт.-уклад. І. М. Шопіна, М. І. Іншин]. - К.: Правова єдність, 2008. - 487 с.
   3. Тлумачний словник української мови [авт.-уклад. А. О. Івченко]. - К.: Правова єдність, 2006. - 540 с.
   4. Niilo Jaaskinen. Doctrine as a Source of the International Unification of Law / University of Helsinki. - Finland, 1985. - P. 123-128.
   5. Васильев А.А. Правовая доктрина как источник права: вопросы теории и истории: монография / А. А. Васильев. - Барнаул: изд-во Юрид. факультет АлтГУ, 2008. - 188 с.
   6. Марченко М. Н. Источники права [учеб. пособие] / М. Н. Марченко. - М.: Велби; Проспект, 2005. - 760 с.
   7. Беляев М. А. Генезис юридической герменевтики: Эпоха античности //Вестник Воронежского государственного университета. - 2008. - № 1. - С. 32 - 44.
   8. Памятники римского права: Законы 12 таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. - М.: Зерцало, 1997. - 599 с.
   9. Орач Є. М., Тищик Б. Й. Основи римського приватного права: [навч. посібник] / Ж. М. Орач, Б. Й. Тищик. - Львів: видав. Центр ЛНУ ім. І Франка, 2000. - 238 с.
   10. Пузиков Р. В. Сущность юридической доктрины как источник права / Р.В. Пузиков. // Правовая политика и правовая жизнь. - 2003. - № 4. - С. 133-138.
   11. Покровский И А. История римского права / И. А. Покровский. - СПб.: Летний сад, 1999. - 537 с.
   12. Норбер Р. Историческое введение в право [учебное пособие]/ Р. Норбер. - М.: NOTA BENE, 2005. - 672 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com