www.VuzLib.com

Головна arrow Конституційне право arrow Проблемні аспекти реалізації військовослужбовцями конституційного права на житло
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Проблемні аспекти реалізації військовослужбовцями конституційного права на житло

Л. Мойсей

ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯМИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА НА ЖИТЛО

   Повітряне командування “Захід ” Повітряних сил Збройних сил України вул. Лисенка, 12, 79008 Львів, Україна тел. (0322) 235-73-45 Розглянено актуальні питання реалізації конституційного права військовослужбовців на житло. Визначено проблеми та перспективи розвитку, окреслено шляхи вирішення житлової проблеми, що виникає в процесі реалізації права на житло, гарантованого Конституцією України.
   Ключові слова: житло, право на житло, місце проживання, реєстрація, соціально незахищені громадяни, національне законодавство.
   У ст. 47 Конституції України серед основних прав і свобод людини та громадянина проголошено право на житло. Воно є одним з головних, адже житло - важливе соціальне благо, яке покладено в основі життєдіяльності людини і нормального розвитку суспільства. Житлова потреба - важлива, без її задоволення неможливим є існування людини. Конституційне право громадян на житло - одне з найбільш значущих соціально-економічних прав, реальність якого визначається його численними гарантіями[1].
   Відповідно до Конституції України держава повинна взяти курс на послідовне забезпечення права громадян на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, а зокрема військовослужбовці, житло надається державою безоплатно або за доступною для них платою відповідно до закону. Право на житло є одним з найважливіших соціально-економічних прав, які конституційно гарантуються військовослужбовцю.
   Статтею 33 Конституції України гарантується кожному вільний вибір місця проживання. Право свободи вибору місця проживання належить кожному громадянинові від народження і є невідчужуваним правом.
   Відповідно до ч. 2 ст. 36, ст. 37, 39 Житлового кодексу України громадян, які потребують поліпшення житлових умов з метою забезпечення житлом може бути взято на облік і не за місцем їхнього проживання (рішення Конституційного Суду України від 13 червня 2002 року № 11-рп/2002, справа № 1-23/2002). [2]
   Статтею 29 Цивільного кодексу України місцем проживання визнається те місце, де громадянин постійно, переважно або тимчасово проживає. Частина 1 статті 56 Сімейного кодексу - ст. 21 Кодексу про шлюб та сім’ю України - встановлює право кожного з подружжя на вибір місця проживання, а згідно зі статтею 161 Сімейного кодексу, якщо батьки не проживають разом, то від їхньої згоди залежить, з ким повинні проживати неповнолітні діти. У разі відсутності згоди між батьками спір вирішується судом, керуючись інтересами дітей, з урахуванням їхнього бажання.
   Тому, визначаючи сутність, а саме - поняття конституційного права військовослужбовців на житло, потрібно виходити із характеру конституційних прав загалом, а для правильного його розуміння необхідно зрозуміти механізм формування, розвиток та реалізацію суб’єктивних прав військовослужбовців. Водночас це право не є абсолютним характером і підлягає правовому регулюванню, оскільки його здійснення може призвести до порушення прав і свобод інших осіб. Це положення не пов’язують з наявністю реєстрації особи для набуття права на житло. Вільне пересування і вибір місця проживання є суттєвою гарантією свободи особистості, умовою її професійного і духовного розвитку. Це право, як і інші права і свободи людини є невідчужуваним та непорушним (ст. 21 Конституції України).
   Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1999 р., затверджені Засади державної політики України в галузі прав людини, в яких, зокрема, передбачено приведення законодавства України у відповідність до універсальних стандартів прав людини ООН та Ради Європи, а також посилення реальності прав людини на свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні, зокрема шляхом скасування дозвільного порядку вибору місця проживання (інституту прописки) [7].14 листопада 2001 р. питання щодо конституційності інституту прописки було розглянуто Конституційним Судом України відповідно до Конституції Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 1994 р. № 700, щодо дозвільного порядку прописки і виписки. Конституційний Суд України визнав неконституційним положення підпункту 1 п. Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ щодо прописки і виписки, згідно з яким паспортна служба органів внутрішніх справ застосовує як загальне правило дозвільний порядок вибору громадянином місця проживання[14]. Як видається, право на житло відображене у Конституції України. Тим самим підтверджено, що забезпечення достатнього життєвого рівня громадян є одним з основних завдань нашої держави. Поряд зі створенням умов для реалізації громадянами цього права самостійно держава бере зобов’язання забезпечити житлом соціально незахищених громадян.
   З огляду на це визріла необхідність удосконалення житлового законодавства для належного здійснення конституційних прав соціально незахищених верств населення, зокрема військовослужбовців. Для цього потрібно прийняти нові законодавчі акти, орієнтовані на ринкову економіку, відійти від колишніх стереотипів забезпечення житлом, провести детальний аналіз законодавчих актів, розпочинаючи з моменту зарахування на квартирний облік до моменту надання житла соціально незахищеним особам.
   Дослідження таких вчених у сфері житлового права, як М. Требіна,В. Чікаліна, О. Росади, І. Єлєнєва, Н. Артамонова, Р. Бондарчука, заслуговують на велику увагу, оскільки наукові погляди щодо вирішення житлової проблеми населення, яке становить середній клас, нерозривно пов’язані з розвитком людської цивілізації та уявлень про права і свободи людини. Водночас ціла низка проблем, тобто проблем, пов’ язаних з дотриманням порядку забезпечення житлом ще потребує вдосконалення та наукового обґрунтування. Визначення основних цивільно-правових теоретичних засад, принципів і методів регулювання питань житлової проблеми соціально незахищеного населення, аналіз чинного житлового законодавства, надасть змогу сформулювати на цій основі науково обґрунтовані пропозиції, спрямовані на удосконалення чинного законодавства та практики його застосування.
   Гарантування кожному свободи пересування та вільного вибору місця проживання, права вільно залишати територію України, окрім обмежень, визначених законом, відображене як у ст. 33, 64 Основного закону, так і у низці інших законодавчих актів. Керуючись цим можна констатувати, що національне законодавство передбачає обмеження свободи пересування за двома параметрами: щодо певних територій та щодо певних фізичних осіб.
   Так, свободу пересування може бути обмежено у прикордонній смузі. Щодо цього обмеження, то варто звернутися до норм Закону України “Про державний кордон України” від 4 листопада 1991 р., що діє з численними змінами. У ст. 22 зазначено, що з метою забезпечення на державному кордоні належного порядку Кабінет Міністрів України встановлює прикордонну смугу, а також контрольовані прикордонні райони. Свободу пересування може бути обмежено на територіях військових об’єктів. Зміст цього обмеження визначено військовим законодавством. Пошлюся лише на норми одного нормативно-правового акта - Закон України “Про використання земель оборони” від 27 листопада 2003 р. Положення норм цього Закону значною мірою доповнюють попередньо розглянуті обмеження щодо пересування у прикордонній смузі, а також стосуються обмежень стосовно територій інших військових об’єктів.
   Свобода пересування може бути обмежена у зонах, що належать до територій з обмеженим доступом. Це обмеження можна проілюструвати нормами Закону України "Про правовий режим територій, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи”, прийнятого 27 лютого 1991 р. Усунення наслідків цієї катастрофи значною мірою залежить від законодавчого визначення правового режиму різних за ступенем радіоактивного забруднення територій і заходів щодо його забезпечення.
   Свобода пересування може бути обмежена на приватних земельних ділянках. За ст. 78 Земельного кодексу України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Лише власникам земельних ділянок належить право визначення можливості пересування інших фізичних осіб по території цих земельних ділянок. Відповідно до ч. 1 ст. 106 Земельного кодексу власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню чітких меж, а також відновленню межових знаків.
   Свобода пересування може бути обмежена на територіях, щодо яких, зокрема, введено надзвичайний стан. Це питання регулюється Законом України “Про правовий режим надзвичайного стану” від 16 березня 2000 р. Відповідно до статті 16 цього Закону указом Президента України про введення надзвичайного стану в інтересах національної безпеки та громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей на період надзвичайного стану, можуть запроваджуватись такі заходи: встановлення особливого режиму в’їзду, а також обмеження свободи пересування на територіях, де вводиться надзвичайний стан; обмеження руху транспортних засобів та їхній огляд тощо.
   Особливо актуальною є можливість обмеження свободи пересування на окремих територіях і в населених пунктах з огляду на небезпеку поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей. Дане питання регулюється низкою законів і підзаконних актів. Головним є Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 р. Статтею 30 цього Закону врегульовані відносини щодо запобігання особливо небезпечним, небезпечним інфекційним хворобам, масовим інфекційним захворюванням (отруєнням) та радіаційним ураженням.
   Розглянувши обмеження свободи пересування щодо певних територій, для повнішого та об’ єктивнішго висвітлення цього питання потрібно проаналізувати також обмеження щодо певних фізичних осіб.
   Зокрема, свобода пересування обмежується щодо осіб, до яких відповідно до процесуального законодавства вжито запобіжних заходів, пов’язані з обмеженням або позбавленням волі. У ст. 149 (гл. 13) чинного Кримінально-процесуального кодексу передбачено такі запобіжні заходи: підписка про невиїзд; особиста порука; порука громадської організації чи трудового колективу; застава; взяття під варту; нагляд командування військової частини. Перелічені запобіжні заходи вживаються, зокрема, органами досудового слідства за наявності достатніх підстав вважати, що обвинувачений, перебуваючи на волі, сховається від слідства і суду, або перешкодить встановленню істини у кримінальній справі, або займеться злочинною діяльністю. Обмеження свободи пересування застосовується до осіб, які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення чи обмеження волі. На них поширюються норми Кримінально-виконавчого кодексу України, який набув чинності з 1 січня 2004 р. У ч. 4 ст. 7 зазначеного Кодексу передбачено, що правовий статус засуджених визначається законами України, керуючись порядком і умовами виконання та відбування конкретного виду покарання. Зокрема, у разі виконання покарань засудженим до обмеження волі (ч. 2 ст. 59 Кодексу) може бути дозволено короткочасні виїзди за межі виправного центру за обставин, передбачених законом для осіб, засуджених до позбавлення волі, а також з інших поважних причин.
   Наступне обмеження застосовується щодо осіб, які згідно із законодавством перебувають під адміністративним наглядом. Порядок визначення і здійснення адміністративного нагляду регулюється Законом України “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” від 1 грудня 1994 р., а також згаданим вище Кримінально-виконавчим кодексом (глава 25). Адміністративний нагляд застосовується, зокрема, відносно осіб, визнаних судами особливо небезпечними рецидивістами, засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини або засуджених двічі і більше до позбавлення волі за умисні злочини, якщо під час відбування покарання їхня поведінка свідчила, що вони вперто не бажають стати на шлях виправлення. Однією з умов адміністративного нагляду може бути саме обмеження у пересуванні - заборона від’їзду за межі певного населеного пункту чи іншої адміністративно-територіальної одиниці. Обмеження щодо певних фізичних осіб також застосовується для осіб, яких призвано на дійсну строкову службу до Збройних сил України та інших, утворених відповідно до законів України, військових формувань, які не мають права під час проходження строкової військової служби бути зарахованими на квартирний облік військовослужбовців, котрі потребують поліпшення житлових умов. На цю категорію осіб поширюються норми Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу” від 18 червня 1999 р. (з подальшими змінами та доповненнями). У ст. 24 цього Закону зазначено, що початком проходження військової служби для призовників вважається день прибуття до військового комісаріату для відправлення у військову частину. Закінченням проходження військової служби вважається день, з якого військовослужбовець виключений наказом по військовій частині (установі) з списків особового складу. Іншими військовими формуваннями, згаданими у цій правовій нормі, є Прикордонні війська, Внутрішні війська, війська Цивільної оборони тощо.
   Обмеження вільного вибору місця проживання застосовується до іноземців, які є у складі військових іноземних підрозділів і мають статус військового. Це положення потрібно розглядати у контексті ч. 7 ст. 17 Конституції України, якою не допускається розташування на території України іноземних військових баз, а також п. 14 “Перехідних положень” Основного закону: використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України. Саме на підставі міжнародних договорів визначаються й умови пересування іноземних військовослужбовців.
   Також вільний вибір місця проживання обмежується для осіб, які не досягли 16-річного віку. Даний припис базується, передусім, на нормах цивільного законодавства. У ст. 35 Цивільного кодексу України закріплено: повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю чи батьком дитини; повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю; повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов’язки. Можна послатись і на Положення про паспорт громадянина України, згідно з яким цей документ видається кожному громадянинові України після досягнення 16-річного віку. Отже, обмеження вільного вибору місця проживання для неповнолітніх осіб є виправданим і законним.
   Вищезазначені положення щодо обмеження свободи пересування та вільного вибору місця проживання були наведені з метою доказу відсутності обов’ язку військовослужбовця, котрий потребує поліпшення житлових умов, здійснювати реєстрацію за адресою військової частини для реалізації права забезпечення житловим приміщенням за рахунок Міністерства оборони України.
   Так, відповідно до ч. 2 п. 1.5 наказу Міністра оборони України від 6 жовтня 2006 р. № 557 “Про затвердження Інструкції про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Збройних Сил України та членів їхніх сімей житлових приміщень” військовослужбовці та члени їх сімей мають право до одержання житлового приміщення зареєструватися за місцем знаходження військової частини. Це право, надане військовослужбовцям нерідко житловими комісіями військових частин (закладів, установ), перетворюється на обов’язок, невиконання якого тягне за собою відмову у зарахуванні на квартирний облік тих хто потребує поліпшення житлових умов [3].
   Автору цих рядків також довелось на власному досвіді зазнати наслідків неправомірних дій посадових службових осіб, які звикли працювати за дозвільним принципом прописки, та доводити одне з невід’ємних прав людини, право на житло, у всіх судових інстанціях України.
   Ухвала Військової судової колегії Верховного Суду України від 9 березня 2005 р., шляхом винесення якої було відновлено мої права та інтереси щодо зарахування на квартирний облік без процедури обов’язкового застосування прописки (реєстрації), може бути використана як судовий прецедент для відновлення порушених законних прав та інтересів щодо зарахування на квартирний облік, яка залишається актуальною на сьогодні з огляду на дію ч. 2 п. 1.4. наказу Міністра оборони України від 6 жовтня 2006 р. № 557, відповідно до якої військовослужбовці, що перебували на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, до набуття чинності Законом України від 24 червня2004 р. № 1865-FV “Про внесення змін до статті 12 Закону України “Про соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей”, забезпечуються житловими приміщеннями для постійного проживання відповідно до встановленого законодавством порядку[4]. Зокрема, житлова комісія військової частини ухвалила рішення про відмову в зарахуванні мене на квартирний облік, посилаючись на відсутність прописки (реєстрації) за юридичною адресою військової частини.
   Підставою ж для посилання щодо мотивів відмови у зарахуванні на квартирний облік посадових осіб житлової комісії є постанова Ради Міністрів Української РСР від 11 грудня 1984 р. № 470 “Про затвердження Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР”, зокрема п. 15 Правил, відповідно до яких на квартирний облік беруть тих громадян, хто потребує поліпшення житлових умов, і хто постійно проживає, а також прописаний у даному населеному пункті [5].
   Зокрема, закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності Конституцією України, є чинними в частині, що не суперечить їй (ст. 1 розділу ХV Конституції). Постанова Ради Міністрів Української РСР від 11 грудня 1984 р. № 470 була прийнята до набуття чинності Конституцією України, тобто зокрема п.15 Постанови суперечить вимогам Конституції. Враховуючи наведене, на підставі Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства союзу РСР” слід застосовувати нормативні акти колишнього союзу РСР, які не суперечать Конституції і законам України.[6
   ]Верховна Рада України ухвалила Постанову “Про засади державної політики України в галузі прав людини” від 17 червня 1999 р. № 757, в якій, зокрема, передбачено унормування законодавства відповідно до універсальних стандартів прав людини, шляхом посилення реальності права людини на свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні, зокрема шляхом скасування дозвільного порядку вибору місця проживання (інституту прописки). Ухвалою Верховного Суду України від 13 листопада 2002 р. визначено, що місце проходження офіцером військової служби не є місцем постійного його проживання. Ототожнення понять “місце проживання” та “проходження служби” недоцільно, адже проходження військової служби не полягає в обов’язковій реєстрації за місцем дислокації військової частини.
   Також, відповідно до п. 6 ст. 29 Цивільного кодексу України (місце проживання фізичної особи) фізична особа може мати кілька місць проживання.
   У постанові Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” зазначено, що наявність чи відсутність прописки самі собою не можуть бути підставою для визнання права користування житловим приміщенням за особою, яка там проживала, чи вселилася туди як член сім’ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому[7].
   Система прописки - це невід’ємна ознака поліцейської держави, оскільки за допомогою прописки держава регулює пересування громадян у межах країни та здійснює нагляд за ними. Коли держава виправдовує існування прописки, вона часто посилається на те, що це сприяє боротьбі зі злочинністю. Та насправді поліція чи міліція лише перекладає на громадян свої обов’язки і до того ж втручається в їхнє особисте життя.
   Інститут прописки за кілька десятиліть існування був, по суті, безальтернативним монопольним засобом обліку населення та розміщення виробничих сил з усіма” негативними явищами і наслідками, що супроводжували цей “феномен. Збереження прописки в умовах утвердження демократичних засад державотворення в Україні, реалізації проголошеного в Конституції України курсу на розбудову правової держави стало порушенням самою державою права громадян на свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Паспорт має функціонувати лише як посвідчення особи - це практика багатьох демократичних держав.
   Слово “реєстрація” іншомовного походження. В українській мові означає, зокрема, взяття на облік, внесення до списку або книги якихось даних, записів про певні факти.
   Норми Сімейного кодексу та іншого законодавства передбачають, що акти цивільного стану (засвідчені державою факти народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, зміни прізвища, імені, по батькові тощо) підлягають обов’язковій реєстрації в державних органах реєстрації цивільного стану. Статтею 22 Земельного кодексу України встановлена державна реєстрація земельних ділянок.
   Крім того, існує державна реєстрація фізичних осіб - платників податків, нормативно-правових актів, договорів цивільного характеру, власників транспортних засобів, зброї тощо. Є сенс згадати, що у 1992 р. парламент скасував кримінальну відповідальність за порушення правил паспортної системи, у 1997 заборонив вимагати відомостей про прописку в разі прийняття на роботу без прописки та територіальні ліміти. Образно кажучи, це повинно бути своєрідним останнім цвяхом у домовину обмежень, спричинених пропискою. Головне - кардинально змінити психологію посадових і службових осіб, які звикли працювати за дозвільним принципом прописки.
   Варто констатувати, що відповідно до наведених норм наявність чи відсутність реєстрації місця проживання чи місця перебування військовослужбовця не може бути умовою реалізації останньою своїх прав і свобод, так і підставою для їх обмеження. Окремою, основною поряд із забезпеченням житлом процедурою, є зарахування військовослужбовців на квартирний облік, які потребують поліпшення житлових умов. Наявна система зарахування на облік створена за часів паспортного режиму та розподілу за спямуваннями молодих спеціалістів після закінчення вузів. Нині введено систему реєстрації громадян. Ніяких важелів щодо регулювання потоків у влади не залишилось, а механізми та процедури формування черги на житло залишились старими. Сама філософія цього питання потребує ґрунтовного перегляду. Державно-правова політика щодо визначення пріоритетів у цій сфері - це не бюрократична діяльність, а важлива складова суспільного життя, котра безпосередньо торкає інтересів суб’єктів законодавчого регулювання, суттєво впливає на реалізацію їх конкретних конституційних прав і свобод. Це - практична можливість без будь-яких перешкод користуватися свободою пересування, вільно обирати місце проживання або перебування. Законодавче закріплення цих свобод з урахуванням міжнародного досвіду і стандартів - це наявна ознака демократичної держави. Завдання сьогодення - практична реалізація нових, демократичних за змістом правових норм, втілення їх у життя на принципах законності і справедливості, поваги до прав і законних інтересів людини, використання при цьому прогресивного європейського та світового досвіду в зазначеній сфері. Мають бути суттєво змінені процедури та механізми взяття на облік громадян, у тому числі і військовослужбовців, шляхом позбавлення старих стереотипів та підходів минулого періоду, що призводить до скасування нормативно-правових актів періоду паспортного режиму, унеможливити будь-яке застосування практичного втілення його негативного відлуння у демократичному суспільстві.

   1. Конституція України. - К.: Українська видавнича фундація. - 1996. - С. 17.
   2. Жилищный кодекс Украинской РСР (научно-практический коментарий). - Киев: Изд- во политической литературы. - 1990.
   3. Наказ Міністра оборони України від 6 жовтня 2006 року № 557 “Про затвердження Інструкції про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Збройних Сил України та членів їх сімей житлових приміщень”.
   4. Закон України від 24 червня 2004 року № 1865-ІУ “Про внесення змін до статті 12 Закону України “Про соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей”.
   5. Постанова Ради Міністрів Української РСР від 11 грудня 1984 року № 470 “Про затвердження Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР”.
   6. Березовчук М.О. Спасение своих жилищных прав - дело рук самих собствеников жилья // “За київським часом”. 2003. - № 22 (42). - С.4-5.
   7. Загальна декларація прав людини. (Прийнята і проголошена Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 217 А (ІІІ) 10 грудня 1948 р.
   8. Концепція державної житлової політики: Схвалена Постановою Верховної Ради України від 30 черв. 1995 р. № 254-ВР.
   9. Постанова Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства союзу РСР”.
   10. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”.
   11. Конвенція про захист прав людини та основних свобод. Рим, 4 листопада 1950 року.
   12. Куликов О. Правові колізії у житловому законодавстві // Юридичний журнал. - № 8. - 2005
   13. Маслов В.Ф. Конституционноє право на жилье. - К., 1986. - С.28-30.
   14. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Прийнято 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН.
   15. Мічурін Є.О. Поняття житла та його ознаки // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. - 2002. - № 1.
   16. Порядок надання і користування житловими приміщеннями з фондів житла для тимчасового проживання, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 422.
   17. Постанова Верховної Ради України “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства союзу РСР” від 12 вересня 1991 року.
   18. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.04.85 із змінами, внесеними згідно з Постановами Пленуму Верховного Суду України № 2 від 10.03. 89, № 13 від 25.12.92, № 15 від 25.05.98 “Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України”.
   19. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 45 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 статті 2 Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду” (справа про приватизацію державного житлового фонду) від 28 вересня 2000 року. Справа № 1-37/2000 № 10-рп/2000.
   20. Юридический энциклопедический словарь / Под общ. ред. Б.Є. Крутских. - изд. 3-е, перераб. и доп. - М., 2003. - С.124.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com