www.VuzLib.com

Головна arrow Конституційне право arrow Історико-правові аспекти розвитку територіальної автономії в Україні
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Історико-правові аспекти розвитку територіальної автономії в Україні

 І. Магновський

ІСТОРИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ АВТОНОМІЇ В УКРАЇНІ

   В історико-правовому ракурсі розглянутопроцес розвитку територіальної автономії у державі.
   Ключові слова: територіальна автономія, державно-політичний статус, територіальний устрій, адміністративно-територіальна одиниця.
   На сучасному етапі в Україні територіальна автономія представлена радянською моделлю територіального автономного утворення у Криму. Однак, становлення і розвиток цього елемента територіального устрою зазнали складних змін у різних регіонах України.
   Проблеми автономії в Україні набувають важливості в контексті останніх світових подій, сепаратистських тенденцій у поліетнічних державах. З проблемами автономії на цьому етапі пов’язані не лише конституційно-правові основи територіального розвитку, але й проблеми загальної безпеки, проблеми тероризму, етнонаціонального протистояння тощо. Тому необхідність вивчення цієї тематики визначена потребами сьогодення та зумовлює її актуальність.
   Вивчали розвиток територіальної автономії в Україні значна кількість істориків, юристів та політологів. Етапи та характерні особливості цієї проблематики відображені у роботах Т. Бикової, І. Васюти, С. Заулочної, В. Макарчука, М. Орзіха, В. Погорілка, Ю. Тодики, М. Цвіка, А. Селіванова, М. Пухтинського, В. Шаповала, Л. Якубової та ін. Проте недостатність системних досліджень, зосередження на окремих аспектах проблем становлення автономії спонукає до дослідження генези територіальної автономії України. Метою та завданням цієї статті є дослідження характерних особливостей становлення та розвитку територіальної автономії в Україні у ХХ ст.
   В українських землях по-різному розвивалися автономні прагнення територіальних одиниць у різні періоди на поч. ХХ ст. Певні особливості має півострів Крим. Починаючи з 1917 р. кримські татари стали силою, з якою не можна було не рахуватися будь-якій політичній чи військовій силі. Першим з проблемою взаємовідносин з кримськотатарським рухом зіткнувся Тимчасовий уряд, а потім більшовики та всі інші сили, котрі опанували Кримський півострів. За роки революції і визвольних змагань серед татар виникла і вкорінилася тенденція до відтворення в тій або іншій формі Кримського ханства. Ці наміри призвели до виникнення на півострові сильного сепаратистського руху. З ним у подальшому довелося рахуватися більшовикам [1].
   Т. Бикова розкрила причини створення більшовиками двох так званих “буферних” республік - Республіки Тавриди та Кримської республіки. Висвітлено політику, котру впроваджували в життя щодо Криму інші політичні сили [2].
   Протягом року - з травня 1918 р. по червень 1919 р. - на півострові існували два склади Кримського крайового уряду. Проте справжню владу мали військові сили, котрі підтримували і керували діяльністю цих урядів. Діяльність першого Кримського крайового уряду (до осені 1918 р.), за спиною якого стояли німецькі війська, примітна передусім намаганням створити на півострові самостійну державу. Щодо дій керівництва другого Кримського крайового уряду, яке спиралося на війська Антанти і Добровольчої армії, то воно, на відміну від першого, підтримувало ідею створення “єдиної та неподільної” держави. Одноосібно у цьому процесі стояли українські та кримськотатарські рухи.
   У роки визвольних змагань 1917-1920 рр. територія Кримського півострова слугувала чи ареною безпосередніх боїв, чи продовольчою базою цілу низку різних армій та урядів, що сприяло поглибленому процесу розпаду. Початок володарювання більшовиків ще більше загострив соціальну та економічну кризи на півострові. Зокрема, глобальних розмірів досяг на півострові роздмухуваний більшовицькою партією “червоний терор”. Відбувався процес чистки партійних лав з метою виділення з неї “соціально-чужинних” і “антирадянських” елементів [3].
   Утворенням Кримської АРСР завершився процес законодавчого оформлення державного статусу півострова у складі РРФСР. Влада з рук Кримревкому була передана радам, які продовжили роботу з радянського будівництва в регіоні. Республіка скасувала всі наявні національні і національно-релігійні обмеження та привілеї. Державними мовами були оголошені російська і татарська, що продовжило розпочату Кримським ревкомом політику коренізації, насамперед у формі татаризації. Конституція автономії ввела на своїй території чинні закони РРФСР, залишивши за собою право видозмінювати їх відповідно до умов і особливостей Криму, закріпила розподіл на округи, райони, міста, села.
   Отже, створена в листопаді 1921 р. Кримська АРСР була підсумком пошуків оптимальної форми політичного й правового устрою Криму, які велися з 1917 р [4]. Під час її формування були враховані багато уроків попередніх політичних експериментів, але, разом з тим, вдавалося знайти баланс у міжнаціональних відносинах на тоталітарному ґрунті правління, що негативно позначилося на історичній долі республіки наступними роками.
   Під час Другої світової війни визволення Криму від фашистсько-німецьких загарбників стало початком не лише мирного життя на півострові, а й великих адміністративно-територіальних перебудов. Ці перебудови були пов’язані не лише зі зміною адміністративно-територіальних одиниць, але й зі змінами у самому суспільстві, у політичному, соціальному житті півострова. Визволення Криму принесло не лише радість, а й трагедією цілих народів, які мешкали на території півострова.
   Ліквідація Кримської АРСР відбулася унаслідок виселення майже всіх корінних народів з території півострова. Це виселення проводили шляхом видання Постанови ДКО СРСР. Не було ні засідань Верховної Ради СРСР, ніяких слідчих дій, не було майже ніяких судових процесів - лише детальні записки та Постанови ДКО, хоча питання такого роду та значення мали прийматися на засіданнях Верховної Ради СРСР або УРСР. Але мабуть культ особи у той час не дозволяв дотримуватися закону та порядку, який ця ж влада і встановила. Згідно зі ст. 18 Конституції СРСР 1936 р., територія радянських республік не може бути змінена без їхньої згоди. Однак, всупереч цій нормі Кримська АРСР була перетворена в область у складі РРФСР. Ніхто не спитав згоди на це ні у населення, що проживало на території півострова, ні навіть в органів радянської влади Кримської АРСР [5, с. 111]. Окрім того, жодним нормативним актом не були передбачені повноваження органу влади чи службової особи щодо можливості виселення чи переселення народу, або окремої національної групи з однієї території Радянського Союзу до іншої [6, с. 79].
   Згідно зі статтею 31 Конституції СРСР 1936 р., Верховна Рада СРСР здійснює всі права, що були присвоєні Союзу Радянських Соціалістичних Республік згідно зі ст. 14 цієї Конституції [5, с. 118].
   Так, відповідно до ст. 14 Основного закону СРСР - Конституції СРСР 1936 р., віданню Союзу Радянських Соціалістичних Республік в особі його вищих органів державної влади та органів державного управління підлягали майже всі можливі основи політичного, соціального, економічного та інших аспектів життя СРСР. Однак у цьому переліку немає жодної вказівки навіть на теоретичну можливість переселення народів чи окремих груп населення. Та згідно з цією Конституцією жодний інший державний орган чи особа не мали таких повноважень [5, с. 107]. Також ст. 102 вищезазначеної Конституції проголошує, що правосуддя в СРСР здійснюється Верховним Судом СРСР, Верховними судами союзних республік, крайовими та обласними судами, судами автономних республік та автономних областей, окружними судами, спеціалізованими судами, які створювалися за постановою Верховної Ради СРСР, народними судами. А згідно зі ст. 104 цієї ж Конституції, Верховний Суд СРСР є вищим судовим органом. На Верховний Суд СРСР покладається нагляд за судовою діяльністю всіх судових органів СРСР та союзних республік [5, с. 154]. Крім того,у ст. 113 Конституції СРСР 1936 р. зазначено, що вищий нагляд за точним виконанням законів усіма міністерствами та підвідомчими їм установами, так само як і окремими посадовими особами, а також громадянами СРСР покладається на Генерального Прокурора СРСР [5, с. 157].
   Отож, ліквідація Кримської АРСР була скоєна з порушенням Основного закону СРСР - Конституції СРСР. Однак, це майже ніяк не вплинуло на зруйноване життя сотень тисяч радянських громадян. Ліквідація Кримської АРСР виявилася результатом ліквідації основних ознак автономії, передусім національних. Були виселені кримські татари, греки, вірмени та деякі інші групи населення з території півострову. На справді ліквідація автономії виявилась результатом того, що керівництво СРСР намагалося підготувати плацдарм у стратегічно важливому регіоні СРСР, а автономія та ще велика частина нелояльного населення на її території були загрозою повного панування на півострові
   Окрім півострова Крим, у ХХ ст. автономні утворення в українських землях розвивалися також в інших регіонах. У ХХ ст. ідея автономії Галичини висувалася різними політичними силами. Причому на увазі була автономія як у складі Австро- Угорщини, так згодом і Другої Речі Посполитої, а у роки Другої світової війни - навіть у складі Союзу РСР. Звичайно, той зміст, що його тогочасні політики вкладали у саме поняття “автономії”, на різних етапах розвитку цієї політичної ідеї був різним [7].
   Розвал Австро-Угорської імперії і проголошення 13 листопада 1918 р. ЗахідноУкраїнської Народної Республіки (ЗУНР), здавалось би, поховали ідею автономії - на руїнах імперії поставали цілком незалежні суверенні держави.
   Переможена Австрія 10 вересня 1919 р. була вимушена підписати Сен- Жерменський договір, за яким зреклася права суверенності над Східною Галичиною. Сувереном її де-юре стали держави Антанти, а Польща - з їхньої згоди- тимчасовим окупантом краю. Згоду на цю окупацію Верховна рада Антанти дала ще 25 червня 1919 р. - “... з метою захисту прав населення Східної Галичини та його майна від небезпеки, яка загрожує йому від білшовицьких банд” [8, с. 110]. Наступною ухвалою від 11 липня 1919 р. та ж Верховна рада оговорювала умови мандату на окупацію Східної Галичини Польщею лише як “тимчасового заходу міжнародного характеру” з подальшим укладенням угоди, за якою польський уряд мав “забезпечити в міру можливості автономію цій території, як рівно ж і політичну, релігійну та особисту свободу мешканцям”. Згідно з означеною ухвалою, державно-політичний статус Східної Галичини мало згодом визначити саме населення на основі “вільного самовизначення”, а час проведення плебісциту повинні були визначити “союзні і дружні держави”. Саме цю інформацію представники Антанти донесли до відома державних установ ЗУНР [9, с. 31].
   Севрський договір 10 серпня 1920 р. передав Польщі Західну Галичину, залишивши Східну Галичину у розпорядженні держав Антанти [10, с. 20].
   Тим часом Польща намагалася перетворити свою, санкціоновану Версальською конференцією, тимчасову окупацію Східної Галичини на міжнародно-правове визнання входження краю до складу Другої Речі Посполитої де-юре.
   Рада послів Антанти на пропозицію Мусоліні 14 березня 1923 р. схвалила рішення, яким визнавала за Польщею “суверенне право” на володіння Східною Галичиною. Водночас Польща прийняла на себе зобов’язання надати місцевому населенню автономію. Як відомо, це зобов’язання так ніколи і не було виконане. Більше того - сейм навіть не звертався (після 1922 р.) до цього питання. В українській суспільній думці 20-30-х рр. пункт про автономію сприймався як обов’язковий. Тому до 1939 р. тут домінувала думка, що Польща не виконує прийняті на себе зобов’язання [11, с. 210]. Поза сумнівом, ця обставина серйозно стимулювала український національно-визвольний рух - як у його легальних проявах (УНДО та інші західноукраїнські політичні партії, а також греко- католицька церква), так і у діяльності підпільних структур УВО-ОУН.
   У черговий раз питання автономії Галичини постало в роки Другої світової війни. Первісно цю ідею у червні-липні 1941 р. висловив емігрантський польський уряд В. Сікорського. У результаті подій Другої світової війни ідея автономії Західної України в цілому і Галичини зокрема була остаточно похована. У світі не виявилося жодної політичної сили, враховуючи самих українців, в тому числі й західних, зацікавлених у такому розвитку подій. В умовах Союзу РСР така “автономія” не давала нічого, крім хіба що перспективи збільшення партійно-радянського бюрократичного апарату за рахунок квот чергової автономної республіки. В умовах незалежної України “автономія” Галичини спричинила би до ослаблення консолідації української нації. Невипадково головним закликом демократичних діячів Руху з перших днів української незалежності стало “стирання лінії Збруча” [7].
   У радянській політиці експериментів територіальна автономія займала значне місце в процесі вирішення як господарсько-адміністративних, так і національно- культурних питань.
   Своєю чергою, мотиви створення Автономної Молдавської (АМ) СРР та національних рад і районів були на передньому краї ідеологічної боротьби ворогуючих світів [12]. У 1927 р. М. Шаповал зауважив, що молдавська автономія була створена для комуністичної пропаганди в Бессарабії та Румунії, а не за бажанням її народу [13, с. 296]. На підтвердження цієї думки Л. Рябошапко наводить витяг з доповідної записки уповноваженого з організації Молдавської республіки, в якому на розгляд ЦК КП(б)У пропонується відвертий детальний план фабрикування народного волевиявлення щодо створення молдавської автономії, який би створював ілюзію, що “ініціатором створення Молдавії є міста, перш за все саме населення” [12]. Протягом 1924-1926 рр. на мапі України з’явилися п’ять німецьких, два болгарських, один польський райони. Радянська преса в 1925 р. повідомляла про необхідність термінового утворення ще одного польського району на Волині і двох чеських національних районів у Київській та Житомирській округах [13].
   Проте Молдавська АРСР у складі Радянської України, проіснувавши до 1940 р., мала свою Конституцію (затверджену Постановою IX-го Всеукраїнського з'їзду рад у Харкові 10 травня 1925 року N 313), яка стала основою її статусу у складі УСРР та визначала її адміністративно-територіальний поділ.
   Відповідно до ст. 1 Загальних засад Конституції АМСРР, “Автономна Молдавська Соціялістична Радянська Республіка, увіходячи в склад Української Соціялістичної Радянської Республіки, здійснює на своїй території державну владу трудящих Молдавії на підставах, цею Конституцією визначених” [14]. Державний апарат АМСРР здійснювався через Ради Робітничих, Селянських і Червоноармійських Депутатів, їхні З’їзди й органи, що їх вони утворюють.
   Автономна Молдавська Соціялістична Радянська Республіка бере участь в утворенні верховних органів влади УСРР, через своїх делегатів на З’їздах Рад УСРР, а також в Раді Національностей Центрального Виконавчого Комітету Союзу РСР через своїх представників.
   Згідно зі ст. 4 Загальних засад Конституції АМСРР, законодавчі акти й постанови центральних органів влади Союзу РСР і Української Соціялістичної Радянської Республіки: З’їздів Рад, Центральних Виконавчих Комітетів (їхніх Президій), Рад Народніх Комісарів СРСР і УСРР, а також Ради Праці та Оборони і Української Економічної Наради поширюється на Автономну Молдавську Соціалістичну Радянську Республіку [14].
   Молдавська автономія у складі УСРР мала свій державний герб і прапор, що їх установлював Молдавський Центральний Виконавчий Комітет і затверджував Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет. Отже, існування молдавської автономії у складі УСРР сприяло накопиченню досвіду нормативного регулювання відносин між унітарною формою державного утворення з автономною адміністративно-територіальною одиницею у своєму складі, що на сьогодні простежується в українській моделі адміністративно- територіального устрою.
   Отже, тоталітарний підхід у вирішенні адміністративно-територіальних питань в СРСР не дає змоги у повному обсязі застосовувати механізми адміністративно - територіальних взаємовідносин у специфічному комплексі способів вирішення територіальних питань в унітарній Україні на нині. Тому, на сьогоднішньому етапі виникає потреба напрацювання нових конструктивних підходів у подоланні наявних складних суперечностей в стосунках між різними регіонами держави задля її цілісності та неподільності.

   1. Бикова Т. Етапи створення Кримської АСРР // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. - Вип. 4. - К., 1998. - С. 331-358.
   2. Бикова Т. Коротка історія Радянської Соціалістичної Республіки Тавріди (1918 р.) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. - Вип. 12. - К.: Інститут історії України НАН України, 2004. - С. 103-56.
   3. Бикова Т. Репресії більшовиків у Криму (1920-1921 рр) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. - Вип. 7. - К.: Інститут історії України НАН України, 2003. - С. 79-86.
   4. Заулочная С. А. Політико-правові передумови формування кримської автономії в 1921 р. // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия “Юридические науки”. - Т. 18 (57). - № 3. - 2005. - С. 147-9.
   5. Сталин И. О проекте Конституции Союза ССР: Доклад на чрезвычайном VIII Всесоюзном съезде Советов 25 ноября 1936. - С.: Крым. Издат. 1946.-178 с.
   6. Административно-территориальные преобразования в Крыму (1783-1998): Справочник. - С.: Таврия-Плюс, 1999. - 464 с.
   7. Макарчук В. С. Питання автономії Галичини у першій половині ХХ століття // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия “Юридические науки”. - Т. 19 (58). - № 1. - 2006. - С. 148-11
   8. Лозинський М. Галичина в 1918-1920 рр. - Відень: Б.В., 1922. - 228 с.
   9. Васюта І. К. Національно-визвольний рух у Західній Україні (1918-1939 рр.) // Український історичний журнал. - 2001. - № 5. - C. 22-43.
   10. Сливка Ю Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської буржуазії (1920-1939). - К.: Наукова думка, 1985. - 269 с.
   11. Україна-Польща: важкі питання. Т. 1-2. Матеріали ІІ міжнародного семінару істориків “Українсько-польські відносини в 1918-1947 роках”. Варшава, 22-24 травня 1997 р. - Варшава: Tyrsa, 1998. - 245 с.
   12. Якубова Л. Національне адміністративно-територіальне будівництво в УСРР (20-ті - перша половина 30-х рр. ХХ ст.) // Проблеми Історії України: факти, судження, пошуки - Видання Інституту історії НАН України. - № 12. - 2004. - С. 176-194.
   13. Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. - Прага, 1927. - 333 с.
   14. Про затвердження Конституції АМСРР. Постанова від 10 травня 1925 року - № 313

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com