www.VuzLib.com

Головна arrow Педагогіка arrow Концептуальні засади дидактичної складової концепції шкільної історичної освіти в Україні
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Концептуальні засади дидактичної складової концепції шкільної історичної освіти в Україні

К.О. Баханов,
доктор педагогічних наук, професор
(Бердянський державний педагогічний університет)

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ДИДАКТИЧНОЇ СКЛАДОВОЇ КОНЦЕПЦІЇ ШКІЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

   Постановка проблеми. Динамічний розвиток сучасної світової цивілізації на початку ХХІ ст. зі стрімкими зрушеннями в техніці і технологіях, швидким накопиченням інформації, інтелектуалізацією праці, зростанням соціальної мобільності у глобальному масштабі, піднесення ролі особистості свідчать про формування рис нового типу суспільства, яке приходить на зміну індустріальній (технологічній) цивілізації, що перебуває у кризовому стані. Суспільство нового типу є таким, що постійно оновлюється. Це вимагає від сучасної освіти підготовки людини, здатної діяти у ситуації, що швидко змінюється , отримувати і вільно користуватися інформацією з різних джерел, здійснювати діяльність у полікультурному мультиетнічному середовищі, такої що шанує загальнолюдські цінності і розуміє потреби часу.
   Україна вступає в це суспільство молодою демократичною європейською державою, яка тривалий час не мала власної державності і випробувала на собі тягар тоталітарного режиму, через що вкрай актуальною для неї стає проблема розвитку національної свідомості її громадян. Особливу роль в цьому відіграє історична освіта. Саме вона, особливо в перехідні періоди, стає стрижнем консолідації політичної нації, важливим фактором стабільності, єдності, утвердження національної державності. Тому визначення концептуальних засад шкільної історичної освіти є найважливішою складовою докорінної модернізації сучасної середньої освіти.
   Нормативну базу концепції мають складати основні положення законів України “Про освіту”, “Про загальну середню освіту”, “Національної доктрини розвитку освіти України”, “Концепції загальної середньої освіти (12-річна)”, Державного стандарту базової і повної середньої освіти. Освітня галузь “Суспільствознавство”, “Загальних критеріїв оцінювання навчальних досягнень учнів” та враховуватись підходи, закладені у програмі для загальноосвітніх навчальних закладів та ідеї, визначені у проектах концепцій освіти середньої загальноосвітньої 12-річної школи (2000-2004 рр.).
   Аналіз останніх досліджень і публікацій підтверджує актуальність означеної проблеми, що виявляється у розробках низки проектів концепцій шкільної історичної освіти в контексті переходу на 12-річний термін навчання (О. Вінниченко, Л. Жарова, Л. Калініна, О. Малій, П. Мороз, М. Мудрий, О. Пометун, Р. Пастушенко, Ф. Турченко, О. Турянська, Т. Чубукова, О. Удод та ін.) та серії публікацій, пов’язаних із їх обговоренням. Це статті, присвяченіпереорієнтації цілей і завдань шкільної історичної освіти відповідно до особливостей цієї парадигми освіти (К. Баханова, О. Пометун, Г. Сєрової, О. Турянської, Г. Фреймана), підходів до відбору та структурування змісту шкільної історичної освіти (В. Мисана, В. Огнев’юка, О. Пометун, Г. Фреймана, О. Удода), гуманізації та демократизації шкільної історичної освіти (О. Сича, П. Вербицької), технологічних засад історичної освіти (О. Турянської, О. Фідрі) [2].
   Метою статті є визначення мети, завдань, принципів та підходів до побудови шкільної історичної освіти.
   Першу спробу створити концепцію шкільної історичної освіти здійснили викладачі кафедри методики викладання історії та суспільствознавчих дисциплін Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова у 1993 р. Але вона не була сприйнята широкими вчительським загалом і залишилась на рівні робочого проекту. Другий варіант проекту “Концепції безперервної історичної освіти в Україні” був опублікований у 1995 році. Його автори проголосили основною метою навчання в школі ознайомлення учнів з історичним минулим людства, прилучення їх до загальнолюдських цінностей, досягнень національної та світової культури, ідеалів гуманізму і демократії, орієнтація їх на активну участь в розбудові української держави. Ця мета конкретизується в завданнях, для означення яких розробники проекту навмисно відокремили предметний (об’єктивний) та особистісний (суб’єктивний) аспекти шкільної освіти, щоб підкреслити необхідність забезпечення їх єдності як пріоритетного завдання. Це призвело до певної плутанини у визначенні подальших завдань шкільної історичної освіти.У другій половині 90-х років у вітчизняній історичній дидактиці більш-менш чітке окреслилося два напрямки щодо визначення мети і завдань історичної освіти. Однин з них випливав з вищезгаданого проекту концепції – орієнтація на ознайомлення учнів з історичним матеріалом – і знайшов своє відображення в пояснювальній записці до програми всесвітньої історії (1996 р.). Другий напрям, пов’язаний з орієнтацією історичної освіти на формування історичного мислення учнів, тобто загального розуміння історичного процесу в його різноманітності й суперечливості; способів одержання, засвоєння й застосування історичних знань, уміння самостійно орієнтуватись і адаптуватись до швидких змін суспільного життя, критично ставитися до інформації; виховання в дитини загальнолюдських духовних ціннісних орієнтацій, моральних якостей патріота своєї Батьківщини, підготовка до активної участі в розбудові української держави. Таке цілевизначення було запропоновано авторським колективом проекту державного стандарту загальної середньої освіти за спрямуванням “Історія”.
   Розбіжності у визначенні мети шкільної історичної освіти, що визначилися у проектах двох концептуальних документів: проекті “Концепції безперервної шкільної історичної освіти в Україні” (1995 р.) і проекті Державних стандартів (1997 р.), – викликали повнурозгубленість, яка означилась у новій редакції програми з історії (1998 р.). Виходячи із загальних положень про орієнтацію загальноосвітніх закладів в Україні на виховання громадянина України, соціально зрілої, працелюбної, творчої особистості, в програмі основними цілями проголошуються формування історичних знань, розвиток історичного мислення, виховання особистісних рис громадянина України і загальнолюдських духовних ціннісних орієнтацій і підготовка до свідомого життя. 2000 рік став своєрідною межею у формуванні системи поглядів на мету й завдання освіти. З одного боку, у цьому році були прийняті Закони України “Про освіту” та “Про загальну середню освіту”, у яких мета освіти визначалася у старих традиціях як забезпечення всебічного розвитку особистості або всебічний розвиток людини як особистості. З другого боку, у цей же час була оприлюднена “Концепція розвитку загальної середньої освіти”, в якій мета загальної освіти визначалася вже як забезпечення умов для інтелектуального, соціального, морального і фізичного розвитку та саморозвитку учнів, виховання громадянина-патріота. Це визначення мети шкільної освіти у дещо відредагованому вигляді перейшло до “Концепції загальної середньої освіти (12-річна школа)”.Упродовж 2001-2003 рр. було створено дев’ять концепцій історичної освіти. Автори чотирьох сформулювали мету освітньої діяльності через безпосередній вплив на вихованців: “формування, розвиток, ознайомлення, виховання” (О. Удод) [8], усвідомлення та осмислення (викладачі ОНУ), забезпечення процесу (О. Турянська) [6], підготовка (О. Вінниченко, М. Мудрий, Р. Пастушенко, Р. Сирота) [1]. Решта авторів узяли за основу нові концепції та визначення мети через створення умов для розвитку та саморозвитку. Щодо передбачення результатів освітньої діяльності, то вони мають вимірюватися: рівнем історичних знань, ступенем розвитку історичного мислення, освіченістю у моральних цінностях, ступенем вихованості та сформованості мотиваційної сфери (О. Удод) [8]; ступенем соціальної компетентності та активності (Ф. Турченко, В. Космина) [7]; культурним рівнем суспільства і ступенем раціоналізації його свідомості (вчені ЛНУ) [3]; ступенем осмислення історичних процесів (вчені ОНУ) [2]; ступенем культурного та духовного самовизначення (О. Турянська) [6]; здатністю гідно існувати в реаліях світу XXI століття, рівнем вихованості громадянина й патріота, ступенем розвитку планетарного мислення (І. Мішина, Л. Жарова) [4]; рівнем інтелектуального розвитку та вихованості громадянина і патріотизму (О. Малій, П. Мороз, Т. Чубукова) [3]; елементами історичної свідомості (О. Пометун, Л. Калініна) [5]; ступенем усвідомлення суспільних завдань (О. Вінниченко, М. Мудрий, Р. Пастушенко, Р. Сирота) [1].
   Досягти означеної мети автори проектів пропонують шляхом розв’язання низки завдань. Серед них переважна більшість авторів ставили на перше місце освітні, передусім опанування знаннями, на друге місце – розвивальні, На третє – виховні. Це свідчить про те, що в ряді проектів концепції історичної освіти виявилося механічне поєднання різних концептуальних засад: предметно-орієнтованих та особистісно-орієнтованих.
   Ще однією суттєвою новиною було намагання впровадити у концепціях компетентнісний підхід, основи якого були визначені у “Критеріях оцінювання навчальних досягнень учнів”, розроблених згідно з Наказом Міністерства освіти і науки України “Про запровадження 12-бальної шкали оцінювання навчальних досягнень учнів у системі загальної середньої освіти” у вересні 2000 р. Цей підхід різною мірою реалізувався у проектах концепції: від згадки про “компетентність” як очікувану рису випускника (О. Удод, О. Пометун, Л. Калініна) [5; 8] до визнання оволодіння особистістю ключовими життєвими компетенціями основним завданням історичної освіти (І. Мішина, Л. Жарова). За І. Мішиною та Л.Жаровою, такими компетенціями є: а) особистісно-життєтворчі, б) соціалізуючі, в) комунікативні, г) інтелектуально-інформативні [4].
   Але, нажаль, жоден із запропонованих проектів концепції не став остаточним варіантом, як не стала успішною спроба зробити синтетичний варіант документа.
   Якщо звести пропозиції, вміщені в проектах концепцій та подивитися на них із височини досвіду кінця першого десятиліття ХХІ ст., то вишуковується певна логічна конструкція, в якій метою шкільної історичної освіти є сприяння засобами історії розвитку громадянської свідомості особистості як основи сучасного українського суспільства, в якому людина матиме змогу розвинути й реалізувати національну ідентичність та почуття патріотизму в умовах культурної різноманітності, розумітиме особисту громадянську відповідальність за прийняті рішення і вчинки, умітиме знаходити порозуміння з іншими людьми задля досягнення суспільно значущих цілей.
   Реалізація цієї мети здійснюється через розвиток основних складових історичної свідомості: історичного знання та історичного мислення. Становлення першої з них (історичної знання) відбувається внаслідок накопичення знань про головні історичні факти, події та процеси, їх оцінки та інтерпретації відповідно до усталених у певні часи цінностей як окремих людських груп та людства в цілому. Розвиток другої (історичного мислення) пов’язано з оволодінням способами розумових дій, необхідних для осягнення минулого, сучасного і прогнозування майбутнього. Це може бути бачення: зв’язків між історичними фактами, явищами і процесами (логічне мислення), подій, явищ і процесів під різними кутами зору (критичне мислення), нових аспектів змісту або нових способів розв’язання проблем (творче мислення); співпереживання людям, які опинилися у вирії тих, чи інших історичних подій (емпатійне мислення) тощо.
   Комплексним показником рівня розвитку історичної свідомості вважається історична компетентність учнів – їх загальна здатність пізнавати минуле, що базується на знаннях, досвіді, здібностях, набутих завдяки навчанню. Такими компетентностями є: хронологічна – передбачає орієнтування в історичному часі; просторова – передбачає вміння орієнтування в історичному просторі; інформаційна – передбачає вміння працювати з джерелами історичної інформації, інтерпретувати зміст джерел, виявляти різні точки зору, критично аналізувати; логічна – передбачає вміння визначати та застосовувати теоретичні поняття, положення, концепції для аналізу й пояснень історичних фактів, явищ, процесів; аксіологічна – передбачає вміння формулювати оцінки і версії історичних подій відповідно загальнолюдських цінностей певного часу та певної групи людей.
   Оскільки історична освіта за своєю сутністю є процесом зовнішнього впливу на становлення історичної свідомості індивідуума, її головними завданнями є: сприяння посиленню мотивації, передусім інтересу, учнів до навчання історії; відбір змісту історичної освіти, необхідного для засвоєння учнями; організація навчальної взаємодії, у такий спосіб, щоб забезпечити: розвиток їх здібностей, передусім мислення; засвоєння базових знань з історії; виховання свідомого громадянина і патріота України, людини, яка шанує загальнолюдські і національні цінності; сприяння розвитку навичок організації, контролю і оцінки пізнавальної діяльності у галузі історії.
   Виходячи з того, що історична освіта є педагогічним процесом, вона будується на психолого-педагогічних принципах і підходах, серед яких провідними є: особистісно орієнтований підхід – згідно з яким у центрі навчально-виховного процесу ставлять ся інтереси особи-учня. Йому притаманні гуманне суб’єкт-суб’єктне співробітництво всіх учасників навчально-виховного процесу; діагностично-стимулюючий спосіб організації навчального пізнання; діяльнісно-комунікативна активність учнів: проектування індивідуальних досягнень в усіх видах пізнавальної діяльності; якомога повнішого врахування у доборі змісту, в методиках, стимулах навчання та системи оцінювання діапазону особистих потреб; компетентнісний підхід – суть якого полягає у визнанні як проміжних і кінцевого результатів навчання – певних здібностей особистості (компетентностей), що виявляється у комплексі складних умінь, які ґрунтуються на знаннях ціннісних орієнтирах та досвіді діяльності; діяльнісний підхід, відповідно до якого ефективність навчання залежить від включення учнів до різноманітних видів діяльності, що дозволяє їм успішніше оволодівати суспільним досвідом та, як наслідок, забезпечує соціальну активність особистості; комплексний підхід, який передбачає погляд на освітній процес як на органічну єдність навчання, виховання та розвиток.
   Формування змісту історичної освіти відбувається з урахуванням найновіших досягнень історичної та педагогічної науки і має будуватися на таких принципах: 1) науковість, що передбачає ознайомлення учнів із науково достовірними фактами і сучасними їх інтерпретаціями, теоріями, вироблення в учнів цілісного наукового світогляду; 2) конкретно-історичного підходу – розгляд подій і явищ у контексті конкретної ситуації, у їх динаміці від причин та перебігу – до наслідків; 3) органічне поєднання загальнолюдських і національних елементів; 4) світський характер історичної освіти, що передбачає загальне ознайомлення учнів з релігіями як феноменами загальнолюдської культури при недопущенні пропаганди певних релігійних вчень; 5)системність, комплексність і міжпредметна та міжкурсова інтегрованість; 6) культуровідповідність та полікультурність, що передбачає органічну єдність історичної освіти, культури, мови, традицій і звичаїв народу, які забезпечують духовну єдність, наступність і спадкоємність поколінь, а також повагу та прагнення знати інші культури; 7) аксіологічний (ціннісний) підхід – засвоєння духовних цінностей народів і людства в цілому, вироблення особистісної системи оцінювання історичних подій, діячів, явищ тощо; 8) альтернативно-проблемний підхід – використання різноманітних історичних джерел, ознайомлення з різними точками зору на історичні події і явища; 9) генералізація навчального матеріалу, що передбачає виділення головного, суттєвого, ключових і перспективних тенденцій світового розвитку, підбір матеріалу, що має вирішальне значення для освіти, виховання і розвитку учнів; 10) плюралізму підходів – органічному поєднанні цивілізаційного, культурно-антропологічного та інших пі дходів у залежності від змісту матеріалу, що вивчається та висунутими освітніми завданнями.
   Історичний процес має вивчатися в його багатогранності, взаємозв’язках та взаємозумовленості.
   У змісті історичної освіти виділяються пріоритети: історія України; історія сусідніх країн і держав, що мали історично зумовлені зв’язки з Україною; історія Західного Світу і регіональна історія; історія XX століття; історія культури; історичне краєзнавство і шкільна історія.
   Історія України та всесвітня історія вивчаються за лінійним принципом паралельно й синхронно.
   Згідно з пропозицією О. Удода, в основній школі (5-9 кл.) пропонується така структура: кл. – Пропедевтичний курс. Головним його завданням є підготувати учнів до успішного засвоєння історичних знань у наступних класах, сформувати у дітей початкові уявлення про історію як науку та про історію України як її складову, викликати захоплення минулим України, прищепити інтерес до його вивчення.
   6 кл. – Стародавня історія світу та України (від найдавніших часів до падіння Західної Римської імперії).
   7 кл. – Середньовічна історія (Україна від виникнення Київської Русі до 15 ст., всесвітня від Великого переселення народів до падіння Візантії).
   8 кл. – Історія Нового часу (Україна від виникнення українського козацтва до 1783 року, всесвітня від Великих географічних відкриттів до кінця 18 ст.).
   9 кл. – Історія Нового часу (Україна наприкінці ХУІІІ – ХІХ ст., всесвітня від Французької революції до кінця ХІХ ст.).
   Старша школа (10-12 класи) має таку структуру:
   10 кл. – Новітня історія. 1900 – 1920 рр. (Україна на початку ХХ ст. до 1920 р., всесвітня світ на початку ХХ ст. до 1929 р.).
   11 кл. – Новітня історія. 1921 – початок 1950 рр. (від загострення імперіалістичних суперечностей (від НЕПу в Україні) до кінця Другої світової війни та перших повоєнних років).12 кл. – Новітня історія. 1945 – сучасність. (Україна від 1953 р. (лібералізація суспільства) до сучасності, всесвітня від другої половини ХХ ст. (“холодної війни”) до сучасності).Також старша школа функціонуватиме як профільна і тому зміст історичної освіти в старшій школі формується на 3-х рівнях.
   Рівень стандарту визначає обов’язковий мінімум змісту історії України та всесвітньої історії. Основним завданням є формування соціальних компетентностей.
   Академічний рівень передбачає формування уміння орієнтуватися у суспільних процесах, критично аналізувати джерела інформації. Перевага надається самостійній та творчій діяльності учнів.
   Профільний рівень: для суспільно-гуманітарного профілю основним завданням виступає формування як соціальних компетентностей, так і мотиваційних, а саме: здатності до дослідницької роботи, уміння застосовувати принципи та методи історичного пізнання у відповідності до сучасного методологічного рівня історичної науки. У цих класах у більшому обсязі подаються методологічні, історіографічні та джерелознавчі знання, поглиблено вивчається історія України та всесвітня історія за рахунок курсів за вибором.
   Умовами реалізації концепції є: сприйняття концептуальних засад сучасної шкільної історичної освіти широким учительським загалом та громадськістю; корекції навчальних програм і держаних стандартів; створення навчальних програм і державних стандартів комплексу навчально-методичних матеріалів, що ґрунтується на ідеях, закладений у концепції; перепідготовка вчителів історії (з філософії, історії, методології, історіографії, сучасних педагогічних технологій); оновлення програм підготовки вчителів історії у вищих навчальних закладах.
   Висновки. Дидактична складова шкільної історичної освіти має бути зорієнтована на сприяння засобами історії розвитку громадянської свідомості учнів як основи сучасного українського суспільства; ґрунтуватися на особистісно орієнтованому, компетентнісному, діяльнісному, та комплексному підходах. Зміст історичної освіти має будуватися на принципах науковості, конкретно-історичному поєднанні загальнолюдських і національних цінностей, світськості, системності, комплексності, культуровідповідності, а також аксіологічному, альтернативному, проблемному підходах. Пріоритетними у змісті історичної освіти є історія України та сусідніх країн і держав, історія Західного Світу, історія ХХ ст., історія культури, історичне краєзнавство і шкільна історія.
   Перспективи подальших пошуків у напрямку дослідження можуть полягати в конкретизації вище зазначених категорій: мети, завдань, принципів і підходів, вдосконаленні структури та залученні нових підходів до реформування змісту сучасної історичної освіти.

ЛІТЕРАТУРА

1. Вінниченко О., Мудрий М., Пастушенко Р., Сирота Р. Концепція єдиного курсу історії у 12-річній школі. Львівська ініціатива / [О. Вінниченко, М. Мудрий, Р. Пастушенко, Р. Сирота] // Концептуальні засади сучасної шкільної історичної освіти. Збірник документів і наукових праць. – Бердянськ : БДПУ, 2007. – С. 82-86.
2. Концептуальні засади сучасної шкільної історичної освіти. Збірник документів і наукових праць. – Бердянськ : БДПУ, 2007. – 272 с.
3. Малій О., Мороз П., Чубукова Т. Концепція історичної освіти середньої загальноосвітньої 12-річної школи (проект) / О. Малій, П. Мороз, Т. Чубукова // Концептуальні засади сучасної шкільної історичної освіти. Збірник документів і наукових праць. – Бердянськ : БДПУ, 2007. – С. 71-79.
4. Мішина І., Жарова Л. Проект концепції історичної освіти середньої загальноосвітньої 12-річної школи / І. Мішина, Л. Жарова // Концептуальні засади сучасної шкільної історичної освіти. Збірник документів і наукових праць. – Бердянськ : БДПУ, 2007. – С. 63-71.
5. Пометун О., Калініна Л. Концепція історичної освіти середньої загальноосвітньої школи (проект) / О. Пометун, Л. Калініна // Концептуальні засади сучасної шкільної історичної освіти. Збірник документів і наукових праць. – Бердянськ : БДПУ, 2007. – С. 79-82.
6. Турянська О. Проект концепції історичної освіти середньої загальноосвітньої 12-річної школи / О. Турянська // Концептуальні засади сучасної шкільної історичної освіти. Збірник документів і наукових праць. – Бердянськ : БДПУ, 2007. – С. 57-63.
7. Турченко Ф. Космина В. Проект концепції історичної освіти середньої загальноосвітньої 12-річної школи (Запорізький державний університет) // Концептуальні засади сучасної шкільної історичної освіти. Збірник документів і наукових праць. – Бердянськ : БДПУ, 2007. – С. 49-52.
8. Удод О. Концепція історичної освіти середньої загальноосвітньої школи (проект) / О. Удод // Концептуальні засади сучасної шкільної історичної освіти. Збірник документів і наукових праць. – Бердянськ : БДПУ, 2007. – С. 45-49.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com