www.VuzLib.com

Головна arrow Конституційне право arrow Конституційне закріплення свободи совісті в Україні
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Конституційне закріплення свободи совісті в Україні

 В.В. Ладиченко

КОНСТИТУЦІЙНЕ ЗАКРІПЛЕННЯ СВОБОДИ СОВІСТІ В УКРАЇНІ

   Досліджено конституційне закріплення свободи совісті як здатності особистості самостійно формулювати власні моральні обов’язки та реалізовувати моральний самоконтроль.
   Свобода, совість, права людини, суверенітет, свобода особистості, природні права.
   Інститут прав та свобод людини і громадянина є предметом дослідження більшості галузей юридичних наук. Юридична наука покликана вивчати людину в її державно-правових зв’язках, і тому вчені-юристи вивчають явища і процеси, які тісно вплетені в людське життя і в яких розкриваються властивості особистості. Всі найскладніші державно-правові явища зосереджуються в правах людини, які в свою чергу, є основою та центральною ланкою державного і правового життя.
   Принципове значення в концептуальному плані для предмета нашого дослідження мають праці провідних українських філософів та правників В. Андрущенка, Т. Аболіної, В. Бондаренка, Л.Губерського, В. Копєйчикова, М. Михальченка, І. Огородника, П. Рабіновича, В. Пазенка, В. Погорілка, О. Скакун, В. Сіренка, В. Шаповала, Ю. Шемшученка та ін. В той же час відсутнє комплексне розуміння свободи совісті як здатності особистості самостійно формулювати власні моральні обов’язки та реалізовувати моральний самоконтроль. Права людини, як вважає О. Лукашова, є ціннісним орієнтиром, який дає змогу застосовувати «людський вимір» не лише до держави, права, закону, законності, правового порядку, а й громадянського суспільства, оскільки ступінь розвиненості останнього залежить значною мірою від наявності прав та свобод людини і громадянина, а також від обсягу цих прав і їхньої реалізації [1, с.144].
   В науці під правами людини розуміють права особистості, які включають сукупність її правових можливостей незалежно від того, громадянином якої держави вона є [2, с. 61]. Права людини, залишаючись морально-політичним імперативом, набувають юридичної форми та стають одним із важливих інститутів конституційного права [3, с. 4].
   Поняття «свобода совісті» розвивалося протягом багатьох століть. В морально-філософському змісті свобода совісті іноді розглядалася як філолофсько-етична категорія, як можливість для кожної людини робити вчинки у відповідності зі своїми уявленнями про справедливість й несправедливість, про добро й зло, як право людей думати про світ так, як вони хочуть, а також діяти у відповідності зі своїми уявленнями про світ [4, с. 54].
   Традиційне розуміння свободи як пізнання об’єктивної необхідності і дії відповідно до неї є дуже загальним і абстрактним, воно дуже широке і неоднорідне, щоб можна було б визначити весь спектр явищ і категорій пов’язаних з цим інститутом. Слід особливо ретельно розглянути необхідні передумови свободи совісті, обумовленість цього стану, його основу. Особливо ж потребує уточнення і конкретизації поняття свободи совісті в контексті свободи особи як члена суспільства, адже в сучасних умовах саме цей аспект найбільш важливий. Совість - це суб’єктивне усвідомлення особистістю своєї відповідальності перед суспільством, іншими людьми, що виступає як відповідальність перед собою [5, с. 321-323].
   Під свободою совісті іноді розуміється правовий інститут міжнародного права та національних правових систем, який складається з правових норм, що мають на меті забезпечити право особи на свободу віросповідання та регулюють все коло специфічних правовідносин, які виникають під час реалізації суб’єктами цього права [6, с.6]. Однак, на нашу думку, під свободою совісті слід розуміти здатність особистості самостійно формулювати власні моральні (рос. «нравственные») обов’язки та реалізовувати моральний (нравственный) самоконтроль, вимагати від себе їх виконання та здійснювати оцінку дій та вчинків; це серцевина внутрішнього (духовного) суверенітету особистості. Таким чином, на нашу думку, в юридичній літературі недостатньо розмежовано поняття свободи совісті та свободи віросповідання, свободи совісті та свободи світогляду. В статті 1 Загальної декларації прав людини зазначається, що всі люди народжуються вільними і рівними в своїй гідності та правах. Вони наділені розумом та совістю і повинні діяти по відношенню один до одного в дусі братерства. Таким чином свобода, рівність, гідність та совість є, на думку авторів декларації, основними та спільними для всього людства категоріями. Ототожнення свободи совісті із свободою світогляду чи віросповідання, на нашу думку, звужує розуміння свободи совісті.
   Тісний взаємозв’язок і взаємозумовленість понять «совість» й «свобода совісті» обумовлювалася тим, що, як вважали деякі вчені, «протягом тривалого історичного періоду багато світоглядних питань були тісно пов’язані з релігійним світоглядом, вирішувалися з позицій релігійного розуміння, релігійної моралі. Релігійна догматика лежала в основі всіх уявлень про світ, була вихідним пунктом розвитку й змісту юриспруденції, природознавства й філософії, тощо» [7,c. 228]. Як зазначає Г. Черемних, незважаючи на те, що кожне з розглянутих понять має самостійне значення, зміст даної категорії не є механічно об’єднаною сумою цих двох понять. Більше того, юридичний зміст терміна «свобода совісті» вужче філолофсько-світоглядного розуміння совісті [8, с. 20]. Отже, категорія «свобода совісті» отримана шляхом об’єднання двох цілком самостійних понять «свобода» й «совість». Однак, виникає не просто поєднання цих двох понять. Ціле завжди складніше за просту суму його складових. «Унікальність свободи совісті - зазначає М. Бабій, - зумовлена не тільки багатством його внутрішньої суті, а насамперед, різноманітністю його проявів, взаємодії з іншими поняттями і категоріями» [9, с. 39]. Поєднання їх у єдине ціле дає діалектичний стрибок у розвитку змісту поняття: звужується застосування розуміння поняття «свобода» від усієї дійсності до застосування тільки в царині ставлення до внутрішнього суверенітету особистості.
   Тісний взаємозв’язок і взаємозумовленість понять «совість» й «свобода совісті» обумовлюється тим, що, якуважають деякі вчені, «протягом тривалого історичного періоду багато світоглядних питань були тісно пов’язані з релігійним світоглядом, вирішувалися з позицій релігійного розуміння, релігійної моралі. Релігійна догматика лежала в основі всіх уявлень про світ, була вихідним пунктом розвитку й змісту юриспруденції, природознавства й філософії й т.д.» [10, с. 31].
   Свобода - це важливе філософське поняття, яке характеризує фундаментальні основи людського буття, адже поза свободою людина вже не може вести повноцінної життєдіяльності. В філософському розумінні свобода постає як відсутність будь-яких перешкод для дій людини. Але оскільки в реальному людському житті таке просто неможливо, то свобода передбачає:
   1) усвідомлення необхідності та діяльність особи, що узгоджена із необхідністю;
   2) можливості робити вибір відносно змісту та напряму своїх дій;
   3) при наявності двох означених умов мати можливість змінювати наявну необхідність на іншу, таку, що відкриває перспективи розширення свободи.
   Поняття «свободи» передбачає свободу особистості в її діяльності. Наявність свободи є найважливішою передумовою людського права і можливості самостійно формувати свої моральні принципи, визначати обов’язки, здійснювати моральний самоконтроль і моральну самооцінку своїх вчинків. Якщо позбавити людину свободи, то з неї автоматично знімається будь-яка відповідальність за свої вчинки, адже відсутність свободи означає, що людська поведінка якось та кимсь запрограмована.
   Прийнято вважати, що совість - це здатність особи здійснювати моральний самоконтроль і самооцінку, нести відповідальність за свої погляди і вчинки перед іншими людьми та суспільством. Вона охоплює самосвідомість і самопереживання людини, без яких немислима її життєдіяльність. Наявність совісті передбачає, що в людській свідомості присутні принаймні два її спрямування: одне - на саму людину із її реальними характеристиками, властивостями, особливостями та вчинками, друге - на вищі та незаперечні норми, взірці, принципи людської поведінки. Якщо людина відчуває прояви чи докори совісті, це значить, що вона співвідносить свої думки та дії із чимось належним, незаперечним, єдино гідним людини. У розуміння совісті вкладається відчуття людиною внутрішньої відповідальності перед собою за свої вчинки, їх оцінка з певних моральних позицій, внутрішній самоконтроль щодо виконання своїх обов’язків перед суспільством та іншими людьми, здатність до морального самовдосконалення. Вона менш за все спирається на примус з боку суспільства та держави, на застосування норм права. Тобто совість передбачає існування в людській свідомості чогось надіндивідуального, вищого, імперативного. Отже, оскільки не існує єдиного, для всіх людей та на всі часи наданого закону людського життя, то кожна людина має право сама обрати, сформувати та використовувати ту систему (шкалу) оцінок, за допомогою якої вона буде сприймати, контролювати та визначати свою поведінку.
   Прийнято розрізняти трактування свободи совісті у широкому (філософському) та вузькому (релігієзнавчому) розумінні. У широкому розумінні свобода совісті виступає як можливість і здатність людини вільно, без будь- якого зовнішнього силового тиску, лише за велінням власної совісті обирати належні життєві орієтири і на цій основі робити власний вибір та нести відповідальність за свої вчинки й думки. Свобода совісті у такому значенні є найширшою свободою думки про світ, свободою людини по-своєму розуміти його. Людина може обирати собі той світогляд, який вважає правильним. Тому свобода совісті може бути свободою світогляду. Її складовим елементом виступає також свобода релігійних уподобань, що прийнято відносити до вузького (релігієзнавчого) трактування принципу свободи совісті, яка передбачає:
   1) право вибирати і сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної;
   2) рівність усіх віруючих і невіруючих перед законом;
   3) рівні можливості для віруючих і невіруючих у користуванні політичними і громадськими правами.
   Така точка зору традиційно поширена в юридичній літературі радянського періоду [11, с. 130].
   Тому свобода совісті є одним з конкретних проявів свободи особи в суспільстві і є однією із загальнолюдських соціальних і духовних цінностей. Визнання свободи совісті означає разом з тим визнання цінності вільної особистості, її духовного суверенітету, яка у своєму духовному самовизначенні підзвітна лише своїй совісті, а для віруючої людини - Богу, зв’язок з яким є для неї сенсом і метою життя.
   Правова модель свободи совісті включає також розуміння свободи совісті в об’єктивному й суб’єктивному змістах. Свободу совісті в об’єктивному змісті можна охарактеризувати як систему юридичних норм, що становлять законодавство про свободу совісті певного історичного періоду в конкретній країні. Свобода совісті в суб’єктивному змісті є конкретні можливості, права, що виникають на основі й у межах законодавства про свободу совісті, тобто це конкретні правочину суб’єктів, що випливають із зазначених актів, що належать їм від народження й залежать у відомих межах від їхньої свободи й свідомості, особливо в процесі використання. Суб’єктивне право на свободу совісті - гарантована законом міра можливої (дозволеної) поведінки громадянина в рамках системи (людина - релігія - релігійне об’єднання - держава), що окреслює юридичні рамки індивідуальної свободи особи.
   Існують різні розуміння свободи совісті. Перше, засноване на природному праві, яскраво сформулював М. Бердяев: «Свобода совісті - основа всякого права на свободу, тому вона не може бути скасована або обмежена людською волею, державною владою. Вона є виявлення Бога. Бог у свободи бачить гідність створеної ним людини. Тільки у вільної істоти виявляються образ і подоба Божа» [12, с. 288]. Друге розуміння акцентує історичну й соціокультурну обумовленість свободи. Таке розуміння провокує маніпулювання межами свободи, заздалегідь маючи на увазі певну соціально значиму ціль, найчастіше - порядок.
   М. Бабій пише: «Поняття «свобода совісті» - полісемантичне, його сутнісне навантаження нерідко визначається залежно від предметного поля дослідження: соціології, права, психології, релігієзнавства, етики» [9, с. 19]. Однак це не знімає проблеми, а лише означає, що ми, не вдаючись до універсальних дефініцій, маємо визначитись зі змістом поняття. Одразу маємо відкинути спроби розв’язати цю задачу, наслідуючи радянських науковців, які зводили свободу до усвідомленої необхідності і, відповідно, розглядали свободу совісті «як категорію, що відбиває об’єктивну можливість і моральну здатність людини, класу, суспільства організовувати свою життєдіяльність відповідно до усвідомленої необхідності» [13, с. 11]. Слід підтримати точку зору М. Бабія, яку він виводить після ретельного критичного аналізу термінологічної проблеми: «свобода совісті - це особлива якісна визначеність людського буття, яка відображає внутрішню інтенцію та здатність суверенного суб’єкта до вільного, не спровокованого зовнішніми гетерономними чинниками самовизначення в духовній сфері, а також можливість його творчої й відповідальної самореалізації на основі ціннісно-орієнтованого вибору» [9, с. 35]. При всій її філософській коректності і повноті з неї з логічною необхідністю випливає висновок, що суб’єктом права на свободу совісті може бути лише індивідуум - колективні форми сповідання релігії є реалізацією іншого права [9, с.66 -- 67]. Цим правом, на нашу думку, може бути право на свободу віросповідання.
   Деякі фахівці, зокрема Г. Мід, умовність терміну «свобода совісті» пояснюють історичними обставинами, різні історичні версії яких краще розглядати в якості робочої концепції певного морального ідеалу, що виникає під впливом небезпек і перешкод, які люди прагнули побороти»[14, с. 154].
   Все це підтверджує думку В. Малишко про те, що як вчені, так і працівники органів державної влади різниці між термінами «свобода світогляду» та «свобода совісті» не вбачають і вважають їх рівнозначними. В Конституції України, термін «право на свободу совісті» хоча і був змінений на термін «право людини на свободу світогляду та віросповідання», але його сутнісна характеристика залишилась така ж сама [15, с. 11].
   Тому, на нашу думку, конституційний інститут свободи совісті в Україні не відповідає вимогам сучасної юридичної техніки, що зобов’язує використовувати в нормативних актах і правозастосовній практиці лише такі терміни й формулювання, які однаково сприймаються всіма. Термінологічна неоднозначність даного інституту не тільки часто вводить в омани, але й дозволяє владі маніпулювати його змістом, формувати його у відповідності зі своїми ідеологічними й політичними інтересами.
   Вважаємо, що для формування правового механізму реалізації права на свободу совісті в сучасній правовій державі потрібна ревізія й реформи основних принципів і понятійного апарату в даній сфері. Відсутність граничної ясності в юридичній сфері, так само як і вживання двозначних термінів провокує появу свідомо помилкових ситуацій, що створюють споконвічно нездоланну перешкоду на шляху реалізації задекларованих принципів.

Список літератури

   1. Права человека : учебник для вузов / [отв. ред. Е. А. Лукашева]. - М.: НОРМА : НОРМА-ИНФРА М, 2001. - XII, - 560 с.
   2. Крегул Ю. І. Права і свободи людини: навч. посібник / Крегул Ю. I., Ладиченко В. В., Орленко В. I. - К. : Книга, 2004. - 288 с.
   3. Погорілко В. Ф. Права та свободи людини і громадянина в Україні / Погорілко В. Ф., Головченко В. В., Сірий М. І. - К. : Ін Юре, 1997. - 51 с.
   4. Ананьева Е.П. Проблема становления идеи свободы совести в личностном измерении / Е.П. Ананьева // Вестник СевНТУ: Сб. науч. тр. - Вып. 29. Философия. - Севастополь, 2001 - С. 52-60.
   5. Гусейнов А.А. Словарь по этике / под ред. А. А. Гусейнова, И. С. Кона. [ 6-е изд.] - М.: Прогресс, 1989. - 612 с.
   6. Бедь В.В. Право людини на свободу совісті: конституційно-правове регулювання. Автореф. дис. на здобуття наук. ступ. доктора юрид. наук / В.В. Бедь. - К. 2011. - 37 с.
   7. Конституция Российской Федерации: Научно-практический комментарий / под ред. Б.Н. Топорнина. - М.:Инфра-М, 1997. - 488 с.
   8. Черемных Г.Г. Свобода совести в Российской Федерации / Г. Г. Черемных; Под ред. Ю. А. Дмитриева. - М. : Изд. фирма «Манускрипт», 1996. - 184 с.
   9. Бабій М.Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення. - Київ: Вища шк., 1994. - 84 с.
   10. Розенбаум Ю.А. Советское государство и церковь / Ю. А. Розенбаум; отв. ред. Б. М. Лазарев. - М. : Наука, 1985. - 174 с.
   11. Гулиев В.Е., Рудинский Ф.М. Демократия и достоинство личности / В. Е. Гулиев, Ф. М. Рудинский. - М. : Наука, 1983. - 167 с.
   12. Бердяев Н. А. О назначении человека / Н. А. Бердяев. - М. : Терра-Кн. клуб : Респ., 1998. - 382 с.
   13. Калягина Г.М. Социализм и свобода совести / Г. М. Калягина, И. Т. Медведева, М. А. Новиков. - М.: изд-во «Знание» РСФСР, 1980. - 40 с.
   14. Selekted Writings of George Herbert Mead. - Chic., 1938. - P. 154.
   15. Малишко B.M. Конституційне право людини на свободу світогляду і віросповідання: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.02 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. - К., 2005. - 18 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com