www.VuzLib.com

Головна arrow Конституційне право arrow Конституційно-правові основи державно-релігійних відносин у країнах із полірелігійним складом населення
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Конституційно-правові основи державно-релігійних відносин у країнах із полірелігійним складом населення

 О. М. Биков

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНО-РЕЛІГІЙНИХ ВІДНОСИН У КРАЇНАХ ІЗ ПОЛІРЕЛІГІЙНИМ СКЛАДОМ НАСЕЛЕННЯ

   Проведено наукове дослідження дефініції «полірелігійність» та її впливу на формування конституційно-правових основ державно- релігійних відносин. Визначено вплив поліконфесійності населення на стабільність релігійних відносин. Зроблено висновок про наявність закономірностей національно-релігійних взаємозв’язків та особливостей розвитку держав із полірелігійним складом населення.
   Релігія, церква, державно-релігійні відносини, полі релігійність, полі релігійний склад населення.
   Дослідження складних та багатоаспектних проблем сучасного розвитку конституційно-правового регулювання державно-релігійних відносин у країнах із полірелігійним складом населення вбачається досить актуальним. Його значущість зумовлена специфічним характером міжконфесійних відносин, особливостями забезпечення та реалізації релігійних прав, а також новою цивілізаційною та світською політикою в цих державах. У зв’язку з цим важливим є виявлення закономірностей національно-релігійних взаємозв’язків та особливостей розвитку держав з полірелігійним складом населення, які на сьогодні відіграють вирішальну роль у формуванні цілісного світосприймання народів. Гостроту проблемі додає також суперечливий характер понятійно- категоріального апарату релігійних відносин у країнах з багаторелігійним складом населення.
   Деякі проблеми конституційно-правового регулювання релігійних відносин в країнах з полірелігійним складом населення стали предметом дослідження таких вчених, як І.В. Понкіна, А.М. Колодного, С.І. Здіорука, С.М. Осиповського, Ж. Бореро, Ф.М. Брольо, Р. Дебре, Ж.-П. Віллема та ін. Аналіз наукових праць вітчизняних та зарубіжних дослідників у різних галузях права дає підстави говорити про недостатню розробленість окресленого питання. На підставі вищезазначеного можна стверджувати про актуальність обраної теми дослідженні як з позиції теорії конституційного права, так і з позиції виявлення факторів, які впливають на формування державно-релігійних відносин в країнахз полірелігійним складом населення. Враховуючи все це, метою статті є наукове дослідження дефініції «полірелігійність» та її впливу на формування конституційно-правових основ державно-релігійних відносин. Наукова новизна одержаних результатів полягає у визначенні впливу поліконфесійності населення на стабільність релігійних відносин.
   Важливо звернути увагу на те, що відношення держави до релігійного феномена і релігійних/атеїстичних інтересів своїх громадян виявляється в цілому комплексі інституційних та політичних елементів, які є набагато   складнішими і глибшими, ніж загальна правова установка на якусь модель відносин між релігійним і громадськими співтовариствами. Дослідження, що зводить цей комплекс питань до грубої формальної типології і залишає без уваги конкретні ідеологічні та політичні факти, що стосуються регулювання релігійних відносин в державах з полірелігійним складом населення в даний історичний період і при даному правовому пристрої, являється корисним для дослідження світового релігійного феномена.
   Що ж являє собою термін «полірелігійність»? В словнику-довіднику під редакцією В.П. Дудьєва категорія «полі» (з грецьк. Poly - багато) інтерпретується як перша складова частина складних слів, що вказує на множину, різноманітний склад чого-небудь; відповідає українському «багато» [1, с. 24і]. В свою чергу, релігійність - категорія, що окреслює усю палітру характеристик засвоєння індивідом та групою релігійних ідей, цінностей та норм, що детермінують поведінку віруючих. Сама категорія «релігійність» є багатогранною і включає цілу низку складових, визначаючи ставлення віруючого до навколишнього світу, окреслюючи характер та ступінь засвоєння релігійних ідей та норм, а також їхній вплив на поведінку індивіда і спільноти. Зміст релігійності визначається багатьма критеріями, серед яких ключове місце посідають етнопсихологічні особливості. На сьогодні очевидним є те, що глибинна сутність релігійності народу зумовлена передовсім його національним характером, ментальністю [2, с.193]. З наведених положень стає чітко зрозумілим, що полірелігійність - це категорія, яка визначає діяльність держави в напрямку забезпечення та реалізації права громадян на сповідування більш ніж однієї релігії. З полірелігійністю тісно пов’язана категорія «світськість». Термін світськість найчастіше вживається в поєднанні з державою. Так, введення у вжиток терміна «світськість» пов’язується з французькою практикою, коли наприкінці XIX століття було застосовано його як ознаку держави, що позиціонує себе незалежною від духовенства, є нейтральною у своєму ставленні до всіх культів і вільною від будь-якої теологічної концепції [3, с.100]. На думку вченого І. В. Понкіна, світськість держави - це один з основоположних принципів побудови і функціонування сучасної правової держави в більшості країн світу. Найважливішими похідними конституційного принципу світськості держави є світськість державної служби і світськість державних і муніципальних освітніх установ [4, с. 4]. Також світськість держави визначається як інституційна і функціональна позарелігійність державної влади, її світоглядна, віросповідна й конфесійна нейтральність [5, с. 85].
   Таким чином світських характер держави відображає її нейтральне становище до релігії, релігійних переконань, світогляду та віросповідань, що проявляється в наступному:
   - світськість держави не означає, що держава впроваджує, підтримує, «спонсорує» атеїстичну ідеологію, зацікавлена у ній;
   - держава має чітко законодавчо визначити межі свого втручання у діяльність релігійних та світських організацій, виходячи із загальнолюдських цінностей і прав людини. Вона не повинна надавати матеріальної підтримки або в іншій формі активно виявляти свою прихильність до якихось релігійних організацій, а також до організацій атеїстичне спрямованих;
   - позитивна діяльність держави щодо різних конфесій має бути обмежена: обліково-реєстраційною; нейтральним арбітруванням у разі виникнення міжконфесійних суперечок;
   - держава має законодавчо визначити межі діяльності, фізичної поведінки, поза які не можуть виходити прихильники будь-якої релігії або іншої віри і будь-які релігійні та атеїстичні організації [6, с.239]. Різноманіття сучасних світських держав визначається відмінностями в змісті та розумінні світськості, обумовленими особливостями правового, соціально-політичного та культурного розвитку конкретних держав. Світський характер держави відноситься до пріоритетних принципів функціонування і розвитку національних моделей правової держави і в тому або іншому вигляді закріплюється як конституційний принцип.
   В багатьох країнах світу світський характер держави безпосередньо закріплено на конституційному рівні. Прикладом детального закріплення світського характеру держави є ст. 14 Конституції Росії, в якій зазначено, що Російська Федерація являється світською державою. Ніяка релігія не може встановлюватися як державна або обов’язкова. Релігійні об’єднання відокремлені від держави і рівні перед законом [7]. Ця стаття російської Конституції є унікальною серед світових конституцій, оскільки встановлює достатньо чітку заборону на співпрацю між державою і релігійними організаціями або на перевагу однієї релігійної групи над іншими [8]. В ст. 1 Конституції Французької Республіки зазначено, що Франція є неподільною, світською, соціальною, демократичною республікою. Преамбулою Конституції Індії закріплено: «Ми, народ Індії, урочисто вирішивши заснувати Індію як суверенну соціалістичну світську демократичну республіку і забезпечити всім її громадянам... свободу думки, висловлювання думок, переконань, віросповідання, культів..». У ст. 2 Конституції Туреччини встановлено, що Республіка Туреччина являється демократичною, світською, соціальною державою, заснованою на нормах права [9, с. 131]. Конституціями інших держав задекларовані в тій чи іншій мірі схожі положення.
   Переходячи безпосередньо до розгляду досліджуваного питання, слід зазначити, що більшість країн світу мають полірелігійний склад населення, до яких належать: Росія, Франція, Індія, Іспанія, Китай, Німеччина та ін. В цих країнах набуває визнання той факт, що втрата релігійної однорідності - не трагедія чи помилка, а об’єктивна закономірність розвитку суспільних відносин. Навіть у найрозвинутіших з них, попри всі спроби відшукати оптимальну модель взаємовідносин держави і релігії, втілити принципи толерантного співіснування, узгодити національні інтереси з інтересами повноцінного функціонування затребуваних у суспільства релігій, - полірелігійність періодично стає джерелом соціальної напруги в державно-релігійних відносинах [10, с. 201].
   Протягом тривалого періоду релігії відігравали у формуванні держав- націй значення суспільного регулятора. Релігійний фактор різноманітним чином втручався в побудову колективних, національних та регіональних тотожностей. Хоч би якою була релігійна приналежність громадян цих країн або регіонів, на підставі принципу Cuius regio, eius religio (чиє царство, того й релігія) відбувався територіальний поділ релігійної приналежності, який визначав конфесійну географію світу. Через це виникли різні версії національної (або регіональної) релігії, в яких політика та релігія були тісно пов’язані, а визнання релігійного плюралізму на одній території одразу спричинялося до політичної проблеми. Висловлювалася думка, що здійснення політичного суверенітету включає в себе релігійну однорідність території, над якою цей суверенітет здійснюється, а релігійне дисидентство одразу ж сприймається як замах на політичну легітимність. Об’єднуючи індивідів у символічному всесвіті, якому надається політичне значення, релігія сприяла соціально-політичному об’єднанню населення, а також узаконенню влади [11, с. 25]
   Звичайно ж, конституційні традиції країн з полірелігійним складом населення в тому, що стосується рівня світськості суспільного устрою, не є загальними у вузькому сенсі слова (швидше можна сказати про велике значення об’єднуючої ці держави ідеї нейтральності і про достатньо широкий простір релігійних конфесій) [12, с. 153], проте в даному дисертаційному підрозділі основна увага буде приділена особливостям конституційно- правового регулювання державно-релігійних відносин у Франції.
   Франція - країна, з високим ступенем демократизації суспільних відносин, в якій забороняються будь-які утиски релігійних свобод. Процес становлення і розвитку релігійних відносин у Франції умовно можна поділити на три відокремлені етапи: по-перше, етап виникнення (період Великої французької революції); по-друге, етап «війни двох Францій» - змагання прокатолицької партії з прореволюційною республіканською у XIX ст.; по- третє, сучасний етап світського примирення, що прогресує [11, с. 76]. Перший етап утвердження державно-релігійних відносин розпочався у 1791 році з прийняттям французьким урядом Громадянської Конституції для духівництва, яка зобов’язувала давати клятву на вірність нації при посвяченні в духовний сан. Французька держава захищає права людини, і, таким чином, свободу віросповідання, забезпечуючи дію Конституції і Декларації про права людини. Франція захищає права людини на всіх територіях, що належать їй. Це забезпечується відділами Міністерства закордонних справ, Міністерства з питань гуманітарної допомоги і прав людини [13, с.98]. З положень цієї Конституції стає чітко зрозуміла спрямованість держави на всебічне забезпечення та реалізацію релігійних прав і свобод. Проте більшість кліриків були проти нововведень, що призвело до розриву відносин з державою. З цього приводу слушно зауважує Жан Боберо, на думку якого підсумок революції виглядає доволі неоднозначно: проголошення основних засад світськості супроводжувалося подіями, що охоплювали одночасно антирелігійні та контррелігійні аспекти (вони відрізняються тим, що перші є боротьбою проти релігії як такої, а другі схильні до зміни форм релігійності) [14]. Проте цей сумбурний час дав приклад державної політики ворожості щодо релігії, послідовного та наполегливого відмежування від релігійних організацій
   Другий етап розпочався приходом до влади Наполеона Бонапарта і проголошенням курсу на впровадження світського плюралізму та сепарації. Після Конкордату 1801 року католицька церква отримала публічний статус і стала одним із «визнаних культів», поряд із лютеранством, реформатством та іудаїзмом. З іншого боку, перестали діяти положення Громадянської конституції духівництва, що розмежовували лояльних і нелояльних до режиму священників. Громадянський кодекс 1804 року (Кодекс Наполеона) продовжує тенденції до розмежування держави та церкви. Однак за релігійними організаціями залишається право на духовне та моральне виховання, школа вже остаточно відокремлені від церкви. Кінець XIX ст. пройшов у Франції з акцентом на відокремлення системи освіти від релігійних інституцій. Розпочався процес із того, що було скасовано закон Фаллу (від 1850 року), який надавав служителям культів право інспекції, нагляду та управління в громадських та приватних початкових школах [11, с. 160]. В 1882 році був прийнятий Закон «Про обов’язкове початкове навчання», в ст. 2 якого було закріплено положення про відокремлення шкільного адміністрування від релігійних організацій. Закон надавав окрім неділі ще один вихідний день, щоб батьки за бажанням надавали своїм дітям релігійної освіти. Цей та інші закони про відокремлення школи від церкви (наприклад, закон від 30 жовтня 1889 року) отримали загальну назву «законів Феррі» на честь Жюля Феррі - міністра народної просвіти та витончених мистецтв [14]. Згодом релігійні норми були виключені із програми релігійної освіти.
   Третій етап державно релігійні відносини ознаменувався прийняттям Закону Французької Республіки «Про відокремлення церкви від держави» від 9 грудня 1905 року. Сама відокремлення церкви від держави викликала бурхливі суперечки у суспільстві. Це було зіткнення представників різних ідеологій та релігій. Причому зіткнення навіть не двох ідеологій та релігій, а цілого їх спектру. Однак Закон, все ж таки, не викликав серед населення масового спротиву, який очікувався Римською католицькою церквою. Успіхи антика- толицької пропаганди, а більш того - глибока індиферентність населення до релігії, спад релігійності стали причинами цього [15, с. 5]. Так, в ст. 1 Закону зазначено, що Республіка гарантує свободу совісті. Вона забезпечує свободу релігійних відправлень з деякими обмеженнями в інтересах суспільного порядку. Республіка не захищає, не дає ні дотацій, ні субвенцій ніякій релігії [16, с. 45-46]. Закон зобов’язував повернути церковне майно в державну власність, встановлював порядок отримання пенсій духовенством, а також визначав механізм створення релігійних асоціацій.
   На виконання цього закону 16 березня 1906 року був прийнятий Декрет відносно регламенту публічної адміністрації щодо виконання Закону Французької Республіки «Про відокремлення церкви від держави» від 9 грудня 1905 року. Декрет був спрямований на регламентацію майнових відносин між церквою та державою, а також на управління релігійними асоціаціями. Однак відносини законодавчої верхівки Франції з Ватиканом все ще залишалися напруженими. Пом’якшив ситуацію Закон «Про публічну зайнятість релігійною діяльністю» від 2 січня 1907 року. Згодом Уряд йде ще на більші поступки Ватикану: 1914 - Циркуляр міністра внутрішніх справ про заборону антирелігійних репресій; 1925 - Постанова Державної ради про утвердження в Ельзас-Мозелі режиму Конкордату. Протягом наступних років відбулися суттєві зміни в державно-релігійних відносинах. Держава поступово набуває реального світського характеру. Безсумнівно, що французька релігійна палітра характеризується домінуючим положенням католицизму в історії і національній культурі країни. Проте Франція також є однією з найменш релігійних країн Європи, яка відрізняється секуляризацією. Останніми роками ця картина збагатилася ще одним новим відтінком: у Франції, де проживає близько 5 млн. мусульман, сформувалася найбільша в Європі ісламська спільність, що претендує відтепер на повну інтеграцію в національне життя. Іслам став другою релігією у Франції.
   Однак, ослаблення французької католицької церкви зовсім не означає, що історичні релігійні меншини залишилися осторонь від перетворень, що відбуваються в даний час. Й протестантизм, й іудаїзм, в свою чергу, стикаються з великими проблемами переосмислення свого місця в суспільстві. У Франції налічується 600-700 тис. протестантів, дві третини з яких є кальвіністами, прихильниками Реформаторської церкви Франції, Індепендентських реформаторських церков та Реформаторської церкви примирення Ельзаса і Лотарингії. Число лютеран складає 200 тис. чоловік. Французький іудаїзм (600 тис. - 700 тис. адептів) також переживає складні часи. Двовіковий досвід емансипації та інтеграції, трагічні наслідки геноциду і створення держави Ізраїль глибоко трансформували умови затвердження єврейської самобутності в суспільстві, де вибір релігії визначається особистим рішенням кожного і більш не залежить від сімейної або громадської приналежності [17, с. 2-4].
   Як підсумок, слід зазначити, що у Франції в більшості випадків принцип рівності релігій діє на належному рівні, проте існують деякі обмеження: по- перше, він має обмежений ареал застосування; по-друге, на практиці державні органи влади вимушені враховувати конфесійний склад тієї чи іншої релігії. Таким чином, французька модель відносин державно-релігійних стосунків є прикладом принципово світської політики держави, яка намагається повністю розмежуватися з релігійними організаціями та дистанціюватися від релігійних почуттів своїх громадян. Це нерідко призводить до напруження у французькому суспільстві, до конфліктів на релігійному підґрунті. З іншого боку, така позиція в певний історичний момент дозволила Франції позбутися влади католицької церкви та перейняти разом з її повноваженнями значну частину її власності на території держави. Специфіка релігійної політики Франції характеризується намаганням держави взяти на себе виконання всіх можливих функцій, які раніше виконувала в соціумі церква.

Список літератури

   1. Дудьев В.П. Психомоторика: словарь-справочник / В.П. Дудьев. - М.: ВЛАДОС, 2008. - 366 с.
   2. Янів В. Релігійність українця з етнопсихологічного погляду / В. Янів // Релігія в житті українського народу; Збірник матеріалів Наукової конференції у Рокка ді Папа (18 - 20.Х. 1963). - Мюнхен, Рим, Париж: Спільне вид-во НТШ, УБНТ,УВАН, УВУ, 1966. - С. 179 - 203.
   3. Романова О. Релігійний компонент в системі освіти: підходи до державного регулювання / О. Романова // Український центр політичного менеджменту. Політичний менеджмент. - 2006. - № 6. - С. 98-107
   4. Понкин И.В. Современное светское государство: Конституционно-правовое исследование: Автореф. дис. на соиск. ученой степени д-ра юрид. наук: Спец.12.00. 02 - конституционное право; муниципальное право / И.В. Понкин. -М., 2004. - 32 с.
   5. Бабій М. Свобода віросповідного вияву в Україні / М. Бабій // Україна релігійна. колективна монографія. Книга перша: Стан релігійного життя України. - К., 2008. - С. 79-91.
   6. Конституційне право України: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. Ю.М. Тодики, B.C. Журавського. - К: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. - 544 с.
   7. Конституция Российской Федерации: Закон РФ от 25.12.1993 //
   8. Сьюэлл Э. Сравнительная характеристика светских государств и равенство религиозных организаций / Э. Сьюэлл
   9. Двадцать лет религиозной свободы в России / Под ред. А. Малашенко, С. Филатова. - М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2009. - 399 с.
   10. Арістова А.В. Релігійні конфлікти в сучасному світі: природа, вияви, шляхи врегулювання: монографія / А.В. Арістова. - К: НТУ, 2007. - 336 с.
   11. Віллєм Ж.-П. Європа та релігії. Ставки ХХІ-го століття. / Ж.-П. Віллєм; Пер. з фр. Д. Каратєєва. - К: Дух і літера, 2006. - 331 с.
   12. Брольо Ф.М. Религии и юридические системы: введение в сравнительное церковное право / Франческо Маржотта Брольо, Чезаре Мирабелли, Франческо Онида; Пер. с итальянского (Серия «История церкви»). - М.: Библейско- богословский інститут св. апостола Андрея, 2008. - 437 с.
   13. Морено К. Педро «Свобода вероисповедания во Франции» / Мировой опыт государственно-церковных отношений: Учебн. пособие / К. Педро Морено; Под общ. ред. Н.А. Трофимчука. 2-е изд., дополн. и перераб. - М.: Изд-во РАГС, 1999. - С. 95110.
   14. Боберо Ж. Светскость: французская исключительность или универсальная ценность? / пер. с франц. Т. Голиченко // Зеркало недели. - 2002. - № 28 (403)
   15. Понкин И.В. Столетие французького закона о разделении церквей и государства / И.В. Понкин. - М.: Издательство Учебно-научного центра довузовского образования, 2005. - 78 с.
   16 Религия и закон: Конституционно-правовые основы свободы совести, вероисповедания и деятельности религиозных организаций: Сборник правовых актов с комментариями / Сост. А.О. Протопопов. - М.: Паллада, 1996. - 128 с.
   17. Даниэль Эрвьё-Леже. Состояние религий во Франции / Эрвьё-Леже Даниэль

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com