www.VuzLib.com

Головна arrow Конституційне право arrow Деякі аспекти консттуційно-правового забезпечення права на мирні збори у сучасних іноземних державах
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Деякі аспекти консттуційно-правового забезпечення права на мирні збори у сучасних іноземних державах

Денисова М.М.

ДЕЯКІ АСПЕКТИ КОНСТТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА МИРНІ ЗБОРИ У СУЧАСНИХ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВАХ

   Анотація. У статті проаналізовано питання іноземного конституційного та законодавчого забезпечення права на мирні збори у багатьох країнах. Підкреслюється, що стандарти такого нормативного забезпечення у демократичних державах є близькими за змістом, але, водночас, відповідне законодавство може виражати певну національну специфіку.
   Постановка проблеми. Проблематика правового забезпечення реалізації права на мирні збори обумовлює необхідність розроблення та ухвалення в Україні нових законодавчих актів. Слід зазначити, що профільний закон з цих питань є відсутній, незважаючи на об’єктивну необхідність відповідної деталізації та конкретизації приписів ст. 39 Конституції України щодо права на мирні збори. При цьому виникає потреба у відповідних наукових розвідках, зокрема, у контексті аналізу відповідного правового досвіду іноземних держав, зокрема тих, що мають загальновизнаний демократичний устрій, а також пострадянських держав.
   Ступінь наукової розробки теми. Проблематика забезпечення реалізації в Україні конституційного права громадян на мирні збори в тій, чи інший мірі досліджувалась у працях Баймуратова М.О., Бондар Л.О., Васьковської О.В., Коваленка Л.П., Кормич Л.І., Тополевського Р.О., Фрицького О.Ф., але комплексні наукові дослідження у цій сфері досі є відсутніми. Необхідно також зазначити, що питання використання іноземного досвіду у теоретичних розвідках зазначеної проблематики не досліджувалися; в оглядах експертів увага приділялася насамперед стандартам реалізації права на мирні збори, що були закріплені в законодавстві окремих західноєвропейських держав. У той же час слід визнати, що вкрай необхідним є дослідження такого іноземного досвіду, який може бути запозиченим у вітчизняних умовах. Вважаємо, що нормативно- правовий аналіз регламентації та регулювання зазначеного права дозволить, по-перше, уникнути відповідних помилок, що були вже зроблені в інших країнах; по-друге, може допомогти при конструюванні національної правової моделі реалізації свободи зборів. Мета статті. Метою даної статті є аналіз нормативно-правової бази іноземних держав у сфері реалізації права на мирні збори; водночас для цього нам необхідно проаналізувати зміст положень національних конституцій, законодавчих актів, адміністративної та прецедентної практики.
   Викладення основного матеріалу. Більшість конституцій, які виникли під час правотворчих процесів новітнього часу, передбачають право на мирні збори у окремій статті, інші закріплюють це право у вигляді окремої норми в статті, присвяченій декільком політичним правам водночас (насамперед свободі асоціацій). Так, відповідно до ст. 43 Конституції Республіки Болгарія від 12 липня 1991 р., громадяни мають право збиратись мирно, без зброї на збори та маніфестації; порядок організації та проведення зборів має визначатися законодавчо; у ч. 3 цієї статті констатується, що дозвіл на проведення зборів у приміщеннях є непотрібним. У ст. 25 Конституції Грузії від 24 серпня 1995 р. вказується, що усі, крім осіб, що знаходяться на службі у Збройних силах, поліції та службі безпеки мають право без попереднього дозволу збиратися публічно та без зброї як у приміщенням, так і просто неба; зазначається, що законом може бути встановленою вимога попереднього повідомлення влади, якщо збори або маніфестації проводяться у місцях руху транспорту або осіб, та що влада може перервати збори або маніфестацію лише тоді, коли вона має чи отримує явно протизаконний характер. Відповідно до ст. 40 Конституції Республіки Молдова від 29 липня 1994 р. «мітинги, демонстрації, маніфестації, походи та будь-які інші зібрання є вільними та можуть організовуватися та проводитися мирно та без будь-якої зброї» [2]. Окремі конституції демократичних держав дуже стисло окреслюють питання мирних зборів. Так, відповідно до ч. 1 ст. 21 Конституції Японії від 3 травня 1947 р. свобода зборів (а також об’єднань, слова, друку та інших форм висловлювання міркувань) гарантується. За ст. 41 Конституції Князівства Ліхтенштейн від 5 жовтня 1921 р., у редакції 2003 р., право на вільні об’єднання та збори гарантується в обсягах, встановлених законом. Згідно з Першою поправкою до Конституції США, Конгрес не повинен видавати законів, що обмежують «право народу мирно збиратися». Відповідно до ст. 8 Основного Закону ФРН 1949 р., всі громадяни мають право збиратися мирно і без зброї, без повідомлення і дозволу. Та ж норма міститься в конституціях Ірландії, Іспанії, Італії, Бельгії і багатьох інших держав [3]. За ч. 1 ст. 12 Хартії основних прав Європейського Союзу (Ніцца, 7 грудня 2000 р.), яка сьогодні фактично є конституційним актом цього об’єднання, кожна людина має право на свободу мирних зборів [2].
   Відповідно до ст. 36 Конституції Румунії від 21 листопада 1991 р. громадські збори, походи, демонстрації та інші види зборів організуються вільно та мирно, без будь-якої зброї. За ст. 13 Конституції Фінляндії от 11 червня 1999 р. (1999/731) кожен має право без отримання дозволу організовувати збори та демонстрації та брати у них участь. Відповідно до ст. 62 Конституції Угорської Республіки від 18 серпня 1949 р., у редакції 1989 р., ця держава визнає право на мирні збори та забезпечує його вільну реалізацію; закон про право на збори має прийматися більшістю не менш ніж у дві третини голосів присутніх членів парламенту. За ст. 57 Конституції Республіки Польща від 2 квітня 1997 р. кожному забезпечується свобода організації мирних зборів та участі в них; обмеження цієї свободи може визначатися законом. Згідно з ст. 22 Конституції Швейцарської Конфедерації від 18 квітня 1999 р. свобода зборів гарантується; кожна особа має право організовувати збори, брати участь у зборах або не відвідувати збори [2].
   Доволі ретельно розкрито вказане право у Конституції Турецької Республіки від 7 листопада 1982 р.; за ст. 34 цього акту кожен має право збиратися мирно і без зброї, а також брати участь в демонстраціях без попереднього дозволу. При цьому уповноважена адміністративна інстанція має встановлювати місце проведення і маршрут проходження демонстрації в цілях запобігання порушенню порядку в житті міста; форми, умови і порядок здійснення права проводити збори і демонстрації визначаються законом. У вказаній статті зазначається також, що компетентні органи, встановлені законом, можуть заборонити збори або демонстрацію або відкласти їх не більше ніж на два місяці у випадках, коли є істотна вірогідність виникнення безладів, що можуть серйозно порушити громадський порядок або зашкодити національній безпеці, а також якщо при цьому можуть бути здійснені дії, націлені на знищення основних ознак Республіки. За умови, коли закон забороняє із наведених причин усі мітинги або проведення демонстрацій в провінціях, округах, відстрочка не може перевищувати трьох місяців. Крім того, вказується, що асоціації, благодійні фонди, профспілки та громадські професійні організації не можуть проводити збори або демонстрації, які виходять за межі власних цілей та повноважень [2].
   За пп. «Ь» п. 1 ст. 19 Конституції Індії 1950 р. («Право на свободу») усі громадяни мають право збиратися мирно і без зброї; у той же час відповідно до Конституційного акту 1963 р. (відомого як 16-та поправка до Конституції Індії), ніщо у вказаній нормі «не зачіпає дії якого-небудь існуючого закону і не перешкоджає державі у виданні якого-небудь закону, що встановлює в інтересах забезпечення суверенітету і цілісності Індії або публічного порядку розумні обмеження відносно здійснення цього права» [2]. Таким чином можна стверджувати, що свобода зібрань (право на мирні збори) закріплюється у конституціях сучасних держав незалежно від форми політичного режиму, який в них існує. При цьому зміст цього права та форма його закріплення є дуже верифікованими, бо практично кожна конституція має власний перелік форм реалізації цього права - від однієї до п’яти; при цьому майже кожен із розглянутих актів згадує безпосередньо про збори та, як правило, про демонстрації та/або мітинги. Більшість конституцій спеціально закріплює мирний («без зброї») порядок зборів. До суб’єктів реалізації цього права окремі конституції відносять будь- яку особу, незалежно від громадянства (причому це є характерним як для держав із усталено демократією, на кшталт Фінляндії, так й для країн, де право на мирні збори де-факто не реалізується або реалізується з обмеженнями - Азербайджану, Киргизії тощо). Деякі акти обминають питання громадянства учасників зборів; інші використовують термін «громадяни», а окремі чітко вказують на власних громадян як на виключних носіїв відповідного права (конституції Казахстану та РФ). Різними є і форми участи влади в реалізації права на мирні збори. Так, наприклад, деякі конституції закріплюють дозвільний або частково дозвільний характер реалізації цього права; в окремих конституціях закріплюється право влади на припинення та призупинення реалізації права на збори, виходячи з низки обставин; як правило, це є конституції держав із авторитарними рисами політичного режиму. Значна частина конституцій передбачає наявність конституційного (Угорщина) або спеціального (органічного) закону чи згадує про наявність норм законодавства, які детально мають визначати зміст вказаного права та порядок його реалізації; окремі акти не згадують про додаткову регламентацію відповідних питань у законодавстві, що не обумовлює відсутності в цих країнах спеціальних законів.
   Як вказують російські експерти, у демократичних країнах «укорінився явочний порядок проведення маніфестацій», вони наводять приклад США, де «в багатьох штатах взагалі немає формальних правил проведення мітингів, а діють лише звичаї, які приписують організаторам оплачувати працю поліцейських, що забезпечують безпеку при проведенні заходу, а також сміттярів, які прибирають за маніфестантами; таке ж звичайне право існує і в Англії» [3]. Висловимо думку, що відповідні аспекти регламентуються у вказаних країнах як звичаями, так і низкою судових прецедентів; а відсутність законодавчих актів обумовлюється насамперед специфікою правової системи цих держав. Так, у Франції питання мирних зборів регламентує саме спеціальний закон про свободу зборів від 30 червня 1881 р., з урахуванням закону від 28 березня 1907 р. (в редакції, підтвердженій у 2004 р.). За цим актом громадські збори є вільними, вони можуть проводитися без попереднього дозволу та, незалежно від їх мети, без попереднього повідомлення [3]. В Угорщині питання, пов’язані зі свободою мирних зборів, регулюються законом про свободу мирних зборів, прийнятому 24 січня 1998 р., які встановлює повідомлюваний характер зборів. За цим актом мирні збори, маніфестації і демонстрації можуть бути організовані на територіях, що знаходяться як в приватній, так і в державній власності; реалізація свободи мирних зборів не має використовуватися для здійснення або підбурювання інших осіб до скоєння злочину, для порушення прав і свобод третіх осіб. Якщо збори загрожують функціонуванню парламенту або суду, або при неможливості при їх проведенні необхідної зміни маршруту руху транспорту, органи поліції можуть відмовити в проведенні зборів протягом 48 годин після отримання повідомлення. За цим актом право організовувати збори мають громадяни Угорщини, іноземні громадяни з резидентним абоімміграційним статусом в Угорщині; або іноземні громадяни з дозволом на мешкання в Угорщині; організатор зборів повинен бути повнолітнім [3]. У Федеральній Республіці Німеччина (далі - ФРН) питання мирних зборів регламентується Законом ФРН «Про зборі і демонстрації і рухи» від 24 липня 1953 р., якій встановлює повідомний порядок проведення зборів. За § 3 вказаного закону ФРН учасникам мирних зборів забороняється носити на них уніформу, її частини або подібний неї одяг з метою вираження загальних політичних поглядів; виключення робиться лише для членів молодіжних союзів, за їх клопотанням. За § 6 Закону від 24 липня 1953 р. певні особи або певне коло осіб можуть бути виключені з числа запрошених взяти участь у зборах, але представники преси не можуть бути виключеними з числа запрошених; вони мають право бути присутніми на зборах із пред’явленням їх організаторам редакційного посвідчення.
   За законодавством ФРН правом на мирні збори наділені як фізичні, так і юридичні особи; при цьому обмеження цього права за ознаками антиконституційних намірів мають як окремі люди, так і партії та інші об’єднання і асоціації (§ 2 закону 1953 р.). За § 15 вказаного Закону ФРН компетентний орган може заборонити збори або поставити їх проведення в залежність від певних умов, за наявності явних ознак того, що внаслідок проведення зборів під прямою загрозою опиняться суспільні безпека або порядок. Такі умови ставляться, якщо збори мають проводитися на місці меморіалу, що має історичне значення та нагадує про жертви націонал-соціалістичного режиму, і при цьому можна очікувати нанесення шкоди гідності цих жертв [3]. У Румунії закон, що регулює свободу мирних зборів, був ухвалений 25 вересня 1991 р. (Закон № 60/1999 із змінами від 15 березня 2004 р.), за ним громадські збори можуть бути організованими за умови попереднього повідомлення, яке не потрібне у випадках зборів у культурних і творчих цілях, спортивних та релігійних подій, меморіальних зборів та зборів, щ організовані на честь офіційних візитів; зборів, організованих усередині будівель (ст.1). За законом від 25 вересня 1991 р. збори не можуть продовжуватися пізніше 23 годин, забороняється їх організація у прямій близькості від залізничних станцій, портів, аеропортів, станцій метрополітену, лікарень, об’єктів військового призначення або об’єктів, де є обладнання з підвищеним ступенем небезпеки. Громадські збори забороняються, якщо вони переслідують, зокрема, поширення ідей тоталітарного, фашистського, комуністичного або расистського характеру (ст. 9 закону від 25 вересня 1991 р.) [3].
   Окремі питання проведення мирних зборів регламентуються у демократичних країнах Європи на підзаконному рівні. Так, компетенція правоохоронних органів у сфері мирних зборів в Угорщині визначена наказом Міністра внутрішніх справ Угорщини 1990 р. № 15 про обов’язки поліції у зв’язку із забезпеченням порядку на зборах. У Франції відповідні аспекти регламентовано Декретом щодо розпуску скупчень людей від 2 травня 1995 р. № 95-573. Цей акт, схвалений урядом Франції за звітом Державного міністра, міністра внутрішніх справ та територіальної регламентації, ґрунтується на вимогах ст. 431-1 КК Франції та на нормах закону від 26 і 27 липня 1791 р. щодо дій у загальних інтересах громадськості проти скупчення людей. Певне значення мають і рішення органів конституційного контролю європейських держав. Так, Рішення Федерального Конституційного Суду ФРН у справі «Брокдорф» 1981 р. було викликано ситуацією, коли до того як отримати офіційне повідомлення про збори (велику демонстрацію на знак протесту проти будівництва атомної станції), за п’ять днів до її проведення, офіційні органи прийняли документ, що забороняв проведення будь-яких зборів на території в приблизно 210 квадратних кілометрів; суд визнав таке рішення неконституційним [3]. Виходячи з цього, О.В. Васьковська пропонує використовувати практику Федерального Конституційного Суду ФРН, зокрема зазначену вище справу «Брокдорф», як модельну для правової системи України [1, с. 15]. Не заперечуючи значущість відповідного рішення для доктринального розуміння природи та змісту права на мирні збори, наголосимо на існування інших прецедентів у цій сфері.
   Так, Державна рада Франції стала вищім гарантом реалізації права на мирні збори у конфліктах між їх організаторами та місцевою владою після справи від 19 травня 1933 р. «Бенжамен проти Рек. Лебон». З тих часів Державна рада завжди підтримувала цей принцип юридичної практики, застосовуючи його «спираючись на реальні доводи, що пов’язані з людськими обставинами, виходячи із співвідношення сил, що протистоять одна другій у політичному кліматі поточного моменту», перевіряючи, чи були прийняті поліцейські заходи, наскільки вони були оправданими у зв’язку із обставинами і дійсно адаптованими до ситуації, що загрожувала громадському порядку [3]. Певні особливості має регламентація реалізації права на мирні збори у законодавстві країн Балтії. Так, у Фінляндії дія Закону «Про збори» від 1 вересня 1999 р. поширюється на так звані громадські збори, які організуються для здійснення свободи мирних зборів, є відкритими для участі або спостереження осіб, прямо до участі не запрошених. Громадськими зборами не вважаються як демонстрації, організовані лише для висловлювання думки окремих осіб («закриті» збори), так і суспільні заходи (розважальні, змагання, творчі та інші подібні заходи, відкриті для публіки). У той же час «закриті» збори, які через кількість учасників, тип заходу або інші особливі обставини не можуть вважатися заходом приватного характеру, відносяться до громадських зборів. При цьому дія закону від 1 вересня 1999 р. не поширюється на офіційні заходи, організовувані суб’єктами публічного права, та на типові заходи релігійних общин, якщо вони організовуються в цілях публічного відправлення релігійних обрядів [2].
   Суспільні збори за законом від 1 вересня 1999 р. можуть бути організовані приватними особами, що володіють повною дієздатністю, корпораціями і фондами; при цьому особа, яка досягла, як мінімум, 15-летнего віку, також може організувати суспільні збори, якщо лише не стає очевидним, що ця особа не здатна виконати функції організатора зборів. Вказаний акт встановлює повідомний порядок проведення громадських зборів, термін надання повідомлення про збори їх організатором поліції складає п’ять діб, але поліція також може прийняти повідомлення пізніше, якщо організація заходу не порушить громадський порядок і якщо пізнє повідомлення не створює невиправданих перешкод у виконанні поліцією власних обов’язків. У той же час якщо проведення заходу може призвести до збитків людям або майну, органи поліції, в рамках попередньої умови проведення заходу, можуть наказати організаторові забезпечити належне страхове покриття можливої відповідальності (розділ 16 закону) [2]. Закон Естонії «Про публічні збори» від 2 травня 1997 р. визначає «збори» як збори, демонстрацію, мітинг, пікет, релігійну подію, процесію або іншу маніфестацію, що проводиться на майдані, в парку, на дорозі, на вулиці або в іншому суспільному місці поза приміщенням. Цей акт встановлює повідомний порядок проведення зборів; їх організатор має надати повідомлення про плановані збори як мінімум за сім днів до відповідної дати, залежно від географічних рамок запланованої акції, в сільсько- муніципальний орган влади або міську управу; до окружної адміністрації або до Уряду Естонії (ст. 7 закону). Закон від 2 травня 1997 р. забороняє проведення зборів на прикордонних пунктах або ближче 300 метрів від державного кордону; ближче 50 метрів від об’єктів або від території установи оборони сил оборони; на мостах, на залізничній колії або в шахтах, під високовольтними лініями електропередач; у зоні поширення інфекційної хвороби; у небезпечних природних об’єктах або в інших місцях, де може виникнути небезпека для людей (ст. 5 закону). Адміністративна відповідальність за порушення правил зборів та за проведення зборів, повідомлення про яке не було зареєстроване, або було відхилене з роз’ясненням причин відмови, у вигляді штрафу, встановлена у ст. 142 цього ж закону [3].
   Відповідно до Закону Литовської Республіки «Про збори» від 2 грудня 1993 р., «хоча для проведення зборів як такого, жодного дозволу не потрібно, організатори повинні погоджувати з муніципальними органами влади місце, час і форму планованих зборів», а муніципальна влада зобов’язана видати довідку із підтвердженням місця, часу і виду зборів. При цьому якщо збори організовуються з обмеженою кількістю учасників (не більше 100 чоловік) в певний час в місці, що постійно відводиться муніципалітетом для цих цілей, то повідомлення голові муніципального органу влади або його представнику може бути зроблено в усній формі, якщо у акції передбачається участь не більше 10 чоловік повідомлення може не надаватися взагалі [3]. Відповідно до Закону Латвійської Республіки «Про збори, походи і пікети», що набрав чинності 1 лютого 1997 р., дозвіл на проведення зборів від державних або місцевих органів влади не потрібний, якщо не порушуються вимоги закону. Юридичні особи також можуть організовувати збори, у цьому випадку юридична особа має призначити одного абодекількох організаторів, що відповідають за збори. У організатора зборів має бути не менше двох помічників, якщо запланована кількість їх учасників перевищує 100 чоловік (розділ 5 закону) [3]. Аналізуючи досвід «більшості країн світу, які проголошують себе демократичними», О.В. Васьковська приходить до висновку, що держава, навіть усталеної демократії, в особі своїх владних структур, намагається дещо обмежити або штучно розширити підстави для обмеження права на мирні збори, а часом ним користуються як інструментом для досягнення власних цілей зацікавлені органи держави та її різноманітні політичні сили. Ґрунтуючись на зазначеному європейському досвіді, зазначений автор пропонує подавати повідомлення про проведення мирних зборів виключно до органів поліції і уникати контактів із органами місцевого самоврядування, «оскільки, як засвідчує практика, чим більше до процесу реалізації права на мирні збори залучено суб’єктів влади, тим заплутанішим та забюрократизованішим виявляється порядок проведення масових акцій» [1, с. 14, 18].
   Зауважимо, що у багатьох досліджених нами європейських державах повідомлення надається до муніципальних органів (країни Балтії, Румунія). Але не слід забувати, що у більшості європейських держав поліція, згадана у законодавстві про мирні збори, є муніципальною, тому фактично через її участь відбувається взаємозв’язок права на мирні збори та реалізації інтересів територіальної громади у цій сфері. У вітчизняних умовах, із наявністю жорстко централізованого апарату міліції та невизначеністю повноважень та статусу муніципальної міліції така форма легалізації мирних зборів може призвести до істотного обмеження цього конституційного права державою.
   Висновки. Таким чином можна побачити, що правові механізми закріплення та регламентації права на мирні збори сучасних держав є доволі варіативними, але навіть незважаючи на відмінності політичного ладу, мають загальні риси: наявність конституційного закріплення, спеціального законодавчого акту та відомчих або локальних документів які уточнюють організаційні питання проведення зборів; можливі спеціальні рішення органів судової влади або конституційного контролю у цій сфері. Переважна більшість розглянутих правових механізмів декларує повідомний порядок проведення мирних зборів. Можна вказати на специфічні ознаки правової регламентації мирних зборів у тих державах, де відповідне право людини реалізується у достатньому обсязі:- короткий термін повідомлення про мирні збори; - можливість проведення певних зборів без попереднього дозволу (невеликих пікетів, закритих зборів або зборів у приміщеннях);
   - відсутність відомчих або локальних актів, які б обмежували право на мирні збори та загальна узгодженість норм конституції, відповідного законодавства та судових прецедентів;
   - закріплення відповідальності за незаконне обмеження права на мирні збори у адміністративному та кримінальному законодавстві.
   При цьому законодавство окремих країн має специфічні риси, обумовлені особливим національним досвідом (заборона використання нацистської та радянської символіки для країн Балтії; спеціальний статус релігійних обрядів у католицьких державах; регламентація установлення палаток та юрт у державах Центральної Азії тощо). Отже не слід заперечувати можливість відповідної національної специфіки вітчизняного законодавства про збори; визначення її змісту має стати підґрунтям для нових наукових досліджень.

Використані джерела

   1. Васьковська О. В. Конституційне право на мирні збори та механізм його реалізації в Україні : автореф. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 / О. В. Васьковська. - К., 2007. - 21 с.
   2. Зарубежные конституции
   3. Свобода мирних собраний : Правовая база Бюро по демократическим институтам и правам человека ОБСЕ

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com