www.VuzLib.com

Головна arrow Конституційне право arrow Правове регулювання становлення сучасного адміністративно-територіального устрою (від Київської Русі до Гетьманщини)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Правове регулювання становлення сучасного адміністративно-територіального устрою (від Київської Русі до Гетьманщини)

Губань Р.В.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СТАНОВЛЕННЯ СУЧАСНОГО АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОГО УСТРОЮ (ВІД КИЇВСЬКОЇ РУСІ ДО ГЕТЬМАНЩИНИ)

   Анотація. В статті дається періодизація становлення сучасного адміністративно- територіального устрою України, а також розглядається правове регулювання адміністративно-територіального устрою українських земель від міст-держав Північного Причорномор ’я до періоду Гетьманщини.
   Постановка проблеми. У зв’язку з тим, що проведення адміністративно-територіальної реформи в Україні фактично вже розпочато (мова йде, насамперед, про вироблення концептуальних підходів), то необхідним є вивчення історії цього процесу в минулому.
   Ступінь наукової розробки теми. Проблемами історії правового регулювання адміністративно-територіального устрою українських земель цього періоду безпосередньо займалися такі українські вчені: І. Й. Бойко, С. Й. Вовканич, П. Ф. Гураль, В. А. Кізлінський, В. С. Кравців, М. Г. Крикун, П. В. Пиріг, С. О. Цапок, С. Д. Щеглюк, В. Г. Яцуба та ін. Однак вони розглядали лише окремі аспекти правового регулювання адміністративно- територіального устрою українських земель у цей період. Мета статті. В презентованій статті автором здійснена спроба показати розвиток правового регулювання адміністративно-територіального устрою українських земель в їх історичній ретроспективі.
   Викладення основного матеріалу. Очевидно, що перед тим, як розпочати описувати становлення сучасного адміністративно- територіального устрою України логічно було б розпочати з періодизації цього процесу. З нашої точки зору, за основу періодизації можна було б взяти періодизацію запропоновану С. Й. Вовканичем, С. О. Цапком, В. С. Кравцівим, С. Д. Щеглюком, запропоновану ними в статті „Історія формування адміністративно-територіального устрою України” [10]. Згадані вище автори запропонували 11 етапів становлення сучасного адміністративно-територіального устрою України: перший - часи Київської Русі; другий - Галицько-Волинське князівство; третій - доба Великого князівства Литовського; четвертий - реформа адміністративно- територіального устрою в період Люблінської унії 1569-го року, коли залишки адміністративно-територіального поділу Київської Русі були змінені на устрій країн-метрополій (Польщі, Угорщини); п’ятий - Гетьманщина, коли усе військо Запорізьке поділялося на полки, якими командували полковники, а полк поділявся на курені, на чолі з курінними атаманами, а курені - на сотні. Так в 1650-ому році, таких полків було 20; а от за данними В. М. Шкабаро у 1649-ому їх нараховувалось лише 16 [27]. А за даними В. А. Кізлінського на зламі 1625-1626 рр. під час складення гетьманом Михайлом Дорошенком козацького реєстру, було зафіксовано 6 військово- територіальних одиниць з центрами в Чигирині, Білій Церкві, Переяславі, Корсуні, Каневі та Черкасах. Трохи згодом, у першій половині 30-х років XVII століття відбувається становлення Полтавського, Миргородського, Лубенського та Яблунівського полків [10; 363]; шостий - реформа адміністративно-територіального устрою 1775-го року; сьомий - реформування адміністративно-територіального устрою у 1917-1920-х роках; восьмий - 1920-1939 рр., коли українські етнічні території в міжвоєнний період входили до складу чотирьох держав: СРСР, Польщі, Чехословаччини та Румунії; дев’ятий - 1939-1945рр., коли в 1939-ому році були включені західні області внаслідок розподілу Польщі, в 1940-му - анексія Буковини та Бесарабії у Румунії, входження Закарпаття до України у 1945-ому році. Крім цього, саме в цей період, 20.08.1941-го року було створено рейхскомісаріат „Україна”, який складався з шести генеральних округів - Волинь, Житомир, Київ, Таврія, Дніпропетровськ, Миколаїв, які в свою чергу поділялися на генераль-бецірки (генеральні округи) і крайки (округи). Адміністративним центром Рейхскомісаріату „Україна” стало місто Рівне. Крім того, в цей період було утворено румунську адміністративно-територіальну - Трансністрію, що складалася з окупованих румунською армією Чернівецької та Ізмаїльської областей УРСР. Пізніше до цієї адміністративно- територіальної одиниці були приєднані землі Одеської області, південні райони Вінницької області, західні райони Миколаївської області; десятий - з початку повоєнних років до 1991-го року; одинадцятий - розпочався з 1991року. Варто відзначити, що згадані вище автори дійшли висновку, що адміністративно-територіальна реформа вимагає деякого, але зовсім не кардинального реформування (як впорядкування кількості територіальних одиниць різних рівнів так і впорядкування між ними) [10; 78].
   Однак не можна сказати, що до Київської Русі на території, яку займає нині Україна, не існувало окремих адміністративно-територіальних одиниць. Як свідчать археологи, на території України ще в період палеоліту існували досить значні поселення, наприклад, таке поселення було знайдено над річкою Тисою біля села Королеве Виноградівського району на Закарпатті. А в добу трипільської культури (4-2 тисячоліття до н.е.) навіть з’являються протоміста, тобто можна говорити про протоадміністративно-територіальні одиниці. Такі, приміром, як Майданецьке.
   Взагалі П. Ф. Гураль пояснює розвиток територіальної громади об’єднанням родин наших пращурів до сусідської, а з часом до селянської громади [11; 63]. До речі, він зазначає, що вперше селянська громада (вервь) була закріплена у „Руській Правді”, як союз її вільних членів, що самі розпоряджаються собою і укладають між собою вільні угоди [11; 63]. Однак, одними з найдавніших міст на території України О. В. Батанов та В. І Прилуцький називають міста-держави Північного Причорномор’я, засновані у 7-5 ст. до н. е. Внаслідок так званної Великої грецької колонізації [4; 726]. Найбільшими з них були Ольвія, Херсонес (Севастополь), Пантікапей (Керч), Теодосія (Феодосія). Проте, як відзначала В. М. Шкабаро, до складу полісів входили землеробські поселення (хори), а вищим органом влади в полісі були народні збори (еклесія) [27].
   Що ж до давньоруських міст, то О. В. Батанов та В. І Прилуцький зазначають, що більшість давньоруських міст мала статус державних. Хоча відзначають, що існували також і церковні [4; 726]. На відміну від міст- держав, у містах Київської Русі головними були віче. Як зазначає П. Ф. Гураль посилаючись на джерела тих часів, давньоруська знать не володіла необхідними засобами для підпорядкування віча, і саботувати його рішення вона також не могла. Він пише: „В джерелах немає випадків, щоб князь користувався вічем як знаряддям, скликав його для виконання своїх розпоряджень. Це свідчить про незалежність міської громади у Київській Русі” [11; 65]. Що ж до повноважень вічевих зборів, то він зазначає, що вони були досить широкими: запрошення і обрання князя, прийняття його або зняття, громада радилася з князем, пред’являла йому свої вимоги, обговорювала і вирішувала різні поточні питання [11; 64]. „віче служило ніби корективом княжого правління”,- робить висновок він [11; 65]. Якщо ж розглянути адміністративно-територіальний устрій Київської Русі, то треба відзначити, що держава ділилася насамперед на землі. Так, у 1132-ому році після смерті Мстислава Володимировича Київська Русь поділилася на такі землі: Київську, Чернігівську, Переяславську, Волинську, Галицьку, Полоцьку, Смоленську, Муромо-Рязанську, Ростово-Суздальську, Новгородську. Землі в свою чергу поділялися на удільні князівства або волості. Волості ж складалися з кількох вервей, а верв - з декількох поселень [2]. Центром верві було найбільше сільське поселення (погост), таким чином, в період Київської Русі основною адміністративно-територіальною одиницею був не населений пункт, а верв, яка нагадує пропоновану адміністративно- територіальну одиницю „громаду”.
   Взагалі, як вказує П. Ф. Гураль, у писемних джерелах є кілька назв, що визначають сільські поселення часів Київської Русі: „село”, „сільце”, „погост”, „двір”, „дім”, „деревня”. Кожна з цих назв, - вказує він, - вказує в основному на певний тип поселення. Найчастіше зустрічається назва „село”, що означало поселення де жили смерди. „Погостом” джерела називають центральне поселення певної сільської округи, можливо, громади-верві, де знаходились спільні ринок, церква, органи управління громади тощо. Назвами „двір” і „дім” визначались садиби окремих феодалів, центри феодальних володінь. „Деревньою” називалися нові поселення, створені вихідцями з великого села. Врешті, він доходить висновку, що „село”, „погост”, „деревня” були неукріпленими поселеннями, а „дім” і „двір” були своєрідними замками [11; 11].
   Як пишеться у книзі „Адміністративно-територіальний устрій України. Історія та сучасність” [2] адміністративно-територіальний устрій Галицько- Волинського князівства був подібний до адміністративно-територіального устрою Київської Русі. Правда, В. М. Шкабаро зазначає, що у зв’язку з тим, що після нападу татар міста тут знелюднувалися, тому галицько-волинські князі запрошували переселятися сюди німців [27].
   Розглядаючи утворення Галицько-Волинського князівства, І.Й. Бойко пише: „В час феодального роздроблення на Західних землях Київської Русі утворилося (ХІ-ХІІ століття) кілька невеликих князівств (Перемишльське, Звенигородське, Теребовлянське, Галицьке та Волинське). В 1141-1144 рр. Князь Володимир Володарович об’єднав перші чотири у Галицьке князівство”. В 1349-ому році Галичина стала частиною володінь Польського королівства. Після приєднання Галичини до Польщі до середини XW століття вона зберігала деяку адміністративну автономію і в офіційних документах називалася „руське королівство”. У 1434 р. усі галицькі землі польські власті об’єднали і створили одне руське воєводство з адміністративним центром у Львові. Воно складалося з чотирьох земель: Львівської, Галицької, Перемишльської та Сяноцької [9; 25]. Що ж до сільських поселень в цей період, то можна виокремити декілька типів сіл. Села засновані на руському праві, німецькому та волоському. Село „руського права” обирало старшого (отамана або тивуна). А найважливіші справи вирішувалися на волосних зібраннях (віче, громада, копа). Німці колоністи засновували села на німецькому праві. В таких селах на чолі стояв війт (солтис). Скотарські поселення засновані на волоському праві очолював сільський князь. І хоча ця посада вважалася спадковою, проте він свої дії погоджував з громадою [2].
   Після входження земель України до складу Великого князівства Литовського, на території земель України містам активно почали надавати магдебурзьке право. Це право надавалося містам князем литовським або королем польським і оформлювалося так званими магдебурзькими грамотами, які відігравали роль статутів міст. У 1339-ому році князь Болеслав-Юрій дарував місту Сянок Магдебурзьке право. 1356-го року магдебурзьке право отримало місто Львів, у 1494 (1498) - Київ. Як зазначає В. М. Шкабаро, спочатку магдебурзьке право сприймалося негативно міським населенням, оскільки користуватися магдебурзьким правом в містах могли тільки римо-католики, а більшість українського населення складали православні. Тому вони були усунені від участі в органах самоврядування міст [27]. Останнім в Україні втратив магдебурзьке право в Україні Київ у 1834-ому році. Головним джерелом магдебурзького права стало Саксонське Зерцало [27].
   Що ж до сільських громад на українських землях, що входили до складу Великого князівства Литовського, то вони відзначалися різноманітністю форм і складових частин. Найхарактернішою була така структура, коли громада складалася з одного центрального села, від якого й походить її назва, та кілька сусідніх приселків. Територію громади села утворювали не лише поселення, що входили до її складу, а й навколишні землі та різноманітні угіддя, що поступово освоювалися [11; 116]. Керівники громад обиралися щорічно громадою на загальних зборах. Однак, з кінця XV століття ця традиція зазнала певних змін. Дедалі частіше демократичні засади виборів сільських старост підмінялися призначенням великокнязівським представником або власником села. Відповідно до „Устави на волоки 1557-го року” позбавити війта його посади могли лише великокнязівські ревізори. А великокнязівська влада наказувала своїм ревізорам призначати керівників села за згодою членів громади [11; 117]. Після входження українських земель до Речі Посполитої, територія України поділялася на воєводства: Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Підляське, Брацславське, Київське, Берестейське. Від 1630-х років ще й Чернігівське [2]. Як пише М. Г. Крикун, Подільське воєводство було створене приблизно в проміжку 1432-1434 рр., Київське - в 1471 р., Волинське і Брацлавське - в 1566 р. проіснували ж вони до другого поділу Польщі, тобто до 1793 р. Він також зазначає, що Правобережна Україна у складі територій Подольського, Волинського, Брацлавського і Київського воєводства охоплювали ареал 12 нинішніх областей України і частину Білорусії і Молдови. Однак варто пам’ятати, що територія, яку займали ці воєводства не була сталою, і з часом вона змінювалась. Так, приміром територія Київського воєводства в 1569-ому році була 65456 квадратних кілометри, а в 1772 р. - 59979 квадратних кілометри, Подільське у 1569 р. займало територію площею 18882 квадратних кілометри, то в 1772 р. це вже 16308 квадратних кілометри [13; 177].
   Що ж до походження назви „Поділля”, то М. Г. Крикун, посилаючись на Я. Дашкевича вважає, що „поділля” означає те, що розташоване в долинах і поряд з ними, іншими словами - край долин [13; 7].
   Слід відзначити, що територія Поділля входила також і до складу Туреччини. За Бучацьким мирним договором від 18-го жовтня 1672-го року територія Тернопільщини між річками Збруч і Стрипа стала частиною Османської імперії і склала Чортківську Нахію Кам’янецького ейялету Подільського пашалику. Щоправда, за умовами Карловицького мирного договору, укладеного 16-го січня 1699-го року, ці землі, як і все Поділля, знову відійшли до Речі Посполитої [24; 229]. Воєводства ж поділялися на повіти (лише в Руському воєводстві між повітами та воєводством існували проміжні адміністративно-територіальні одиниці - землі), а у Підляському воєводстві замість повітів були лише землі.
   Крім того існували староства на землях, що були у державній власності. Вони надавлись у власність найвищим урядовцям Речі Посполитої.
   Що ж до Закарпаття та Буковини, то українські землі Закарпаття були поділені між 7 адміністративно-територіальними одиницями Угорщини (жупами). Буковина (або як її ще називали до XV ст. Шипинська земля) з середини XW ст. відійшла від Галицько-Волинського князівства до Молдавського князівства. Таким чином, Буковина ділилася на 4 „держави” або волості: Цецинську, (згодом Чернівецька), Хотинську, Хмелівську, Сучавську [2]. У період Богдана Хмельницького (Гетьманської України) вищою ланкою адміністративно-територіального устрою України були полки, які поділялися на сотні. Що ж до етимології слова „полк”, то П. В. Пиріг зазначає, що це слово зародилося ще в суспільстві стародавніх слов’ян, які ототожнювали його зі словом військо [18; 100].
   Суттєвим зауваженням П. В. Пирога є те, що досить складно судити про те, чи були полки із самого початку Визвольної війни одночасно і військовими, і територіально-адміністративними формуваннями чи лише військовими. Напевно, пише він, статус територіально-адміністративних одиниць полки здобули тільки десь після 1650 р. [18; 102]. Очевидно ця обставина і пояснює чому так складно підрахувати кількість полків, адже їх кількість постійно перебувала у динаміці. І ця кількість залежала не лише від територіальних змін (скажімо згідно з умовами Зборівського договору 1649 р., Українська козацька держава втратила територію Барського, Зв’ягельського, Любартівського, Миропільського, Остропільського, та Могилевського полків [12; 363]. А наприкінці 50-х років було втрачено контроль над землями Олинського, Турово-Пінського та Білоруського полків) [12; 365], а й часто від внутрішньополітичної ситуації. Так, скажімо, Іван Брюховецький, поділивши Ніжинський полк на три: Ніжинський, Сосницький і Глухівський - суттєво послаблює вплив тамтешньої старшини, котра перед тим активно підтримувала Брюховецького - полковника Василя Золотаренка і гетьмана Якима Сомка [12; 364].
   Як пише П. Ф. Гураль, підхід уряду Б. Хмельницького при формуванні нової адміністративно-територіальної організації держави полягав у тому, що козацькі полки і сотні мали значно менші території, ніж воєводства і повіти Речі Посполитої, а тому були більш зручними для управління. Первага нової адміністративно-територіальної системи,- продовжує він,- проявлялася в тому, що акти гетьманської влади з чигирина швидко доходили до місцевих урядників, міських і сільських громад [11; 196]. Що ж до створеня полків, то як пише П. В. Пиріг, як правило вони утворювалися шляхом поділу повітів, що входили до складу воєводств, на дрібніші в територіальному відношенні частини. Так, зауважує він, на території Переяславського повіту Києвського воєводства виникли Переяславський і Прилуцький полки. Черкаський повіт було поділено на три полки: Черкаський, Кропивенський і Чигиринський, Брацлавський - на Брацлавський і Уманський, Канівський - на Канівський і Корсунський, Миргородський - на Миргородський і Полтавський. Без якихось особливих змін полком став Ніжинський повіт [18; 103].
   За своєю територією та кількістю козаків і посполитого населення, що мешкало на ній, полки були неоднорідними. Старі полки - Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, та Білоцерківський - займали простір у 2-3 тис. квадратних кілометри. Полки, що постали в роки революції, були значно більшими. Наприклад, Київський полк займав площу 20 тис. квадратних кілометри, а Ніжинський - аж понад 30 тис. квадратних кілометри [12; 364]. Як вже зазначалося вище, полки у свою чергу поділялися на сотні. Як зазначає П. В. Пиріг, кількість і склад сотень в полках не були постійними, вони змінювались. За його ж данними за реєстром 1649 р. в полки входило, як правило, від 11 до 22 сотень. Однак в той же час у Чернігівському полку наприкінці 1649 р. було сім сотень: Чернігівська полкова, Борзнянська, Бахмацька, Батуринська, Конотопська, Сосницька, Івангородська [18; 104].
   Сотенними центрами, як правило, були міста. Однак у джерелах є випадки, коли сотні формувалися навколо містечок і навіть сіл. Особливо це характерно для сотень Ніжинського полку. Так, за станом на 1654 р., центрами Дроківської, Оленівської, Новомлинської, Рожественської, Кролевецької, Топольської, Мглинської сотень були містечка, а сотень Шаповалівської, Підлипенської, Бобівської - села [18; 106].
   У великих козацьких центрах, переважно полкових містечках, розташовувалася не одна, а дві-три і більше сотень (зокрема за реєстром 1649 р., у Ніжині було аж 5 міських і одна полкова сотні [12; 367]. Назва сотні переважно походила від назви населеного пункту, де був розташований сотенний центр, але іноді, особливо на ранніх етапах існування козацької держави, - від прізвища чи імені (рідше) сотника чи організатора сотні. Кількість вояків у сотні також дуже різнилась. Приміром сотня Гладченка в Миргородському полку нараховувала майже 400 вояків, в той час, як полкова сотня Київського полдку - взагалі 8 вояків [12; 366]. Що ж до адміністративних центрів полків, то ними, як правило, як пише В. А. Кізлінський, були міста і містечка, від назв яких і походила назва полку. Втім у деяких випадках з різних за своєю природою причин полковники обирали самостійно чи з наказу гетьмана інше місце для своєї резиденції. Зокрема, полковий центр Київського полку містився то в Гоголеві, то в Острі, то в Козельці. Миргородський полковник Данило Апостол уподобав містечко Сорочинці [12; 366].
   Щодо Запоріжжя, то у військовому відношені воно поділялося на 38 курені, а у територіальному - 5 (згодом 8) паланок. Як пише П. Ф. Гураль, адміністративно-територіальними центрами паланок були свободи або містечка, які водночас служили й оборонними форпостами, до паланок входили села, хутори, зимівники [11; 195]. І такий устрій існував до 1775-го року, тобто до часу ліквідації Січі.
   Що ж до українських міст у цей період, то вони поділялися на магістратські, які користувалися магдебурзьким правом (Київ, Чернігів...) та ратушні, які не користувались магдебурзьким правом і залежали від старшинської адміністрації. Проте, як зазначає В. М. Шкабаро, у 1870-ому році в Україні, як і по всій Російській імперії пройшла міська реформа. В результаті чого утворювались міські думи та міські управи [27]. Як стверджує В. М. Шкабаро, таким чином встановлювався і розвивався правовий статус міста в Україні [27].
   Висновки. Таким чином, можна стверджувати, що питання адміністративно-територіального устрою на українських землях було актуальним ще до утворення Київської Русі, однак власне українська система адміністративно-територіального устрою на українських землях починає формуватися з початком національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com