www.VuzLib.com

Головна arrow Міжнародне право arrow Поняття "джерело міжнародного права": доктрина та практика
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Поняття "джерело міжнародного права": доктрина та практика

О. В. Київець

ПОНЯТТЯ “ДЖЕРЕЛО МІЖНАРОДНОГО ПРАВА”: ДОКТРИНА ТА ПРАКТИКА

   Стаття присвячена аналізу джерел міжнародного права. На підставі проведеного аналізу, було зроблено висновок про формування нових джерел міжнародного права та про їх неоднозначну правову природу.
   Дослідженню джерел міжнародного права було приділено значну увагу в міжнародно- правовій літературі. Не зважаючи на це, проблема їх співвідношення та взаємодії досі залишається маловивченою як у вітчизняній, так і зарубіжній науці міжнародного права.
   Незважаючи на надзвичайну актуальність для практики міжнародного права, тема майже не досліджується у вітчизняній доктрині міжнародного права. Існує ряд робіт, які аналізують окремі джерела, визначаючи їх місце в загальній системі джерел міжнародного права, однак оминають увагою саму систему та взаємодію її елементів між собою. Вітчизняні комплексні роботи були підготовлені І. І. Лукашуком та П. І. Лукіним. Однак вони датуються ще 60-ми роками XX століття. Одним із останніх ґрунтовних досліджень у зарубіжній доктрині системи джерел міжнародного права залишається робота проф. В. Дегана “Джерела міжнародного права”, яка вийшла друком ще в 1997 р. (Degan Vladimir Duro Sources of International Law. — 1997)
   Метою цієї статті є аналіз джерел міжнародного права, їх системи, правової природи, а також практики їх застосування. Виходячи з поставленої мети, автором було окреслено такі завдання:
   - проаналізувати основні доктринальні підходи до визначення поняття “джерело міжнародного права”;
   - визначити вплив різних шкіл міжнародного права на формування поняття “джерело міжнародного права”;
   - визначити взаємозв’язок поняття “джерело міжнародного права” та системи видів джерел міжнародного права.
   Існують правові поняття, які постійно вживаються як науковцями, так і практиками, однак кожен вкладає в них свій зміст. Причина полягає, перш за все, у тому, що відсутнє їх нормативне закріплення. До таких понять, поза сумнівом, належить “джерело міжнародного права” [1, с. 6]. Кількість визначень цього поняття неможливо навіть порахувати, причому міжнародно-правова література містить визначення, що діаметрально- протилежні за змістом. Ще у 1925 р. П. Корбетт (P. Corbett) застерігав щодо плутанини в цьому питанні у своїй роботі “Згода держав та джерела права народів” [2, с. 29-30]. У 1952 р. до цього ж висновку приходить і проф. Г. Бріггс у роботі “Право народів”. Він зазначає, що термін “джерела” може розглядатися у таких значеннях:
   1. Як підстава виникнення зобов’язання в міжнародному праві;
   2. Як фактори впливу на розвиток міжнародного права, які окремі автори розглядають як матеріальні джерела міжнародного права;
   3. Як форма закріплення і “документальний доказ” існування джерела.У результаті Г. Бріггс доходить висновку, що джерело міжнародного права слід розглядати виключно з формальної точки зору як відображення методу та способу створення норми міжнародного права [3, с. 44]. Цю точку зору в загальних рисах поділяє і Г. Шварценбергер (George Schwarzenberger). У своїй роботі він вводить два поняття “правотворчий процес” (law-creating), та “правовизначаючий процес” (law- determing). При цьому перше стосується міжнародних договорів, звичаїв та загальних принципів права, тоді як друге — джерел додаткових засобів визначення змісту норм, тобто юридичної практики та доктрини [4, с. 26-27]. Такий підхід можна вважати визначенням поняття “джерело міжнародного права” через моделювання системи джерел та формулювання основ їх взаємодії. Ще Л. Оппегейм зазначав, що помилки у визначенні поняття “джерело міжнародного права” можна уникнути, якщо проаналізувати зміст самого поняття “джерело”: “джерело означає зародження, і може бути визначено як потік води, який виривається з-під землі. Коли ми бачимо потік води і маємо бажання визначити звідки він, ми піднімаємось вгору за течією, до тих пір, поки не знаходимо місце, де вода виходить на поверхню. Ми знаємо, що це місце не є причиною появи води, однак є джерелом” [5, с. 18].
   І. Лукашук вважає, що систему міжнародного права, а відповідно і систему його джерел визначають матеріальна основа, а саме міжнародні відносини, для обслуговування яких і слугує міжнародне право. Для виникнення джерела міжнародного права необхідна угода (згода є елементом такої угоди), яка виражає погоджену волю держав. Без угоди немає норми міжнародного права, і з цієї точки зору виключного угода (згода) є джерелом норм міжнародного права. І відповідно є тільки два джерела міжнародного права: договір та звичай [6, с. 41-126]. Під джерелами міжнародного права автор розуміє форми виразу та існування міжнародних норм, форми, що дають можливість зрозуміти їх нормативний зміст. Позиція І. Лукашука, висловлена у зазначеній роботі, базується, по суті, на класовому підході до розуміння джерел права в цілому як специфічних способів вираження волі панівного класу (в розрізі міжнародного права — держав — Авт.), за допомогою яких ця воля стає правом [9, с. 4]. Ця позиція є базовою для науковців радянської школи міжнародного права 50-80-х років XX ст. (Є. Коровіна, В. Дурденевського, Ф. Кожевнікова та інших). Причому, В. Дурденевський у своїй роботі “Джерела міжнародного права”, яка вийшла в Москві в 1948 р., даючи визначення джерелам міжнародного права підкреслює виключну роль держави у створенні джерел міжнародного права. Зокрема, він зазначає, що “під джерелами міжнародного права слід розуміти поєднання воль держав, мовчазного або відкритого, в правилах поведінки або актах, що їх розвивають” [10, с. 8].
   Існує ще один підхід до розуміння поняття “джерела міжнародного права” — через визначення їх переліку, який визначається шляхом аналізу практики міжнародних судів та трибуналів, а також міжнародних договорів щодо вирішення міжнародних спорів. Вперше такий підхід було застосовано в XII Гаазькій конвенції щодо створення Міжнародного призового суду 1907  р., де у ст. 7 зазначено: “Якщо питання, яке є предметом спору, підпадає під сферу дії Конвенції, яка діє між сторонами, <...> Суд має застосувати положення цієї Конвенції. У випадку відсутності таких положень, Суд повинен застосувати звичаї міжнародного права. Якщо загальновизнані звичаї відсутні, суд має скористатися загальними принципами права та справедливості” [11].
   Це положення, по суті, відображає ієрархічний підхід до визначення джерел міжнародного права через використання загального принципу права lex specialis derogat legi generali. Фактично ця стаття закріплює позитивіський підхід до визначення джерел міжнародного права. Однак це єдина Конвенція, прийнята на мирній конференції 1907 р., яка так і не вступила в дію. Тому більш вагомим з цієї точки зору є положення ст. 38 Статуту Постійної палати міжнародного правосуддя (ППМП) 1920 р. та ст. 38 Статуту МС ООН. Суд, який зобов’язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує:
   a) міжнародні конвенції (як загальні, так і спеціальні), які встановлюють правила, визнані державами, які спорять;
   b) міжнародний звичай як доказ загальної практики, який визнаний як правова норма;
   c) загальні принципи права, які визнані цивілізованими націями;
   d) із застереженнями, вказаними в ст. 59, судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм. Це положення не обмежує право Суду вирішувати справу ex aequo et bono, якщо сторони з цим погоджуються [12]. Слід зазначити, що ч. 2 ст. 38 Статуту МС ООН визначає не конкретне джерело для вирішення спору, а лише якими засобами його вирішити, при чому обов’язковою умовою Статут визначає згоду сторін на застосування конкретних засобів. Такий підхід є відходом від позигивіської концепції в міжнародному праві для вирішення міжнародного спору.
   Більшість вчених підтримують позицію, що саме ст. 38 Статуту МС ООН визначає джерела позитивного міжнародного права. Багато в чому це виправдано [1, с. 14], адже Статут МС ООН є частинною останнього Статуту ООН.
   Статут, як міжнародний договір, зобов’язує всі держав-учасниць, а учасницями є, за невеликим винятком, усі держави світу. А відповідно до ч. 2 ст. 93 Статуту ООН держава, яка не є членом ООН, може стати учасником Статуту МС ООН на умовах, які визначаються в кожному конкретному випадку Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки ООН [13]. У справі про протоку Корфу (Велика Британія проти Албанії) Велика Британія після дипломатичного листування з Албанією, порушила питання перед Радою Безпеки ООН про можливість участі Албанії в розгляді спору МС ООН. Рада Безпеки, в свою чергу, запропонувала Албанії, яка на той час не була членом ООН, приймати участь в розгляді справи в МС ООН за умови, якщо вона візьме на себе всі зобов’язання члена ООН в аналогічному випадку. Албанія погодилася, і 9 квітня 1947 р. Рада Безпеки прийняла резолюцію про передачу спору на вирішення МС ООН [14].
   Більше того, МС ООН є одним з шести головних органів ООН (ст. 7 Статуту ООН) і її головним судовим органом (ст. 92 Статуту ООН). Тому цілком очевидно, що ті джерела, які Суд застосовує у своїй діяльності для вирішення міжнародних спорів відповідно до норм міжнародного права, є обов’язковим для всіх держав світу. З цього можна зробити наступний висновок: ст. 38 Статуту МС ООН визначає систему джерел міжнародного права, які в цілому визнаються державами. Цей висновок застосовується до сторін Статуту, які не визнали обов’язкової юрисдикції Суду на підставі або ч. 2 ст. 36 Статуту ООН або на підставі дво- або багатосторонніх угод. Ч. 1 ст. 38 Статуту МС ООН визначає основними джерелами для прийняття рішень конвенції, звичаї та загальні принципи права. Судові рішення та доктрини є допоміжними джерелами права, які відповідно до Статуту МС ООН є допоміжним засобом для визначення правових норм. Такий підхід, як власне і позиція Г. Шварценбергера, визначає основи системи джерел міжнародного права. Однак це лише єдина відмінність між правовою природою джерел, яка наводиться у ст. 38 Статуту МС ООН. При цьому це не можна вважати доказом наявності ієрархії джерел міжнародного права. В основі ієрархії основних джерел міжнародного права не може бути застосовано загальний принцип права lex specialis derogate generali, як це передбачено у XII Гаазькій Конвенції. Це пояснюється наступним. Ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів
   “Норми J us cogens” підтверджує наявність догматичних норм jus cogens, які належать до загального міжнародного права і визнані та прийняті міжнародною спільнотою в цілому. Більшість цих норм є нормами загального звичаєвого права. Всі норми, які суперечать таким нормам, є абсолютно недійсними. Таким чином в основу системи джерел міжнародного права покладено норми jus cogens.
   Не дивлячись на авторитетність ст. 38 Статуту МС ООН, не можна вважати, що її положення відображають усю повноту джерел та систему джерел міжнародного права, незалежно від того, чи є такі джерела основними або допоміжними. По-перше, визначаючи звичай як підтвердження загальної практики, Статут Суду бере до уваги тільки звичаї загального міжнародного права, оминаючи увагою регіональне (партикулярне) міжнародне право і відповідно його звичаї (регіональні, локальні тощо). Наявність таких звичаїв підтверджує як практика держав, так і практика самого Суду. Такі звичаї дуже подібні за своєю природою до неписаних міжнародних договорів і відрізняються за правовою природою від звичаїв загального міжнародного права. Крім того, норма не дає вичерпного переліку допоміжних джерел. Проблема переважно полягає в практиці застосування додаткових джерел для визначення змісту звичаєвих норм. Коли мова йде про договори, основним джерелом визначення прав та обов’язків сторін стає сам договір2. Ст. 38 Статуту Суду взагалі не згадує таке джерело виникнення та закріплення міжнародних зобов’язань, як односторонні акти суб'єктів міжнародного права, причому такими зобов’язаннями можуть створюватись нові права та обов’язки держави. Тому односторонні акти суб'єктів міжнародного права також слід вважати джерелом, адже односторонні акти породжують такі самі правові наслідки, як і міжнародний звичай або міжнародний договір.
   Практика окремих міжнародних організацій свідчить про виникнення іншого автономного джерела міжнародного права. Зокрема, Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), Всесвітня метереологічна організація (ВМО), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) та інші в межах своєї компетенції приймають “стандарти поведінки”. Формально такі стандарти не містять зобов’язального елементу навіть для держав- членів цих організацій. Однак держави-члени не мають змоги (повноважень) запропонувати альтернативні правила, і оскільки їх відмова виконувати такі стандарти може негативно вплинути на їх інтереси, тому держави вважають за доцільне поводитися відповідно до “необов’язкових норм”, норм “м’якого права”. Тенденція розвитку таких норм свідчить про виникнення в недалекому майбутньому нового основного джерела міжнародного права — стандарту. Г. Даниленко абсолютно аргументовано вважає, що цю тенденцію підкріплює і положення Конвенції ООН Про міжнародне морське право 1982 р., яка відсилає до загальновизнаних міжнародних норм та стандартів щодо захисту навколишнього середовища [15, с. 69-74]. Компетентною міжнародною організацією в цій сфері визнано Міжнародну морську організацію (ІМО). Правова природа цих правил та стандартів до кінця не визначена. Виключно практики держав щодо застосування стандартів недостатньо для того, щоб вони перетворилися на звичай загального міжнародного права. Ще менше підстав вважати такі норми близькими за своєю природою до договірних зобов’язань держави, хоча в окремих сферах держави вже готові наділити ІМО повноваженнями щодо створення норм зобов’язуючого характеру, особливо щодо вирішення питань, пов’язаних з аваріями в морі та їх наслідками. Ряд вчених виділяє ще один різновид зобов’язуючих джерел міжнародного права - резолюції міжнародних організацій, які мають відмінні від інших джерел характеристики [1, с. 54]. Звісно, заперечувати значення таких документів для розвитку та становлення сучасного міжнародного права неможливо, адже саме до таких документів належить Декларація про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, Декларації про принципи1970 р. та Гельсінського заключного акту 1975 р. Такі джерела можуть слугувати доказом існування звичаю в міжнародному праві. Ця позиція підтверджується і практикою МС ООН, зокрема, у хрестоматійних справах щодо військових та напіввійськових дій в Нікарагуа (Нікарагуа проти США) та щодо Східного Тимору (Португалія проти Австралії). Все вищевикладене свідчить про відсутність єдиного підходу як до поняття “джерело міжнародного права”, так і до визначення системи джерел міжнародного права, яка повинна включати в себе елементи ієрархії джерел для ефективної взаємодії останніх.
   Поняття джерел міжнародного права не можна звести виключно до форми їх існування — письмової або неписьмової (усної) та форми закріплення, а також до їх переліку. Від визначення самого поняття залежить архітектоніка елементів системи джерел міжнародного права. Відкритим залишається питання, яке було поставлено ще Г. Шварценбергером та Г. Бріггсом: як виникає джерело (норма) і як довести його наявність, а у зв'язку зі зміною характеру міжнародного права постає ще одне питання, яке не було поставлено вченими раніше: чи має таке джерело зобов’язальний характер.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com