www.VuzLib.com

Головна arrow Міжнародне право arrow Забезпечення статусу біженців у країнах Африки
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Забезпечення статусу біженців у країнах Африки

М.М. Сірант

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАТУСУ БІЖЕНЦІВ У КРАЇНАХ АФРИКИ

   Досліджуються особливості забезпечення статусу біженців на регіональному рівні, аналізуються Конвенція щодо конкретних аспектів проблем біженців в Африці 1969 р. та Африканська Хартія про права людини і народів 1981 р.
   Ключові слова: статус біженців, Організація Африканської Єдності, Африканський Союз, переміщені особи, «конвенційні» біженці, «мандатні» біженці.
   Постановка проблеми. Міжнародне співробітництво держав у сфері захисту прав біженців здійснюється не лише на універсальному рівні, як у випадку з УВКБ ООН, а й на регіональному рівні також. З одного боку, таке регіональне співробітництво дозволяє або продублювати у рамках регіональної системи захисту прав людини положення універсальних міжнародно-правових актів у цій сфері регулювання, або сприяти (безпосередньо чи опосередковано) ефективному виконанню державами певного регіону положень зазначених універсальних міжнародних угод, а з іншого - регіональна співпраця сприяє підготовці та укладенню спрямованих на забезпечення ефективної реалізаціїправового статусу біженців регіональних міжнародно-правових актів з урахуванням специфіки конкретного регіону, його політичних, економічних, правових та інших особливостей [1, с. 122].
   Станом на сьогодні майже в кожному регіоні світу* вже сформувалася окрема регіональна система співробітництва держав у сфері захисту прав людини, яка також охоплює співпрацю з питань захисту прав біженців у рамках створених регіональних міжнародних організацій та укладених їх державами-членами міжнародних договорів [2, с. 93]. Стан дослідження. В Україні практично не здійснено комплексних досліджень статусу біженців на регіональному рівні, зокрема у країнах Африки. Наші науковці зосереджували свою увагу в основному на вивченні проблем універсального рівня, або ж на аналізі цієї проблеми у контексті співробітництва держав-членів Європейського Союзу.
   Специфіка регіональних міграційних процесів та роль регіональних міжнародних висвітлювалася у публікаціях науковців України. Їх авторами є В.Р. Барський, І. Борута, В. Потапов, Ю.Ф. Гаврушко, В. Головченко, Д.В. Іванов, В.В. Кіріяджи, С. Максименко, О. Мали- новська, О.В. Сердюк, О. Сушко, Н. Пархоменко, А. Стародуб. Серед зарубіжних учених заслуговують на увагу праці Дж. Солт, а М. Тітма також та Н. Тунма. Виклад основних положень. Для Африканського континенту проблема біженців завжди була актуальною, оскільки цей регіон відзначається значною політичною та економічною нестабільністю, а також численними та кровопролитними збройними конфліктами на національному чи політичному ґрунті. Крім того, у багатьох африканських державах правове становище біженців жодним чином не врегульоване на законодавчому рівні, що пояснюється небажанням урядів держав цього континенту брати на себе обов’язки, практичне виконання яких є для них неможливим з огляду на катастрофічний брак матеріальних та фінансових ресурсів [3, с. 77-78].
   За даними УВКБ ООН, станом на 2 червня 2006 р. на Африканському континенті нараховувалося приблизно 4,9 млн. осіб, яким УВКБ ООН надавав захист та допомогу, з яких - 2,5 млн. біженців (281,4 тис. біженців, які повернулися на батьківщину); 1,5 млн. внутрішньо переміщених осіб (266,7 тис. внутрішньо переміщених осіб, які повернулися до своїх домівок); 238,9 тис. шукачів притулку тощо [4, с. 19].
   Падіння колоніальної системи на Африканському континенті, а також численні збройні конфлікти, що виникли на території африканських держав одразу ж після цього, викликали масові потоки біженців. З огляду на це 1963 р. Організація африканської єдності (ОАЄ, тепер - Африканський Союз, АС) прийняла рішення про необхідність розробки спеціальної регіональної конвенції з питань захисту прав біженців, у якій було б враховано регіональні особливості проблеми біженців («проблеми ... континенту повинні вирішуватися в дусі Статуту Організації африканської єдності та пристосовано до умов Африки» [5, с. 134]).
   Отже, за результатами ґрунтовної підготовчої роботи, проведеної в Аддис-Абебі під час Конференції з правових, економічних та соціальних аспектів африканських біженців, 1969 р. було підписано Конвенцію щодо конкретних аспектів проблем біженців в Африці (Конвенцію ОАЄ 1969 р.).
   У п. 9 її Преамбули міститься безпосереднє посилання на Конвенцію 1951 р. як «основний та універсальний документ, що визначає статус біженців», та заклик до всіх африканських держав якомога швидше приєднатися до цього міжнародно-правового акту, щоб забезпечити застосування його положень щодо всіх біженців на Африканському континенті (п. 10) [5, с. 134-135].
   Основною особливістю Конвенції ОАЄ 1969 р. є розширене визначення поняття «біженець», сформульоване в п. 2 ст. I. Зокрема, воно було доповнене вказано на нові обставини, які змушують особу стати біженцем («зовнішня агресія, окупація, іноземне панування або події, що серйозно порушують громадський порядок як у певній частині країни, так і в усій країні ... походження чи громадянської належності ... особи»). Розширення в Конвенції ОАЄ 1969 р. критеріїв щодо визначення статусу біженців є не випадковістю, а закономірністю, що відображає вкрай негативні для Африканського континенту реалії, які проявляються у перманентних війнах, частих міжетнічних чварах, іноземному військовому втручанні, масових заворушеннях тощо. Розширене визначення поняття «біженець» передбачає, що особи, які залишають свою країну внаслідок громадських заворушень, насилля і війни, мають право претендувати на статус біженців у державах- учасницях Конвенції ОАЄ 1969 р. незалежно від того, чи мають вони обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування [1, с. 28.]. Дійсно, у ситуаціях, коли життя, свобода чи безпека людини перебувають під загрозою, не має жодного значення, чи є ця загроза результатом переслідування чи іншої форми небезпеки (зокрема, збройного конфлікту) [6, с. 38]. На нашу думку, варто також відзначити ще такі позитивні риси Конвенції щодо конкретних аспектів проблем біженців в Африці 1969 р.:
   по-перше, у Конвенції ОАЄ 1969 р. підкреслюється необхідність гуманітарного підходу до вирішення проблеми біженців (зазначається, що надання притулку є мирним і гуманітарним актом і жодною державою-членом ОАЄ не повинно розглядатися як недружній акт зі сторони іншої країни (п. 2 ст. II) [5, с. 137; 1, с. 123-124];
   по-друге, у Конвенції ОАЄ 1969 р. було зафіксовано загальновизнаний та основоположний принцип забезпечення добровільності репатріації біженців («жоден біженець не повинен бути репатрійований проти своєї волі; добровільний характер репатріації повинен поважатися в усіх випадках» (п. 1 ст. V); «біженці, які добровільно повернулися до своєї країни, жодним чином не можуть бути покарані за те, що залишили її через певну з причин, що сприяють появі біженців» (п. 4 ст. V); «біженці, які вільно прийняли рішення повернутися на батьківщину на основі ... гарантій чи за власною ініціативою, повинні отримувати ... усю можливу допомогу, що полегшить їх повернення на батьківщину» (п. 5 ст. V)) [5, с. 138; 5, с. 44-45];
   по-третє, Конвенція ОАЄ 1969 р. не містить жодних положень, які б уможливлювали примусове повернення біженців у країни їх першого притулку з країн, де вони просили про надання притулку пізніше;
   по-четверте, на відміну від Конвенції 1951 р., Конвенція ОАЄ 1969 р. проголошує принцип заборони примусового повернення біженців чи їх вислання до держави походження без будь-яких застережень.
   Наступним етапом на шляху розвитку співробітництва африканських держав у сфері захисту прав біженців стало проведення в травні 1979 р. окремої Панафриканської конференції в м. Аруші (Танзанія). Конференція розглянула широкий спектр питань, пов’язаних з проблемами реалізації правового статусу біженців: а) було підкреслено, що принцип не вислання (non-refoulement) має важливе значення у розв’язанні проблеми біженців, а його недотримання часто призводить до смерті біженців; б) передбачалося забезпечення реалізації права біженців на свободу пересування (в межах території держави, що надає притулок, а також за її межами) та ухвалено рішення, спрямоване на забезпечення відповідності національного законодавства африканських держав міжнародно-правовим нормам; в) зазначено, що проблема добровільної репатріації має особливе значення для африканських держав; підкреслювалася необхідність вжиття країною притулку та країною походження біженців різноманітних спільних заходів (які слід проводити у рамках спільних з УВКБ ООН широкомасштабних програм) щодо гарантування безпечної добровільної репатріації біженців у країну їх походження) тощо [1, с. 124-125].
   Важливим, на наш погляд, етапом розвитку африканської системи захисту прав біженців стало прийняття Африканської Хартії прав людини та народів 1981 р., яка у ст. 12 закріпила: 1) право кожної людини на свободу пересування (п. 1); 2) право кожної особи залишати будь-яку (включаючи власну) країну і право повертатися до своєї країни (п. 2); а також 3) право особи у випадках переслідування шукати притулок та отримувати його в інших країнах (згідно з положеннями законів цих країн та норм міжнародно-правових актів) (п. 3) [7, с. 539]. Винятково важливим досягненням у рамках цього документа стало створення Африканської комісії з прав людини та народів (ст. 30) [7, с. 542]. Діяльність такого регіонального органу контролю за дотриманням державами їх зобов’язань за міжнародними договорами з питань захисту прав людини сприяє також і виконанню ними зобов’язань у сфері захисту прав біженців.
   Особливо слід відзначити також результати роботи Симпозіуму з питань біженців та вимушеного переміщення населення в Африці, проведеного під егідою ОАЄ та УВКБ ООН з 8 по 10 вересня 1994 р. в Аддис-Абебі (Ефіопія). Учасники Симпозіуму відзначили прогресивну роль, яку відігравала і відіграє регіональна Конвенція ОАЄ 1969 р. у справі захисту прав біженців і переміщених осіб. Була також висловлена думка, що цей документ стане основою для подальшого створення і вдосконалення міжнародних інститутів і правових механізмів захисту прав зазначених категорій осіб.
   Висновок. Сьогодні в умовах масштабних глобалізаційних процесів надзвичайно актуальною стає потреба активізації міждержавної та міжрегіональної співпраці у сфері захисту прав біженців та інших категорій населення, що потребують саме міжнародного захисту. Це неодноразово підкреслювалося на численних регіональних конференціях та форумах. Слід відзначити, що розробники Конвенції ОАЄ 1969 р. керувалися не лише реаліями слабкого в усіх відношеннях регіону, країни якого об’єктивно не в змозі самостійно вирішити існуючі проблеми біженців, а й загальними ідеалами захисту прав людини, що повинні бути забезпечені всіма державами світу в будь-якій ситуації, включаючи економічну кризу, розруху, війни та інші катаклізми.

   1. Иванов Д.В. Беженцы в современном международном праве / Д.В. Иванов. - М.: Международние отношения, 2006. - 200 с.
   2. Melander G. African refugees and law / G. Melander, P. Nobel. - Stockholm, 1978.
   3. Потапов В.И. Беженцы и международное право / В.И. Потапов. - М., 1986. - 103 с.
   4. Официальные отчеты Генеральной Ассамблеи. Шестьдесят первая сессия. - Дополнение № 12, А /61/12. - Нью-Йорк, 2006.
   5. Конвенция 1969 года по конкретным аспектам проблем беженцев в Африке // Сборник международно-правовых документов и национальных законодательных актов по вопросам беженцев / сост. Ю.Л. Сарашевский, А.В. Селиванов. - Мн.: Тесей, 2000. - 464 с.
   6. Беженцы: динамика перемещений. Доклад для независимой комиссии по международным вопросам. - М., 1987.
   7. Африканская Хартия прав человека и народов (от 26 июня 1981 г.) // Международное публичное право. Сборник документов: в 2 ч. / сост. К. А. Бекяшев, Д.К. Бекяшев. - М.: Проспект, 2006. - Ч. I. - 1408 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com