www.VuzLib.com

Головна arrow Міжнародне право arrow Міжнародні соціальні стандарти прав людини: сутність та значення
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Міжнародні соціальні стандарти прав людини: сутність та значення

Савич О.С.

МІЖНАРОДНІ СОЦІАЛЬНІ СТАНДАРТИ ПРАВ ЛЮДИНИ: СУТНІСТЬ ТА ЗНАЧЕННЯ

   Анотація. У статі автор обґрунтовує необхідність виділення у самостійну групу міжнародних соціальних стандартів, що підтверджується наявністю обширного переліку спеціалізованих нормативних актів та наявність об’єктивних факторів та суб’єктивних умов. Зазначається також, що реалізація цих стандартів є прямим обов ’язком національних інститутів: держави та громадянського суспільства.
   Постановка проблеми. Прагнення міжнародного співтовариства до всесвітнього та системного розвитку прав людини призвело до формування на міжнародному рівні та закріплення міжнародно-правовими засобами стандартів прав людини. Але у зв’язку з втіленням в міжнародне публічне право та національне законодавство держав-членів світової спільноти доктрини соціальної держави, об’єктивується необхідність серед переліку цих стандартів виділити самостійну групу - міжнародні соціальні стандарти. І це недаремно, бо саме вони знайшли своє закріплення у таких важливих міжнародних актах, як Загальна декларація прав людини 1948 р., Європейська конвенція про захист прав і основних свобод 1950 р., Міжнародний Пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., Європейська соціальна хартія 1961 р., низка конвенцій та рекомендацій Міжнародної організації праці (далі: МОП, що присвячені соціальному забезпеченню та страхуванню та в інших документах. Слід відмітити, що саме ця група прав, яка має системоутворюючий характер, забезпечує гідні умови добробуту людини та позитивні умови її соціальної захищеності, отже, впевненість у сьогоднішньому та наступному дні. Ступінь наукової розробки теми. У сучасній світовій науковій літературі соціальні праварозглядаються як невід’ємний елемент міжнародних стандартів прав людини, але, на жаль, систематичні доктринальні розробки таких міжнародних соціальних стандартів - відсутні. Вчені, що проводять дослідження у сфері прав людини, зокрема М.О. Баймуратов, С.В. Бахін, В.Г. Буткевич, Л.О. Гордон, М. Грейвен, В.О.Карташкін, М.І. Козюбра., Ю.М. Колосов, В.М. Костицький, О.О. Лукашова, М. Міколла, Муса Аль-Сулайби, Р.А. Мюллерсон, Д. Харис та інш., вивчають усі права людини у сукупності, як міжнародні стандарти прав людини, як загальнообов’язковий взірець, шаблон, який повинні наслідувати всі держави світу та їх органи, а також всі суб’єкти права, що функціонують на їх території. У роботах зазначених авторів часто-густо зустрічається низка термінів, що мають профільний характер для досліджуваної проблематики, однак тлумачаться вони ними також по-різному. Тому, уявляється, що дефінітивне визначення таких термінів, як «соціальні права», «міжнародні соціальні стандарти», буде напряму сприяти виявленню сутності та важливості формування на міжнародному рівні еталонів соціальних справ людини та громадянина.
   Мета статті. Метою статті є обґрунтування необхідності виділення в самостійну групу міжнародних соціальних стандартів.
   Викладення основного матеріалу. Принцип соціальної держави нерозривно пов'язаний, в першу чергу, з реалізацією соціальних прав. Проте незалежно від того, закріплені вони в конституції держави чи ні, розвинені держави західного світу не можуть відкидати значущість цієї категорії, що знайшла своє втілення в найважливіших міжнародно-правових актах і звідсіля, побудова такої держави виступає у якості важливішого міжнародного зобов’язання держав, які ці акти підписали та ратифікували, або приєдналися до них. Ключовим принципом соціальних прав, що сформульований в п.1 ст. 25 Загальної декларації прав людини 1948 р., є положення, відповідно до якого: «Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, який необхідний для підтримки здоров'я і благополуччя її самої і її родини, і право на забезпечення на випадок безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, настання старості або іншого випадку втрати коштів для існування з незалежних від неї обставин» [1]. Слід відмітити, що цей принцип має системний характер (поліоб’єктність складових елементів життєвого рівня, що закріплені на міжнародному рівні, кореспондує з відповідними організаційними та організаційно-правовими заходами, що повинна здійснювати конкретна держава на своїй території) і фактично закріплює на міжнародному рівні квінтесенцію соціальної держави, бо саме в державно організованому суспільстві, саме держава повинна забезпечувати людину відповідними благами, що мають природній характер.
   Зазначений принцип знайшов свого розвитку в п. 1 ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. Виходячи з його систематичного тлумачення, можна зробити висновок про те, що на держави напряму покладаються зобов'язання відносно соціальної орієнтації їх діяльності, забезпечення «другого покоління» прав людини, без чого в кінці XX століття неможливий нормальний розвиток суспільства [2]. Загальновідомо, що практичне здійснення прав другого покоління неможливе без активного сприяння держави, і це також чітко зафіксовано в п. 1 ст. 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права: «Кожна держава, що приймає участь у теперішньому Пакті, зобов'язується в індивідуальному порядку та у порядку міжнародної допомоги і співпраці, зокрема в економічній та технічних сферах, прийняти в максимальних межах наявних ресурсів міри до того, щоб забезпечити поступово повне здійснення прав, що визнаються в теперішньому Пакті, всіма належними засобами, включаючи, зокрема, вживання законодавчих заходів» [3].
   Як бачимо, в «другому поколінні» прав людини істотну, домінантну та системостворюючу роль відіграють соціальні права. Свідоцтвом цього є й доктринальна позиція, згідно з якою є нагальна необхідність виділення і вивчення соціальних правах в межах самостійної галузі права (соціального права), про що багато говориться в юридичній літературі [4].
   Низкою вчених дається визначення соціальних прав, однак їх авторський підхід до цього питання, переважно пов’язаний, із обраними ними методами дослідження. Так, наприклад, Т.К. Миронова, використовуючи метод негативної регламентації, визначає соціальні права, як «...право на отримання матеріальних благ із суспільних джерел, що надається особам, які не мають достатніх засобів до існування в зв’язку з відсутністю джерел прибутку або недостатнім рівнем отриманих прибутків, а також відсутністю способів або можливостей матеріально себе забезпечити за посередництвом використання власності, здійснення підприємницької, трудової та іншої не забороненої законом діяльності» [5].
   Автори Великого юридичного словника під редакцією О.Я. Сухарева, В.Д. Зорькіна та В.Є. Крутських, визначають соціальні права шляхом мінімізації формулювання, однак із зазначенням суб’єктів та об’єктів таких прав. Під такими правами вони розуміють сукупність конституційних прав людини (або тільки громадян конкретної держави), що надають їй можливість претендувати на отримання від держави при відповідних умовах відповідних матеріальних благ. Далі вони наводять перелік таких прав, до яких відносять: право на соціальне забезпечення; право на освіту; право на охорону здоров’я та медичну допомогу; право на житло; особливі права дітей та інвалідів [6]. В Популярній юридичній енциклопедії, визначення соціальних прав здійснюється шляхом позитивної регламентації та більш системно і комплексно, як можливість людини і громадянина забезпечити належні соціальні умови життя, а саме, право на: а) працю та її вільний вибір; б) відпочинок; в) охорону здоров’я; г) на житло; д) матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника тощо; е) достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (харчування, одяг, житло); є) страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів [7].
   Авторка статті «Соціальні права громадян» в Юридичній енциклопедії, Ж.М. Пустовіт, також використовує позитивну регламентацію таких прав, однак при їх визначенні робить наголос на цивілістичний підхід, застосовуючи формулювання, що є східним з визначенням права власності, та визначає їх як права людини і громадянина у соціальній сфері, що полягають у набутті соціальних благ, володінні, користуванні й розпорядженні ними та їхньому захисті або вчиненні певних дій у цій сфері [8].
   Автори енциклопедичного словника «Конституційне право» Г. Г. Арутюнян і М. В. Баглай визначають соціальні права відповідним чином, роблячи наголос, насамперед, на зобов’язаннях держави відносно людини (громадянина - авт.). - це сукупність прав людини, що забезпечують її соціальне благополуччя та дозволяють претендувати на отримання від держави відповідних матеріальних благ (допомоги, послуг) [9]. Систематичний аналіз наведених дефініцій, особливо у контексті предмета дослідження, свідчить, що більшість авторів не тільки не виділяють окремо АСС, але й розуміють соціальне забезпечення тільки у розумінні відповідних дій держави.
   Така ж ситуація має місце в процесі аналізу міжнародно-правових актів профільного характеру. Жоден із них, не тільки не дає будь-якого визначення поняття «соціальні права», але містить тільки перелік їх об’єктних характеристик. Однак, проаналізувавши їх шляхом розширеного тлумачення, можна дійти висновку та погодитись з Г. Шварцем [10], що в широкому розумінні соціальні права - це сукупність зобов’язань держави, що врегульовані нормами права, які визначають гідні умови життєдіяльності людей, їх соціальної захищеності, що визнаються за доцільні з позицій стабільного розвитку особи, соціальних груп і суспільства в цілому.
   Але незалежно від особливостей формулювання та дефінітивного визначення терміна «соціальні права», останнім притаманні такі системні особливості: а) вони розповсюджуються в рівній мірі на всіх і на кожного члена суспільства (включаючи громадян, іноземних громадян, апатридів, біженців та ін.) без якої-небудь дискримінації, включаючи рівне право чоловіка і жінки користуватися передбаченими правами; б) вони зберігаються незалежно від будь-яких змін місця мешкання людей; в) їх існування не залежить від тривалості періоду зайнятості (стажу роботи чи професійної діяльності), або періоду страхування (виплати страхових внесків), або тривалості мешкання в країні, або яких-небудь поєднань цих умов [11]. Аналіз міжнародно-правових актів профільного характеру дає можливість виявити особливості міжнародної регламентації соціальних прав, що були раніше виявлені Н.А. Баієвою [12], та суттєво доповнити їх. До таких особливостей можливо віднести: а) поширеність соціальних прав на визначену - соціальну, сферу життя та існування людини; б) існуючу наявність формулювання базових положень шляхом використання словосполучень та термінів загального, рекомендаційного, «несуворого» характеру, що по великому рахунку не несуть в собі чітко визначеного нормативного сенсу (наприклад, «гідне життя», «справедливі і сприятливі умови праці», «задовільне існування»); в) звідсіля випливає розмитість, нечіткість, неконкретність міжнародних зобов’язань держав щодо їх практичної реалізації; г) пряма залежність реалізації соціальних прав від стану економіки і ресурсів в конкретній державі; д) різноманітний підхід до визначення переліку, «кадастру» таких прав. Аналізуючи перелік соціальних прав, що регламентовані в міжнародному праві, П.М. Рабинович вважає, що до них належать такі права:а) право на працю, її вільний вибір, право на справедливі та сприятливі умови праці, справедливу заробітну плату та рівну винагороду за працю рівної вартості; б) право на відпочинок і дозвілля; в) право на захист від безробіття; г) право на соціальне забезпечення та соціальне страхування; д) право на захист і відповідне соціальне та матеріальне забезпечення сім'ї, материнства, дитинства, пристаркуватих та інвалідів; е)  право на життєвий рівень, необхідний для підтримки здоров'я та добробуту людини та її сім'ї; є) право на соціальну і медичну допомогу [13]. На системний характер взаємозв’язку соціальних прав та зобов’язань держави, щодо їх реалізації, звертає увагу Н.А. Баієва. Вона вважає, що соціальні права в системі прав людини займають виключно важливе місце. Вони, з одного боку, покликані гарантувати кожній людині гідні умови життя, а з іншого - визначають обов'язок держави забезпечити всім потребуючим такий мінімум соціальних можливостей і соціальної захищеності, який необхідний для підтримки гідності людини, нормального задоволення її матеріальних і духовних потреб. Не дивлячись на відносно недовгий термін правового закріплення соціальних прав, вони є найважливішим показником рівня розвитку держави, її прагнення до гуманізації суспільного життя і зниження протистояння в суспільстві [14].
   У зв'язку з тим, що соціальні права достатньо широко розроблені в міжнародному праві, мають належне нормативне закріплення в міжнародних документах, можна говорити про необхідність окремого виділення міжнародних соціальних стандартів (далі: МСС) серед загального комплексу міжнародних стандартів прав людини. Вважається, що формулювання МСС фактично відображає закономірні процеси глобалізації, які охоплюють та включають сферу соціальних прав людини.
   Слід зазначити, що міжнародні міждержавні угоди, які закріплюють соціальні права людини, носять уніфікований та загальнообов’язковий характер, і саме в цьому й полягає їх міжнародність. Основною метою договорів про соціальні права людини є встановлення єдиних мінімальних стандартів. При цьому, на думку П.М. Рабиновича «не йдеться про мінімально необхідну (в конкретно-історичних умовах) частку соціальних благ кожної людини» [15]. Відносно загальнообов’язковості МСС, то відповідно до положень Заключного документу Віденської зустрічі представників держав-учасників Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1986 р. (далі: НБСЄ) та Паризької хартії для нової Європи 1991 р., які є відповідними методологічними засадами до визначення їх правового статусу, норми, що містяться в міжнародних документах, обов’язкові для законотворчості розвинених держав, тобто є міжнародними стандартами. Отже, норми які регламентують права людини в міжнародних актах є міжнародними стандартами прав людини.
   Резюмуючи вище зазначене, можливо погодитися з Гордонон Л. А., який вважає, що міжнародні стандарти прав людини характеризуються тим, що: а) вони визначаються на основі тенденцій і потреб соціального прогресу;б) вони є загальновизнаними, формально-визначеними міжнародно- правовими нормами (звичаєвими і договірними) права та свободи, що підлягають неухильному дотриманню з боку держави та суспільства; в) існує виключно правова регламентація їх можливого та допустимого обмеження [16].
   Звідсіля, є можливість виділення основних інституційних та функціональних компонентів цього поняття: 1) визначення переліку прав і свобод людини, що повинні дотримуватися; 2) визначення юридичного змісту зобов’язань (обов'язків) держави дотримуватися цих прав і свобод; 3) чітка нормативна регламентація можливого їх обмеження; 4) заборона певних дій з боку держави, її органів, юридичних і фізичних осіб. За образним виразом В. Г. Буткевіча, міжнародні стандарти це «своєрідний кодекс прав людини в міжнародному праві». Але не слід вважати міжнародні стандарти суто декларуючим прикладом, це норми які необхідно втілювати в життя [17]. На думку Р. Дворкіна, «єдиним їх автором (міжнародних стандартів - авт.) є персоніфікована світова спільнота, яка втілює ідеали справедливості, старанності і належні процедури, які полягають в публічних стандартах - джерелах національної внутрідержавної правотворчості» [18].
   Розглядаючи правову природу міжнародних стандартів, зокрема стандартів місцевого самоврядування, М.О. Баймуратов, робить декілька важливих висновків, які мають загальний характер. Так, він вважає, що прийняття двома і більше державами міжнародних угод з широкого кола міжнародних відносин, їх наступна легалізація і реалізація - це процес розроблення, визнання, взяття зобов’язань щодо виконання і реалізації міжнародних правил поведінки, що мають нормативний, типологічний, стереотипний характер та внаслідок своєї обов’язковості, повторюваності та гіпотетичного передбачення стають стандартами. Він визначає міжнародні стандарти, як норми міжнародного права, які містяться в міжнародних договорах, що розробляються державами в рамках ММУО [19]. В процесі визначення міжнародного значення таких стандартів, М.О. Баймуратов вважає, що на процеси розроблення таких норм впливають глобальні тенденції інтернаціоналізації міжнародного життя. Вони опосередковано впливають на між- і внутрішньодержавні відносини, у результаті чого суб’єкти міжнародного права розробляють стандартизовані правила поведінки ї визнають їх юридично обов’язковими. Таким чином, міжнародні стандарти є «правовим провісником» нової майбутньої людської цивілізації, що усвідомлює себе єдиним цілим, вони відбивають якісно новий рівень свідомості людської цивілізації - усвідомлення всесвітньої спільності [20].Визначаючи коло міжнародних джерел таких стандартів, Р.А. Мюллерсон зазначає, що термін «міжнародні стандарти» охоплює різні норми, такі, як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні угоди (наприклад, Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Гельсінкі 1975 р., документи Віденської та Копенгагенської зустрічей (що були проведені в межах Гельсінського процесу - авт.), міжнародні звичаї) [21].
   Отже, не тільки міжнародні угоди, а й рекомендації міжнародних організацій (наприклад рекомендації МОП, акт Наради з безпеки та співробітництва) створюють певний правовий стандарт, який можна розглядати у якості міжнародно-правових зобов’язань держав. Оскільки держава виказує бажання скористатися рекомендаційним актом, вона сама для себе встановлює зобов’язання. Це пов’язано з тим, що вона має виконати зобов’язання в соціальній сфері перед своїми громадянами. З вищезазначеного витікає висновок, що міжнародні стандарти в сфері прав людини є міжнародно-правовими стандартами, тобто такими, які виникають та фактично складаються з норм міжнародного права.
   Представляє інтерес видова характеристика міжнародних стандартів прав людини. Так, наприклад, П.М. Рабінович виділяє європейські стандарти прав людини, як різновид міжнародних стандартів [22]. Вважаємо, що це положення можна розповсюдити і на сферу соціальних прав людини. Бо виокремлення європейських соціальних стандартів прав людини обумовлюється та пов’язане з існуванням таких важливих уніфікованих міжнародних актів регіонального значення, як Європейська конвенція з захисту прав ті основних свобод людини 1950 р., Європейська соціальна хартія 1961 р. та ін.
   Слід зазначити, що визначення «міжнародні стандарти» торкається сучасних міжнародних документів у сфері прав людини, які беруть свій початок з Хартії прав людини, коли міжнародним співтовариством було закладено початок нормотворчого процесу в зазначеній важливій сфері міждержавних відносин на світовому рівні. До того часу норми про права людини та їх захист існували тільки в національних правових системах і, одержавши визнання світової спільноти, розповсюджувалися за допомогою взаємостосунків та взаємодії держав. Навіть можна говорити, що в той період вони мали вид правових норм-звичаїв. Процес виникнення та формування таких звичаїв був тривалий та обумовлений великою кількістю факторів. І ці фактори були особливими для кожної окремої держави. Це положення знаходить своє підтвердження в процесі дослідження історичного розвитку окремих держав, що дає можливості скласти уявлення про національні норми держави.
   На відміну від державних, формування міжнародних норм має дещо складніший характер. Вони, насамперед, гіпотетично повинні уособлювати в собі не тільки сучасні тенденції розвитку системи права кожної країни, але й взагалі передбачати майбутнє та прогрес розвитку прав людини у світовій спільноті.
   Крім того, слід мати на увазі, що кожна історична система права включала та включає певну юридичну концепцію прав людини, як суб'єкта права, її права і обов'язки - від примітивних і нерозвинених до сучасних. І сутність правової системи залежить від того, які саме права вона визнає, в якому обсязі, і в якій мірі їх гарантує.
   Що стосується процесу виникнення національних норм прав людини, це зауваження має історичні передумови. На слушну думку М.П. Орзіха, основні права, свободи, обов'язки встановлюються найвищим органом державної влади у формі конституційного закону, вони не можуть бути вужчими за змістом, ніж міжнародно-правові стандарти. Це завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи [23]. Якщо керуватися постулатом, що кожна система права настільки є правом, наскільки вона ґрунтується на пошані до людської особистості в усіх її проявах, то розумно стверджувати, що вся історія панування права (розподіл влад, демократія тощо) - це поступове усвідомлення і зміцнення відчуття власної гідності кожного [24]. Тому міжнародні стандарти завжди відображають тенденції і потреби соціального прогресу загальнолюдського статусу особи.
   Таким чином, можна стверджувати, що МСС є комплексом норм, який закріплений в міжнародно-правових актах, що визначають гідні умови життєдіяльності людей, спрямованих на забезпечення розвитку особи та соціальну захищеність. Вони повинні бути сприйняті законодавством кожної держави шляхом підписання та ратифікації міжнародних договорів, надалі повинні бути розвинені і пристосовані до існуючих умов в цій державі. Але слід зазначити, що концепція міжнародних соціальних стандартів містить в собі не тільки статутарні аспекти, а й структурно-функціональні складові. Згідно останнім, всі міжнародні соціальні стандарти повинні бути захищені і забезпечуватися не тільки законодавством держави, а й спеціальними її інститутами. Тому вагомим гарантом реалізації соціальних прав є дієвий соціальний захист, який є функцією, насамперед суспільства (а не тільки держави), що до забезпечення соціального положення людини, яке склалося внаслідок дії соціальних ризиків, та яке відповідає умовам, які органічно витікають з її невід'ємних і загальновизнаних соціальних прав, тобто міжнародних соціальних стандартів.
   Роль держави у формуванні системи соціального захисту є безперечною. Держава, яка бере участь в міжнародних договорах, що встановлюють соціальні стандарти, повинна прийняти, в максимальних межах наявних ресурсів, міри до того, щоб забезпечити їх повну реалізацію, створити ефективну структурну та функціональну системи соціального захисту. Ця вимога витікає насамперед з зобов’язань Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. Крім того, держава повинна гарантувати здійснення права на соціальний захист шляхом соціального забезпечення і соціального страхування. Як правило, держава надає мінімальні гарантії, колективна взаємодопомога забезпечує рівень життя, відповідний соціально-трудовому статусу людини, а індивідуальний захист підтримує досягнутий рівень добробуту і навіть забезпечує його зростання. Методи, що використовуються у соціальному захисті розрізняються ступенем захисту, який вони забезпечують населенню. Загальна економічна закономірність такого захисту є такою - ступінь захисту прямо пропорційний ступеню індивідуальної фінансової участі та зворотно пропорційний рівню перерозподілу доходів.
   Отже, в результаті вищевикладеного можна зробити наступні висновки.
   Прийняття двома і більше державами міжнародних угод щодо прав людини, їх наступна легалізація і реалізація - це процес розроблення, визнання, взяття зобов’язань щодо виконання і реалізації міжнародних правил поведінки, що мають нормативний, типологічний, стереотипний характер та внаслідок своєї обов’язковості, повторюваності та гіпотетичного передбачення стають стандартами.Міжнародні стандарти - це норми міжнародного
   права, які містяться в міжнародних договорах, що розробляються державами в рамках міжнародних міжурядових організацій, суб’єкти міжнародного права розробляють стандартизовані правила поведінки й визнають їх юридично обов’язковими. У зв’язку з актуальністю та широким застосуванням рекомендаційних норм, останні можуть сприяти формуванню стандартів.
   На відміну від державних, формування міжнародних норм має складніший характер. Вони, насамперед, гіпотетично повинні уособлювати в собі не тільки сучасні тенденції розвитку системи права кожної країни, але й взагалі передбачати майбутнє та прогрес розвитку прав людини у світовій спільноті. Тому міжнародні стандарти завжди відображають тенденції і потреби соціального прогресу загальнолюдського статусу особи. Якщо «міжнародний стандарт» знайде своє закріплення у нормативноправовому акті то він автоматично набуває правового сенсу. Навіть не правовий елемент «стандарт» може стати правовим завдяки своєму втіленню в правову норму, завдяки легалізації та легітимації з боку міжнародних організацій та національних органів влади, які володіють правотворчою функцією.
   Висновки. Міжнародний розвиток прав людини вказує на важливість забезпечення кожною державою соціальних прав громадян. Під впливом об'єктивних чинників соціально-економічного розвитку державності та суб'єктивних факторів, що забезпечують пріоритет прав людини перед правами держави, світовою спільнотою вироблені міжнародні соціальні стандарти прав людини, які можна визначити в якості комплексу правових норм, закріплених в міжнародно-правових актах, що визначають і врегульовують умови життєдіяльності людей, покликаних забезпечити позитивний розвиток особи та її соціальну захищеність на території конкретної держави та повинні бути закріплені в національному законодавстві держав у відповідності з їх міжнародно-правовими зобов’язаннями. Виділення групи міжнародних соціальних стандартів пов'язане з такими причинами, як: перманентний розвиток значення та ролі прав людини, зокрема, соціальних, у становленні демократичної правової державності та демократичного міжнародного співтовариства; законодавче закріплення принципу соціальної держави; закріплення на міжнародному рівні важливості соціальних прав; об’єктивація необхідності гармонізації міжнародних і національних соціальних стандартів прав людини тощо.

Використані джерела:

   1. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. (Док.ООН/PES/217 А) // Офіційний сайт Верховної Ради України
   2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 р. // Офіційний сайт Верховної Ради України
   3. Там само.
   4. Давлетгильдеев Р. Ш. Международно-правовое сотрудничество государств-участников Содружества Независимых Государств в области труда и социального обеспечения : автореф. дисс. на соискание науч. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.11 “международное право” / Р. Ш. Давлетгильдеев. - Казань, 1998. - C. 8.
   5. Миронова Т.К. Фундаментальная основа социальных прав // Гражданин и право. -2003. - № 4 - С. 127.
   6. Большой юридический словарь / под ред. А.Я. Сухарева, В.Д. Зорькина, В.Е. Крутских. - М.: ИНФРА-М., 1997. - С. 648.
   7. Популярна юридична енциклопедія / [Гіжевський В. К., Головченко В. В., Демський Е. Ф. та ін.; редкол.: І. С.Чиж (голова) та ін.]. - К. : Юрінком Інтер, 2003. - С. 389.
   8. Пустовіт Ж. М. Соціальні права громадян / Ж. М. Пустовіт // Юридична енциклопедія: В 6 Т. / Ред.: Ю.С. Шемшученко та ін. - К.: «Українська енциклопедія», 1998. - Т. 5. - С. 560.
   9. Арутюнян Г. Г. Конституционное право : Энциклопедический словарь / Г. Г. Арутюнян, М. В. Баглай. - М.: Норма, 2006. - С. 461.
   10. Шварц Г. Экономические и социальные права / Г. Шварц // Российский бюллетень по правам человека. - М., 2005. - Вып. 6 : Институт прав человека
   11. Гордон Л. А. Социально-экономические права человека : своеобразие, особенности, значение для России / Л. А. Гордон // Общественные науки и современность. - 1997. - №  3. - С. 26.
   12. Баиева Н. А. Социальные права в системе прав человека / Н. А. Баиева // Вузовская наука - Северо-Кавказскому региону : материалы VII региональной научно-технической конференции (Ставрополь, 3-4 сентября 2003 г.) : Северо-Кавказский государственный технический университет
   13. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави / П. М. Рабинович. - К. : Знання, 1994. - С. 74.
   14. Баиева Н.А. Указ. соч.
   15. Рабинович П.М. Вказ. праця. - С. 73.
   16. Гордон Л.А. Указ. соч. - С. 27.
   17. Буткевич В. Г. Права человека в Украине / В. Г. Буткевич // Политическая мысль. - 1993. - № 1. - С. 81.
   18. Дворкин Р. О правах всерьез / Р. Дворкин. - М. : РОССПЭН, 2004. - С. 31.
   19. Див.: Муніципальне право України [підручник] / В. Ф. Погорілко, О. Ф. Фрицький, М. О. Баймуратов та ін. - К. : Юрінком Інтер, 2001. - С. 322.
   20. Там само. - С. 322 - 323.
   21. Мюллерсон Р. А. Права человека: идеи, нормы, реальность / Р. А. Мюллерсон. - М. : Юрид. лит., 1991. - С. 31.
   22. Рабінович П. М. Європейські стандарти прав людини: загальнотеоретична характеристика / П. М. Рабинович //Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2003. - №5. - С. 26.
   23. Орзіх М.П. Міжнародно-правові стандарти і права людини в Україні / М.П. Орзіх // Право України. - 1992. - № 4. - С. 7.
   24. Аль-Сулайбі М. Юридична природа міжнародних стандартів прав людини / М. Аль- Сулайбі // Право України. - 2000. - № 9. - С. 116.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com