www.VuzLib.com

Головна arrow Міжнародне право arrow Міжнародно-правові засади боротьби із транснаціональною злочинністю в рамках Європейського Союзу
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Міжнародно-правові засади боротьби із транснаціональною злочинністю в рамках Європейського Союзу

М.М. Микієвич

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ БОРОТЬБИ ІЗ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНОЮ ЗЛОЧИННІСТЮ В РАМКАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

   Досліджується договірно-правова база співробітництва держав- членів Європейського Союзу з питань боротьби із транснаціональною злочинністю, аналізуються форми і методи гармонізації національних процедур у цій сфері до міжнародних стандартів.
   Ключові слова: Європейський Союз, транснаціональна злочинність, гармонізація права, співпраця поліції і судів у кримінальній сфері.
   Постановка проблеми. У базових документах Європейського Союзу транснаціональна злочинність визнана однією з головних загроз для безпеки як безпосередньо європейського континенту, так і всього міжнародного співтовариства. Значимість та прояви її як діяльності, спрямованої на протизаконне задоволення потреб певної частки суспільства через інтереси більшості її членів, були завжди специфічні та своєрідні. Згідно з ч.ч. 1 і 2 ст. 29 Договору про Європейський Союз, ЄС, «не порушуючи повноважень Європейського Співтовариства, має на меті забезпечити громадянам усіх держав-членів високий рівень безпеки в рамках гарантування свободи та справедливості шляхом розробки спільних дій держав-членів у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах та боротьби з расизмом і ксенофобією. Ця мета може бути досягнута шляхом запобігання та боротьби з організованою та неорганізованою злочинністю, зокрема, з такими їхніми проявами, як тероризм, контрабанда, незаконна торгівля наркотиками та зброєю, корупція та шахрайство, що є сьогодні головними загрозами та викликами європейській і світовій безпеці» [1, с. 96].
   Для України, яка обрала стратегічною метою своєї зовнішньої політики повноправне членство в ЄС, дуже важливим є адаптація національного законодавства до стандартів Європейського Союзу, зокрема у такій важливій сфері, як боротьба із транскордонною злочинністю. Для цього необхідно детально проаналізувати особливості співробітництва держав-членів Європейського Союзу у цій сфері.
   Стан дослідження. В Україні практично не здійснено комплексних досліджень правових засад співпраці держав-членів ЄС у сфері боротьби із транснаціональною злочинністю. Наші науковці зосереджували свою увагу в основному на універсальних механізмах міждержавного співробітництва. Зарубіжні вчені аналізують цю проблему в основному в контексті реалізації співробітництва держав-членів Європейського Союзу в рамках так званої третьої опори ЄС - співпраці поліцій і судів у кримінальній сфері.
   Виклад основних положень. Міжнародне співтовариство розробляє й удосконалює міжнародно-правові та політичні механізми боротьби зі злочинністю. У рамках Європейського Союзу цей процес має особливості з огляду на ступінь інтеграції, якого досягли між собою в його рамках держави-члени.
   Ще до формального утворення Європейського Союзу процес розробки організаційно-правових засад боротьби зі злочинністю розпочався зі створення 1975 р. у рамках Європейських Співтовариств особливого координаційного органу, а саме - так званої групи TREVI*, що об’єднала міністрів внутрішніх справ держав-членів, які збирались на робочі засідання двічі в рік. Рішення, які ухвалювала ця група, не були обов’язковими, вони ставали завданням для укладення відповідних міжнародно-правових актів без участі наднаціональних інституцій Європейських Співтовариств, які до прийняття Договору про Європейський Союз не були наділені компетенцією у цій сфері. Важливим етапом розвитку співробітництва держав-членів Європейських Співтовариств у сфері боротьби зі злочинністю, хоча й дещо опосередковано, стало укладення Шенгенських домовленостей, а саме: підписання 14 червня 1985 р. Бельгією, Францією, Німеччиною, Люксембургом та Нідерландами в м. Шенген (Франція) угоди, в якій держави- учасниці зобов’язалися поступово усунути контроль за пересуванням своїх громадян на спільних кордонах, а також підписання 19 червня 1990 р. Шенгенської конвенції про гарантії імплементації цих домовленостей (набула чинності 1995 р.).
   * TREVI - з французької «Тероризм, радикалізм, екстремізм та насильницькі дії міжнародного характеру» (ТеггогІ8ше, radicalisme, extremisme et violence intemationale).
   Ідеться про Угоду між урядами Союзу Бенілюкс, Федеративної Республіки Німеччини та Французької Республіки щодо поступової відміни перевірок на спільних кордонах 1985 р. та Конвенцію щодо застосування Шенгенської угоди від 14 червня 1985 р. між урядами держав Економічного союзу Бенілюкс, Федеративної Республіки Німеччини і Французької Республіки про поступову відміну перевірок на спільних кордонах 1990 р. [2].
   Оскільки відкриття внутрішніх кордонів разом із припиненням митних перевірок могло призвести до зростання транскордонної злочинності, то з метою запобігання цьому Шенгенські угоди передбачили також розширення співробітництва між відповідними органами держав- учасниць. Зокрема, згідно зі статтею 9 Шенгенської угоди, сторони зобов’язалися підняти на якісно новий рівень співробітництво між митними та поліцейськими органами, перш за все, у сфері боротьби зі злочинністю.
   З набуттям чинності Договору про Європейський Союз 1993 р. розпочався новий етап розвитку співпраці держав-членів у сфері боротьби зі злочинністю, пов’язаний з тим, що боротьбу визнано однією з трьох головних опор, регламентованою Розділом VI Договору під назвою «Положення про співпрацю в сфері юстиції і внутрішніх справ».
   Зміни, внесені до Договору про Європейський Союз Амстердамським договором, торкнулися й співробітництва у сфері боротьби з організованою та неорганізованою злочинністю. Розділ VI отримав назву «Положення про співробітництво у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах». Шенгенська угода та Шенгенська конвенція, що сформували відповідну частину acquis communautaire, які згідно з Протоколом до Амстердамського договору, були інкорпоровані до установчих договорів Європейських Співтовариств з поширенням на них відповідної компетенції їхніх органів. Згідно з ч. 2 ст. 29 Договору про Європейський Союз (зі змінами, внесеними Амстердамським договором), мета співпраці держав-членів ЄС у сфері боротьби з організованою і неорганізованою злочинністю, зокрема з проявами тероризму, контрабанди, незаконної торгівлі наркотиками і зброєю, корупції та шахрайства, повинна бути досягнута шляхом тіснішої співпраці між органами охорони порядку та митними структурами держав-членів у межах Європейського поліцейського відомства (Європол), згідно з положеннями ст.ст. 30 і 32; тіснішої співпраці між судовими органами влади держав-членів, відповідно до ст.ст. 31, а-г та 32; зближення, якщо можливо, норм кримінального права держав-членів, відповідно до ст. 31д.
   За положеннями Договору про Європейський Союз, до спільних дій у сфері охорони порядку належать такі: а) оперативна співпраця між уповноваженими органами влади, зокрема, поліцейськими, митними та іншими правоохоронними службами держав-членів, які займаються виявленням і розслідуванням кримінальних правопорушень; б) накопичення, збереження, опрацювання, аналіз та обмін відповідною інформацією, зокрема, отримання інформації від правоохоронних служб та Європолу про підозрілі фінансові операції з урахуванням відповідних положень про захист відомостей особистого характеру; в) співпраця та спільні ініціативи у сфері підготовки, стажування та обміну кадрами, постачання відповідного обладнання, проведення судових розслідувань; г) спільна оцінка окремих слідчих технологій у зв’язку з розслідуванням серйозних форм організованої злочинності (п. 1, а-г ст. 30).
   Для цього, особливо протягом перших п’яти років після набуття чинності Амстердамського договору і надалі, Рада Європейського Союзу зобов’язана сприяти налагодженню співпраці через Європол у сфері боротьби зі злочинністю, а саме: надавати допомогу Європолу в координації та здійсненні конкретних розслідувань відповідними органами держав-членів, включаючи оперативні дії спільними групами із залученням представників Європолу; уживати заходів, які б дали змогу Європолу просити компетентні органи держав-членів про проведення та узгодження особливо важливих розслідувань у конкретних випадках та підготовку спеціальних експертиз із виявлення організованої злочинності, що згодом передають у розпорядження відповідних органів цих держав- членів Союзу (п. 2, а-г ст. 30 Договору про Європейський Союз).
   Отже, головною організаційно-правовою структурою Європейського Союзу у сфері співробітництва з питань боротьби з транснаціональною злочинністю є Рада, яка у діяльності, спрямованій на досягнення цілей Союзу, уживає заходів та сприяє співробітництву, використовуючи відповідні форми і процедури, визначені у Розділі VI. Рада, діючи одностайно з ініціативи будь-якої держави-члена або Комісії, може: а) виконувати спільні дії, визначаючи позицію Союзу щодо вирішення окремих питань; б) ухвалювати рамкові рішення з метою зближення законів та підзаконних актів держав-членів; ці рішення є обов’язковими для виконання всіма державами-членами лише стосовно очікуваного результату; це означає, що вони не мають прямої дії, оскільки за національними органами влади зберігається право вибору форм і методів їхньої реалізації; в) приймати будь-які інші рішення, спрямовані на досягнення цілей Європейського Союзу у сфері співробітництва з питань боротьби з транснаціональною злочинністю; такі рішення не стосуються зближення законів та підзаконних актів держав-членів; вони є обов’язковими для них, хоча не мають прямої дії; Рада, спираючись на підтримку кваліфікованої більшості, може розробляти заходи для впровадження на союзному рівні ухвалених рішень; г) готувати угоди до подання їх на розгляд окремих держав-членів, які ухвалюють їх, відповідно до конституційних процедур, протягом визначених Радою часових меж, у цьому випадку, якщо не передбачено інше, таку угоду приймає не менш ніж половина держав- членів, а її положення поширюють дію на ці держави-члени; заходи щодо впровадження цих угод ухвалює Рада двома третинами голосів договірних сторін (п. 2 ст. 34); у випадках, коли Рада зобов’язана діяти на підставі кваліфікованої більшості, голоси її членів визначають відповідно до положень п. 2 ст. 205 Договору про заснування Європейського Співтовариства. У процедурних питаннях Рада діє на підставі простої більшості (п.п. 3-4 ст. 34). У сферах, визначених Розділом VI, у тому числі стосовно питань боротьби з транснаціональною злочинністю, держави-члени зобов’язані інформувати одна одну і можуть консультуватися з Радою для узгодження дій через співпрацю з її відповідними департаментами (п. 1 ст. 34).
   Отже, положення Розділу VI щодо боротьби з транснаціональною злочинністю належать до третьої опори Європейського Союзу, яка регулює відносини на засадах міждержавного співробітництва. Тому акти, що їх приймає з цих питань переважно Рада, не мають прямого застосування у державах-членах, тобто вони безпосередньо не визначають прав і обов’язків для фізичних та юридичних осіб на території Союзу. Принциповою відмінністю співробітництва держав-членів Союзу в цій сфері є те, що, на відміну від наднаціонального рівня їхнього співробітництва, ця форма не підлягає юрисдикції Суду Європейських Співтовариств.
   Проте з цієї сфери співробітництва держави-члени зробили певні винятки, які є свідченням тенденції до «комунітаризації» другої та третьої опор Європейського Союзу. Згідно зі ст. 35 Договору про Європейський Союз, Суд Європейських Співтовариств наділений низкою повноважень і стосовно Розділу VI. До його юрисдикції належить: надання попередніх висновків щодо чинності та тлумачення рамкових рішень і рішень щодо тлумачення конвенцій, ухвалених відповідно до Розділу VI, а також щодо чинності та тлумачення заходів з їхнього практичного застосування (п. 1); розгляд законності рамкових рішень та рішень за поданнями держав-членів або Комісії на підставі відсутності компетенції, суттєвого порушення процедурних вимог, недотримання положень цього Договору і правових норм, які визначають умови його реалізації, або зловживання владою (п. 6); розгляд будь-яких спорів між державами-членами Союзу стосовно тлумачення або застосування актів, ухвалених відповідно до положень п. 2 ст. 34, якщо подібні спори Рада не в змозі вирішити протягом шести місяців з часу їх подання на розгляд однією зі сторін (ч. 1 п. 7); розгляд будь-яких спорів, що виникають між окремими державами-членами та Комісією стосовно тлумачення або застосування конвенцій, передбачених п. 2г ст. 34 Договору про Європейський Союз. Згідно зі ст. 31 Договору про Європейський Союз, держави-члени ЄС погодилися виконувати низку спільних дій у сфері кримінального права з метою забезпечення ефективної боротьби зі злочинністю, а саме: налагоджувати та зміцнювати співпрацю між компетентними міністерствами та судовими органами влади своїх держав щодо внесення та ухвалення відповідних рішень; співпрацювати щодо спрощення процесу екстрадиції між державами-членами; забезпечувати узгодженість правових норм і процедур, характерних для окремих держав-членів; у процесі діяльності намагатися запобігати конфліктам щодо визначення сфери повноважень держав-членів; послідовно вживати заходів, що визначають мінімальні правила стосовно складових елементів кримінальних дій та покарань у сфері організованої злочинності, тероризму та незаконного поширення наркотичних речовин.
   Необхідність реалізації положень установчих договорів Європейського Союзу у сфері боротьби з міжнародною злочинністю зумовила ухвалення в його рамках низки правових актів. Нова стратегія Союзу, перш за все, об’єднала в його рамках співробітництво у сфері гарантування безпеки та юстиції на підставі прийнятих у жовтні 1999 р. Європейською Радою у м. Тампере (Фінляндія) висновків «На шляху до Союзу свободи, безпеки та юстиції: Тамперські наріжні камені» [3]. У 2000 р. Рада прийняла документ «Запобігання та контроль над організованою злочинністю: стратегія Європейського Союзу на початок нового тисячоліття», в якому систематизовано й оновлено попередні документи в цій сфері [4, с. 41-45]. Ці акти Європейської Ради визначили такі шляхи Європейського Союзу в боротьбі з міжнародною злочинністю як загрозою безпеці громадян держав-членів: по-перше, розробка законодавчих заходів з гармонізації законодавства та усунення прогалин у кримінальному праві держав-членів, ліквідації острівців безкарності, з території яких кримінальні організації без будь-якого ризику керують злочинними акціями у всьому світі; по-друге, розвиток інституційної структури Союзу на європейському рівні через створення нових органів та наділення наявних новими повноваженнями у сфері безпеки і боротьби зі злочинністю [5; 6, с. 100-106]; укладення угод про співпрацю з третіми країнами і перехід від заяв про наміри до конкретних форм і засобів взаємодії з органами поліції та юстиції цих країн [7, с. 38].
   Висновки. Отже, Європейський Союз створив досить велику правову та інституційну базу боротьби з транснаціональною злочинністю. Посилення ваги загальноєвропейської складової як в інституційному, так і в інструментальному плані має суттєво сприяти дієвій і оперативній боротьбі з транснаціональною злочинністю, що завдає шкоди Європейському Союзу, а успішна реструктуризація цієї сфери значно залежатиме від темпів імплементації державами-членами відповідних правових актів Союзу, а також від якомога послідовнішого їх втілення в систему національного права [7, с. 51]. Аналіз функціонування інституційного механізму Європейського Союзу у сфері боротьби зі злочинністю дає підставу вважати, що провідну роль в ухваленні рішень усе-таки відіграє Рада, а це свідчить про переважання механізмів міждержавного співробітництва, повноваження Союзу в цій сфері значно поступаються повноваженням першої опори - Європейських Співтовариств. Однак простежується чітка тенденція до розширення компетенції наддержавної складової Європейського Союзу з питань кримінального права і процесуальних дій у сфері боротьби зі злочинністю.
   Наприклад, до сфери повноважень Суду Європейських Співтовариств (згідно з п. 1 ст. 35 Договору про Європейський Союз) увійшло: надання попередніх рішень щодо чинності і тлумачення рамкових рішень і рішень, тлумачення конвенцій, прийнятих у сфері боротьби зі злочинністю, а також щодо чинності та тлумачення заходів стосовно їх практичного застосування. Це свідчить відповідно про введення третьої опори Європейського Союзу в сферу юрисдикції Суду.

   1. Williams Ph. Transnational Criminal Organizations and Security // Survival. - Spring. - 1994. - Vol. 36. - № 1. - Р. 96-113.
   2. Шенгенские соглашения. - М., 2000. - 192 с.
   3. Presidency Conclusions, Tampere European Council, 15 and 16 October 1999
   4. Качка T. Боротьба з відмиванням грошей: комплексний порівняльно- правовий аналіз відповідності законодавства України acquis Європейського Союзу в сфері боротьби та запобігання легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом. - К., 2004. - 288 с.
   5. Проневич О.С. Європа: правові та організаційні засади участі у боротьбі з транснаціональною злочинністю
   6. Щокін Ю. Міжнародна правосуб’єктність Європолу // Український часопис міжнародного права. - 2003. - № 3. - С. 86-117.
   7. Екхарт фон Бубнофф. Боротьба із злочинністю на інституційному рівні в ЄС. Кроки на шляху до створення спільного європейського простору для спільної діяльності і притягнення до кримінальної відповідальності // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2003. - № 4. - С. 37-51.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com