www.VuzLib.com

Головна arrow Адміністративне право і процес arrow Державний примус як метод впливу на учасників публічно-правових відносин (теоретичний аспект)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Державний примус як метод впливу на учасників публічно-правових відносин (теоретичний аспект)

А.М. Подоляка

ДЕРЖАВНИЙ ПРИМУС ЯК МЕТОД ВПЛИВУ НА УЧАСНИКІВ ПУБЛІЧНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН (ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ)

   На основі порівняльно-правового аналізу теоретичних положень про примус як метод права та його різновиди - державний примус та публічно-правовий примус здійснено їх класифікацію, розглянуто основні характерні ознаки державного примусу, визначено його основні засоби - попередження, припинення, поновлення, покарання.
   Ключові слова: примус, державний примус, публічно-правовий примус, переконання, попередження, припинення, поновлення, відповідальність.
   Постановка проблеми. Примус і переконання в теорії адміністративного права розглядаються як методи державного управління, які взаємно доповнюють одне одного, оскільки за змістом є системою заходів, в яких конкретизується управлінський вплив з метою забезпечення можливої або належної поведінки суб’єктів публічно-правових відносин. І переконання і примус є методами впли ву держави на свідомість, а через неї - на права і поведінку людини. Проте, якщо переконання здійснюється як психічний вплив, у процесі якого особа добровільно схиляється до думки суб’єкта правового впливу, свідомо привласнюючи цю думку як особисту цінність, із розумінням ставлячись до цієї думки, а також до такої поведінки, котра цій думці відповідає [1, с. 116], то примус допускає заперечення волі підвладної особи і зовнішній вплив на її поведінку. Невиконання розпорядження владного (керуючого) суб’єкта зумовлює тиск останнього на моральну, майнову, організаційну, фізичну сферу підвладної особи з метою перетворення її волі таким чином, щоб забезпечити підпорядкування розпорядженням керівника [2, с. 440].
   Ознака публічності є підставою відмежування публічно- правового (здійснюється на підставі припису актів законодавства) та приватного (здійснюється на підставі угоди учасників правовідносин) примусу. Юридичний критерій дозволяє розрізняти правовий та не правовий примус (насильство).
   Неправовий зрештою поділяється на легальний (легітимний) та нелегальний (нелегітимний). Натомість неправовий і нелегітимний примус може мати місце внаслідок зловживань посадових осіб, їхньої некомпетентності, халатності тощо. На відміну від неправового легітимного примусу його характеризує невідповідність поведінки суб’єкта і праву, як такому, і положенням актів законодавства [3, с. 197]. Що стосується проблем забезпечення належного функціонування публічно-правових управлінських відносин, то центральною категорію їх є публічно-правовий примус, в якому найчіткіше проявляється владно-організаційний характер публічних впливів.
   Стан дослідження. До питання державного примусу як одного з основних методів в адміністративному праві доволі часто звертаються правники, вважаючи його одним з головних в адміністративно- правових відносинах. Теоретичне обґрунтування понять державного та публічно-правового примусу зроблено у низці наукових праць. Їх авторами є відомі вчені-адміністративісти, Д.Н. Бахрах, В.Б. Авер’янов, Ю.П. Битяк, А.Т. Комзюк, М.І. Єропкін, Є.В. Додин, В.К. Колпаков, В.Д. Лук’янець та ін. Виклад основних положень. Публічно-правовий примус застосовується компетентними державними органами чи посадовими особами на підставі норм адміністративного права. Тому його пов’язують з владою, що є неодмінним атрибутом держави, котра одна лише має всю повноту влади, застосовує всі її форми [4, с. 241], і зокрема, легітимний правовий примус до всього суспільства [5, с. 133].
   Публічно-правовий примус можна класифікувати за різними критеріями. Так, відповідно до підстав застосування його поділяють на такий, що застосовується внаслідок протиправної винної поведінки, і такий, що застосовується внаслідок протиправної, але безвинної поведінки (об’єктивно протиправної), а також внаслідок припущення можливості виникнення правопорушення. Наприклад, залежно від видів правовідносин розрізняють примус у цивільно-правових та у адміністративно-правових відносинах. З врахуванням мети застосування примусу його поділяють на такий, що захищає публічний інтерес, і такий, що захищає інтереси приватної особи.
   Крім того, засоби примусу поділяють на юридичні санкції, тобто державно-примусові заходи, що є реакцією держави на протиправну поведінку конкретної особи, та державно-необхідні, профілактичні та превентивні засоби примусу [6, с. 30].
   Примус, виражений у санкціях, здійснюється у межах правоохоронних відносин, і є реакцією держави на неправомірну поведінку учасників суспільних відносин, виступаючи завжди як державний примус до виконання вимог норми права [7, с. 54].
   У випадку неналежного функціонування управлінських правовідносин (наприклад, невиконання обов’язку, порушення суб’єктивного права тощо) через протиправну поведінку якогось з їх учасників виникають підстави до застосування санкцій як негативної реакції держави на факт такої поведінки. При цьому санкція виступає не лише як загроза примусу стосовно можливого порушника, а й також є правилом поведінки відповідних державних органів, які реалізують цю санкцію у випадку правопорушення [8, с. 19]. Залежно від їхньої спрямованості юридичні санкції поділяються на правопоновлюючі (полягають у поновленні порушених прав, забезпеченні виконання обов’язку тощо), котрі мають абсолютно визначений характер, та штрафні (полягають у встановленні додаткових обтяжень для правопорушника), які мають відносно визначений характер, встановлюючи міру покарання або стягнення відповідно до обставин правопорушення [9, с. 603]. Цей поділ санкцій відповідає класифікації санкцій на засоби захисту та засоби відповідальності.
   У деяких випадках засоби примусу можуть бути застосовані з метою вирішення державних завдань, що виникають під час дії екстремаль них чинників (стихійні лиха, воєнний стан тощо). В інтересах забезпечення публічного правопорядку, охорони прав громадян можуть бути застосовані попереджувальні засоби примусу, спрямовані на відвернення можливої шкоди і пов’язані з правоохоронною діяльністю відповідних державних органів. Ця група засобів примусу, на відміну від санкцій, реалізується у межах регулятивних адміністративних відносин.
   З врахуванням міркувань та аргументів, про які йшлося вище, науковцями засоби примусу в узагальненому вигляді, трактуються як вплив на особу або на майно суб’єкта правових відносин з метою досягнення бажаної поведінки або певного результату [10, с. 146]. На цьому підґрунті державний примус визначається як можливість держави зобов’язати суб’єкта проти його волі та бажання здійснювати певні дії. За наявності факту правопорушення держава зобов’язує особу зазнати певних негативних наслідків [11, с. 332].
   Таким чином, державний примус, з одного боку, розглядається як невід’ємна складова частина здійснення державної влади, як її визначальний засіб (метод), як головна ознака держави загалом, а з іншого - державний примус - не самоціль, а є наслідком певної поведінки різних соціальних суб’єктів, зокрема, такої поведінки, яка відхиляється від вимог правових норм, становить загрозу відносинам, що цими нормами регулюються та охороняються, й застосовується з метою усунення такої поведінки. Характерні ознаки державного примусу - найчастіше, полягають у тому по-перше, він здійснюється від імені держави її органами або іншими фігурантами. Тільки держава та уповноважені нею інші органи (державні органи, органи місцевого самоврядування тощо) мають право видавати юридичні норми та застосовувати встановлені нею санкції через спеціальний апарат примусу. Недержавні організації мають право на застосування лише до своїх членів на підставі статутів засобів примусу, які є, по суті, засобами морального примусу, найсуворішим з яких вважається виключення з членів відповідної організації. По-друге, державний примус (у всякому разі в демократичній правовій державі) має законний і правовий характер, оскільки підґрунтям його є закон, прийнятий відповідно до вимог права, і застосовуватися він має у визначених таким законом формах, на законних підставах відповідними компетентними органами.
   По-третє, державний примус здійснюється у зв’язку з неправомірною поведінкою учасників загальних регулятивних (управлінських правовідносин.
   По-четверте, застосування державного примусу є відображенням конфлікту між державною волею, яка виражена у нормі законодавства, та індивідуальною волею осіб, що її порушили. Якщо нема протиправних дій суб’єкта адміністративного права, то державні заходи впливу примусом вважатися не можуть. Наприклад, державним примусом не можна вважати вилучення земельної ділянки для громадських потреб, оскільки, попри всю невигідність наслідків, що завдані таким вилученням, рішення про це не є реакцією на неправомірну поведінку суб’єкта права (правовідносин). По-п’яте, державний примус являє собою зовнішній вплив на суб’єкта з метою примусити його виконувати правові приписи, не допустити нових порушень тощо шляхом впливу на моральну, майнову, організаційну та фізичну сферу конкретного суб’єкта права (загальних адміністративних відносин). Державний примус здійснюється за посередництва юрисдикційних, актів застосування права, оскільки самі по собі юридичні норми передбачають лише можливість примусу, а насправді владно-примусові властивості правового регулювання концентруються у актах застосування права.
   Виходячи із характеристики державного примусу, його визначають як метод державного впливу на свідомість та поведінку суб’єктів, на майно учасників правових відносин з метою попередження правопорушень, покарання та виправлення правопорушників, поновлення порушених прав тощо, який застосовується незалежно від волі та бажання зобов’язаних суб’єктів [12, с. 8-10].
   Доповнюють характеристику засобів державного примусу класифікації цих засобів, критеріями яких є врахування їхньої мети, прийомів (способів) впливу на учасників відповідних відносин, а відтак функціональне призначення та підстави виникнення. Зокрема, з врахуванням підстави їх застосування, яким є правопорушення, примусові заходи поділяються на декілька видів залежно від виду правопорушення [13, с. 60]. Тому можна говорити про адміністративний, дисциплінарний, цивільно-правовий, самостійний процесуальний примус та кримінальний примус.
   Однак, слід відзначити, що лише у науці адміністративного права розглядається питання про адміністративний примус загалом. В інших галузях юридичної науки досліджуються окремі групи засобів примусу, а не відповідний вид примусу. Залежно від способу охорони правопорядку та функціонального призначення засоби державного примусу можуть бути поділені на засоби попередження (попереджувального впливу), засоби припинення, засоби поновлення та засоби покарання (міри відповідальності) [14, с. 3].
   Засоби попереджувального впливу є різновидом засобів державного примусу, які застосовуються з метою профілактики, попередження можливих правопорушень, а також з метою забезпечення громадської безпеки при стихійних лихах, аваріях тощо. Ця група заходів не пов’язана зі скоєнням правопорушень. До них, зокрема, належать перевірка документів, митний огляд, адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі, припинення або обмеження руху транспорту та пішоходів при виникненні загрози безпеці руху тощо.
   Засоби припинення є таким видом засобів державного примусу, які застосовуються для припинення протиправних дій або для попередження їхніх шкідливих наслідків. Вони, на відміну від засобів попередження, застосовуються лише за наявності правопорушення. Наприклад, до таких засобів належать привід, вилучення майна (наприклад, холодної або вогнепальної зброї, радіопередавачів, за відсутності дозволу на володіння цими предметами); адміністративне затримання осіб, які вчинили адміністративні проступки, накладення арешту на майно особи, арешт особи тощо. Необхідно відзначити, що за своїм функціональним призначенням, сферою та прийомами впливу на суб’єктів права засоби попередження та засоби припинення мають, головним чином, публічно-правовий (адміністративно-правовий) характер.
   Засоби поновлення (правопоновлювальні засоби) належать до засобів державного примусу, що застосовуються для поновлення нормального стану правових відносин шляхом стимулювання суб’єктів права до виконання покладених на них обов’язків. Ця група засобів, на відміну від засобів попередження та засобів припинення, може мати місце як у публічних, так і приватних відносинах. До таких засобів, зокрема, належать: визнання правочину недійсним з поверненням сторін у первісний майновий стан, стягнення боргу, відшкодування шкоди, заподіяної при рятуванні майна державних та громадських організацій, стягнення аліментів, поновлення на роботі осіб, незаконно з неї звільнених, утримання незаконно виплачених робітникові сум, скасування незаконного нормативно-правового акту або акту застосування права тощо.
   Засоби покарання (міри відповідальності) займають особливе місце поміж інших засобів державного примусу, оскільки здатні виступати як універсальний засіб впливу на учасників відносин, припиняючи правопорушення, забезпечуючи покарання порушника, нерідко одночасно з тим - поновлення порушеного стану правовідносин, а відтак - впливаючи на правосвідомість учасників правовідносин і, тим самим, попереджуючи правопорушення на майбутнє.
   Через подібність функцій засоби юридичної відповідальності іноді ототожнюються із засобами попередження, припинення та поновлення, котрі у такому контексті нерідко позначаються об’єднуючим терміном «засоби захисту». Тому, очевидно, слід визнати доцільним включення усіх зазначених засобів державного примусу у родове поняття «засоби правового захисту» (або ж «міри захисту суб’єктивних прав») [15].
   З позицій публічного права засоби правового захисту є поняттям тотожним поняттю державного примусу. Але, якщо категорія «засоби правового захисту» характеризує призначення державного примусу, який застосовується для забезпечення прав та інтересів учасників правовідносин, то категорія «державний примус» вказує на зовнішню форму, в якій здійснюється правовий захист, а також орієнтує на застосування певних засобів впливу, встановлених нормами законодавства. При цьому категорія «засоби правового захисту» є ширшою за обсягом, ніж «державний примус», оскільки забезпечення належної реалізації суб’єктивних прав і виконання юридичних обов’язків, так само як і мета захисту публічного правопорядку, можуть досягатися не лише шляхом державного примусу, а й за допомогою застосування інших соціальних норм (наприклад, корпоративних), а також шляхом самозахисту (необхідної оборони тощо).
   Висновок. Отже, зазначивши, що засоби припинення, попередження, поновлення та відповідальності є різновидами державного примусу, можемо констатувати, що перші три з них слід віднести до засобів правового захисту суб’єктивних прав і публічного правопорядку, а відповідальність виступає і як засіб правового захисту суб’єктивних прав та публічного правопорядку, і як міра покарання порушника за вчинене правопорушення. Об’єднує такі засоби захисту і міри відповідальності те, що обидві ці категорії є видами державного примусу, реакцією держави на порушення суб’єктивних прав або невиконання юридичних обов’язків, заходами охорони і захисту суспільних відносин.
   Отже, засоби захисту - це правоохоронні засоби примусового впливу, спрямовані на захист прав і правопорядку, припинення дій, які порушують право, і поновлення правового стану, що існував до порушення, примусове виконання обов’язків, які застосовуються до суб’єкта незалежно від його вини і, як правило, не тягнуть за собою додаткові для нього обов’язки або некомпенсовані обтяження. Розмежування засобів захисту та мір юридичної відповідальності має практичне значення, перш за все, для діяльності правоохоронних органів. З метою адекватного правового регулювання необхідно чітко визначити, за яку поведінку достатньо передбачати засоби захисту (міри припинення, попередження та поновлення), а за яку необхідно передбачити міри юридичної відповідальності.

   1. Орзих М.Ф. Право и личность. Вопросы теории правового воздействия на личность социалистического общества / М.Ф. Орзих. - К.; Одесса: Головное издательство издательского объединения «Вища школа», 1978.
   2. Бахрах Д.Н. Административное право России: учебник для вузов / Д.Н. Бахрах. - М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА, 2000.
   3. Бахрах Д.Н. Административное право: учебник для вузов / Д.Н. Бахрах. - М.: БЕК, 1997.
   4. Кистяковский Б. А. Философия и социология права / сост., примеч., указ. В.В. Сапова. - СПб.: РХГИ, 1998.
   5. Комзюк А. Державно-владний аспект адміністративного примусу / А. Комзюк // Вісник Академії правових наук. - 2000. - № 4.
   6. Базылев Б.Т. Социальное назначение государственного принуждения в обществе // Правоведение. - 1968. - №5. - С. 30.
   7. Самощенко И.С. Ответственность по советскому законодательству / И.С. Самощенко, М.Х. Фарукшин. - М.: Юрид. лит., 1971.
   8. Лейст О.Э. Санкции и ответственность по советскому праву (теоретические проблемы) / О.Э. Лейст. - М.: Изд-во МГУ, 1981.
   9. Общая теория государства и права: академический курс: в 2-х т. / под ред. М.Н. Марченко. - М.: Зерцало, 1998. - Т. 2: Теория права.
   10. Шевчук О. М. Державний примус як вид публічного впливу / О.М. Шевчук // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 2001. - № 4. - С. 146-151.
   11. Теория права и государства: учебник / под ред. В.В. Лазарева. - [2-е изд., перераб. и дополн.]. - М.: Право и закон, 2001.
   12. Шевчук О.М. Засоби державного примусу у правовій системі України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.07 / О.М. Шевчук. - Харків, 2003. - 20 с.
   13. Еропкин М.И. О классификации мер административного принуждения // Вопросы административного права на современном этапе / М.И. Еропкин. - М.: Юрид. лит., 1963.
   14. Додин Е.В. Охрана прав граждан при привлечении к административной ответственности / Е.В. Додин. - Одесса: Знание, 1967.
   15. Басин Ю.Г. Защита субъективных гражданских прав / Ю.Г. Басин, А.Г. Диденко // Юридические науки. - Алма-Ата, 1971. - Вып. 1.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com