www.VuzLib.com

Головна arrow Адміністративне право і процес arrow Особливості імміграційної політики Канади
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Особливості імміграційної політики Канади

Н.П. Тиндик

ОСОБЛИВОСТІ ІММІГРАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ КАНАДИ

   Характеризуються особливості імміграційної політики Канади, яка, починаючи з часу завершення Другої світової війни і до наших днів, проводилася цілеспрямовано урядами з метою формування імміграційної стратегії, що цілком відповідала політичному й економічному розвитку цієї країни.
   Ключові слова: імміграція, імміграційні проблеми, біженці, переселення, клопотання, надання притулку, імміграційне законодавство, імміграційна квота.
   Постановка проблеми. Основний контингент населення Канади, як і Сполучених Штатів Америки, формувався переважно із вихідців з інших країн. І нині вона залишається державою, яка активно приймає нових іммігрантів. Можна стверджувати, що вся історія Канади - це історія імміграції, оскільки однією з основних умов розвитку країни, особливо на початкових етапах, була постійна потреба у залученні все нових і нових робочих рук, а кожен канадський уряд приділяв значну увагу питанням, так чи інакше пов’язаним з імміграційною політикою держави.
   Стан дослідження. Необхідно відзначити, що з часу становлення України як незалежної, суверенної держави було опубліковано чимало праць з досліджуваної проблематики. Серед їх авторів - Ю. Бузницький, A. Бабенко, В. Колпаков, О. Кузьменко, О.Малиновська, В. Новік, С. Пирожков, О. Піскун, І. Прибиткова, Ю. Римаренко, Ю. Тодика, В. Трощинський, М. Шульга, П. Чалий, С. Чехович, О. Шамшур, В. Шаповал, які мають важливе значення для вдосконалення сучасного імміграційного процесу, визначення правового статусу іноземних громадян, осіб без громадянства та інституту деліктного права, що регулює відносини з цією категорією осіб. Важливе місце в дослідженні державного управління імміграційним процесом посідають праці відомих вчених-адміністративістів В. Авер’янова,
B. Афанасьева, Г. Атаманчука, О. Бандурки, Д. Бахраха, Г. Забарного, Р. Калюжного, С. Ківалова, Л. Коваля, Н. Нижник, Л. Савченко, М. Тищенка, В.Поповича, В. Шкарупи та ін. Враховуючи обґрунтовані цими ученими теоретичні положення, а також низку напрацювань саме в окресленій ділянці адміністративного права,. ми поставили мету - охарактеризувати кількісний та якісний склад імміграційного потоку в Канаду, що відбувався упродовж другої половини XX ст. і певною мірою триває досі, розкрити відмінності між імміграцією в країни Західної Європи та США на основі аналізу статистичних матеріалів та чинного імміграційного законодавства.
   Виклад основних положень. Створення конфедерації та отримання прав домініону Британської імперії в 1867 р. відкрило перед Канадою широкі можливості промислового розвитку, який спершу фінансувався англійським, а пізніше - американським капіталом. У цей період, головним чином, розвивалося сільське господарство, деревообробна промисловість, транспортне будівництво. За темпами економічного зростання, починаючи з 90-х рр. XIX ст., Канада навіть випереджала США. Пік економічного зростання в країні припав на період з 1896 до 1913 р. Щоб підтримувати високі темпи економічного розвитку, необхідним був постійний приплив робочої сили, а забезпечити його за рахунок малочисельного корінного населення було нереально. Тоді систематично і безперебійно постачали в Канаду іммігрантів лише країни Західної Європи. Імміграція ж із східноєвропейських територій вважалася з різних причин небажаною. Однак представники великого бізнесу, перш за все, власники Тихоокеанської залізниці, наполягали на збільшенні кількості іммігрантів, ініціюючи залучення резервів зі східноєвропейського регіону. Наприкінці XIX ст. уряд Канади під натиском цих впливових кіл пішов на поступову лібералізацію обмежувальної політики, а в 1895 р. ухвалив остаточне рішення про повне скасуваннтя таких обмежень. Особливу активність у цьому виявив тодішній міністр праці Кліфорд Сіффтон. Вважається, що саме йому належить ідея залучення українських переселенців на територію західних провінцій Канади. Дії цього міністра, спрямовані на залучення в країну вихідців зі Східної Європи, ґрунтувалися, перш за все, на переконанні, що слов’яни такі ж гідні переселенці, як і західноєвропейці. Він, зокрема, стверджував, що „східноєвропейський елемент, у тому числі українці, яких популярно називають „галичанами”, більше підходять для заселення Західної Канади, ніж народи Західної Європи” [1, с. 69].
   Таким чином розпочався етап активного припливу в країну іммігрантів із Східної Європи, які традиційно були зайняті на роботах, що не вимагали високої кваліфікації і спеціальної освіти (в сільському господарстві, видобувній, деревообробній промисловостях, на будівництві залізниць). Світова економічна криза 1929 р., депресія, Друга світова війна різко скоротили приплив іммігрантів у Канаду. З часу закінчення Другої світової війни і до початку 70-х рр. Канада прийняла значну кількість іммігрантів, у тому числі осіб, переміщених з Європи після 1945 р., угорських іммігрантів, котрі виїхали в 1956-1957 рр., а також чеських іммігрантів, які залишили батьківщину після подій 1968 р. В 1972 р. до Канади прибуло понад 6 тис. угандійців азіатського походження, вигнаних зі своєї країни президентом їді Аміном, а після військового перевороту 1973 р. в Чілі - приблизно стільки ж чілійців. Інші біженці в цей період набували цього статусу винятково на індивідуальній основі.
   У наступні двадцять років (після 1975 р.) Канада прийняла понад 200 тис. іммігрантів з Індокитаю - другу за чисельністю групу після вихідців із США. Прибуття нових контингентів іммігрантів, їх облаштування, низка інших проблем засвідчили, що старий, заснований на індивідуальному підході принцип імміграційної політики, необхідно якнайшвидше замінити на гнучкіший, наближений до сучасних реалій. Новий Закон про імміграцію прийнято в 1976 р. У ньому було чітко виписано процедуру визначення та надання статусу біженця, вперше оприлюднено засади державної політики Канади стосовно такої категорії іммігрантів, як біженці. Як і в США (але на чотири роки пізніше), у канадському імміграційному законі визначено термін „біженець”, запозичений із Конвенції ООН про статус біженців 1951 р.
   У цьому законі підтверджувалися взяті Канадою зобов’язання стосовно „переміщених і таких, які піддаються переслідуванням осіб”, вказувалося, що біженці становлять особливу категорію людей, які підлягають відбору і прийому окремо від іммігрантів. Законом також передбачалося введення нових гнучких варіантів приватної підтримки біженців, які переселяються до Канади. Цей Закон також дозволяв канадському уряду визначати спеціальні категорії біженців, окрім тих, які підпадають під дію Конвенції 1951 р., що давало Канаді можливість надавати допомогу окремим групам таких громадян на своїх власних умовах. Протягом 80-х рор. минулого століття Канада приймала на постійне проживання в середньому 21 тис. біженців щорічно. До цієї кількості входили особи, які отримували необхідну допомогу від держави (тобто держава брала на себе зобов’язання покривати всі витрати, що були безпосередньо пов’язані з їх переселенням), а також ті, хто отримував допомогу в приватному порядку від церков, благодійних місцевих організацій.
   Для Канади, як і для США, було характерним співробітництво у справі переселення біженців та інших категорій іммігрантів між державними установами та неурядовими організаціями. Правда з 1989 до 1998 р. кількість прийнятих на територію Канади переселенців суттєво зменшилася з 35 тис. - до менш як 9 тис. осіб. Але вже у 1999 р. цей показник досяг 17 тис. осіб, що стало результатом здійснення гуманітарної програми евакуації біженців із Косово. Сучасна імміграційна політика Канади передбачає збільшення бізнес- іммігрантів на один відсоток при збереженні попереднього рівня сімейної імміграції [2, с. 13]. Однак найприйнятнішим варіантом вважається залучення бізнес-іммігрантів разом з членами їх сімей, що дало б змогу поєднати сімейну і бізнес-імміграцію.
   За збереження пріоритету сімейної імміграції висловлювалися представники багатьох громадських організацій та прості громадяни Канади, які брали активну участь в обговоренні нової державної імміграційної стратегії. Документи, прийняті в результаті соціологічних і громадських опитувань, в яких були враховані побажання провінційних комісій з питань подальшого вдосконалення політики Канади в імміграційній сфері, містять рекомендації щодо збереження щорічної квоти імміграції в країну на рівні одного відсотка від загальної кількості населення. Саме такий обсяг іммігрантів вважається найоптималь- нішим з урахуванням потенційних можливостей канадської економіки та системи соціального забезпечення для безболісного прийому нових членів суспільства [3, с. 3].
   Специфіка адміністративно-правового забезпечення імміграційного процесу в Канаді полягає, насамперед, у тому, що питаннями імміграції тут займається спеціальний підрозділ Комісії з проблем зайнятості (політичні аспекти), окремий департамент уряду відповідає за надання громадянства та розвиток багатонаціональних культур. Сама ж інтеграція у канадське суспільство передбачає координацію політики, яку здійснюють міністерства федерального уряду, а також уряди різних провінцій. У Канаді вже тривалий час ефективно функціонує розроблене положення про в’їзд у країну    робітників для тимчасового працевлаштування, перевага ж, як правило, надається довготерміновій імміграції робочої сили.
   У канадському імміграційному законодавстві також визначено групи людей, яким категорично заборонено в’їжджати в цю країну, та передбачено чіткі процедури департації осіб, які порушують положення про в’їзд.
   Існуючі імміграційні проблеми в державі розв’язуються як на федеральному, так і на провінційних рівнях. Чинне імміграційне законодавство Канади передбачає поняття впорядкованого потоку іммігрантів, а імміграційна система включає в себе не лише контроль за чисельністю, а й за категоріями людей, які в’їжджають у країну. Йдеться, насамперед, про програму врегульованої, планової імміграції. У законі ж про імміграцію зазначається, що вона сприяє досягненню будь-якої демографічної мети, цілей, які уряд може поставити щодо чисельності, структури та географічного розподілу населення Канади та забезпечення возз’єднання сімей, виконання міжнародних зобов’язань щодо біженців та підтримання гуманітарних традицій щодо тих осіб, які не є біженцями, але які мають право на захист. Ця мета спрямована на розвиток національної економіки, забезпечення й зміцнення соціальної структури Канади з урахуванням федерального устрою та двомовного характеру країни.
   Канадське законодавство дозволяє значну свободу дій щодо визначення критеріїв допуску іммігрантів - усі, кого приймають в державу, повинні мати реальну можливість успішно облаштуватися на новому місці, а критерії допуску іммігрантів повинні бути дискримінаційними.
   Канада, країна з досить високим рівнем імміграції, протягом 90-х рр. минулого століття приймала приблизно понад 20 тис. біженців щорічно, що становило близько 12% усіх іммігрантів [4, с. 237]. До імміграційного законодавства країни інкорпоровано основні положення Конвенції 1951 р. Це законодавство містить норми, які дають змогу визначати статус біженця всередині країни, а також здійснювати переселення біженців, яких набирають за межами держави.
   Існує два способи, за якими Канада здійснює переселення біженців. Перший - це реалізація урядової програми, що фінансується з бюджету, а другий - домовленості з неурядовими організаціями, які надають фінансову підтримку для переселення додаткових контингентів біженців. Відношення кількості біженців, переселених за державні кошти, до тих, хто отримав підтримку неурядових організацій та приватних осіб, становить 3 : 2. Лише у 2001 р. до Канади було переселено 10,9 тис. біженців. Транспортування та облаштування 7,3 тис. з них фінансувалося урядом, решта мали приватних спонсорів, здебільшого з числа членів сімей, які проживають у Канаді. Найбільша група переселенців була з Афганістану - 2,3 тис., з Іраку - 1,1 тис., з Ірану та Колумбії - по 800 осіб.
   Дехто з біженців на момент переселення в Канаду перебував поза межами країни походження, тобто не підпадав під визначення біженця згідно з Конвенцією 1951 р., проте потребував захисту через суттєві порушення прав людини, військові чи громадянські конфлікти. Інша частина шукачів притулку була перевезена безпосередньо з країн походження, де їхні права серйозно порушувалися. Список таких країн періодично затверджується урядом Канади, а переселення звідти біженців повністю фінансується з державного бюджету. Окрім того, в 2001 р. разом з УВКБ ООН Канада започаткувала програму термінового переселення осіб, які потребують негайної допомоги. У рамках цієї програми протягом року було переселено приблизно 100 осіб. Клопотання про набуття статусу біженця в Канаді може подаватися у будь-яку канадську консульську установу за кордоном. Більшість заявників рекомендуються канадській владі УВКБ ООН. Рекомендації можуть надходити також від неурядових організацій, церковних громад, родичів чи громадських об’єднань у Канаді, які фінансово підтримують переселення. Шукачі притулку можуть звертатися із клопотанням також самостійно.
   Під час розгляду клопотань, поданих за кордоном, застосовуються дві групи критеріїв. Перша випливає із норм Конвенції 1951 р., друга - з імміграційних правил Канади, відповідно до яких заявник повинен мати особисті, кваліфікаційні якості, державну або приватну фінансову підтримку, які дадуть йому змогу успішно облаштуватися в країні після переселення. Перш ніж отримати імміграційну візу, яка дає право на постійне проживання в Канаді, він повинен також пройти медичне обстеження, перевірку щодо (не)участі у кримінальній діяльності тощо [5, с. 95]. Імміграційне законодавство дозволяє також клопотати про набуття статусу біженця в момент в’їзду до Канади або вже перебуваючи на її території. У 2001 р. у країні було подано рекордну кількість клопотань шукачів притулку - 44 тис. Серед тих, хто це зробив, найбільше було громадян Угорщини - 3,8 тис., Пакистану - 3,2 тис., Шрі-Ланки - 3 тис., Зімбабве - 2,7 тис. та Китаю - 2,4 тис. осіб [6, с. 32]. Оскільки Угорщина, на думку канадського уряду, не є країною, ситуація в якій породжує біженців, у відповідь на значне зростання кількості шукачів притулку з цієї країни було введено посилений контроль за видачею віз на всі види поїздок громадян Угорщини до Канади. Саме тому норма визнання біженцями шукачів притулку з Угорщини протягом року була найнижчою.
   Відповідно до процедури, яка здійснювалася в Канаді до 2001 р. включно, спершу уповноважений офіцер Департаменту громадянства та імміграції визначав, чи є підстави для розгляду клопотання шукача притулку. Якщо особа здійснила кримінальний злочин чи становила потенційну загрозу безпеці Канади, уже подавала клопотання про надання статусу біженця в Канаді, проте отримала відмову, або раніше була визнана біженцем в іншій державі, до якої могла повернутися, її клопотання до розгляду не допускалося. Проте в канадському імміграційному законодавстві була передбачена можливість оскарження такого рішення в суді.
   Подальший розгляд клопотання мав форму слухання, яке здійснювалося Радою з питань імміграції і у справах біженців. Ця незалежна, подібна до судової установа, має право робити необхідні для прийняття рішення запити, запрошувати та заслуховувати свідків у справі, приймати присягу тощо. Членів Ради призначає уряд терміном на сім років.
   Як правило, розгляд клопотань щодо надання статусу біженця відбувався за участю двох представників Ради, а статус надавався, якщо хоча б один із них висловлювався позитивно. Одноголосне рішення вимагалося лише в окремих випадках, наприклад, якщо з’ясовувалося, що шукач притулку без поважної причини знищив або викинув ідентифікаційні документи.
   У випадку, коли ситуація не вимагала детального розгляду, інформація, повідомлена шукачем притулку, повністю відповідала тому, що було відомо про ситуацію в країні, з якої він прибув, статус біженця міг надаватися без спеціального слухання після зустрічі заявника лише з одним представником Ради, і навпаки, у найскладніших випадках рішення приймалося розширеним складом.
   У процесі проведення слухання Рада у необхідних випадках запрошувала перекладача. Надання послуг адвоката шукачеві притулку є обов’язком провінційних властей. Якщо під час розгляду клопотання обидва представники Ради приймали рішення про відмову, воно могло бути оскарженим у судовому порядку. Проте суд розглядав не суть справи, а відповідність законодавству процедури слухання справи.
   Наприкінці 2001 р. в Канаді було прийнято Закон „Про імміграцію та захист біженців”, який замінив чинне законодавство у відповідній сфері. Зміни у процедурі надання статусу біженця спрямовувалися, зокрема, на скорочення її тривалості. Так, для попереднього розгляду одного клопотання чиновнику імміграційної служби тепер відводиться максимум три робочі дні.
   Цим Законом у складі Ради імміграції і у справах біженців створено відділ з розгляду апеляцій, тобто передбачено процедуру оскарження рішень в адміністративному порядку. Переглядаючи справу, цей підрозділ повинен оцінювати її як по суті, так і щодо відповідності процедури розгляду законодавчим вимогам. Негативне рішення цього органу може оскаржуватися у суді.
   Особи, яким відмовлено у наданні статусу біженця, повинні залишити територію Канади. Проте вони можуть подати клопотання про дозвіл залишитися і отримати такий дозвіл, якщо у випадку повернення до країни свого походження їм загрожують реальні переслідування, негуманне ставлення чи покарання. Цим правом, однак, не можуть скористатися ті особи, які прибули з „безпечної” країни походження, або ті, хто підпадає під дію угод про екстрадицію, підписаних Канадою. У випадку, якщо певній особі відмовлено у наданні статусу біженця у зв’язку із вчиненим нею кримінальним злочином, вона також може звернутися до відповідних органів за дозволом залишитися в країні. У цьому випадку повинен серйозно зважуватися той ризик, на який наражається іноземець після повернення на етнічну батьківщину, та потенційний ризик громадян Канади, якщо така особа залишиться на території країни. Дозвіл на постійне перебування такій категорії осіб не надається.
   Крім того, згідно з новим законом значно розширено роль УВКБ ООН у процедурі надання статусу біженця. Цьому уповноваженому надано право наглядати за процесом розгляду клопотань та інформувати про свою позицію з того чи іншого питання відділ з розгляду апеляцій. Протягом 2001 р. дозволи на постійне проживання в Канаді отримали 26,4 тис. біженців. Причому приблизно 500 сомалійців та 46 громадян Афганістану, які не мали національних документів, стали постійними жителями країни, скориставшись положеннями законодавства Канади, які дозволяють особам, які не можуть поновити національні документи, звернувшись до відповідних владних органів країни походження, підтвердити свою особу через подання декларації, присяги та показів свідків і отримати право на постійне проживання через п’ять років після набуття статусу біженця.
   Xарактерно, що громадська думка досить часто висловлює різке незадоволення з приводу прийняття Канадою біженців, оскільки вважає, що переважна їх більшість порушує закони і погіршує криміногенну ситуацію в країні. В імміграційному плані до 2000 р. йшлося про те, що подальші програми з прийому цієї категорії іммігрантів мають координуватися з неурядовими організаціями, а також повинні бути забезпечені всесторонньою підтримкою соціальних служб Канади.
   Xарактеризуючи загалом імміграційний склад прибулих у Канаду осіб з початку 90-х рр., слід відзначити, насамперед, різке зростання кількості іммігрантів з Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Тенденція до збільшення контингенту азіатського населення Канади за рахунок прибуття нових іммігрантів збереглася до кінця минулого століття. У першу десятку країн, з яких найчастіше прибували іммігранти в Канаду, із європейських входять лише Великобританія та Польща (в 1991 р. за кількістю іммігрантів перебувала на другому місці, у 1992 р. на п’ятому, у 1993 р. - на десятому). Впродовж цих трьох років перше місце в імміграційному потоці в Канаду стабільно займає Гонконг [7, с. 5].
   Масовий наплив іммігрантів з Азіатсько-Тихоокеанського регіону у 80-ті рр. поклав початок „азіанізації” як бізнес-імміграції, так і сімейної імміграції. У 1981 році Гонконг був лише однією з 10 основних країн- донорів. Лідерами тут, по праву, визнавалися США, Великобританія, ФРН, Нідерланди, Швейцарія та Франція. Разом вони давали Канаді майже усіх бізнес-іммігрантів. Вже у 1985 р. до „десятки” потрапили ще дві азіатські країни - Південна Корея і Тайвань. Починаючи з 1989 року, на перше місце впевнено виходить Гонконг, даючи щорічно до 30% усіх іммігрантів, а, скажімо, на іммігрантів з Тайваню припадає лише 13, з Південної Кореї - 7%. У 1989 р. понад 80% інвесторів і 40% тих, хто був готовий відкрити власний бізнес у Канаді, були представниками Гонконгу і Тайваню [8, с. 103]. З цього часу починається впевнене лідерство представників азіатського континенту серед тих, хто приїжджає на постійне місце проживання в цю країну. Процес „азіанізації” канадської імміграції пов’язаний з низкою інших факторів. Інтенсивний розвиток економіки в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні сприяв початку економічної експансії багатьох фірм „азіатських тигрів” за кордон. Політична нестабільність у регіоні досить швидко створювала необхідні передумови для активного вивезення капіталу і виїзду на постійне місце проживання в інші, безпечніші та стабільніші країни. З іншого боку, для представників Гонконгу, котрий як і Канада, є членом Британської співдружності, було значно простіше розпочати свій бізнес у країні з подібною політичною системою та ліберальним законодавством. Спрацював тут і фактор тривоги у зв’язку з майбутнім приєднанням Гонконгу до Китаю. Крім того, Канада й сама почала проводити активну політику залучення до країни іноземних інвесторів, залишаючись при цьому політично та економічно стабільною. Важливим, якщо не вирішальним фактором при прийнятті рішення гонконгівців розпочати власний бізнес у Канаді був і той чинник, що багато з них отримали освіту у цій країні.
   Розподіл іммігрантів у країні впродовж всього післявоєнного періоду проходив з перевагою вихідців із промислово розвинутих східних регіонів. Ця тенденція зберігається і донині. З-поміж місць осідку тут переважає провінція Онтаріо. Однак, уже в 1993 р. Британська Колумбія і Квебек стали їй серйозними конкурентами. Це пояснюється тим, що ці провінції за останні роки досить активно розвивають торговельно-економічні зв’язки із світом.
   Так, Квебек займає перше місце з виробництва товарів широкого споживання, а Британська Колумбія також нарощує обсяги промислового виробництва. У цій провінції швидкими темпами розвивається індустрія туризму. Незначний приріст населення за рахунок імміграції спостерігається й у Новій Шотландії. Із західних провінцій іммігранти надають перевагу поселенням в Альберті, яка займає перше місце серед провінцій Прерії щодо темпів економічного розвитку - за рахунок освоєння нафтових родовищ та переробки нафти [9, с. 4].
   Західні сільськогосподарські провінції Канади до кінця Другої світової війни були місцями традиційного поселення українських іммігрантів. Однак після закінчення війни українці стали здебільшого селитися у промислово розвинутих регіонах країни. Місцем зосередження української післявоєнної імміграції стало місто Торонто.
   Сюди ж тривала імміграція з України впродовж 70-80-х рр. Звичайно у повоєнний період із зрозумілих причин виїзд з України, як і з усього колишнього Радянського Союзу, не міг досягати високого рівня. До Канади здебільшого приїжджали особи, які мали там родичів і могли скористатися правом на возз’єднання сім’ї. Переважну більшість тих, хто приїхав у Канаду з колишнього СРСР, становили євреї, котрі виїжджали за ізраїльськими візами.
   Нині українські громадські організації активно виступають за збільшення квоти для іммігрантів з України, звинувачуючи уряд країни у дискримінаційній політиці щодо українських іммігрантів. Ці звинувачення грунтуються, передусім, на тому, що, наприклад, у 1993 р. Україна, як і всі інші пострадянські держави, займала лише 5 8 місце серед усіх країн, з яких Канада приймала іммігрантів. Того року з України в Канаду виїхало тільки 758 осіб [10].
   Виступаючи за збільшення імміграційної квоти для українських громадян, канадські українці сподіваються таким чином пожвавити українські етнічні організації, загальмувати асиміляційні процеси в українському середовищі Канади. Та все ж, прогнозуючи збільшення чисельності іммігрантів з незалежної України, виходячи з аналізу нової імміграційної стратегії канадського уряду, можна впевнено стверджувати, що така постановка питання видається досить ілюзорною.
   Українські громадяни через глибоку кризу національної економіки, соціальної незахищеності та все ще існуючої інерції пострадянського тоталітарного мислення не здатні легко і безповоротно ввійти до категорії бізнес-іммігрантів, на яку переважно, орієнтуються у федеральній імміграційній політиці Канади. В той же час непогані шанси для майбутнього виїзду в Канаду матимуть вузькі спеціалісти з вищою технічною освітою, нестачу яких ще не один рік відчуватиме канадська економіка. Ці громадяни України зможуть потенційно влитися в групу бізнес-іммігрантів, готових працевлаштуватися на канадських фірмах.
   Висновки. Поправки до чинного імміграційного законодавства Канади були спрямовані насамперед на те, щоб ефективніше здійснювати керівництво програмою усунення затримок та використання досконаліших систем, які сприятимуть чіткішому управлінню цими процесами і будуть зосереджуватися на тому, щоб фактичний імміграційний потік збігався з плановим. Проаналізувавши імміграційну політику Канади, можна стверджувати, що з кінця ХІХ ст.. уряд країни систематично і цілеспрямовано виробляв імміграційну стратегію, яка вміло відображала особливості внутрішньополітичного та внутрішньоекономічного розвитку країни і була тісно з ними пов’язана. На сучасному етапі в центрі імміграційної політики Канади перебуває залучення в країну бізнес- іммігрантів, які своїм знаннями та капіталами сприяли б подальшому розвитку канадської економіки та забезпечення її процвітання.

   1. Марунчак М. Історія українців Канади / М. Марунчак: 2-е вид. - Вінніпег: Накл. УВАН, 1991. - Т 1. - С. 69.
   2. A Broader Vision: Immigration and Citizenship. Plan 1995-2000 // Ministry of Supply and Services. - Canada, 1994. - P. 13, tabl. 2.
   3. Into the 21st Century: a Strategy For Immigration and Citizenship // Ministry of Supply and Services. -Canada, 1994. - P. 3.
   4. World Migration Report 2000 // International Organization for Migration. - 2000. - P. 237.
   5. Report on Asylum Procedures. Overview of Policies and Practices in IGC Participating States // Secretariat of the Inter-Governmental Consultation on Asylum, Refugee and Migration Policies in Europe, North America and Australia. - Geneva, 1997. - P. 95.
   6. World Refugees Survey 2002: An Annual Assessment of Coditions Affecting Refugees, Asylum Seekers, and Internally Displaces Persons / U.S. Committee for Refugees. - Washington, 2002. - P. 32
   7. Immigration - All Classes. Top Ten Countries 1991 - 1992 // Facts and Figures: Overview of Immigration. - Ottawa, 1994. - P.5.
   8. Deconstructing a Nation: Immigration, Multiculturalism and Racism in ’90s Canada. - 1992. - P. 103.
   9. Facts and Figures. Overview of Immigration. - Ottawa, 1994. - P. 4.
   10. Дем’яненко С. Імміграція 93 - цифри та роздуми / С. Дем’яненко // Нові дні. - 1994. - Вересень - жовтень.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com